Страх мудреця

Розділ п’ятдесят шостий. Влада

Наступного дня Алверон послав по мене знов, і невдовзі ми вдвох уже знову шпацирували садовими стежками. Його рука легко вляглася мені на передпліччя.

— Ходімо на південь, — мейр показав ціпком. — Я чув, невдовзі селас остаточно розквітне.

Ми звернули на стежці ліворуч, і він вдихнув.

— На світі є два різновиди влади: природжена й надана, — промовив Алверон, підказуючи мені тему сьогоднішньої розмови. — Природжена влада — це частина тебе самого. Надану владу жалують чи дарують інші люди, — він скоса поглянув на мене. Я кивнув.

Побачивши мою згоду, мейр повів далі:

— Природжена влада — річ очевидна. Фізична сила, — він поплескав мене по руці, на яку спирався. — Сила ума. Сила характеру. Все це ховається в людині. Це визначає нас. Визначає наші обмеження.

— Не зовсім, ваша милосте, — несміло заперечив я. — Людина завжди може вдосконалитися.

— Це нас обмежує, — твердо проказав мейр. — Однорукий чоловік ніколи не піде борюкатися на арені. Одноногий ніколи не побіжить так швидко, як людина з двома ногами.

— Адемський воїн, що має лиш одну руку, може бути смертоноснішим, аніж пересічний воїн, що має дві, ваша милосте, — відзначив я. — Попри свою ваду.

— Так, так, — сердито промовив мейр. — Ми можемо вдосконалюватися, тренувати тіло, навчати розум, ретельно чепуритися, — він провів рукою по бездоганній шпакуватій бороді. — Адже навіть зовнішність — це своєрідна влада. Проте обмеження є завжди. Однорукий чоловік може стати таким-сяким воїном, але не може грати на лютні.

Я повільно кивнув.

— Гарна заувага, ваша милосте. Наша влада має межі, які можна розширювати, але не нескінченно.

Алверон підняв один палець.

— Але це — лише перший різновид влади. Ми обмежені, лише якщо покладаємося на владу, яку маємо самі. Ще є та влада, яку дарують. Ти розумієш, що я маю на увазі під наданою владою?

Я на мить замислився.

— Податки?

— Гм-м, — здивовано вимовив мейр. — А це таки непоганий приклад. Ти вже багато замислювався про таке?

— Трішки, — зізнався я. — Але в такому ключі — ніколи.

— Це складно, — відповів він. Судячи з тону, моя відповідь його задовольнила. — А яка влада, на твою думку, більша?

Я думав усього секунду.

— Природжена, ваша милосте.

— Цікаво. Чому ти так стверджуєш?

— Тому що владу, яку маєте ви самі, неможливо забрати, ваша милосте.

— А… — він підняв довгий палець, неначе зібрався мене застерегти. — Але ж ми вже зійшлися на тому, що така влада надзвичайно обмежена. Надана влада не має меж.

— Не має меж, ваша милосте?

Алверон згідливо кивнув.

— Ну, має дуже мало меж.

Я все одно був незгоден. Мейр, напевно, помітив, як це відбилося на моєму обличчі, бо він нахилився до мене, щоб пояснити:

— Припустімо, що я маю ворога, молодого й сильного. Припустімо, що він украв у мене дещо — трохи грошей. Ти встигаєш за мною?

Я кивнув.

— Я, хай скільки тренуватимуся, не дорівняюся до задиристого двадцятирічного юнака. То що мені робити? Я намовляю одного зі своїх молодих і сильних друзів піти нам’яти йому вуха. З такою силою я можу досягти того, що інакше було б неможливо.

— Але замість цього ваш ворог міг би нам’яти вуха вашому другові, — відзначив я, коли ми завернули за ріг. Стежка перед нами завдяки трельяжу у формі арки перетворилася на затінений тунель із густим темно-зеленим листям.

— Припустімо, що в мене аж троє друзів, — виправився мейр. — Я раптом узяв і набув сили трьох людей! Мій ворог, навіть будучи дуже сильним, ніколи не зміг би стати аж таким сильним. Поглянь на селас. Мені кажуть, що його страшенно важко вирощувати.

Ми опинилися в затінку трельяжного тунелю, де під листям і аркою розквітали сотні темно-червоних пелюсток. Від них ішов солодкий, тремкий запах. Я легенько ковзнув рукою по одній із темно-червоних квіток. Вона була несказанно м’яка. Мені згадалася Денна.

Мейр повернувся до нашої теми.

— Хай там як, ти не вловлюєш суті. Надання сили — це лише один дрібний приклад. Є така влада, яка може бути лише подарованою.

Він ледь помітно показав на куточок саду.

— Бачиш отам компта Фарленда? Якби його спитали про його титул, він сказав би, що володіє ним. Заявив би, що це — така сама його частина, як його власна кров. Ба більше, частина його крові. Майже всякий шляхтич відповів би так само. Вони стверджували б, що родовід наділяє їх правом верховодити.

Мейр поглянув на мене з веселим блиском у очах.

— Але вони помиляються. Це не природжена влада, а надана. Я міг би забрати в нього землі та зробити його вуличним жебраком.

Алверон жестом підкликав мене ближче до себе, і я трохи нахилився.

— Ось тобі велика таємниця. Навіть мій титул, мої багатства, моя влада над людьми й землею. Це лише надана влада. Вона належить мені не більше, ніж сила твоєї руки, — він поплескав мене по долоні й усміхнувся мені. — Але я знаю цю відмінність і саме тому завжди на коні.

Він випрямився й заговорив нормальним голосом:

— Добрий день, компте. Чудовий день, щоб погрітися на сонечку, чи не так?

— Справді так, ваша милосте. Селас просто приголомшливий, — компт був кремезним чоловіком із жовнами й густими вусами. — Мої компліменти.

Коли компт остаточно проминув нас, Алверон продовжив:

— Ти помітив, як він похвалив мене за селас? А я ж за все життя навіть садової лопатки не торкнувся, — він скоса поглянув на мене. Його обличчя стало дещо самовдоволеним. — Досі вважаєш, що природжена влада краща?

— У вас переконливі аргументи, ваша милосте, — відповів я. — Однак…

— Тебе важко переконати. Тоді ще один, останній приклад. Ми можемо погодитися з тим, що я ніколи не зможу народити дитину?

— Гадаю, так цілком можна сказати, ваша милосте.

— Однак якщо певна жінка надасть мені право одружитися з нею, я можу народити сина. За допомогою наданої влади людина може зробитися швидкою, як кінь, сильною, як віл. Чи може так допомогти вроджена влада?

Тут я вже не міг сперечатися.

— Схиляюся перед вашою аргументацією, ваша милосте.

— Схиляюся перед твоєю мудрістю, що спонукала тебе її прийняти, — реготнув він. Тут садом розійшовся ледь чутний дзвін: вибило нову годину. — Ох, трясця, — промовив мейр, і його облич­чя спохмурніло. — Треба піти прийняти ту жахливу мікс­туру, бо інакше на Кодікуса цілий виток не буде управи, — я запитливо поглянув на нього, і він пояснив: — Він якимось робом довідався, що вчорашню дозу я вилив у нічну вазу.

— Ваша милосте, вам слід дбати про своє здоров’я.

Алверон набурмосився.

— Ти забагато на себе береш, — різко сказав він.

Я зашарівся від зніяковіння, та перепросити не встиг: він жестом наказав мені мовчати.

— Звісно, ти маєш рацію. Я знаю свої обов’язки. Але ти говориш достоту як він. Одного Кодікуса з мене досить.

Він зупинився й кивнув парі, що наближалася до нас. Чоловік був високий і гарний із себе, на кілька років старший за мене. Жінка була десь тридцятирічна, мала темні очі й витончені пустотливі вуста.

— Добрий вечір, леді Гесуа. Ваш батько, як я розумію, поправляється далі?

— О так, — відповіла вона. — Хірург каже, що він має встати до кінця витка, — вона перехопила мій погляд і ненадовго зазирну­ла мені в очі. Її червоні вуста вигнулися в багатозначній усмішці.

А тоді вона проминула нас. Я зрозумів, що трохи спітнів.

Якщо мейр і помітив це, то не став на це зважати.

— Жахлива жінка. Щовитка заводить нового чоловіка. Її батька було поранено на дуелі з есквайром Гіґтоном через «непристойну» заяву. Заява була правдива, та це мало що значить, коли шпаги вже оголено.

— А що сквайр?

— Помер наступного дня. Теж прикро. Він був хороший, просто не вмів притримати язика, — мейр зітхнув і підвів погляд на дзвіницю. — Як я вже казав… Одного лікаря мені цілком достатньо. Кодікус квокче наді мною, наче квочка. Ненавиджу вживати ліки, коли вже йду на поправку.

Мейрові того дня, схоже, і справді було краще. Під час прогулянки він, по суті, й не мусив спиратися на мою руку. Я відчував, що він спирається на мене лише для того, щоб ми мали змогу поговорити, перебуваючи так близько один до одного.

— Покращення вашого стану начебто незле доводить, що його допомога вас зцілює, — зауважив я.

— Так, так. Його зілля відганяють від мене хворобу на цілий виток. А часом — на кілька місяців, — він гірко зітхнув. — Але вони завжди повертаються. То що, мені пити зілля до скону?

— Можливо, потреба в них відпаде, ваша милосте.

— Я сам на це сподівався. Під час своїх нещодавніх мандрів Кодікус зібрав певні трави, що діяли просто чудово. Після остан­ньої його процедури я залишався здоровим майже рік. І думав, що нарешті звільнився від недуги, — мейр набур­мосився, опустивши погляд на свій ціпок. — І все ж я такий.

— Якби я міг хоч якось вам допомогти, ваша милосте, то допоміг би.

Алверон повернув голову, щоб зазирнути мені в очі. А за мить кивнув самому собі.

— Щиро в це вірю, — проказав він. — Просто надзвичайно.

***

Далі було ще кілька подібних розмов. Я здогадувався, що мейр намагається мене оцінити. Він із майстерністю, набутою за сорок років придворних інтриг, непомітно керував розмовою, дізнавався мої думки, визначав, вартий я його довіри чи ні.

Я, хоч і не мав такого досвіду, як мейр, також незле вмів поговорити. Я завжди відповідав на запитання обережно, незмінно залишався ввічливим. За кілька днів між нами почала зростати взаємна повага. Не дружба, як у мене із графом Трепом. Мейр ніколи не заохочував мене забути про його титул чи сидіти в його присутності, але ми зближувалися. Якщо Треп був другом, то мейр скидався на відстороненого діда: добрий, але немолодий, серйозний і стриманий.

У мене склалося враження, що мейр — людина самотня, змушена триматися на віддалі від підданців і придворних. Я мало не запідозрив, що він міг попросити у Трепа компаньйона. Людину розумну, але віддалену від придворних інтриг, щоб із нею можна було час від часу говорити чесно.

Попервах я відкидав таку думку як малоймовірну, але минали дні, а мейр ніяк не згадував, яким чином планує мене використати.

Якби в мене була лютня, я міг би коротати час із приємністю, та вона досі лежала в Нижньому Северені. Сім днів — і вона стане власністю ломбарду. Тож музики не було — були лише мої лункі кімнати та моє кляте безглузде неробство.

Чутки про мене ширились, і до мене заходили різні придворні. Одні вдавали, ніби радо мене вітають. Інші демонстративно хотіли попліткувати. Я навіть запідозрив кілька спроб зваб­лення, але на тому етапі свого життя так мало знав про жінок, що був невразливим для цих ігор. Один пан навіть спробував позичити в мене грошей, і я ледве втримався, щоб не розсміятися йому в обличчя.

Вони розповідали різні історії, в різній мірі виявляли хитрість, але всі вони приходили з однієї причини: добути в мене відомостей. Але оскільки мейр наказав мені нічого не розповідати про себе, всі розмови були короткими й незадовільними.

Гаразд, усі, крім однієї. Виняток лише підтверджує правило.