Страх мудреця

Розділ сто тридцять третій. Сни

На те, щоб затягнути фургони в густу частину лісу й заховати їх, пішла година. Я знищив позначки едема на них і розпряг коней. Сідло було лиш одне, тож інших двох коней я навантажив харчами та всіма іншими переносними цінностями, які міг знайти.

Коли я повернувся разом із кіньми, на мене вже чекали Крін та Еллі. Чи, точніше, чекала Крін. Еллі просто стояла неподалік із невиразним обличчям і порожніми очима.

— Вмієш їздити верхи? — запитав я Крін.

Вона кивнула, і я вручив їй повіддя коня, на якому було сідло. Вона просунула одну ногу в стремено й зупинилася, хитаючи головою. Поволі опустила ногу назад.

— Я піду пішки.

— Думаєш, Еллі всиділа б на коні?

Крін поглянула туди, де стояла білявка. Один із коней обережно торкнувся її мордою й не дістав жодної реакції.

— Мабуть, так. Але не думаю, що це пішло б їй на користь. Після…

Я кивнув, бо зрозумів її.

— Тоді ми всі підемо пішки.

***

— Що є серцем летані? — запитав я Вашет.

— Успіх і правильні дії.

— Що важливіше: успіх чи правильність?

— Це те саме. Якщо діяти правильно, до тебе приходить успіх.

— Але ж інші можуть досягати успіху, діючи неправильно, — зауважив я.

— Неправильне ніколи не веде до успіху, — твердо сказала Вашет. — Якщо людина поводиться неправильно й досягає успіху, це не відповідає шляху. Без летані справжнього успіху немає.

«Пане! — гукнув голос. — Пане!»

Мій погляд сфокусувався на Крін. Її волосся було розметане вітром, а юне личко — стомлене. Вона несміливо поглянула на мене.

— Пане! Вже доволі темно.

Я роззирнувся довкола й побачив, як зі сходу поволі насуваються сутінки. Я втомився, мов собака, і коли ми зупинились опівдні, щоб пообідати, провалився в сон наяву.

— Крін, зви мене просто Квоут. Дякую, що штурхнула під лікоть. Я думав про дещо інше.

Крін зібрала хмиз і розпалила багаття. Я розсідлав коней, а тоді погодував і почистив їх. Виділив кілька хвилин і на встановлення намету. За звичайних обставин я з таким не морочуся, та для нього знайшлося місце на конях, а дівчата, як мені здавалося, не звикли спати не у приміщенні.

Закінчивши з наметом, я усвідомив, що приніс лиш одну запасну ковдру із запасів трупи. Якщо я хоч трохи на цьому розуміюся, цієї ночі також буде студено.

— Вечеря готова! — почув я голос Крін.

Я закинув ковдри, свою й запасну, в намет і попрямував назад, туди, де закінчувала вона. Крін добре попрацювала з тим, що було під рукою. Картопляний суп із беконом і смаженим хлібом. Також серед вугілля примостився зелений гарбуз.

Мене тривожила Еллі. Вона весь день залишалася незмінною, мляво ходила, геть не говорила й не реагувала, коли Крін чи я до неї зверталися. Її очі за дечим стежили, та думки в них видно не було. Ми з Крін на власному гіркому досвіді дізналися: якщо залишити її наодинці із собою, вона перестане йти або зійде з дороги, якщо щось упаде їй в око.

Коли я сів, Крін передала мені миску й ложку.

— Пахне смачно, — похвалив я її.

Вона відповіла напівусмішкою й насипала ще одну миску, для себе. Почала наповнювати третю, а тоді завагалася, зрозумівши, що Еллі не може їсти сама.

— Не хочеш супу, Еллі? — запитав я нормальним голосом. — Він смачно пахне.

Вона отетеріло сіла біля вогню, вдивляючись у порожнечу.

— Хочеш мого? — запитав я так, ніби поділитися ним було найприроднішою річчю на світі. Наблизився до неї й подмухав на ложку із супом, щоб її остудити. — Ось, давай.

Еллі механічно з’їла її, злегка повернувши голову в мій бік, до ложки. В її очах відбивався танець вогню. Вони скидалися на вікна порожнього будинку.

Я знову подмухав на повну ложку і простягнув її білявці. Вона відкрила рота лише тоді, коли ложка торкнулась її губ. Я повів головою, намагаючись зазирнути за світло вогню, що танцювало в її очах, у відчайдушній надії побачити в них що-небудь. Хоч щось.

— Ти, певно, Елл. Так? — невимушено промовив я й поглянув на Крін. — Скорочене від Еллі.

Крін безпорадно знизала плечима.

— Ми насправді не були подругами. Вона просто Еллі Енво­тер. Донька бургомістра.

— Ми сьогодні, звісно, находилися, — продовжив я тим самим легким тоном. — Як твої ноги, Крін?

Крін продовжувала стежити за мною серйозними темними очима.

— Трохи поболюють.

— Мої теж. Не дочекаюся, коли можна буде роззутися. Елл, у тебе ноги болять?

Жодної реакції. Я згодував їй іще порцію супу.

— Ще й доволі жарко було. Одначе сьогодні має похолодати. Добра погода, саме для сну. Хіба не добре буде, Елл?

Жодної реакції. Крін і далі спостерігала за мною з того боку багаття. Я з’їв трохи супу й собі.

— Дійсно чудово, Крін, — щиро промовив я, а тоді знову повернувся до байдужої дівчини. — Елл, добре, що для нас готує Крін. Усе, що готую я, має смак кінського лайна.

Крін зі свого боку багаття спробувала засміятися з повним ротом супу. Результат вийшов передбачуваним. Мені здалося, ніби я побачив, як у очах Елл щось зблиснуло.

— Мав би кінські яблука — міг би зробити нам на десерт кінсько-яблучний пиріг, — заявив я. — Міг би, якби ви захотіли, зробити його сьогодні… — і поступово замовк так, що це прозвучало як запитання.

Елл ледь-ледь насупилася. На її лобі з’явилася маленька зморщечка.

— Ти, напевно, маєш рацію, — сказав я. — Вийшло б не надто добре. А хочеш натомість іще супу?

Ледь помітний кивок. Я дав їй одну ложку.

— Одначе він солонуватий. Тобі, мабуть, хочеться води.

Знову кивок. Я передав їй міх із водою, і Елл сама піднесла його до губ. Одну довгу-предовгу хвилину вона пила. Після нашого довгого денного переходу Елл, напевно, пересохла. Наступного дня мені варто було пильнувати її більше, щоб упевнитися, що вона п’є достатньо.

— Крін, не хочеш попити?

— Так, будь ласка, — озвалася та, не зводячи погляду з обличчя Елл.

Елл машинально простягнула міх із водою Крін. Вона тримала його просто над вогнем, і його лямка потягнулася по вугіллю. Крін швидко схопилася за неї, а тоді додала запізніле:

— Дякую, Елл.

Протягом усієї трапези я підтримував неквапливу розмову. Ближче до кінця Елл почала їсти сама. Хоча її очі стали яснішими, здавалося, ніби вона дивиться на світ крізь шибку з морозного скла, бачить, але не бачить. І все одно певний прогрес був.

Коли вона з’їла дві миски супу й пів буханця хліба, в неї почали заплющуватись очі.

— Не хочеш лягти спати, Елл? — запитав я.

Кивок, тепер уже більш однозначний.

— Мені віднести тебе до намету?

Тут вона різко розплющила очі та твердо хитнула головою.

— Можливо, Крін допомогла б тобі приготуватися до сну, якби ти її попросила.

Елл повернулася в бік Крін. Її вуста незрозуміло заворушилися. Крін кинула погляд на мене, і я кивнув.

— Тоді ходімо лягати, — сказала Крін тоном старшої сестри. Підійшла до Елл і, взявши її за руку, допомогла їй підвестися. Коли вони пішли в намет, я доїв суп і з’їв шматочок хліба, який надто сильно підгорів для дівчат.

Невдовзі Крін повернулася до багаття.

— Спить? — запитав я.

— Заснула, ще навіть не торкнувшись подушки. Як гадаєш, у неї все буде гаразд?

Елл була у глибокому шоку. Її розум увійшов у двері божевілля, щоб захиститися від того, що відбувалося.

— Мабуть, це лише питання часу, — втомлено сказав я, сподіваючись, що так і є. — Молоді зцілюються швидко.

Усвідомивши, що їй, певно, лише десь на рік менше, ніж мені, я невесело реготнув. Тієї ночі мені здавалося, ніби кожен рік мого життя йшов за два, а деякі — за три.

Я, хоч і почувався так, ніби був укритий свинцем, зіп’явся на ноги й допоміг Крін почистити посуд. Поки ми закінчували прибирання та припинання коней на свіжому пасовиську, я відчував, як у ній зростає неспокій. Коли ми підійшли до намету, напруження посилилось. Я зупинився і притримав запону для неї.

— Сьогодні посплю надворі.

Їй відчутно полегшало.

— Ти певен?

Я кивнув. Крін прослизнула всередину, і я опустив запону за нею. Її голова майже негайно виринула назад, а за нею — рука, що тримала ковдру.

Я хитнув головою.

— Вам знадобляться обидві. Сьогодні буде зимно, — я закутався в шейд і ліг просто перед наметом. Не хотілося, щоб Елл вибрела надвір уночі й загубилася чи постраждала.

— А хіба ти не змерзнеш?

— У мене все буде гаразд, — запевнив я. Я так стомився, що заснув би, навіть хутко їдучи на коні. Так стомився, що заснув би, навіть хутко їдучи під конем.

Крін знову сховала голову в наметі. Невдовзі я почув, як вона моститься серед ковдр. А тоді все затихло.

Я згадав, яке вражене обличчя було в Отто, коли я перерізав йому горло. Почув, як кволо пручався та проклинав мене Аллеґ, коли я тягнув його назад до фургонів. Пригадав кров. Як вона відчувалася на долонях. Яка вона була густа.

Я ще ніколи нікого не вбивав у такий спосіб. Холодно, зблизька. Я згадав, якою теплою була їхня кров. Пригадав, як кричала Кіт, поки я переслідував її в лісі. «Або вони, або я! — істерично волала вона. — Я не мала вибору. Або вони, або я!»

Я довго лежав без сну. Коли ж нарешті заснув, сни виявилися ще гіршими.