Страх мудреця

Розділ сто тридцять восьмий. Нотатки

Позаяк до моєї зустрічі з мейром лишалося майже п’ять годин, я нарешті дістав змогу зайнятися своїми справами в Нижньому Северені. У кінному підйомнику небо здавалося таким ясним і блакитним, що від його вигляду краялося серце. Із цією думкою я подався до шинку «Чотири ґноти».

Людей у пивниці було небагато, тож не дивно, що шинкар помітив мене, коли я попрямував до задніх сходів.

— Ану постій! — гукнув він ламаною атурською. — Плати! Кімната тіки для людей, хто платить!

Не бажаючи влаштовувати сцену, я підійшов до шинкваса. Шинкар був худим брудним чоловіком із сильним ленаттським акцентом. Я всміхнувся до нього.

— Я просто прийшов до подруги. Ця жінка у третій кімнаті. Довге темне волосся, — я показав рукою, наскільки довге. — Вона ще тут?

— А, — заговорив шинкар, багатозначно поглянувши на мене. — Дівчина. Звати Діней?

Я кивнув, бо знав, що Денна змінює ім’я так само часто, як деякі інші жінки змінюють волосся.

Брудний чолов’яга знову кивнув.

— Так. Гарні темні очі? Вона довго пішла.

У мене обірвалося серце, хоч я й знав, що не варто сподіватися відшукати її тут тепер, коли минуло стільки часу.

— Ви знаєте, куди вона могла податися?

Він коротко, різко реготнув.

— Нє. Ти та всі інші вовки приходять її винюхати. Я міг би продавати вам це знання, шоб заробити грубі гроші. Але нє, без поняття.

— Чи не могла вона зоставити для мене якесь послання? — спитав я, не сподіваючись ні на що по-справжньому. У маєтку Алверона на мене не чекали жоден лист і жодна записка. — Вона очікувала, що я знайду її тут.

— Справді? — глузливо перепитав шинкар, а тоді неначе дещо згадав. — Здається, одна записка знаходиться. Можливо. Я невеликий читач. Хочеш її? — він усміхнувся.

Я кивнув, трохи піднісшись духом.

— Вона пішла без оплати в кімнаті, — зауважив він. — Сімнадцять із половиною грошів.

Я дістав один срібний раунд і показав шинкареві. Той потягнувся за ним, але я поклав монету на стіл і притримав двома пальцями.

Чоловік кинувся в підсобку і зник на п’ять довгих хвилин. Урешті він повернувся, затиснувши в одній долоні щільно складений папірець.

— Я його знайти! — переможно оголосив, помахавши папірцем у мій бік. — Папір тут ні на шо не годиться, крім розпалу.

Я поглянув на папірець і відчув, що мій настрій покращується. Папір було складено в такий самий спосіб, як мій лист, який доставив мідник. Якщо Денна скопіювала цей трюк, то вона, найпевніше, прочитала мого листа й зоставила для мене цю записку. Залишалося сподіватися, що вона підкаже мені, куди Денна поділася. Як її знайти. Я підсунув монету до шинкаря й узяв записку.

Опинившись надворі, я побіг до утоплених дверей, щоб улаштуватися в тіні, бо знав: це найбільш усамітнене місце, яке я знайду на велелюдній вулиці. Я обережно відкрив записку, розгорнув і підсунувся до світла. Там було написано:

Денно!

Я був змушений покинути місто за дорученням від свого покровителя. Мене не буде тут доволі довго, можливо, кілька витків. Це було несподівано й неминуче, бо інакше я неодмінно побачився б із тобою, перш ніж піти.

Шкодую багато про що з того, що сказав під час нашої останньої розмови, і хотів би перепросити за це особисто.

Знайду тебе, коли повернуся.

Твій Квоут

***

Після восьмого дзвона я подався до мейрових апартаментів, облишивши Цезуру. Без неї я почувався дивовижно голим. Просто дивує, як швидко ми звикаємо до таких речей.

Стейпс провів мене до вітальні мейра, а тоді Алверон відправив свого служника запросити Мелуан скласти нам компанію за бажання. Я знічев’я замислився: що станеться, якщо вона вирішить не прийти? Він ігноруватиме її три дні, виражаючи німий докір?

Алверон опустився на диван і задумливо поглянув на мене.

— До мене дійшли певні чутки, що стосуються твого недавнього походу, — сказав він. — Доволі фантастичні, я не схильний їм вірити. Можливо, ти волів би розповісти мені, що сталося насправді.

На якусь мить я замислився, як йому вдалося так швидко довідатися про мої діяння під Левінширом. А відтак до мене дійшло, що його цікавлять деталі нашого полювання на бандитів у Елді. Я подумки зітхнув із полегшенням.

— Дедан, як я розумію, знайшов вас із легкістю? — запитав я.

Алверон кивнув.

— Я шкодував, що вимушено послав його замість себе, ваша милосте. Його годі назвати обережною людиною.

Він знизав плечима.

— Реальної шкоди не було. Коли він прибув до мене, потреба в секретності вже відпала.

— То він таки доставив мого листа?

— А, так, лист… — Алверон витягнув його із шухляди неподалік. — Я вирішив, що це якийсь дивний жарт.

— Ваша милосте?

Він відверто поглянув на мене, а тоді опустив погляд на ­мого листа.

— «Двадцять сім осіб», — прочитав він уголос. — «Судячи з дій і зовнішнього вигляду, досвідчені найманці… Добре влаштований табір із примітивними фортифікаціями», — він знову підвів погляд. — Не може бути, щоб ти очікував, наче я в це повірю. Ви вп’ятьох просто не могли успішно подолати такого численного противника.

— Ми заскочили їх зненацька, ваша милосте, — промовив я зі своєрідною самовдоволеною стриманістю.

Обличчя мейра спохмурніло.

— Та ну, якщо облишити провінційні жарти, мені це ви­дається надзвичайним несмаком. Просто скажи мені правду, та й по всьому.

— Ваша милосте, я сказав вам правду. Якби я знав, що вам знадобляться докази, то дозволив би Деданові принести вам повний мішок великих пальців. Із ним довелося сперечатися цілу годину, перш ніж він викинув цю ідею з голови.

Це не змусило мейра засумніватись, як я очікував.

— Можливо, варто було йому дозволити, — погодився він.

Ситуація стрімко переставала мене смішити.

— Ваша милосте, якби я надумав вам збрехати, то обрав би більш переконливу історію, — я трохи помовчав, дозволяючи йому подумати над цим. — До того ж, якщо ви хочете лише доказів, просто пошліть когось пересвідчитися в цьому. Тіла ми спалили, але черепи досі там. Я позначу розташування їхнього табору для вас на мапі.

Мейр заспівав іншої:

— А як щодо другої частини? Про їхнього ватажка. Чоловіка, який спокійно витримав постріл у ногу. Того, хто зайшов у свій намет і «зник».

— Це правда, ваша милосте.

Алверон придивився до мене на одну довгу мить, а тоді ­зітхнув.

— Тоді вірю, — оголосив він. — Але це все одно дивні й гіркі новини, — стиха, майже собі під носа, додав мейр.

— Що правда, те правда, ваша милосте.

Він кинув на мене дивовижно розважливий погляд.

— Що думаєш про це?

Я не встиг відповісти: із зовнішніх кімнат долинув жіночий голос. Алверон припинив супитись і випрямився у кріслі. Я прикрив долонею усмішку.

— Це Мелуан, — сказав мейр. — Якщо не помиляюся, вона несе нам запитання, про яке я згадував раніше, — він лукаво всміхнувся мені. — Гадаю, воно тобі сподобається. Це справжня головоломка.