Страх мудреця

Розділ тридцять шостий. Усі ці знання

Минали дні. Я запросив Віла й Сіма за річку відсвяткувати успіх нашої кампанії проти Емброуза.

Зважаючи на любов до саунтену, я пив небагато, зате Віл і Сім люб’язно продемонстрували витончені грані цього мистецтва. Ми відвідали кілька різних корчем просто для розмаїття, та врешті повернулися до «Еоліяна». Я віддавав йому перевагу через музику, Сіммон — через жінок, а Вілем — через те, що там подавали скатен.

Коли мене покликали на сцену, я був помірно напідпитку, але для втрати контролю над пальцями мені треба випити чимало. Просто бажаючи довести, що не п’яний, я виконав «Чорний баран, рябе ярча», пісню, яку і в абсолютно тверезому стані заспівати непросто.

Слухачам дуже сподобалось, і вони виказали свою симпатію як годиться. А позаяк я того вечора не пив саунтену, знач­на його частина зникла з пам’яті живих.

***

Наша трійця пішла з «Еоліяна» назад довгим шляхом. У повітрі відчувалася свіжість, яка говорила про зиму, але ми були юні й розігріті зсередини великою кількістю випивки. Легкий вітерець відхилив мій плащ назад, і я щасливо вдихнув на повні груди.

А тоді мене раптом охопила паніка.

— Де моя лютня? — запитав я — голосніше, ніж хотів.

— Ти залишив її у Станчіона в «Еоліяні», — сказав Вілем. — Він боявся, що ти перечепишся через неї та зламаєш шию.

Сіммон тим часом зупинився посеред дороги. Я врізався в нього, втратив рівновагу й повалився на землю. Він цього наче й не помітив.

— Що ж, — серйозно проказав він, — мені цього зараз точно не хочеться.

Попереду нас виднівся Кам’яний міст: двісті футів від одного кінця до другого, висока арка, що здіймалася над річкою на висоту п’яти поверхів. Він був частиною Великого кам’яного шляху, прямого, мов цвях, плаского, мов стіл, і старішого за Бога. Я знав, що міст важить більше, ніж гора. Знав, що вздовж обох його країв тягнуться трифутові парапети.

І попри всі ці знання мені ставало відверто незатишно від думки про спробу його перетнути. Я невпевнено зіп’явся на ноги.

Поки ми разом оглядали міст, Вілем почав мало-помалу хилитися вбік. Я простягнув руку, щоб його зупинити, а Сіммон тим часом узявся за моє передпліччя — щоправда, я не знав напевне, хотів він мені допомогти чи втриматися сам.

— Мені цього зараз точно не хочеться, — повторив він.

— Можна посидіти отут, — сказав Вілем. — Кела треле турен навор ка.

Ми із Сіммоном притлумили сміх, а Вілем провів нас поміж дерев до маленької галявинки менш ніж за п’ятдесят футів від підніжжя мосту. На мій подив, посеред галявинки стояв високий сірокамінь, що здіймався в небо.

Віл вийшов на галявину зі спокійною впевненістю. Я ви­йшов повільніше, з цікавістю роззираючись навкруги. Сірокамені мають для мандрівних артистів особливе значення, і коли я його побачив, мене охопили суперечливі почуття.

Сіммон гепнувся на густу траву, тоді як Вілем притулився спиною до стовбура похилої берези. Я підійшов до сірока­меня й торкнувся його кінчиками пальців. Він був теплий і знайомий.

— Не штовхай отієї штуки, — стурбовано промовив Сіммон. — Перекинеш.

Я засміявся.

— Сіме, цей камінь простояв тут тисячу років. Не думаю, що йому стане гірше, якщо я на нього подихаю.

— Просто відійди. Вони погані.

— Це сірокамінь, — сказав я й товариськи погладив брилу. — Вони позначають старі дороги. Якщо вже на те пішло, то поряд із ним безпечніше. Сірокамені позначають безпечні місця. Це знають усі.

Сім уперто захитав головою.

— Це пережитки язичництва.

— Ставлю йот на те, що я маю рацію, — подражнився я.

— Ха! — Сім, іще лежачи на спині, підняв руку. Я підійшов до нього, щоб ударити по ній і укласти парі.

— Можна піти до Архівів і вирішити все завтра, — запро­понував Сім.

Я сів поряд із сірокаменем і вже почав розслаблятись, але тут мене раптом охопила паніка.

— Тіло Господнє! — сказав я. — Лютня!

Я спробував скочити на ноги, але не зміг — іще й мало не вибив собі мізки об сірокамінь.

Сіммон спробував сісти й заспокоїти мене, але раптовий рух виявився засильним для нього, і він незграбно гепнувся на бік і безпорадно засміявся.

— Не смішно! — крикнув я.

— Вона в «Еоліяні», — сказав Вілем. — Ти вже чотири рази питав про неї, відколи ми пішли.

— Ні, — заперечив я — щоправда, впевненіше, ніж почувався насправді. Я почухав голову в тому місці, яким ударився об сірокамінь.

— Нема чого соромитися, — зневажливо махнув рукою Вілем. — Замислюватися про те, що лежить на серці, — це в людській природі.

— Я чув, Кілвін декілька місяців тому добряче випив у «Кранах» і без упину торочив про свою нову холодносірчану лампу, — промовив Сіммон.

Віл пирхнув.

— Лоррен без кінця торочить про належне розкладання книжок по полицях. «Беріть за корінець. Беріть за корінець», — він загарчав і вдав, ніби хапається за щось обома руками. — Ще раз почую це з його вуст — і візьму його за корінець.

До мене раптом прийшов спогад.

— Тейлу милосердний! — ураз жахнувся я. — Невже я сього­дні заспівав у «Еоліяні» «Мідника-гарбаря»?

— Так, — підтвердив Сіммон. — Не знав, що там стільки ­куплетів.

Я наморщив лоба, відчайдушно намагаючись пригадати.

— А я співав куплет про тейлінця й вівцю?

Для пристойної компанії цей куплет не годився.

— Нє-а, — сказав Вілем.

— Дякувати Богові, — промовив я.

— Там була коза, — серйозно заявив Вілем, а тоді захи­хотів.

— «…у тейлінській рясі!» — проспівав Сіммон, а тоді засміявся слідом за Вілемом.

— Ні, ні, — нещасним тоном проказав я й опустив голову на руки. — Мати змушувала мого тата спати під фургоном, коли він співав це на людях. Станчіон поб’є мене дрючком і забере в мене свиріль, коли я побачу його знову.

— Їм дуже сподобалося, — заспокоїв мене Сіммон.

— Я бачив, як Станчіон підспівував, — додав Вілем. — У нього тоді теж уже був червонястий ніс.

Запало довге затишне мовчання.

— Квоуте! — озвався Сіммон.

— Так?

— Ти справді едема ру?

Запитання заскочило мене зненацька. За звичайних обставин воно підштовхнуло б мене до межі, але тепер я не знав, як до нього ставлюся.

— А це має значення?

— Ні. Мені просто було цікаво.

— А… — якийсь час я й далі стежив за зорями. — А що тобі цікаво?

— Нічого конкретного, — сказав він. — Емброуз кілька разів назвав тебе ру, але він раніше вже обзивав тебе іншими образливими прізвиськами.

— Це не образа, — зауважив я.

— Ну, тобто він називав тебе по-всякому, але неправдиво, — швидко виправився Сім. — Ти не говорив про свою родину, але казав дещо таке, що мені стало цікаво, — він знизав плечима, не встаючи зі спини й дивлячись на зорі вгорі. — Я ніколи не знав нікого з едема. Принаймні не знав добре.

— Чутки, які до тебе доходили, неправдиві, — пояснив я. — Ми не крадемо дітей, не поклоняємося темним богам, ні­чо­го такого.

— Я в таке ніколи не вірив, — зневажливо сказав він, а тоді додав: — Але дещо з того, що кажуть, має бути правдою. Я ще ніколи не чув, щоби хтось грав так, як ти.

— Це ніяк не стосується того, що я едема ру, — відповів я, а тоді передумав. — Ну, хіба що трішки.

— А ти танцюєш? — запитав начебто знічев’я Вілем.

Якби ці слова вимовив хтось інший і в інший час, із них, либонь, почалася б суперечка.

— Нас просто уявляють такими. Людьми, що грають на свирілях і скрипках. Танцюють довкола своїх ватр. Це, звісно, тоді, коли ми не крадемо всього, що не прикуте цвяхами, — на останніх словах у моєму тоні з’явилося трохи гіркоти. — Це не головне в житті едема ру.

— А що головне? — запитав Сіммон.

Я на мить замислився над цим, але моєму отупілому мозку це завдання було не до снаги.

— Насправді ми просто люди, — врешті сказав я. — От тільки ми не лишаємося на місці надто довго, і нас усі нена­видять.

Ми тихо подивилися на зорі.

— Вона справді змушувала його спати під фургоном? — запитав Сіммон.

— Що?

— Ти сказав, що твоя мама змушувала твого тата спати під фургоном за те, що він співав куплет про вівцю. Що, справді?

— Це передусім фігура мовлення, — сказав я. — Але одного разу так і сталося.

Я нечасто думав про своє дитинство у трупі, коли мої батьки ще були живі. Я уникав цієї теми так само, як каліка на­вчається не навантажувати травмовану ногу. Але від Сімового запитання на поверхню мого розуму виринув один яскравий спогад.

— Не через «Мідника-гарбаря», — несподівано для самого себе промовив я. — А через пісню, яку він написав про неї…

Одну довгу мить я мовчав, а тоді заговорив:

— Лоріан.

Так я вперше за багато років вимовив материне ім’я. Вперше, відколи її було вбито. У моєму виконанні воно було якесь дивне.

А тоді я, хоч і не збирався цього робити, заспівав:

Жінка Арлідена, темна Лоріан:

Гляньте раз, і стане дуже страшно вам!

Голос її коле, як той чагарник,

Зате в неї марно жоден гріш не зник.

Моя Теллі не готує,

Зате грошики добре рахує.

Ні талії, ні личка, як у феї,

Та все ж я скрізь

І луку, й ліс

Пройду заради неї…

Я відчув себе дивовижно здерев’янілим, від’єднаним від власного тіла. Як не дивно, спогад був яскравий, але не болючий.

— Я розумію, як чоловіка за таке могли загнати під фургон, — серйозно промовив Вілем.

— Та не в тім річ, — несподівано для самого себе сказав я. — Вона була прекрасна, і вони обоє це знали. Вони постійно дражни­лися. Річ була в розмірі. Той жахливий розмір був їй осоружний.

Я ніколи не розповідав про своїх батьків, і згадувати про них у минулому часі було якось незручно. Нечесно. Віла із Сімом моє одкровення не здивувало. Усякий, хто знав мене, міг зрозу­міти, що я не маю сім’ї. Я ніколи нічого не казав, але вони були добрими друзями. Вони знали.

— У нас в Атурі сплять у псарнях, поки дружини сердяться, — мовив Сіммон, повертаючи розмову в безпечніше русло.

— Мелосі регу еда Стіті, — пробурмотів Вілем.

— Атурською! — вигукнув Сіммон. У його голосі вирувала веселість. — Досить твоїх ослячих балачок!

— Еда Стіті? — повторив я. — Ви спите біля вогню?

Вілем кивнув.

— Я офіційно обурений тим, як швидко ти навчився сіаруської, — промовив Сім, демонструючи один палець. — Я провчився рік, перш ніж щось затямити. Рік! А ти все проковтуєш за один семестр.

— Я багато чого навчився в дитинстві, — відповів я. — Цього семестру просто вивчав тонкощі.

— У тебе кращий акцент, — сказав Сімові Віл. — Квоут говорить наче якийсь південний торгівець. Дуже просто. Ти говориш набагато вишуканіше.

Сіма це, схоже, влестило.

— Біля вогню, — повторив він. — Чи не здається дивним, що саме чоловікам завжди доводиться спати деінде?

— Цілком очевидно, що влада над ліжком належить жінкам, — відповів я.

— Доволі приємна думка, — зауважив Сім. — Залежно від жінки.

— Дістрел гарна, — додав він.

— Ке, — відповів Віл. — Надто бліда. Фела.

Сіммон тужливо похитав головою.

— Ми їй не рівня.

— Вона модеґанка, — сказав Вілем. Його усмішка була така широка, що здавалася майже демонічною.

— Справді? — перепитав Сім. Віл кивнув із найширшою усміш­кою, яку я коли-небудь бачив на його обличчі. Сім нещасно зітх­нув. — Воно й зрозуміло. Те, що вона найгарніша дівчина в Сою­зі, — це вже кепсько. А я й не знав, що вона ще й модеґанка.

— Я погоджуся з тим, що вона найгарніша зі свого боку річки, — виправив я. — Із цього боку є…

— Ти вже розводився про свою Денну, — перебив Віл. — П’ять разів.

— Послухай, — несподівано серйозно промовив Сіммон. — Тобі просто треба зробити перший крок. Ця Денна явно тобою зацікавилася.

— Вона нічого такого не казала.

— Вони ніколи не кажуть, що зацікавилися, — Сіммон засміявся: так абсурдно це звучало. — Зате є маленькі ігри. Це схоже на танець, — він підняв обидві руки й удав, ніби вони розмовляють між собою. — «Ой, як несподівано зустрітися тут із тобою!» «Ну привіт! А я просто йшов пообідати». «Який щасливий збіг: я теж! Можна я понесу твої книжки?»

Я підняв руку, щоб його зупинити.

— Можна перескочити до кінця цієї лялькової вистави, де ти цілий виток хлипатимеш у своє пиво?

Сіммон набурмосився на мене. Вілем розсміявся.

— За нею й так умліває вдосталь чоловіків, — запевнив я. — Вони приходять і зникають, наче… — я постарався знайти аналогію й не зміг. — Я краще буду їй другом.

— Ти краще будеш близький до її серця, — промовив Вілем, не роблячи наголосу ні на чому. — Ти краще будеш радіти її обіймам. Але ти боїшся, що вона тобою знехтує. Боїшся, що вона посміється, а ти виставиш себе дурнем, — Вілем невимушено знизав плечи­ма. — Ти аж ніяк не перший, хто так почувається. Це не соромно.

Це здавалося неприємно близьким до істини. Якийсь час я не знав, що на це відповісти.

— Сподіваюся на те, — тихо визнав я. — Але я не хочу просто гадати. Я бачив, що відбувається з чоловіками, які забагато на себе беруть і прив’язуються до неї.

Вілем серйозно кивнув.

— Вона купила тобі той футляр для лютні, — підказав Сім. — Це щось та й має означати.

— Але що це означає? — запитав я. — Схоже, я їй цікавий, але що, як я просто видаю бажане за дійсне? Усі ті чоловіки, напевно, теж гадають, що їй цікаві. Але вони явно помиляються. Що, як я теж помиляюся?

— Ти ніколи не дізнаєшся, якщо не спробуєш, — заявив Сім із гіркотою в голосі. — Так я сказав би за звичайних обставин. Але знаєш що? Це ні хріна доброго не дає. Я ганяюся за ними, а вони кóпають мене, наче собаку за обіднім столом. Мені набридло так старатися, — він утомлено зітхнув, не встаючи зі спини. — Я просто хочу людину, якій буду подобатися.

— А я просто хочу чіткий знак, — докинув я.

— Я хочу чарівного коника, який поміститься мені в кишеню, — сказав Віл. — І перстень із червоного бурштину, який дасть мені владу над демонами. І нескінченний запас торта.

На мить знову запало затишне мовчання. Поміж дерев лагідно віяв вітер.

— Кажуть, ру знають усі історії на світі, — сказав за якийсь час Сіммон.

— Мабуть, так, — визнав я.

— Розкажи якусь, — попросив він.

Я примружився на нього.

— Не дивися на мене так, — обурився він. — Я просто налаштований почути історію.

— Нам трохи бракує розваг, — додав Вілем.

— Добре, добре. Дай-но подумати, — я заплющив очі, і на поверхню виринула історія про амірів. У принципі, не дивно. Вони постійно були в мене на думці, відколи мене знайшла Ніна.

Я сів прямо.

— Гаразд, — я вдихнув, а тоді зупинився. — Якщо комусь із вас треба до вітру, зробіть це зараз. Я не люблю зупинятися на середині.

Мовчання.

— Чудово, — я прокашлявся. — Є таке місце, яке мало хто бачив. Дивне місце, що зветься Фейрінієль. Якщо вірити переказам, Фейрінієль роблять незвичайним дві речі. По-перше, там сходяться всі дороги на світі. По-друге, жодна людина не знайшла цього місця, шукаючи. До цього місця не мандрують, це місце проходять дорогою до чогось іншого.

— Кажуть, туди прийде всякий, хто подорожуватиме досить довго. Це — історія про те місце, про старого в довгій дорозі та про довгу самотню ніч без місяця…