Страх мудреця

Розділ шостий. Любов

Станчіон вивів мене на сцену й виніс крісло без билець. Відтак став перед сценою, щоб побалакати зі слухачами. Я розправив плащ на спинці крісла, тимчасом як світло почало тьмяніти.

Свій побитий футляр для лютні я зоставив на підлозі. Футляр був іще більш зачуханий, аніж я. Колись він був непоганий, але то було багато років тому й за багато миль звідти. Тепер же його шкіряні петлі були потріскані й негнучкі, а корпус подекуди став тонкий, як пергамент. Із застібок, які він мав на початку, лишилася всього одна — витончена, з кутого срібла. Інші я замінив тим, що зміг відшукати випадково, тож тепер футляр прикрашали різні застібки з ясної латуні та тьмяного заліза.

Але всередині футляра було дещо геть інше. Усередині лежала причина того, чому я силкувався знайти гроші, щоб опла­тити навчання наступного дня. Я запекло торгувався за неї, та вона все одно обійшлася мені в таку суму, якої я досі не витрачав ні на що в житті. Такі гроші, що я не міг дозволити собі годящий футляр для неї та обійшовся тим, що підклав у старий ганчір’я.

Її деревина мала колір темної кави, щойно скопаної землі. Вигин корпуса — бездоганний, як жіноче стегно. Вона була приглушеним відлунням, ясною струною та бреньканням. Моя лютня. Фізичне втілення моєї душі.

Я чув, що поети пишуть про жінок. Вони римують, розкидаються похвалами, брешуть. Бачив, як моряки на березі мовчки дивляться на повільний морський приплив. Бачив, як старі вояки із жорсткими, як вичинена шкіра, серцями, мало не плачуть, коли на вітрі розтягується прапор їхнього короля.

Послухайте: ці люди нічого не знають про любов.

Її не знайти у словах поетів чи в тужливих очах моряків. Якщо ви хочете пізнати любов, погляньте на руки мандрівного артиста, поки він музикує. Артист знає.

Я поглянув на своїх слухачів, які поволі заспокоїлися. Сіммон енергійно помахав рукою, а я всміхнувся йому у відповідь. Тепер я бачив біля поруччя на другому ярусі біле волосся графа Трепа. Він серйозно говорив до гарно вбраної пари, показуючи рукою в мій бік. Досі заступався за мене, хоча ми обидва знали, що це — справа безнадійна.

Я дістав лютню з потертого футляра й заходився її настроювати. То була не найвишуканіша лютня в «Еоліяні». Аж ніяк. Гриф у неї був трохи загнутий, але не зігнутий. Один кілок був розхитаний і частенько змінював тональність.

Я тихо зіграв один акорд і прихилив вухо до струн. Підвівши погляд, зобачив обличчя Денни, ясне, як місяць. Вона із захватом усміхалася мені й ворушила пальцями під столом, так, щоб не бачив її панич.

Я злегка торкнувся розхитаного кілка і провів обома руками по теплій деревині лютні. Лак на ній був місцями подря­паний та потертий. У минулому з цією лютнею поводилися жорстоко, та від цього вона не стала менш гарною всередині.

Тож так, вона мала недоліки, та яке це має значення, коли йдеться про справи сердечні? Любов — це любов. Розум у ній ролі не відіграє. Нерозважлива любов багато в чому найщиріша. Всякий може любити щось тому що. Це просто, як покласти гріш у кишеню. Зате любити щось усупереч… Знати ґанджі й так само любити їх… Це — рідкість, чистота, ідеал.

Станчіон змахнув рукою в мій бік. Залунали нетривалі оплески, а тоді запала уважна тиша.

Я зіграв дві ноти й відчув, як слухачі підсовуються до мене. Торкнувся однієї струни, трішки її настроїв і почав грати. Усі вловили мелодію за якихось кілька нот.

То був «Вожак отари». Мелодія, що її пастухи насвистують уже десять тисяч років. Найпростіша серед простих. Мелодія, яку може передати всякий, хто має відро. Правду кажучи, відра тут забагато. Цілком вистачить пари рук, складених ківшиком. Однієї руки. Навіть двох пальців.

Коротко кажучи, це була народна музика.

На мотив «Вожака отари» написано сотню пісень. Про кохання і про війну. Про веселе, про трагічне, про хіть. Я з ними не морочився. Жодних слів. Лише музика. Лише мелодія.

Підвів погляд і побачив, як лорд Цеглина нахиляється до Денни і зневажливо махає рукою. Я всміхнувся, обережно виводячи пісню струнами своєї лютні.

Однак невдовзі моя усмішка стала натужною. На лобі почав виступати піт. Я зігнувся над лютнею, зосередившись на тому, що робили мої руки. Пальці мчали, потім танцювали, а потім — летіли.

Я грав жорстко, як падає град, як молот б’є по латуні. Грав лагідно, як сонце світить на осінню пшеницю, легко, як тріпоче листочок. Невдовзі мені почало запирати подих від ­напруження. Губи стали тонкою безкровною рискою на обличчі.

Продираючись крізь середній приспів, я мотнув головою, щоби прибрати з очей волосся. Краплини поту полетіли дугою й упали на дерев’яну сцену. Я важко дихав, груди в мене працювали як міхи, напружені, мов змилений кінь.

Пісня лунала. Кожна нота звучала ясно й чисто. Одного разу я мало не помилився. Ритм збився на крихітну частку секунди… А тоді я якось виправився, переборов це і спромігся закінчити останню фразу, граючи солодкі, легкі ноти, попри те що мої швидкі пальці були втомлені.

А тоді, коли вже стало очевидно, що я не протримаюся більше ні секунди, залою рознісся останній акорд і я, зморений, зігнувся у кріслі.

Слухачі вибухнули оглушливими оплесками.

Щоправда, не всі. По всій залі десятки людей замість оплесків вибухнули сміхом. Кілька застукали по столах і затупали по підлозі з веселими криками.

Оплески майже миттєво стухли й затихли. Чоловіки й жінки зупинилися, занісши одну руку над другою, і витріщилися на тих слухачів, які сміялися. Одні здавалися сердитими, інші — спантеличеними. Багато хто просто образився за мене, і залою почало розходитися сердите бурчання.

Я, перш ніж почалася серйозна дискусія, зіграв одну високу ноту й підняв руку, знову привертаючи увагу до себе. Я ще не закінчив. І близько не закінчив.

Я посунувся у кріслі й покрутив плечима. Бренькнув один раз, торкнувся розхитаного кілка й без зусиль перейшов до ­другої пісні.

То була одна з пісень Іллієна — «Тінтататорнін». Навряд чи ви коли-небудь про неї чули. Порівняно з іншими творами Іллієна вона трохи дивна. По-перше, не має тексту. По-друге, ця пісня гарна, та далеко не так добре запам’ятовується й не так сильно зворушує, як чимало з його відоміших мелодій.

А найважливіше те, що її неймовірно важко грати. Мій батько називав її «найвишуканішою піснею всіх часів, написаною для п’ятнадцяти пальців». Він змушував мене грати її, коли я починав занадто гнути кирпу і йому здавалося, що з мене треба збити пиху. Достатньо сказати, що я відпрацьовував її доволі регулярно, іноді — частіше ніж раз на день.

Тож я заграв «Тінтататорнін». Відкинувся на спинку свого крісла і схрестив ноги на рівні кісточок, трохи розслабившись. Мої руки мляво пройшлися по струнах. Після першого приспіву вдихнув і коротко зітхнув, наче хлопчина, змушений сонячної днини сидіти в чотирьох стінах. Очі з нудьги почали безцільно оглядати залу.

Не припиняючи грати, я засовався у кріслі — намагався відшукати зручне положення, але марно. Я нахмурився, підвівся й поглянув на крісло так, наче воно чомусь було в цьому винне. Тоді повернувся у крісло й завовтузився з невдоволеним виразом обличчя.

Тим часом десять тисяч нот «Тінтататорніна» танцювали й пустували. Я скористався миттю між двома акордами, щоби мляво почухати за вухом.

Я так занурився у свою маленьку виставу, що навіть відчув, як от-от позіхну. І цілком серйозно позіхнув — так широко і протяжно, що люди в першому ряду могли порахувати мої зуби. Помотав головою, ніби прочищаючи її, та обтер сльози на очах рукавом.

Тим часом «Тінтататорнін» виходив у повітря. Божевільні гармонія та контрапункт перепліталися й різко розхо­дилися. Всуціль бездоганні, солодкі й легкі, мов дихання. ­Коли настав кінець, у якому зійшовся докупи десяток заплутаних ниток пісні, я не зробив жодного театрального жесту. Просто зупинився і трохи потер очі. Ніякого крещендо. Ніякого поклону. Нічого. Я байдужливо хруснув кісточками пальців і нахилився вперед, щоб повернути свою лютню до футляра.

Цього разу сміх устиг першим. Ті самі люди, що й раніше, гукали й гупали по столах — удвічі гучніше, ніж до цього. Мої люди. Музиканти. Я дозволив собі більше не прикидатися байдужим і змовницьки всміхнувся їм.

Кілька секунд по тому почались оплески, але розсіяні й розгублені. Вони ще до повернення світла розчинилися в сотні тихих розмов по всій залі.

Коли я зійшов зі сходів, Марі кинулася мене вітати. Лице в неї було сміхотливе. Вона потиснула мені руку й поплескала мене по спині. Марі була першою з-поміж багатьох, незмінно музикантів. Поки я не застрягнув, Марі взяла мене попід руку й повела назад, до столика.

— Господи милосердний, хлопче, — промовив Манет. — Ти тут наче дрібний король.

— Це навіть не половина тієї уваги, яка дістається йому зазвичай, — відказав Вілем. — Зазвичай вони ще радісно гукають, коли він повертається до столика. Дівчата махають віями й кидають йому під ноги квіти.

Сім із цікавістю оглянув залу.

— Реакція дійсно здавалася… — він пошукав годяще слово. — Суперечливою. Чому?

— Тому що цей юний шестиструнник такий розумний, що не може не перехитрити самого себе, — промовив Станчіон, підійшовши до нашого столика.

— Ви теж це помітили? — сухо запитав Манет.

— Тихо, — попросила Марі. — Це було геніально.

Станчіон зітхнув і похитав головою.

— Особисто я, — із притиском мовив Вілем, — хотів би знати, про що зараз говорять.

— Квоут зіграв найпростішу пісню на світі та при цьому вдав, ніби пряде золоті нитки з льону, — сказала Марі. — Відтак узявся за справжню музику, таку, яку можуть грати всього кілька людей у цьому закладі, і вдав, ніби це легко — можна подумати, ніби дитина може зіграти таке на вістлі.

— Я не заперечую того, що вийшло розумно, — зауважив Станчіон. — Проблема в тому, як він це зробив. Усі, хто почали аплодувати на першій пісні, почуваються ідіотами. Вони бояться, що їх надурили.

— А так воно й було, — відзначила Марі. — Артист маніпулює аудиторією. В цьому й суть жарту.

— Люди не люблять, коли їх дурять, — відповів Станчіон. — Ба більше, це їм осоружне. Нікому не подобається, коли виявляється, що з ними зіграли жарт.

— Формально, — втрутився з усмішкою Сіммон, — він зіграв жарт із лютнею.

Усі повернулися в його бік, і його усмішка трохи по­меркла.

— Розумієте? Він буквально зіграв жарт. Із лютнею, — він опустив погляд на стіл, і його усмішка померкла, тоді як його обличчя раптом почервоніло від ніяковості. — Вибачте.

Марі невимушено розсміялася.

Висловився Манет.

— Отже, насправді проблема у двох аудиторіях, — поволі проказав він. — Є ті, хто достатньо розуміється на музиці, щоб зрозуміти жарт, і ті, кому цей жарт треба пояснювати.

Марі переможно показала рукою на Манета і звернулася до Станчіона:

— Саме так! Той, хто приходить сюди, знаючи недостатньо, щоб зрозуміти жарт самотужки, заслуговує на те, щоб його трішки потягнули за носа.

— Щоправда, більшість із цих людей — пани, — зауважив Станчіон. — А наш розумник іще не має покровителя.

— Що? — перепитала Марі. — Треп розпочав пошуки кілька місяців тому. Чому ж тебе досі ніхто не підхопив?

— Емброуз Оссел, — пояснив я.

Судячи з виразу обличчя, це нічого їй не сказало.

— Він музикант?

— Баронський син, — відповів Вілем.

Марі спантеличено насупилася.

— Як він може заважати тобі знайти покровителя?

— Задосить вільного часу й удвічі більше грошей, ніж у Бога, — іронічно сказав я.

— Його батько — один із наймогутніших людей у Вінтасі, — додав Манет, а тоді повернувся до Сіммона. — Він же що, шістнадцятий у черзі на престол?

— Тринадцятий, — похмуро виправив Сіммон. — Уся родина Суртенів два місяці тому зникла в морі. Емброуз без угаву торочить про те, що його батькові до королівського трону лишається щонайбільше десяток кроків.

Манет ізнову повернувся до Марі.

— Суть у тому, що конкретно цей баронський син має багато всіляких важелів впливу й не боїться за них тягнути.

— Якщо вже бути зовсім справедливим, — докинув Станчіон, — то слід згадати, що юний Квоут має не найкращі світські манери в усьому Союзі, — він прокашлявся. — І сьогоднішній виступ це доводить.

— Ненавиджу, коли мене називають юним Квоутом, — сказав я Сімові, на мить відхилившись від теми. Він співчутливо поглянув на мене.

— А я все одно кажу: це було геніально, — заявила Марі, повернулася до Станчіона й уперлася ногами в підлогу. — Це найрозумніший хід, до якого хтось удався тут за останній місяць, і ти це знаєш.

Я поклав долоню на руку Марі й запевнив:

— Він має рацію. Це була дурість, — невпевнено знизав плечима. — Чи принаймні була б дурість, якби я ще мав хоч якусь надію знайти покровителя, — поглянув Станчіонові в очі. — Але не маю її. Ми обидва знаємо: Емброуз отруїв для мене й цей колодязь.

— Колодязі не вічно залишаються отруєними, — зауважив Станчіон.

Я стенув плечима.

— Тоді як щодо цього? Я волів би грати пісень, які розважають моїх друзів, а не обслуговувати людей, які зневажають мене через чутки.

Станчіон вдихнув, а тоді швидко видихнув і сказав із легкою усмішкою:

— Слушно.

Ненадовго запала тиша. Манет багатозначно прокашлявся і швидко окинув поглядом столик.

Я вловив його натяк і відрекомендував усіх присутніх одне одному.

— Станчіоне, ти вже зустрічав моїх однокашників Віла й Сіма. Це Манет, студент і часом мій наставник в Університеті. Усі, це Станчіон: господар, власник і повелитель сцени в «Еоліяні».

— Радий знайомству, — озвався Станчіон і ґречно кивнув, а тоді стривожено оглянув залу. — До речі, про госпо­дарів: мені треба взятися до справ, — розвернувшись, щоб піти, він поплескав мене по спині. — І заразом іще спробую загасити кілька пожеж.

Я вдячно всміхнувся йому, а тоді театрально змахнув рукою.

— Усі, це Марі. Як ви вже чули на власні вуха, найчудовіша скрипалька в «Еоліяні». Як ви бачите на власні очі, найпрекрасніша жінка на тисячу миль довкола. Як ви можете збагнути розумом, наймудріша з…

Вона з усмішкою замахнулася на мене й заявила:

— Якби моя мудрість дорівнювала бодай половині мого зросту, я не лізла б тебе захищати. Сердешний Треп і справді весь цей час закидав за тебе слівце?

Я кивнув.

— Я казав йому, що це — безнадійна справа.

— Безнадійна, якщо ти й далі гнутимеш кирпу перед людьми, — сказала Марі. — Присягаюся, ніколи не зустрічала людини з твоїм хистом до нехтування етикетом. Якби не твій природний шарм, тебе вже хтось прирізав би.

— Це лише припущення, — пробурмотів я.

Марі повернулася до моїх друзів за столом.

— Рада знайомству з вами всіма.

Віл кивнув, а Сім усміхнувся. Манет же плавно звівся на ноги й простягнув руку. Марі взяла її, і Манет тепло накрив її другою долонею.

— Марі, — промовив він, — ти мене інтригуєш. Чи не можна, бува, замовити тобі згодом щось випити та приємно поговорити з тобою?

Я зміг хіба що витріщитися на нього — надто вже сильно вразився. Стоячи поряд, вони скидалися на невдало ді­брані тримачі для книжок. Марі була на шість дюймів вища за Манета, а завдяки чоботам її довгі ноги здавалися ще довшими.

Манет же мав такий самий вигляд, як завжди, був сивий і закудланий, ще й старший за Марі щонайменше на десятиліття.

Марі кліпнула і трохи схилила голову набік, неначе замислившись.

— Я тут зараз із друзями, — промовила вона. — Можливо, коли я закінчу посиденьки з ними, вже буде пізно.

— Час для мене не має значення, — невимушено сказав Манет. — Я готовий у разі потреби трохи недоспати. Не можу згадати, коли востаннє був у товаристві жінки, яка твердо й без вагань висловлює свою думку. Таких, як ти, нині обмаль.

Марі ще раз його оглянула.

Манет зазирнув їй у вічі і зблиснув такою впевненою й чарівливою усмішкою, ніби вийшов на сцену.

— Я не маю охоти відривати тебе від друзів, — додав він, — але ти перша скрипалька за десять років, яка змусила мої ноги танцювати. Як на мене, тебе варто щонайменше пригостити випивкою.

Марі всміхнулася йому у відповідь, рівною мірою весело й іронічно.

— Я зараз на другому ярусі, — повідомила вона, показавши рукою в бік сходів. — Але маю звільнитися години за дві…

— Ти страшенно люб’язна, — сказав Манет. — Мені варто тебе розшукати?

— Варто, — відповіла Марі. А тоді задумливо поглянула на нього й розвернулася, щоб піти.

Манет повернувся на своє місце й випив.

Сіммон здавався таким самим спантеличеним, як і всі ми.

— Що за чортівня? — запитав він.

Манет захихотів у бороду й відкинувся на спинку стільця, притуливши кухоль до грудей.

— Це, — самовдоволено промовив він, — лише чергова річ із тих, які розумію я, а ви, мальки, ні. Запам’ятовуйте. Мотайте на вус.

***

Шляхтичі, які бажають показати музикантові, що цінують його, дають грошей. Почавши грати в «Еоліяні», я дістав кілька таких дарунків, і якийсь час цього вистачало на оплату на­вчання та життя, хай і ледь-ледь. Однак Емброуз наполегливо вів кампанію проти мене, і я вже кілька місяців не діставав ­нічого такого.

Музиканти бідніші за панів, але все одно люблять вистави. Тому, якщо ваша гра їм подобається, вони замовляють вам випивку. Саме тому я насправді прийшов того вечора до «Еоліяна».

Манет відійшов до шинкваса, щоб узяти вологу ганчірку: тоді можна було б очистити стіл і ще раз зіграти в кутики. Перш ніж він повернувся, до нас підійшов молодий дудар-шалдієць і спитав, чи не можна, бува, замовити випивку нам усім.

Як виявилося, можна. Він привернув увагу служниці, що була неподалік, і ми всі замовили свої улюблені напої, а також пиво для Манета.

Ми пили, грали в карти і слухали музику. Мені й Манетові карта не йшла, і ми тричі поспіль скидали свої руки. Це трохи зіпсувало мені настрій, але далеко не так сильно, як несподівана підозра, що Станчіон міг мати рацію.

Багатий покровитель вирішив би чимало моїх проблем. Та й навіть бідний покровитель став би невеличкою фінансовою віддушиною. Як мінімум у мене з’явилася б людина, в якої можна було б позичити грошей у скрутну мить, не знаючись із небезпечними типами.

Поки моя голова була зайнята, я припустився помилки у грі, і ми знову програли руку — вже вчетверте поспіль, та ще й вийшла технічна поразка.

Манет, збираючи карти, гнівно зиркнув на мене.

— Зараз буде урок з основ вступної кампанії, — підняв руку й сердито розчепірив у повітрі три пальці. — Припустімо, що ти тримаєш у руці три піки, а п’ять пік лежать, — підняв другу руку, широко розчепіривши всі пальці. — Скільки пік виходить загалом? — Манет відкинувся на спинку стільця та схрестив руки на грудях. — Не квапся з відповіддю.

— Він досі перетравлює думку, що Марі готова з тобою випити, — іронічно зауважив Вілем. — Як і ми всі.

— Я — ні, — цвірінькнув Сіммон. — Я знав, що ти на це здатен.

Нашу розмову урвав прихід Лілі, однієї з постійних служниць, які працювали в «Еоліяні».

— Що тут відбувається? — грайливо запитала вона. — Хтось влаштовує гарну вечірку?

— Лілі, — запитав Сіммон, — якби я попросив тебе випити зі мною, ти розглянула б такий варіант?

— Так, — невимушено сказала вона. — Але доволі швидко, — поклала руку йому на плече. — Вам, шановні, поталанило. Анонімний поціновувач вишуканої музики зголосився замовити випивку на всіх за вашим столом.

— Мені скатену, — попросив Вілем.

— Меду, — всміхнувся Сіммон.

— Я буду саунтен, — додав я.

Манет здійняв брову.

— Саунтен, так? — перепитав він і позирнув на мене. — Мені теж саунтен, — багатозначно поглянув на служницю й кивнув на мене. — Ясна річ, його коштом.

— Справді? — промовила Лілі, а тоді знизала плечима. — Зараз буду.

— Тепер, коли ти вразив усіх до глибини душі, можна й пове­селитися. Так? — запитав Сіммон. — Може, щось про віслюка?..

— Кажу востаннє: ні, — відповів я. — З Емброузом покінчено. Від подальших провокацій на його адресу жодної користі.

— Ти зламав йому руку, — нагадав Віл. — На мою думку, сильніше спровокувати його вже неможливо.

— Він розбив мою лютню, — відказав я. — Ми квити. Я готовий поховати минуле.

— Дідька лисого, — заперечив Сім. — Ти закинув отой фунт згірклого масла йому в димар. Ти послабив підпругу на його сідлі…

— Та чорні ж руки, стулися! — перебив я й роззирнувся довкола. — То було майже місяць тому, і ніхто, крім вас двох, не знає, що то був я. Ну, тепер іще Манет. І всі, кому нас чутно.

Сім знічено почервонів, і розмова затихла, доки не повернулася Лілі з випивкою. Вілові подали скатен у традиційній кам’яній чаші. Сімів мед сяяв золотом у високому келиху. Нам із Манетом дісталися дерев’яні кухлі.

Манет усміхнувся.

— Не можу згадати, коли востаннє замовляв саунтен, — замислився він. — Та, здається, взагалі ще не замовляв його собі.

— Окрім тебе, я знаю всього одну людину, яка його пила, — зауважив Сім. — Квоут завиграшки його лигає. По три-чотири порції за вечір.

Манет поглянув на мене, здійнявши густу брову, й запитав:

— Вони не знають?

Я мотнув головою, п’ючи зі свого кухля й не знаючи, звеселитися мені чи зніяковіти.

Манет посунув свій кухоль до Сіммона. Той узяв його й надпив. Насупився й надпив іще раз.

— Вода?

Манет кивнув.

— Давній трюк для повій. Балакаєш із ними в пивниці борделю й хочеш показати, що не такий, як усі інші. Ти людина витончена. Тому пропонуєш замовити випивку.

Він потягнувся через стіл і забрав у Сіма кухоль.

— Однак вони на роботі. Вони пити не хочуть. Їм подавай гроші. Тож вони замовляють саунтен, певерет абощо. Ти платиш гроші, людина за шинквасом дає повії води, а наприкінці ночі вона ділиться грішми із закладом. Дівчина, яка добре вміє слухати, може заробляти за шинквасом так само добре, як у ліжку.

Я доповнив його слова:

— Ми, взагалі-то, ділимо гроші натроє. Третина — закладу, третина — людині за шинквасом, третина — мені.

— Тоді тебе намахують, — відверто заявив Манет. — Людина за шинквасом має діставати частку з грошей для закладу.

— Ніколи не бачив, щоб ти замовляв саунтен в Анкера, — зауважив Сім.

— Напевно, там ґрейсдельський мед, — пояснив Віл. — Його ти замовляєш постійно.

— Але ґрейсдельський мед замовляв і я, — заперечив Сім. — На смак — як солодкий маринад і сеча. До того ж… — Сім поступово замовк.

— Він був дорожчий, аніж ти думав? — запитав Манет і всміхнувся. — Морочитися так заради ціни одного маленького пива було б не надто розважливо. Чи не так?

— У Анкера знають, що це означає, коли я замовляю ґрейсдельський мед, — відповів я. — Якби я замовляв те, чого насправді не існує, розкусити цей трюк було б доволі просто.

— Звідки про це знаєш ти? — запитав Сім Манета.

Той захихотів і пояснив:

— Для такого старого пса, як я, нових трюків немає.

Світло почало гаснути, і ми повернулися до сцени.

***

Вечір потихеньку минав. Манет подався до привабливішого товариства, тоді як ми з Вілом і Сімом силкувалися не залишати на столі келихів, а звеселені музиканти знов і знов замовляли нам усім випивку. Випивки, правду кажучи, було непристойно багато. Значно більше, ніж я наважувався сподіватись.

Здебільшого я пив саунтен, оскільки до «Еоліяна» передусім прийшов, щоб відшукати грошей на навчання. Віл і Сім також замовили його кілька разів, бо тепер знали, в чому заковика. Я був подвійно їм вдячний, бо інакше їх довелося б везти додому на тачці.

Урешті наша трійця наситилася музикою та плітками, а Сім ще й марними залицяннями до служниць.

Перш ніж ми пішли, я підійшов до людини за шинквасом, щоб нишком перекинутися словом, і згадав про різницю між половиною та третиною. Наприкінці наших перемовин одержав цілий талант і шість йотів. Цю суму майже повністю забезпечила випивка, яку мені замовили колеги-музиканти.

Я зібрав монети в гаманець: «Рівно три таланти».

У ході перемовин я також роздобув дві темно-брунатні пляшки.

— Що то таке? — запитав Сім, коли я заходився ховати пляшки у футлярі для лютні.

— Бредонське пиво, — я пересунув ганчір’я, яке підмощував під лютню, щоб пляшки не терлись об неї.

— Бредон, — промовив Віл з відвертою зневагою в голосі, — це більше нагадує про притон, аніж про пиво.

Сім схвально кивнув і скривився.

— Не люблю, коли алкоголь паршивий.

— Він непоганий, — виправдався я. — У малих королівствах жінки п’ють його, коли вагітні. Арвіл згадував про це на одній зі своїх лекцій. Його варять із додаванням квіткового пилку, риб’ячого жиру й вишневих кісточок. Там купа різних мікроелементів.

— Квоуте, ми тебе не засуджуємо, — Вілем із тривогою на обличчі поклав руку мені на плече. — Нас із Сімом не бентежить те, що ти вагітна іллійка.

Сіммон пирхнув, а тоді засміявся з того, що пирхнув.

Ми помаленьку пішли назад до Університету й перетнули високу арку Кам’яного мосту. І, позаяк довкола не було нікого, хто це почув би, я заспівав Сімові «Осел, осел».

Віл і Сім тишком-нишком подибали до своїх кімнат у Стайнях. Однак я не був готовий лягати спати і продовжив валандатися порожніми вулицями Університету, дихаючи прохолодним нічним повітрям.

Я неквапом проминав темні фасади аптек, майстерень склодувів і палітурних майстерень. Зрізав шлях через підстрижений моріжок, де занюхав чистий, схожий на пил запах осіннього листя й зеленої трави під ним. Майже в усіх шинках і корчмах було темно, зате в борделях палали вогні.

Сірий камінь Зали Майстрів у місячному сяйві здавався сріб­лястим. Усередині палав один тьмяний вогник, що освітлював вітражне вікно із зображенням Теккама у класичній позі: босоніж біля входу до його печери, де він звертався до юрби молодих учнів.

Я пройшов повз Тигель, який наїжачився незліченними димарями, темними й майже бездимними на тлі освітленого місяцем неба. Навіть уночі від нього пахло аміаком і обвугленими квітами, кислотою та спиртом — сумішшю тисячі ароматів, які за багато століть просочилися в камінь будівлі.

Останніми були Архіви. П’ятиповерхові й позбавлені вікон, вони нагадували мені величезний путь-камінь. Їхні гігантські двері були зачинені, проте я бачив, як довкола країв дверей збирається червонясте світло симпатичних ламп. Під час вступу майстер Лоррен тримав Архіви відчиненими вночі, щоб усі члени Аркануму могли готуватися скільки заманеться. Звісно ж, усі, крім одного.

Я повернувся до Анкера. У його шинку було темно й тихо. Я мав ключ від дверей чорного ходу, але не став пробиратися крізь пітьму, а подався до завулка неподалік. Праву ногу на дощову бочку, ліву ногу — на підвіконня, ліву руку — на залізну ринву. Я тихенько видерся до свого вікна на третьому поверсі, піддів засув шматком дроту й заліз усередину.

Було непроглядно темно, а я надто стомився, щоб шукати вогника в каміні внизу. Тож я торкнувся ґнота лампи, що стояла біля мого ліжка, і трохи обмазав пальці олією. Відтак пробурмотів зв’язування й відчув, як холоне передпліччя: його покидало тепло. Попервах нічого не відбувалося, і я набурмосився, зосереджуючись, щоб пересилити розмиту імлу алкоголю. Холод проникнув углиб моєї руки, і я здригнувся, та кінець кінцем на ґноті таки розквітнув вогник.

Змерзнувши, я зачинив вікно та оглянув малесеньку кімнатку зі скошеною стелею й вузьким ліжком. Несподівано усвідомив, що не проміняв би це місце на жодне інше на світі. Тут я почувався майже як удома.

Можливо, вам це не видасться дивним, але мені це було чудно. Я зростав поміж едема ру, і домівка ніколи не була для мене місцем. Моєю домівкою були купка фургонів і пісні довкола ватри. Коли мою трупу було перебито, я не просто втратив рідних і друзів дитинства. Тоді неначе було спалено весь мій світ до підвалин.

Тепер же, провівши в Університеті майже рік, я починав почуватися там своїм. Ця любов до місця була дивним відчуттям. У певному розумінні вона втішала, однак мій внутрішній ру був неспокійний, обурювався думці про те, щоб пустити коріння, наче рослина.

Поринаючи в сон, я замислився, що подумав би про мене батько.