Страх мудреця

Розділ сто перший. На відстані витягнутої руки

Після нашої експедиції для збору тіней я почав ставити конкретніші запитання про магію Фелуріян. Її відповіді здебільшого залишалися безнадійно буквальними. Як узятися за тінь? Вона зробила однією рукою такий жест, ніби зібралася взяти шматочок фрукта. Вочевидь, саме так.

Інші відповіді були практично незрозумілі, повні фей­рівських слів, яких я не розумів. Коли вона намагалася роз’яснити ці слова, наші розмови перетворювалися на безнадійні риторичні головоломки. Часом я почувався так, ніби знайшов собі ще одного Елодіна, тільки тихішого та привабливішого.

І все ж я дізнався дещицю. Те, що вона робила з тінню, звалося грамарикою. На моє запитання Фелуріян відповіла, що це «мистецтво творення речей». Це відрізнялося від чаротворства, «мистецтва творення подоби речей».

Також я довідався, що у Фею немає звичайних сторін світу. Там від трилисткового компаса користі не більше, ніж від бляшаного гульфика. Півночі не існує. А коли в небі нескінченні сутінки, не можна побачити, як сонце підіймається на сході.

Однак якщо придивитися до неба, певна частина обрію виявиться на один відтінок яснішою, а ще одна, з протилежного боку, на один відтінок темнішою. Якщо йти до яснішого обрію, врешті настане день. Дорога у протилежний бік веде до темнішої ночі. Той, хто досить довго йтиме в одному напрямку, врешті побачить, як минув цілий «день», і опиниться в тому ж місці, де розпочав. Принаймні так воно в теорії.

Фелуріян називала ці румби компаса фейрі днем і ніччю. Інші два вона називала по-різному — то темрявою та світлом, то літом і зимою, то вперед і назад. Якось навіть назвала їх понуренням і усміхненням, але сказала вона це так, що я запідозрив жарт.

***

Я маю добру пам’ять. Можливо, саме це передусім визначає мою сутність. Це дар, на якому ґрунтується безліч інших моїх умінь.

Як мені дісталася така пам’ять, я можу лише здогадуватися. Можливо, річ у ранній сценічній підготовці. В іграх, якими батьки допомагали мені запам’ятовувати репліки. А може, в розумових вправах, яких навчив мене Абенті, щоб підготувати до Університету.

Хай звідки вона взялася, моя пам’ять завжди добре мені слугувала. Іноді вона працює набагато краще, ніж мені хотілося б.

Одначе коли я згадую час, проведений у Фею, моя пам’ять виявляється напрочуд дірявою. Розмови з Фелуріян пам’ятаються ясно, мов скло. Її уроки все одно що записані на моїй шкірі. Її вигляд. Смак її вуст. Усе це свіже, наче було вчора.

Зате дещо інше я взагалі не можу згадати.

Наприклад, я пам’ятаю Фелуріян у сутінках, що багряніли. Вони вкривали її плямами поміж дерев, через що здавалося, ніби вона під водою. Я пам’ятаю її в мерехтливому сяйві свічок, де його насмішкуваті тіні приховували більше, ніж воно відкривало. А ще пам’ятаю її в повному, насиченому бурштиновому світлі лампи. Вона ніжилася на ньому, як кішка, а її шкіра здавалася теплою й сяйливою.

Проте я не пам’ятаю ламп. І свічок. Давати раду таким речам вельми клопітно, та я не пам’ятаю жодної миті, яку провів би за обрізанням ґноту чи витиранням сажі зі скляного ковпака лампи. Не пам’ятаю запаху олії, диму чи воску.

Пам’ятаю, як їв. Фрукти, хліб, мед. Фелуріян їла квіти. Свіжі орхідеї. Дикий триліум. Буйний селас. Деякі я куштував сам. Найбільше мені сподобалися фіалки.

Не хочу сказати, буцімто вона їла тільки квіти. Їй подобалися хліб, масло, мед. Особливо вона полюбляла ожину. Та й м’ясо траплялося. Не на кожній трапезі, але часом бувало. Дика оленина. Фазанятина. Ведмежатина. Фелуріян їла м’ясо ледве обробленим, майже сирим.

А ще вона не була перебірлива в їжі. Не була ні манірною, ні ґречною. Ми їли руками й зубами, а після того, якщо ставали липкі від меду, м’якоті чи ведмежої крові, мились у ставку неподалік.

Я бачу її навіть зараз: вона оголена, сміється, а по її підборіддю стікає кров. Вона була маєстатична, як королева. Завзята, мов дитина. Горда, мов кішка. І водночас не схожа ні на кого з них. Зовсім. Анітрішечки.

Я хочу сказати ось що: я пам’ятаю, як ми їли. Не можу тільки згадати, звідки бралася та їжа. Її хтось приносив? Вона збирала їжу сама? Не зміг би це пригадати навіть заради власного порятунку. Думка про те, що на її усамітнену сутінкову галявину вторгалися слуги, видається мені неможливою, але такою ж видається думка про те, щоб Фелуріян сама пекла хліб.

Зате звідки брались олені, я можу зрозуміти. Я нітрохи не сумнівався, що вона може збити оленя з ніг і вбити його голіруч, якщо забажає. Або ж міг уявити, як несмілий олень заходить на її тиху сутінкову галявину. Можу уявити, як Фелуріян сидить, терпляча та спокійна, й чекає, коли він опиниться на відстані витягнутої руки…