Страх мудреця

Розділ двадцять другий. Ковзання

Досі Елкса Дал навчав нас на просунутій симпатії лише теорії. Скільки світла можуть дати десять тавмів безперервного тепла з використанням заліза? Базальту? Людської плоті? Ми завчали таблиці з числами й навчалися вираховувати висхідні квадрати, кінетичний момент і показники складного зниження.

Кажучи простіше, смертельна нудьга.

Не зрозумійте мене неправильно. Я знав, що це — надзвичайно важлива інформація. Такі зв’язування, як ті, що ми показували Денні, — штука проста. Але коли все ускладнюється, вправному симпатикові потрібно здійснювати доволі каверзні обчислення.

З погляду енергії немає суттєвих відмінностей між запалюванням свічки й розтопленням її на калюжу воску. Єдина різниця полягає у фокусі та контролі. Коли свічка стоїть перед вами, все просто. Ви просто дивитеся на ґніт і припиняєте вливати тепло, побачивши перший зблиск полум’я. Зате, якщо свічка за чверть милі від вас або в іншому приміщенні, зберігати фокус і контроль незмірно важче.

А на необережного симпатика чекає дещо гірше за розтоплені свічки. Запитання, яке поставила Денна в «Еоліяні», було дуже важливе: «Куди дівається зайва енергія?»

Як пояснював Віл, частина переходить у повітря, частина — у пов’язані предмети, а решта переходить у тіло симпатика. На позначення цього є спеціальний термін — «тавмічне пере­повнення», але навіть Елкса Дал часто називав це ковзанням.

Приблизно щороку який-небудь необережний симпатик із сильним аларом спрямовував у несправний зв’язок достатньо тепла, щоб у нього різко підскочила температура тіла й він збожеволів від жару. Дал розповідав нам про один крайній випадок, коли студент примудрився зварити себе ізсередини.

Про останнє я розповів Манетові наступного дня після того, як Дал поділився цією історією з нашою групою. Я думав, що Манет, як і я, посміється з цього в межах розумного, але виявилося, що він сам був студентом, коли це сталося.

— Він пахнув свининою, — похмуро сказав Манет. — Справжня чортівня. Його, звісно, було шкода, та ідіота важко сильно жаліти. Трохи ковзання тут, трохи там — це майже непо­мітно, але в нього ковзнуло десь із двісті тисяч тавмів менш як за дві секунди, — Манет похитав головою, не підіймаючи ­погляду від шматка бляхи, на який наносив гравірування. — Смерділо ціле крило Основи. У тих приміщеннях рік ніхто не міг залишатися.

Я витріщився на нього.

— Однак теплове ковзання трапляється доволі часто, — продовжив Манет. — Зате кінетичне ковзання… — він задоволено здійняв брови. — Двадцять років тому якийсь придуркуватий ел’те напився і спробував, побившись об заклад, підняти візок для гною на дах Зали Майстрів. Йому відірвало руку на рівні плеча.

Манет знову зігнувся над своєю бляхою, сумлінно гравіруючи руну.

— Для такого треба бути унікальним дурнем.

Наступного дня я особливо уважно слухав Дала.

Він немилосердно нас муштрував. Обчислення для ентавпії. Схеми із зображенням відстані розпаду. Рівняння, що описують ентропійні криві, які вправний симпатик має розуміти майже інтуїтивно.

Одначе Дал був не дурний. Тож він, поки ми не знудилися й не втратили пильності, перетворив це на змагання.

Він змушував нас добувати тепло з різних джерел: із розпечених прасок, із брил льоду, із власної крові. Найпростіше було запалювати свічки у віддалених приміщеннях. Запалити одну з десятка однакових свічок — уже важче. Запалити свічку, якої й не бачив ніколи, в невідомому місці… то було все одно що жонглювати в темряві.

Ми змагалися в точності. Змагалися у спритності. Змагалися в концентрації та самоконтролі. За два витки я опинився на першому місці в нашій групі з двадцяти трьох ре’ларів. Фентон на другому місці наступав мені на п’яти.

Так уже сталося, що наступного дня після моєї атаки на кімнати Емброуза у нас на просунутій симпатії почалися дуелі. Вони потребували таких самих спритності й самоконтролю, як наші попередні змагання, але тут було ще складніше, бо нашому алару активно протистояли інші студенти.

Тож я, попри нещодавній візит до Медики через теплове ви­снаження, витопив дірку в брилі льоду, що була у віддаленому приміщенні. Попри дві ночі майже без сну, підняв температуру пінти ртуті рівно на десять градусів. Попри біль, що пульсував у синцях, і жалючий свербіж у забинтованій руці, розірвав навпіл пікового короля, не зачепивши інших карт у колоді.

Усе це я робив менш як за дві хвилини, попри те що Фентон застосовував проти мене весь свій алар. Не просто так мене прозвали Квоутом Таємничим! Мій алар був наче клинок із рамстонської сталі.

***

— Неабияк вражає, — сказав мені Дал після заняття. — У мене роками не було студентів, які так довго залишалися б непереможними. Проти тебе ще хоч хтось ставитиме?

Я хитнув головою.

— Це скінчилося вже давно.

— Ціна слави, — Дал усміхнувся, а тоді трохи посерйознішав. — Я хотів застерегти тебе перед оголошенням для всієї групи. Наступного витка, мабуть, почну ставити проти тебе пари студентів.

— Мені доведеться одночасно протистояти Фентонові та Бреєві? — запитав я.

Дал мотнув головою.

— Ми почнемо з двох найгірших дуелянтів. Це буде непоганим вступом до вправ на командну роботу, які ми почнемо виконувати згодом, — він усміхнувся. — А ще це завадить тобі розслабитися, — Дал уважно поглянув на мене, і його усмішка щезла. — У тебе все гаразд?

— Просто морозить, — непереконливо заявив я, здригнувшись. — Можна стати біля жаровні?

Я став якомога ближче, при цьому не тулячись до гарячого металу, і розчепірив руки над мерехтливою мискою з гарячим вугіллям. За мить мороз зник, і я помітив, що Дал із цікавістю дивиться на мене.

— Сьогодні я потрапив до Медики з легким тепловим ви­снаженням, — визнав я. — Моє тіло трішечки спантеличене. Зараз у мене все гаразд.

Він нахмурився.

— Не треба приходити на заняття, якщо тобі недобре, — сказав Дал. — І вже точно не треба брати участь у дуелях. Така симпатія напружує тіло й розум. Не варто ризикувати ускладнити це хворобою.

— Прийшовши на заняття, я почувався нормально, — збрехав я. — Організм просто нагадує мені, що я завинив йому одну ніч міцного сну.

— От і дай йому її, — суворо промовив Дал і теж розчепірив руки над вогнем. — Якщо заганятимеш себе, то згодом поплатишся за це. Ти останнім часом мав трохи занедбаний вигляд. А втім, слово «занедбаний» тут не підходить.

— Зморений? — припустив я.

— Так. Зморений, — він замислено придивився до мене і пригладив рукою бороду. — Ти володієш даром слова. Гадаю, це — одна з причин, чому ти опинився в Елодіна.

Тут я змовчав. І, напевно, змовчав доволі голосно, бо Дал кинув на мене зацікавлений погляд.

— Як просувається твоя наука в Елодіна? — невимушено запитав він.

— Непогано, — оборонився я.

Він поглянув на мене.

— Не так добре, як я міг сподіватися, — визнав я. — Навчання в майстра Елодіна не таке, як я очікував.

Дал кивнув.

— Він може бути складним.

У мене з’явилося запитання.

— Майстре Дал, а ви знаєте якісь імена?

Він серйозно кивнув.

— Які? — не вгавав я.

Він трохи напружився, а тоді розслабився, покрутивши руками над вогнем.

— Насправді це запитання неґречне, — лагідно зауважив Дал. — Ну, не те щоб зовсім неґречне — просто про таке не питають. Це все одно що питати чоловіка, як часто він кохається зі своєю дружиною.

— Перепрошую.

— Не треба, — відказав Дал. — Ти не мав причин це знати. Гадаю, це пережиток давніших часів. Тих, коли таких самих арканістів доводилося боятися більше. Знаючи, які імена знає твій ворог, можна було вгадати його сильні та слабкі сторони.

Ми обидва на мить замовкли, гріючись біля вугілля.

— Вогонь, — сказав Дал за одну довгу мить. — Я знаю ім’я вогню. І ще одне.

— Всього два? — бездумно бовкнув я.

— А скільки знаєш ти? — лагідно подражнився він. — Так, усього два. Але два імені — це багато, як на наші часи. Елодін каже, що колись давно було інакше.

— А скільки знає Елодін?

— Навіть якби я знав, сказати це тобі було б неймовірно поганим тоном із мого боку, — відповів Дал із ноткою несхвалення. — Але можна спокійно стверджувати, що кілька він знає.

— А ви могли б показати мені щось із іменем вогню? — спитав я. — Якщо це не непристойно?

Дал повагався якусь мить, а тоді всміхнувся. Уважно вдивився в жаровню між нами, заплющив очі й відтак показав жестом на незапалену жаровню на іншому кінці приміщення.

— Вогонь.

Він проказав це слово, наче заповідь, і віддалена жаровня заревіла вогненним стовпом.

— Вогонь? — спантеличено перепитав я. — І все? Ім’я вогню — «вогонь»?

Елкса Дал усміхнувся й похитав головою.

— Насправді я сказав не це. Просто щось у тобі підставило знайоме слово.

— Мій сонний розум переклав його?

— Сонний розум? — спантеличено глянув на мене Дал.

— Так Елодін називає ту частину людини, яка знає імена, — пояснив я.

Дал знизав плечима та провів рукою по короткій чорній бороді.

— Називай її як хочеш. Те, що ти чув, як я щось сказав, — це, напевно, добрий знак.

— Іноді я не знаю, чому морочуся з іменуванням, — пробурчав я. — Оту жаровню можна було б запалити симпатією.

— Без зв’язку — ні, — відзначив Дал. — Без зв’язування, джерела енергії…

— І це однаково видається безглуздим, — додав я. — Я щодня вивчаю дещо у вас на заняттях. Дещо корисне. А за весь час, який витратив на іменування, не здобув нічого. Знаєте, про що Елодін читав лекцію вчора?

Дал хитнув головою.

— Про різницю між голизною та оголеністю, — беземоційно продовжив я. Дал розреготався. — Серйозно. Я боровся за те, щоб потрапити до нього, але тепер можу хіба що думати, скільки часу там марную — часу, який можна було б витрачати на щось практичніше.

— На світі є дещо практичніше за імена, — визнав Дал. — Але поглянь.

Він знову зосередився на жаровні перед нами, а тоді його погляд став відстороненим. Дал заговорив знову, цього разу пошепки, а тоді поволі опустив руку так, що вона опинилася за кілька дюймів від розпеченого вугілля.

Відтак Дал із напруженим обличчям втиснув долоню в самісіньке серце вогню, вмостивши розчепірені пальці серед жовто­гарячого вугілля так, ніби то були просто розсипані камінці.

Я усвідомив, що затамував подих, і видихнув — тихенько, бо не хотів перебивати йому концентрацію.

— Як?

— Імена, — твердо сказав Дал і прибрав руку з вогню. Вона була вимазана білим попелом, але геть не постраждала. — Імена відображають істинне розуміння речі, а той, хто зрозумів певну річ по-справжньому, має владу над нею.

— Але ж вогонь — це не окрема річ, — заперечив я. — Це ­лише екзотермічна хімічна реакція. Це… — я розгубився й зупинився.

Дал втягнув у себе повітря. Якусь мить здавалося, що він усе пояснить. А тоді він замість пояснень розсміявся, безпорадно знизавши плечима.

— Мені бракує розуму, щоб пояснити це тобі. Спитай Елодіна. Це ж він заявляє, нібито таке розуміє. Я просто тут працюю.

***

Після заняття з Далом я попрямував за річку, до Імрі. Не знайшов Денни в шинку, в якому вона зупинилася, тож подався до «Еоліяна», хоч і знав, що для зустрічі з нею там зарано.

Усередині було не більше дюжини людей, але я все ж по­мітив знайоме обличчя у віддаленому кінці шинкваса. Ця людина розмовляла зі Станчіоном. Граф Треп помахав рукою, і я підійшов до них.

— Квоуте, хлопчику мій! — із завзяттям сказав Треп. — Ціле життя тебе не бачив.

— По той бік річки доволі гаряча пора, — відповів я й поставив футляр із лютнею.

Станчіон оглянув мене й відверто сказав:

— Воно й видно. Ти якийсь блідий. Треба їсти більше червоного м’яса. Або більше спати. — Він показав на табурет неподалік. — Поза тим я мушу виставити тобі кухоль метеґліну.

— А я вам за це подякую, — відповів я й виліз на табурет. Перестати обтяжувати зболілі ноги було чудово.

— Якщо тобі треба м’яса та сну, — вкрадливо промовив Треп, — приходь повечеряти до мого маєтку. Обіцяю чудову їжу й такі нудні розмови, що їх можна проспати й не боятися, що щось пропустив. — Він благально поглянув на мене. — Ходімо. Якщо треба, я дуже проситиму. Людей буде не більш як десятеро. Я вже не один місяць жадав тобою похизуватися.

Я взяв кухоль із метеґліном і поглянув на Трепа. Його оксамитова куртка була темно-блакитна, а замшеві чоботи — пофарбовані їй у тон. Я не міг з’явитися на офіційній вечері в нього вдома вбраним у ношений дорожній одяг. Іншого ж у мене не було.

У Трепові не було нічого демонстративного, проте він народився й виріс шляхтичем. Йому, напевно, й на думку не спадало, що я не маю вишуканого одягу. І я не ставив йому на карб такого мислення. Переважна більшість студентів Університету була бодай трохи заможна. Звідки ще в них могли взятися гроші на навчання?

Насправді ж мені понад усе хотілося гарної вечері й можливості поспілкуватися де з ким із місцевої аристократії. Дуже хотілося б потеревенити над випивкою, усунути частину шкоди, якої Емброуз завдав моїй репутації, а ще, можливо, привернути увагу потенційного покровителя.

Але я просто не міг дозволити собі оплатити вхід. Зміна більш-менш гарного одягу затягнула б щонайменше на півтора таланти, навіть якби я купив його у лахмітника. Не одяг красить людину, але щоб зіграти роль, потрібен відповідний костюм.

Станчіон, сидячи позаду Трепа, демонстративно закивав ­головою.

— Буду дуже радий прийти на вечерю, — сказав я Тре­пові. — Обіцяю. Щойно в Університеті все трохи вляжеться.

— Чудово, — завзято промовив Треп. — Ловлю тебе на слові. Вороття немає. Я дістану тобі покровителя, мій хлопчику. Справжнього. Присягаюся.

Позаду нього схвально кивнув Станчіон.

Я всміхнувся їм обом і випив іще трохи метеґліну. Кинув погляд на сходи до другого ярусу.

Станчіон помітив мій погляд.

— Вона не тут, — винувато проказав він. — Ба більше, я не бачив її вже кілька днів.

У двері «Еоліяна» пройшов гурт людей і крикнув щось іллійською. Станчіон помахав їм і зіп’явся на ноги.

— Обов’язок кличе, — промовив він і побрів геть, зустрі­чати їх.

— До речі, про покровителів, — сказав я Трепові. — Мені хотілося спитати вашої думки з одного питання. — Я стишив голос. — Такого, що я хотів би, щоб це залишилося між нами.

Треп нахилився ближче. Його очі виблискували цікавістю.

Збираючись із думками, я випив іще метеґліну. Цей напій бив у голову швидше, ніж я очікував. Правду кажучи, це було непогано, бо притуплювало біль від численних травм.

— Гадаю, ви знаєте практично всіх потенційних покровителів у радіусі ста миль звідси.

Треп знизав плечима, не вдостоюючи мене зайвою скромністю.

— Та чимало. Всіх, хто ставиться до цього серйозно. Принаймні всіх, хто має гроші.

— Я маю друга, — сказав я. — Музиканта, що лише починає. Вона має талант від природи, але вишколу — небагато. Дехто підходив до неї з пропозицією допомогти та обіцянкою покровительства в майбутньому…

Я поступово замовк, не знаючи, як пояснити решту.

Треп кивнув і сказав:

— Ти хочеш знати, чи справжній він. Слушне побоювання. Деяким людям здається, ніби покровитель має право не лише на музику, — показав на Станчіона. — Якщо хочеш історій, запитай його про той випадок, коли герцогиня Саміста приїхала сюди на вакації, — він реготнув, мало не застогнавши, й потер очі. — Поможіть мені крихітні боги, та жінка була страшна.

— Оцього я й побоююся, — мовив я. — Не знаю, чи можна йому довіряти.

— Я можу поспитати, якщо хочеш, — зголосився Треп. — Як його звати?

— Це частина проблеми, — відповів я. — Його імені я не знаю. І не думаю, що вона знає.

Тут Треп нахмурився.

— Як вона може не знати його імені?

— Він назвав їй певне ім’я, — відповів я. — Проте вона не знає, чи справжнє воно. Вочевидь, він дуже дбає про свій особистий простір і дав їй строгу вказівку нікому про себе не розповідати. Вони ніколи не зустрічаються в одному місці двічі. Ніколи не зустрічаються на людях. Він зникає на кілька місяців поспіль, — я поглянув на Трепа. — Як вам таке?

— Ну, ситуація далеко не ідеальна, — промовив Треп із явним несхваленням у голосі. — Є всі шанси, що цей хлопака взагалі не є нормальним покровителем. Скидається на те, що він може користуватися твоїм другом.

Я похмуро кивнув.

— Сам так подумав.

— А втім, — продовжив Треп, — деякі покровителі таки працюють таємно. Бувають випадки, коли вони, знайшовши талановиту людину, плекають її потай, а згодом… — він теат­рально змахнув рукою. — Це схоже на фокус. Раптом беруть і витягають із порожнечі блискучого музиканта.

Треп лагідно всміхнувся мені.

— Я думав, що так хтось учинив із тобою, — зізнався він. — Ти з’явився нізвідки й дістав свиріль. Я гадав, що хтось ховав тебе, доки ти не підготувався до ефектної появи.

— Не думав про таке, — сказав я.

— Таке справді буває, — запевнив Треп. — Але дивні місця для зустрічей і те, що вона не знає його імені напевне? — він нахмурився й похитав головою. — Це як мінімум доволі неґречно. Або цей хлопака трохи розважається, вдаючи із себе людину поза законом, або він і справді сумнівний.

Треп неначе замислився на мить, вистукуючи пальцями по шинквасу.

— Скажи своєму другові, хай буде обережною й не втрачає голови. Жахливо, коли покровитель користається із жінки. Це — зрада. Але я знав чоловіків, які просто вдавали із себе покровителів, аби завоювати довіру жінки, — він насупився. — Це ще гірше.

***

На півдорозі до Університету, коли на віддалі щойно по­казався Кам’яний міст, я раптом відчув, як по моїй руці біжить неприємне, колюче тепло. Спершу подумав, що то біль від двічі зашитих ран на лікті, бо вони весь день свербіли й палали.

Але це тепло не зникло, а продовжувало розходитися по руці та грудях із лівого боку. Я почав пітніти, неначе мене раптом кинуло в жар.

Я скинув із себе плащ, аби охолонути на студеному повітрі, й заходився розстібати сорочку. Осінній вітер мені допоміг, і я обмахався плащем. Однак жар посилився до болю, неначе я облив груди окропом.

На щастя, ця частина дороги тягнулася паралельно до струмка, що впадав у річку Ометі неподалік. Не в змозі вигадати нічого кращого, я скинув із себе черевики, зняв із плеча лютню та стрибнув у воду.

Струмок був такий холодний, що я охнув і заплювався, проте він остудив вогонь на моїй шкірі. Я залишився у воді й постарався не відчути себе ідіотом, поки повз мене йшла молода пара, тримаючись за руки й демонстративно мене ігноруючи.

Дивне тепло йшло моїм тілом так, ніби всередині мене був якийсь вогонь, що намагався знайти вихід. Спершу вздовж лівого боку, потім він спустився до ніг, а тоді повернувся до лівої руки. Коли вогонь перейшов до моєї голови, я пірнув під воду.

За кілька хвилин він зупинився, і я виліз зі струмка. Затремтів і закутався у плащ, радіючи, що на дорозі більше нікого нема. А тоді, позаяк робити було більше нічого, завдав на плече футляр із лютнею й рушив у довгу дорогу назад до Університету, мокрющий і страшенно наляканий.