Страх мудреця

Розділ сто вісімнадцятий. Призначення

Ми з Вашет билися, пересуваючись туди-сюди передгір’ями Адемре.

Тепер, коли минуло стільки часу, я вже практично не помічав вітру. Він був такою самою частиною пейзажу, як нерівна земля в мене під ногами. Часом він бував лагідним і хіба що креслив візерунки у траві чи кидав мені в очі моє ж волосся. Іноді ставав досить сильним, щоб вільна тканина мого одягу тріщала й била мене по шкірі. Він міг геть раптово налетіти з несподіваного боку і штовхнути сильно, наче рукою між лопаток.

— Чому ми витрачаємо стільки часу на рукопашний бій? — запитав я Вашет, виконавши «зривання конюшини».

— Тому що врукопаш ти б’єшся недбало, — відповіла Вашет і заблокувала мене «віяловою водою». — Тому що ти ганьбиш мене щоразу, коли ми б’ємося. І тому що в трьох із чотирьох випадків ти програєш удвічі дрібнішій за себе дитині.

— Але ж із мечем я б’юся ще гірше, — зауважив я, кружляючи в пошуках вразливого місця.

— Гірше, — визнала вона. — Тому я й не дозволяю тобі битися з кимось, окрім мене. Ти занадто дикий. Міг би завдати комусь шкоди.

Я всміхнувся.

— А я гадав, що в цьому й суть.

Вашет нахмурилась, а тоді невимушено потягнулася до мого зап’ястка та плеча і скрутила мене у «сплячого ведмедя». Її права рука утримувала мій зап’ясток у мене над головою, витягнувши передпліччя під незручним кутом, поки її лівиця щільно притулилася до мого плеча. Я, безпорадний, вимушено зігнувся в поясі й витріщився на землю.

— Ве, — промовив я на знак покори.

Але Вашет мене не відпустила. Вона крутнула, і тиск на моє плече посилився. Заболіли дрібні кісточки в зап’ястку.

— Ве, — сказав я трохи голосніше, подумавши, що вона мене не розчула. Та вона все одно тримала мене, ще й трохи сильніше скрутила зап’ясток. — Вашет! — я спробував повернути голову так, щоб поглянути на неї, та з такого ракурсу міг побачити хіба що її ногу.

— Якщо суть у тому, щоб завдати комусь шкоди, — промовила вона, — то чому я мушу тебе відпускати?

— Я не це мав на увазі… — Вашет натиснула сильніше, і я замовк.

— Яке призначення «сплячого ведмедя»? — спокійно запитала вона.

— Знерухомлювати супротивника, — відповів я.

— Чудово, — Вашет почала налягати з повільною невблаганною силою льодовика. У плечі, а також у зап’ястку почав наростати тупий біль. — Невдовзі твоя рука вивернеться з плеча. Сухожилки витягнуться й відділяться від кістки. М’язи порвуться, і рука повисне збоку, наче мокра ганчірка. Чи виконає тоді «сплячий ведмідь» своє призначення?

Я трохи запручався, корячись суто тваринному інстинкту. Але тоді палючий біль лише став гострішим, і я зупинився. Під час навчання я вже потрапляв у положення, з яких неможливо було вирватися. Я завжди був при цьому безпорадний, але тепер уперше відчув себе безпорадним по-справжньому.

— Призначення «сплячого ведмедя» — контролювати, — спокійно продовжила Вашет. — Просто зараз я можу робити з тобою що забажаю. Можу посунути тебе, зламати чи відпустити.

— Як на мене, краще відпусти, — озвався я, намагаючись виразити голосом надію, а не відчай.

Пауза. Тоді Вашет спокійно запитала:

— Яке призначення «сплячого ведмедя»?

— Контролювати.

Я відчув, як її руки відпустили мене, і підвівся, поволі крутячи плечем, щоб полегшити біль.

Вашет стояла на місці й насуплено дивилася на мене.

— Суть усього цього полягає в контролі. Спершу треба взяти під контроль себе. Відтак можна брати під контроль своє оточення. Далі — взяти під контроль того, хто виступає проти тебе. Це — летані.

***

Після більш як половини місяця в Герті я мимоволі почав думати, що все йде добре. Вашет визнала, що моя мова вдосконалюється, і привітала мене, сказавши, що я говорю як дитина, а не як звичайний недоумок.

Я продовжував зустрічатися з Селеан на трав’янистому полі біля меч-дерева. На ці зустрічі я чекав із нетерпінням, хоча вона під час кожного бою гамселила мене з веселою безжальністю. Перш ніж я таки зумів її здолати, минуло три дні.

Цікава строфа в довгій історії мого життя, чи не так?

Послухайте, як вам повім

Я про відвагу й героїзм.

Безкровний Квоут творив дива

І якось сміло звоював

Худе дівча літ десяти.

А ось як відбулося це:

Ударив сміло він лиш раз,

І вже в траві її лице,

Ну, а йому радіти час.

Хай як жахливо це може прозвучати, я запишався. І недарма. Коли це сталося, Селеан сама мене привітала — схоже, доб­ряче здивувалася, що в мене вийшло. Там, у довгій тіні меч-­дерева, вона нагородила мене, показавши свою дворучну версію «проривного лева», і полестила мені виявом фамільярності — бісівською усмішкою.

Того ж дня ми закінчили обов’язкову кількість боїв раніше, ніж передбачалося. Я пішов посидіти на брилі неподалік, обточеній так, щоб на ній було зручно сидіти. Спробував зализати десяток дрібних ушкоджень, отриманих у бою, і приготувався постежити за меч-деревом, доки по мене не повернеться Вашет.

Одначе Селеан була не схильна сидіти й чекати. Вона поскака­ла до меч-дерева і стала всього за кілька футів від найдовших гілок, що підскакували й витанцьовували на вітрі, описуючи несамовиті кола округлим листям, гострим, як бритви.

Відтак опустила плечі та чкурнула під крону, опинившись у шаленій круговерті тисячі листків.

Я був надто вражений, щоб крикнути, але все ж таки встиг наполовину зіп’ятися на ноги, перш ніж почув її сміх. Я побачив, як вона гасає, танцює та кружляє, ухиляючись крихітним тільцем від звіяних вітром листків так, ніби грає у квача. Селеан пройшла пів шляху до стовбура й зупинилася. Нахилила голову, простягнула руку й відмахнулася від листка, що інакше порізав би її.

Ні. Вона не просто вдарила. Вона застосувала «метелицю». Відтак я побачив, як вона підійшла до стовбура ще ближче, петляючи туди-сюди й захищаючись. Спершу вона застосувала «діва розчісує волосся», потім — «танець задом наперед».

Опісля Селеан відскочила вбік, забувши про кетан. Присіла й помчала крізь прогалину в листі, а тоді дісталася стовбура дерева й ляснула по ньому однією ручкою.

А тоді знов опинилася серед листя. Зробила «витискання сидру», пригнулася, крутнулася й побігла, доки не опинилася за межами крони. Вона не стала переможно кричати, як могла б закричати дитина із Союзу, та все ж підскочила в повітрі, переможно здійнявши руки. А тоді, не припиняючи сміятися, зробила колесо.

Я, затамувавши подих, дивився, як Селеан знов і знов грає у свою гру, то забігаючи в танцююче листя дерева, то вибі­гаючи з нього. Вона не завжди діставалася стовбура. Двічі ­Селеан тікала від листків, не діставшись цілі, і навіть звідти, де я сидів, було добре видно, що вона сердиться. Одного разу вона послизнулася і змушено виповзла там, куди листя не діставало.

Однак Селеан чотири рази дісталася стовбура і пройшла назад, а після втечі щоразу раділа, здіймаючи руки, сміючись і один раз бездоганно роблячи колесо.

Зупинилася вона лише тоді, коли повернулася Вашет. Я побачив із віддалі, як Вашет примчала до дівчинки й суворо її насварила. Що саме було сказано, я не чув, але жестикуляція в них була дуже промовиста. Селеан опустила погляд, переминаючись із ноги на ногу. Вашет потрусила пальцем і дала дівчинці потиличника. Так само лають будь-яку дитину. Не лізь до сусід­ського саду. Не дражни овець Бентонів. Не грай у квача там, де крутиться тисяча ножів священного дерева твого народу.