Страх мудреця

Розділ тридцять сьомий. Часточка вогню

Фейрінієль був великим перехрестям, але там, де сходилися дороги, не було жодного шинку. Натомість були галявини між дерев, де мандрівники розбивали табори й коротали ніч.

Якось багато років тому й за багато миль звідси до Фейрінієлю прибули п’ять компаній мандрівників. Зупинившись дорогою з одного місця до іншого, вони обрали собі галявини й розвели багаття, коли сонце почало сідати.

Згодом, коли сонце вже сіло й ніч утвердилася в небі, дорогою надійшов старий жебрак у пошарпаній мантії. Він рухався поволі, обережно і спирався на ціпок.

Старий ішов нізвідки в нікуди. Він не мав ані капелюха на вухах, ані торби на горбі. Не мав ані гроша й не мав гаманця для грошей. Навіть власне ім’я ледве йому належало, та й воно за багато років затерлося мало не до дір.

Якби ви спитали його, хто він такий, він сказав би: «Ніхто». Але він помилився б.

Старий дістався Фейрінієлю. Він був голодний, як сухий вогонь, і стомлений до краю. Рухала ним лише надія на те, що хтось вділить йому трохи вечері та часточку свого вогню.

Тож побачивши мерехтливе сяйво вогню, старий покинув доро­гу та стомлено пішов до нього. Невдовзі він побачив крізь дерева чотирьох високих коней. Їхня збруя була прикрашена сріблом, а в їхніх підковах срібло змішувалося з залізом. Неподалік жебрак побачив десяток мулів, навантажених добром: вовняною тканиною, вигадливими прикрасами й витонченими сталевими клинками.

Але увагу жебрака привернуло м’ясо — половина туші над вогнем, що парувала і крапала жиром на вугілля. Занюхавши її солодкі пахощі, він мало не зомлів, адже йшов увесь день, не маючи чого поїсти, крім жменьки жолудів і пом’ятого яблука, знайденого край дороги.

Вийшовши на галявину, старий жебрак звернувся до трьох чоловіків із темними бородами, що сиділи довкола вогню.

— Вітаю, — сказав він. — Не вділите трохи м’яса та часточку вогню?

Вони повернулись, і їхні золоті ланцюги заблищали на світлі багаття.

— Звісно, — відповів їхній ватажок. — А що ти маєш при собі? Біти чи гроші? Персні чи стрелауми? Чи в тебе є щирі шалдійські монети, які ми цінуємо понад усі інші?

— Нічого такого я не маю, — сказав старий жебрак і розкрив долоні, показуючи, що вони порожні.

— Тоді тобі тут не буде втіхи, — сказали чоловіки, і в нього на очах заходилися вирізати товсті кусні з туші, що висіла біля вогню.

— Не ображайся, Вілеме. Така вже просто історія.

— Я нічого не казав.

— А здавалося, ніби зібрався сказати.

— Може, й так. Але це потерпить до кінця.

Старий пішов собі далі на світло іншого багаття за деревами.

— Вітаю! — озвався старий жебрак, вийшовши на другу галявину. Він спробував заговорити бадьоро, попри втому й біль. — Не вділите трохи м’яса та часточку вогню?

Там було четверо подорожніх, двоє чоловіків і двоє жінок. Почувши його голос, вони звелися на ноги, та ніхто з них не заговорив. Старий ґречно зачекав, намагаючись видатися приємним і нешкідливим. Але тиша все тягнулася, довго-предовго, і все одно ніхто не казав ані слова.

Ясна річ, старий роздратувався. Він звик до того, що його уникали, ним нехтували, та ці люди просто стояли. Вони були тихі й неспокійні, переминалися з ноги на ногу, поки їхні руки нервово сіпалися.

Коли він уже зібрався ображено піти геть, вогонь розпалився, і жебрак побачив, що та четвірка вбрана у криваво-червоний одяг — знак того, що вони адемські найманці. Тоді до старого дійшло. Адемів називають мовчазним народом, і говорять вони лише зрідка.

Старий знав чимало історій про адемів. Він чув, що вони володіють таємним мистецтвом, яке зветься летані. Воно дозволяє їм носити тишу, наче броню, що відвертає клинок чи зупиняє стрілу в повітрі. Тому вони й говорять нечасто. Приберігають слова, тримають їх у собі, наче вуглинки в череві печі.

Ці накопичені слова наповнюють їх такою неспокійною енергією, що вони ніколи не можуть усидіти геть нерухомо. Саме тому вони постійно сіпаються й метушаться. А потім, у бою, вони користуються своїм давнім мистецтвом спалювати ці слова, як паливо, в собі. Це надає їм силу ведмедя та швидкість змії.

Уперше зіткнувшись із цими чутками, жебрак подумав, буцімто це дурнуваті табірні баєчки. Але багато років тому він ­бачив у Модеґу, як адемська жінка б’ється з міською вартою. Бійці були озброєні та в обладунках, із товстими руками й широкими грудьми. Вони ім’ям короля вимогли в жінки показати меч, і вона, хоч і завагалася, передала його їм. Щойно він опинився в їхніх руках, вони заходились оглядати та обмацувати жінку із сороміцькими натяками на те, як вона може повернути меча собі.

Бійці були високі, в яскравих обладунках, із гострими мечами. Вони падали перед нею, наче осіння пшениця. Жінка вбила трьох із них, голіруч поламавши їм кістки.

Її рани порівняно з їхніми були незначні: темний видовжений синець на одній щоці, легка кульгавість, неглибокий поріз на одній долоні. Минуло вже стільки довгих років, а старий пам’ятав, як вона по-котячому злизувала кров із тильного ­боку долоні.

Ось про що згадав старий жебрак, побачивши адемів, які там стояли. Його начисто покинули думки про харч і вогонь, і він поволі позадкував до навколишніх дерев, щоб щезнути.

А тоді рушив до наступного багаття, сподіваючись, що на третій раз йому пощастить.

На цій галявині кілька атуран стояли довкола мертвого віслю­ка, що лежав біля воза. Один із них помітив старого.

— Дивіться! — показав він. — Хапайте його! Запряжемо його у воза і змусимо тягти!

Старий дременув назад, до дерев, і, попобігавши, відірвався від атуран, бо сховався під купою гнилого листя.

Коли атуран стало не чутно, старий вибрався з-під лис­тя і знайшов свій ціпок. А тоді з відвагою людини вбогої й голодної покрокував до четвертого багаття, яке бачив на від­далі.

Там він і міг знайти те, чого шукав, адже довкола вогню були торгівці з Вінтасу. Якби все було інакше, то вони, може, радо пустили б його вечеряти, сказавши: «Де можуть поїсти шестеро, можуть поїсти й семеро».

Але старий уже набув неабиякого вигляду. Волосся в нього на голові стирчало навсібіч, жахливо скуйовджене. Його мантія, раніше пошарпана, тепер була подерта і брудна. Лице в нього зблідло від страху, а дихання рипіло та хрипіло у грудях.

Через це вінтасці заохали й замахали руками перед обличчями. Вони ж бо подумали, що то курганний драуґ, один із неспокійних мерців, що, як вірять забобонні вінтасці, ходять ночами.

Кожен із вінтасців мав свою думку щодо того, як його зупинити. Хтось гадав, що його відлякає вогонь, хтось — що його віднадить сіль, розсипана по траві, хтось — що залізо розітне нитки, які з’єднують його душу з мертвим тілом.

Слухаючи їхню суперечку, старий жебрак збагнув: хай до чого вони договоряться, йому від цього краще не стане. Тож він побіг назад, ховатися поміж дерев.

Старий відшукав камінь, на який можна було сісти, змахнув із нього як міг мертве листя й землю. Посидівши, вирішив зазирнути ще до одного, останнього табору, бо знав: щоб наповнити шлунок, достатньо одного щедрого мандрівника.

Він утішився, побачивши, що біля останнього багаття сидить самотній чоловік. Наблизившись, він помітив таке, що одночасно зрадів і злякався: жебрак, хоч і прожив багато років, іще ніколи не розмовляв з аміром.

Однак він знав, що аміри — частина церкви Тейлу, і…

— Вони не були частиною церкви, — сказав Вілем.

— Що? Та ні, звісно, були.

— Ні, вони належали до атурського чиновництва. Вони мали… Векарум — суддівські повноваження.

— Їх називали Святим орденом амірів. Вони були сильною правою рукою церкви.

— Закладемося на йот?

— Гаразд. Якщо ти мовчатимеш до кінця оповідки.

Старий жебрак зрадів, адже знав, що аміри — частина церкви Тейлу, а церква іноді щедра з бідними.

Коли старий підійшов ближче, амір зіп’явся на ноги.

— Хто це йде? — запитав він. Голос у нього був гордий і сильний, але водночас стомлений. — Знай, що я з Ордену амірів. Ніхто не має стояти між мною й моїми завданнями. Я діятиму ради загального добра, хоч мені й можуть заступати шлях боги та люди.

— Пане, — мовив жебрак, — я просто сподіваюся на часточку вогню та трохи милосердя на довгому шляху.

Амір жестом покликав старого вперед. На ньому була яскрава сталева кольчуга, а його меч був завдовжки з людський зріст. Табард на ньому був блискучо-білий, але від ліктів він темнішав, ставав багряним, неначе його занурили у кров. Посе­редині грудей у чоловіка був символ амірів: чорна вежа, оповита багряним полум’ям.

Старий сів біля вогню й зітхнув: тепло проникло в його кістки.

За мить амір заговорив:

— На жаль, не можу запропонувати жодних харчів. Мій кінь сьогодні їсть краще за мене, та це не означає, що він їсть добре.

— Зараз було б чудово що завгодно, — сказав старий. — Недоїдки — це вже більше, ніж я маю. Я не гордий.

Амір зітхнув.

— Завтра я мушу проїхати п’ятдесят миль, аби зупинити суд. Якщо я зазнаю невдачі чи завагаюся, загине невинна жінка. Це — все, що я маю, — амір показав на шматок тканини з хлібною скоринкою й кавалком сиру. Загалом їх навряд чи було досить, щоб хоч трохи втамувати голод старого. А для такого здорованя, як той амір, це була кепська вечеря.

— Завтра я мушу їхати й битися, — пояснив чоловік у броні. — Мені потрібна сила. Тож я мушу порівняти твою голодну ніч із життям цієї жінки, — говорячи, амір підняв руки й потримав їх долонями вгору, неначе шальки терезів.

Коли він зробив цей жест, старий жебрак побачив тильний бік долонь аміра, і на мить йому здалося, ніби амір порізався й тепер між його пальцями та на його передпліччях тече кров. Відтак вогонь змінився, і жебрак побачив, що то лише татуювання, хоча криваві позначки на долонях і передпліччях аміра все одно викликали в нього дрож.

Якби він знав, що означають усі ці позначки, то не просто затремтів би. Вони показували, що Орден так сильно довіряє цьому амірові, що його дій ніколи не поставлять під сумнів. А позаяк за ним стояв Орден, проти нього не могли піти жодна церква, жоден суд і жоден король. Адже він був одним із сірідів, найвищих поміж амірів.

Якби він убив беззбройного, для Ордену це не було б убивством. Якби він задушив посеред вулиці вагітну жінку, ніхто не висловився би проти нього. Якби він раптом спалив церк­ву чи розбив старий кам’яний міст, імперія вважала б його безвинним, гадаючи, що він усіма своїми діями служить вищому благу.

Але жебрак нічого такого не знав, тож спробував іще раз.

— Якщо ви не маєте зайвих харчів, то можна мені гріш чи два? — він згадав шалдійський табір і подумав: може, й удасться купити шматочок м’яса чи хліба.

Амір хитнув головою.

— Якби я їх мав, то з радістю дав би. Але три дні тому я віддав останні гроші недавно овдовілому чоловікові з голодною дитиною. І відтоді ходив без гроша так само, як ти, — він похитав головою. Лице в нього було стомлене та сповнене жалю. — Якби ж то обставини були інакші… Але тепер я мушу поспати, тож іди собі.

Старому це аж ніяк не сподобалося, та щось у голосі аміра його насторожило. Тож він зі скреготом ізнову зіп’явся на ноги й покинув багаття.

Коли його ще не встигло покинути тепло вогню аміра, старий затягнув пасок і вирішив просто йти далі до рання. І сподіватися, що кінець шляху принесе йому щось краще чи принаймні зустріч із добрішими людьми.

Тож він пройшов центром Фейрінієлю й тоді побачив коло з великих сірих каменів. Усередині того кола ледь помітно сяяв вогонь, захований у гарно викопаній ямі. Старий помітив, що також геть не занюхав диму, і зрозумів: ці люди палять дерево ренел, яке палає жарко й завзято, та не димить і не смердить.

Відтак старий побачив, що два з великих силуетів — то взагалі не камені. То були фургони. У скупому світлі вогню зібралися довкола казанка кілька людей.

Однак старий уже не мав ані крихти надії, тож пішов собі далі. Коли він майже проминув камені, один голос гукнув:

— Агов! Хто ти й чому йдеш серед ночі так тихо?

— Я ніхто, — відповів старий. — Просто старий жебрак, який іде своєю дорогою до кінця.

— Чому ти ходиш замість лягти спати? На цих дорогах уночі небезпечно, — відповів голос.

— Я не маю ліжка, — сказав старий. — А сьогодні ніяк не можу ні випросити його, ні позичити.

— Тут є для тебе ліжко, якщо ти захочеш його прийняти. І трохи їжі на вечерю, якщо ти не проти поділитися. Ніхто не має ходити цілий день і цілу ніч на додачу, — зі схованки під високим сірим камінням вийшов гарний бородатий чоловік. Він узяв старого за лікоть і повів його до вогню, гукнувши вперед: — У нас сьогодні гість!

Попереду них щось трохи заворушилось, але ніч була безмісячна, а їхнє багаття ховалося глибоко в ямі, тож жебрак мало що бачив із того, що діялося. Йому стало цікаво, і він запитав:

— Чому ви ховаєте свій вогонь?

Чоловік, що прийняв його, зітхнув.

— Не всі люди палають любов’ю до нас. Найбезпечніше нам сидіти від гріха подалі. До того ж сьогодні наш вогонь малий.

— Чому? — запитав жебрак. — Дерев стільки, що знайти хмиз має бути просто.

— Ми вже ходили його збирати, — пояснив бородань. — Але люди обзивали нас злодіями та стріляли в нас із луків, — він знизав плечима. — Тож ми обходимося тим, що є, а про за­втрашній день не думаємо, — чоловік похитав головою. — Одначе я забагато говорю. Не бажаєш випити, батьку?

— Трохи води, якщо можна.

— Дурниці! Ти питимеш вино.

Жебрак уже давно не куштував вина, і від самої думки про вино його рот переповнився слиною. Проте він знав, що пити вино натщесерце після цілого дня ходіння — не найкраща думка, тож відповів:

— Ви добрі, щиро дякую. Та мені й води досить.

Чоловік, який узяв його попід лікоть, усміхнувся.

— Тоді пий воду й вино скільки забажаєш.

А тоді він підвів жебрака до їхньої бочки з водою.

Старий жебрак нагнувся й набрав у черпак води. Вода, що торкнулася його вуст, була холодна й чиста, але, піднявши черпак, старий мимоволі помітив, що бочка вже майже порожня.

І все ж той, хто його прийняв, наполіг:

— Набери ще та змий порох із рук і обличчя. Я ж бачу, що ти довго був у дорозі та стомився.

Тож старий жебрак удруге набрав води черпаком. Коли його руки й лице стали чистими, він відчув, що добряче освіжився.

Відтак чоловік, який його прийняв, ізнов узяв його попід лікоть і повів до вогню.

— Як тебе звати, батьку?

І знову жебрак здивувався. Вже багато років його ім’я не цікавило нікого. Так давно, що йому довелося зупинитись і пригадати його.

— Скеоп, — урешті сказав він. — Мене звати Скеоп, а вас?

— Мене звати Терріс, — відповів господар, зручно вмостивши старого біля вогню. — Це Сілла, моя дружина, а це Вінт, наш син. Це Шарі, Бентум, Ліл, Пітер, Фент.

Відтак Терріс приніс Скеопові вина. Сілла передала йому важкий ківш із картопляним супом, скибку теплого хліба й поло­винку золотого літнього гарбуза із солодким маслом у серединці. Їжа була проста, було її небагато, але Скеопові вона здавала­ся бенкетом. А поки він їв, Вінт увесь час підливав йому вина, всміхався йому, сидів поряд із ним і кликав його дідусем.

Останнє розчулило старого жебрака, і він тихо заплакав. Можливо, річ була в його старості та в тому, що він зрання був на ногах. Можливо, в тому, що він не звик до доброти. А може, у вині. Хай яка була причина, по його обличчю потекли сльози, зникаючи в його густій білій бороді.

Терріс побачив це й хутко запитав:

— Батьку, в чім річ?

— Я дурний старигань, — відповів Скеоп, звертаючись більше до себе, ніж до решти присутніх. — Багато років ніхто не був таким добрим до мене, як ви, і мені шкода, що я не можу вам відплатити.

Терріс усміхнувся та приклав руку старому до спини.

— Ти справді хотів би заплатити?

— Не можу. Не маю чого вам дати.

Терріс усміхнувся ще ширше.

— Скеопе, ми едема ру. Понад усе цінуємо те, чим володіють усі. — Скеоп побачив, як обличчя довкола багаття одне за одним вичікувально повернулися до нього. Терріс сказав: — Ти міг би розповісти нам свою історію.

Не знаючи, що ще зробити, Скеоп заговорив. Він розповів, як прийшов до Фейрінієлю. Як ходив від багаття до багаття, надіючись на милосердя. Спершу голос у нього тремтів, а його оповідь звучала невпевнено, бо він довго був сам і не звик говорити. Та невдовзі його голос став сильнішим, мовлення — сміливішим, і поки вогонь мерехтів і відбивався в його ясних блакитних очах, його руки танцювали разом із його старечим висхлим голосом. Навіть едема ру, які знають усі оповідки на світі, могли хіба що зачудовано його слухати.

Коли ж його оповідь добігла кінця, артисти заворушилися, неначе пробуджуючись від глибокого сну. Якусь мить вони просто глипали одне на одного, а тоді поглянули на Скеопа.

Терріс знав, що вони думають.

— Скеопе, — лагідно запитав він, — куди ти прямував, коли я сьогодні тебе зупинив?

— Я йшов до Тінуе, — відповів Скеоп, трохи засоромившись через те, як занурився в оповідь. Лице в нього було червоне й розпашіле, а почувався він дурнувато.

— А ми прямуємо до Беленая, — сказав Терріс. — Не бажаєш замість цього піти з нами?

Обличчя Скеопа на мить просяяло від надії, та відтак ви­тягнулося.

— Я вас лиш обтяжуватиму. Гордість є навіть у жебрака.

Терріс засміявся.

— І ти говориш едема про гордість? Ми ж не з жалощів просимо. Ми просимо тому, що для тебе є місце в нашій родині й за прийдешні роки ти розказав би нам дюжину дюжин історій.

Жебрак похитав головою.

— Моя кров — не ваша. Я не з вашої родини.

— Як це стосується цін на масло? — запитав Терріс. — Ми, ру, самі вирішуємо, хто належить до нашої родини, а хто — ні. Для тебе є місце серед нас. Роззирнися довкола й подивися, чи брешу я.

Скеоп оглянув коло їхніх облич і побачив, що Терріс каже правду.

Тож старий залишився й багато років жив із ними, доки вони не розлучилися. Він багато чого бачив, розказав багато оповідок, і це врешті додало мудрості всім.

Це було насправді, хоч і сталося багато років тому й за багато миль звідси. Я чув слова ці з вуст едема ру, тож як збрехав, нехай помру.