Страх мудреця

Розділ вісімдесят шостий. Розбита дорога

Ми закінчили обшукувати північний бік королівського шляху та взялися за південну половину. Часто-густо один день відрізняли від іншого лиш історії, які ми вечорами розповідали коло багаття. Історії про Орена Велсітера, Ланієль Другу Юність та Іллієна. Історії про помічних свинопасів і талан мідницьких синів. Історії про демонів і фей, про ігри в загадки й курганних драуґів.

Едема ру знають усі історії на світі, а я едема до нутра кісток. Коли я був малий, мої батьки щовечора розповідали біля вогню якісь історії. Я виріс, споглядаючи, як історії показують у пантомімі, слухаючи, як їх оповідають у піснях, і розігруючи їх на сцені.

За таких умов не має дивувати, що я вже знав історії, які розповідали вечорами Дедан, Геспе й Мартен. Не в найдрібніших деталях, але основу знав. Знав їхню канву й закінчення.

Не зрозумійте мене неправильно. Вони все одно мені подобались. Історії не конче мають бути новими, щоб приносити радість. Деякі схожі на близьких друзів. Деякі надійні, як хліб.

І все ж історія, якої я досі не чув, — це цінна рідкість. І за двадцять днів пошуків у Елді мене потішили такою.

***

— Колись давно й далеко звідси, — проказала Геспе, коли ми розсілися круг багаття після вечері, — жив собі хлопчина, на ім’я Джакс, і він закохався в місяць.

Джакс був дивним хлопцем. Задумливим. Самотнім. Він мешкав у старому будинку в кінці розбитої дороги. Він…

Дедан перебив її:

— Як ти сказала — розбитої дороги?

Вуста Геспе посуворішали. Не можна сказати, що вона на­хмурилась, але вона неначе зібрала всі деталі спохмурнілого обличчя докупи на той випадок, якщо вони раптом знадобляться тут і зараз.

— Так. Розбитої дороги. Саме так моя мати сотню разів розповідала цю історію, коли я була мала.

Якусь мить видавалося, ніби Дедан зібрався поставити ще якесь запитання. Та замість цього він продемонстрував несподівану обачність і просто кивнув.

Геспе нехотячи перестала бурмоситись. А тоді, наморщивши лице, опустила погляд на руки. Її вуста якусь мить беззвучно вору­шились, а відтак вона кивнула самій собі та продовжила.

***

Усі, хто бачив Джакса, розуміли: він якийсь не такий. Він не грався. Не гасав і не ліз у шкоду. А ще ніколи не сміявся.

Деякі люди казали: «Чого можна очікувати від хлопця, який живе сам у розбитому будинку в кінці розбитої дороги?» Інші стверджували, що він просто ніколи не мав батьків. А ще інші говорили, що в його жилах є крапля крові фей і тому його серце ніколи не знало радості.

Він був нещасним хлопчиною. Із цим неможливо було посперечатися. Він діставав нову сорочку — і робив у ній дірку. Йому давали солодощів, а він упускав їх на дорозі.

Дехто казав, що хлопець народився під нещасливою зорею, що він проклятий, що його тінь осідлав демон. Інші ж люди прос­то його жаліли, але не так сильно, щоб захотіти допомогти.

Одного разу дорогою до Джаксового будинку пройшов мідник. Це було дещо несподівано, бо дорога була розбита, тож нею ніхто ніколи не користувався.

— Здоров був, хлопче! — крикнув мідник, спираючись на ціпок. — Не даси старому попити?

Джакс виніс трохи води у тріснутому глиняному кухлику. Мідник випив і поглянув на хлопчину згори вниз.

— Якийсь у тебе нещасний вигляд, синку. В чім річ?

— Та ні в чім, — відказав Джакс. — Мені здається, що людина мусить мати якийсь привід для радості, а я такого не маю.

Джакс вимовив це таким спокійним, зневіреним тоном, що в мідника розбилося серце.

— Б’юсь об заклад, що в моєму клунку є те, що зробить тебе щасливим, — сказав він хлопцеві. — Що скажеш на це?

— Я сказав би так: якщо ви зробите мене щасливим, я буду направду вдячний, — відповів Джакс. — Тільки грошей у мене вільних катма. У мене хоч гріш попроси — все дарма.

— Що ж, це халепа, — сказав мідник. — Розумієш, я ж працюю.

— Якщо ви зможете відшукати у своєму клунку те, що зробить мене щасливим, — мовив Джакс, — я віддам вам свою хату. Вона стара й розбита, але чогось та й варта.

Мідник поглянув на величезний старий будинок, майже, майже особняк.

— Так і є, — погодився він.

Тоді Джакс подивився на мідника. Його маленьке личко стало серйозним.

— А що, як ви не зможете зробити мене щасливим? Віддасте мені кожну торбу зі свого горба, ціпок, що вам як вірний друг, і капелюх зі своїх вух?

Мідник, звісно, любив побитись об заклад і відразу впізнавав гарну пропозицію. До того ж його клунки мало не репали від скарбів із усіх Чотирьох сторін, і він був певен, що може справити враження на маленького хлопчика. Тож він погодився, і вони потиснули один одному руки.

Спершу мідник витягнув торбинку зі скляними кульками всіх кольорів сонячного світла. Та вони не зробили Джакса щасливим. Мідник дістав м’ячик із чашею. Але й це не зробило Джакса щасливим.

— М’ячик із чашею нікого не робить щасливим, — пробурчав Мартен. — Це найгірша іграшка всіх часів. Нікому при здоровому глузді не подобається м’ячик із чашею.

Мідник перебрав свій перший клунок. Він був повен звичайних речей, які задовольнили би звичайного хлопчину: гральні кості, маріонетки, складаний ножик, ґумовий м’яч. Але Джакса не зробило щасливим ніщо.

Тож мідник перейшов до другого клунка. Там речі були рідкісніші. Механічний солдатик, який марширував, якщо його заводили. Набір яскравих фарб із чотирма різними пензликами. Книжка таємниць. Шматок заліза, що впав із неба…

Так тривало весь день аж до ночі, і врешті мідник стривожився. Втратити ціпок він не боявся. Але клунками він заробляв на життя, а свій капелюх любив.

Урешті до нього дійшло, що доведеться відкрити третій клунок. Він був невеличкий, і в ньому лежало всього три предмети. Однак ці речі мідник показував лише найбагатшим покупцям. Кожна з них коштувала більше, ніж розбитий будинок. І все ж, думав він, краще втратити щось одне, ніж утратити все й капелюх на додачу.

Щойно він потягнувся до свого третього клунка, Джакс показав пальцем.

— Що то таке?

— Окуляри, — відповів мідник. — Це друга пара очей, що допо­магає людині бачити краще, — взяв їх і надів Джаксові на обличчя.

Джакс роззирнувся довкола.

— Усе начебто таке саме, — сказав він. А тоді підвів погляд. — Що це?

— Це зорі, — відповів мідник.

— Ще ніколи їх не бачив, — він повернувся, досі дивлячись угору. А тоді заціпенів. — А що то таке?

— То місяць, — відповів мідник.

— Гадаю, він зробив би мене щасливим, — сказав Джакс.

— Що ж, от і маєш, — мовив із полегшенням мідник. — Ось тобі твої окуляри…

— Дивлячись на нього, я не почуваюся щасливим, — заперечив Джакс. — Так само як не насичуюся, коли дивлюся на свою вечерю. Я хочу його. Хочу ним володіти.

— Я не можу дати тобі місяць, — сказав мідник. — Він мені не належить. Він належить лише самому собі.

— Мене задовольнить тільки місяць, — відповів Джакс.

— Що ж, тут я тобі нічим не допоможу, — промовив мідник і тяжко зітхнув. — Мої клунки та все, що в них лежить, твої.

Джакс кивнув, не всміхаючись.

— І ось мій ціпок. Він гарний і міцний.

Джакс узяв його однією рукою.

— А ти не будеш проти, — нехотячи додав мідник, — залишити мені капелюха? Я його люблю…

— Він мій по праву, — заперечив Джакс. — Якщо ви його любили, не треба було його програвати.

Мідник, насупившись, передав капелюха.

Темпі видав низький гортанний звук і похитав головою. Геспе всміхнулася й кивнула. Вочевидь, навіть адеми знають, що нечемно поводитися з мідником — це на біду.

Тож Джакс умостив капелюх на голові, взявся за ціпок і зібрав клунки мідника. Знайшовши третій, досі не розкритий, він запитав:

— А що лежить тут?

— Те, чим ти вдавишся, — сплюнув мідник.

— Не треба ображатися через капелюх, — відповів хлопчина. — Мені він потрібніший, аніж вам. Щоби знайти місяць і зробити його своїм, мені доведеться далеко пройти.

— Якби ти не забрав мого капелюха, то я міг би допомогти тобі спіймати місяць, — сказав мідник.

— Я залишу вам розбитий будинок, — мовив Джакс. — Це вже щось. Хоча лагодити його доведеться вам.

Джакс надів на лице окуляри й пішов дорогою в бік місяця. Йшов він усю ніч і зупинився аж тоді, коли місяць заховався за горами.

Так Джакс ішов день за днем, нескінченно шукаючи…

***

Дедан пирхнув.

— Це якось аж надто знайомо звучить! — пробурмотів він досить голосно, щоб почули всі. — Цікаво, чи просирав він свій час так, як ми свій?

Геспе зиркнула на нього. У неї стиснулися м’язи в щелепі.

Я тихо зітхнув.

— Ти наговорився? — єхидно спитала Геспе, гнівно придивившись до Дедана.

— Що таке? — запитав Дедан.

— Стулися, поки я розповідаю свою історію, — ось що таке, — відказала Геспе.

— Усі інші теж висловилися! — він обурено звівся на ноги. — Навіть німий долучився, — махнув рукою в бік Темпі. — Як так вийшло, що шипиш ти лише на мене?

Геспе покипіла якусь мить, а тоді сказала:

— Ти намагаєшся влаштувати скандал посередині моєї історії — ось чому.

— Казати правду — це не влаштовувати скандал, — забурчав Дедан. — Хтось тут та й мусить говорити щось розумне.

Геспе сплеснула руками.

— Ти продовжуєш у тому ж дусі! Не можеш заспокоїтися на один вечір? Ти не впускаєш жодної нагоди понити й по­бурчати!

— Принаймні я кажу те, що думаю, коли з чимось не погоджуюся, — сказав Дедан. — Я не поводжусь як боягуз.

Геспе зблиснула очима, і я здуру вирішив утрутитися.

— Гаразд, — перебив я, глипаючи на нього. — Якщо ти маєш кращу ідею, як знайти цих людей, послухаймо її. Обговорімо її по-дорослому.

Моє втручання нітрохи не сповільнило Дедана, а просто вказало йому на мене.

— А звідки тобі знати, що таке дорослі? — запитав він. — Мені до смерті обридло, що зі мною зверхньо балакає якийсь хлопчак, у якого ще, певно, й волосся на яйцях не виросло.

— Я певен, що мейр, якби знав, які в тебе волохаті яйця, поставив би тебе за головного, — відповів я, сподіваючись, що роздратую його своїм спокійним тоном. — На жаль, виглядає на те, що він цього не помітив і натомість обрав мене.

Дедан вдихнув, але заговорити не встиг: утрутився Темпі.

— Яйця, — з цікавістю проказав адем. — Що таке яйця?

Тут Дедан умить випустив із себе повітря й повернувся до Темпі, одночасно роздратований і звеселений. Здоровань-­найманець захихотів і дуже характерно поворушив зігнутою долонею між ногами.

— Ну, знаєш… Яйця, — промовив без крихти сорому.

У нього за спиною Геспе закотила очі й похитала головою.

— А… — сказав Темпі, киваючи, щоб показати, що зрозумів. — Чому мейр дивиться на волохаті яйця?

Повисла пауза, а тоді табором прокотилася буря сміху, який вибухнув з усією силою стримуваного напруження, що було готове вилитися в бійку. Геспе реготала, доки не засапалася, тримаючись за живіт. Мартен витирав сльози з очей. Дедан сміявся так сильно, що не міг стояти прямо й урешті зігнувся, впершись однією рукою в землю, щоб не впасти.

Наприкінці всі вже сиділи довкола багаття, важко дихаючи й усміхаючись, наче дурні йолопи. Напруження, що загусло, наче зимовий туман, уперше за кілька днів зникло. Лише тоді Темпі ненадовго перехопив мій погляд. Легенько потер великим пальцем об вказівний. «Радість»? Ні. «Вдоволення». Мене осінило, коли я знову перехопив його погляд. Його лице було як завжди порожнє. Зумисне порожнє. Таке порожнє, що мало не здавалося самовдоволеним.

— Можна повернутися до твоєї історії, люба? — запитав Дедан у Геспе. — Я хотів би знати, як цей хлопчина затягнув місяць у ліжко.

Геспе всміхнулася йому. Так я вперше за кілька днів побачив, як вона щиро всміхнулася Деданові.

— Я забула, де зупинилася, — сказала вона. — Історія має певний ритм, як пісня. Я можу розповідати її з початку, та якщо почну з середини, вона переплутається у мене в голові.

— А ти почнеш із початку завтра, якщо я пообіцяю тримати рота на замку?

— Так, — погодилася Геспе, — якщо ти пообіцяєш.