Страх мудреця

Розділ тридцять дев’ятий. Суперечності

Наступного ранку ближче до обіду ми з Вілом попрямували до Архівів, щоб зустрітися з Сімом і завершити парі, укладені напередодні.

— Проблема в його батькові, — стишеним голосом пояснив Вілем, поки ми крокували між сірих будівель. — Сімів батько править герцогством в Атурі. Земля там гарна, але…

— Стривай, — перебив я. — Батько нашого маленького Сіма — герцог?

— Маленький Сім, — іронічно промовив Вілем, — на три роки старший за тебе і на два дюйми вищий.

— Яким герцогством? — запитав я. — І він ненабагато вищий за мене.

— Далонір, — відповів Вілем. — Але ж ти сам знаєш, як воно буває. Шляхетна кров з Атуру. Не дивно, що він про це не говорить.

— Ой, та ну тебе! — насварився я, показуючи на студентів, які наводнили вулицю довкола нас. — В Університеті панує найвільніша атмосфера, відколи церква спалила дощенту Калуптену.

— А я помітив, що ти не робиш гучних заяв про свою приналежність до едема ру.

Я наїжачився.

— Ти натякаєш, що я соромлюся?

— Я хочу сказати, що ти не робиш гучних заяв, — спокійно промовив Віл і уважно поглянув на мене. — Сіммон теж. Гадаю, ви обидва маєте свої причини.

Притлумивши роздратування, я кивнув.

Вілем продовжив.

— Далонір розташований на півночі Атурни, тож вони більш-менш заможні. Але він має трьох старших братів і двох сестер. Перший син успадковує все. Другому батько купив військове звання. Третього відправили до церкви. Сіммон… — Вілем багатозначно затих.

— Мені важко уявити Сіммона священником, — зізнався я. — Та й вояком, якщо вже на те пішло.

— І так Сім опиняється в Університеті, — закінчив Вілем. — Його батько сподівався, що він стане дипломатом. А тоді Сім виявив, що любить алхімію та поезію, і вступив до Аркануму. Його батько був не надто задоволений, — Вілем кинув на мене багатозначний погляд, і я здогадався, що він серйозно по­м’якшує реальність.

— Бути арканістом — це надзвичайно! — обурився я. — Це вражає набагато більше, ніж якийсь напарфумлений лакиза при якомусь дворі.

Вілем знизав плечима.

— Навчання йому оплачують. Йому й далі надходить утримання, — він зупинився, щоб помахати комусь по інший бік подвір’я. — Але додому Сіммон не їде. Навіть ненадовго. Сімів батько любить полювати, битися, пити й гуляти з дівками. Підозрюю, що наш лагідний, начитаний Сім навряд чи діставав ту любов, на яку заслуговує розумний син.

***

Ми з Вілом зустрілись із Сімом у своїй звичній читацькій норі й уточнили деталі наших п’яних парі. А тоді розійшлися хто куди.

За годину я повернувся з невеликим оберемком книжок. Мені суттєво спростило пошук те, що я шукав інформацію про амірів, відколи прийшла Ніна й віддала мені свій сувій.

Я тихенько постукав у двері читацької нори, а тоді ввійшов туди сам. Віл і Сім уже сиділи за столом.

— Я перший, — радісно промовив Сіммон. Зазирнув у список, а тоді витягнув зі свого стосу книжку. — Сторінка сто п’ятдесят друга, — він гортав сторінки, доки не знайшов потрібну, а тоді заходився її проглядати. — Ага! «Відтак дівчина розповіла про все… бла-бла-бла… І провела їх туди, де ненароком уздріла язичницьке гуляння», — Сім підвів погляд і тицьнув на сторінку. — Бачиш? Отут-от так і написано: «язичницьке».

Я сів.

— Погляньмо на решту.

Друга книжка Сіма була така сама. Зате у третій містилася своєрідна несподіванка.

— «Велика сила межових каменів неподалік, що вказує на те, що цей район у якомусь далекому минулому міг бути помережаний торговельними шляхами…» — він затих, а тоді стенув плечима й передав книжку мені. — Ця, схоже, на твоєму боці.

Я мимоволі розсміявся.

— А хіба ти не читав їх, перш ніж принести сюди?

— За одну годину? — він розсміявся й собі. — Сумнівно. Я просто залучив канцеляра.

Вілем похмуро зиркнув на нього.

— Ні. Ти попросив Маріонетку, чи не так?

Сіммон зобразив обличчям святу невинність, а позаяк личко в нього взагалі було невинне, це лише надало йому відверто винуватого вигляду.

— Можливо, я зазирнув до нього, — оборонився він. — А він, можливо, несподівано запропонував кілька книжечок, у яких є відомості про сірокамені, — помітивши вираз Вілемового ­обличчя, він підняв руку. — Не сердься на мене! Це все одно вилізло боком.

— Знову Маріонетка, — буркнув я. — Ви хоч колись мене познайомите? Ви обидва так про нього мовчите…

Вілем знизав плечима.

— Побачиш його — зрозумієш.

Сімові книжки поділялися на три категорії. Одна підтримувала його версію, розповідаючи про язичницькі ритуали та принесення в жертву тварин. Друга розмірковувала про стародавню цивілізацію, що використовувала сірокамені як позначки для доріг, попри те що деякі з них стояли на прямовисних гірських схилах чи на дні річок, де доріг бути не могло.

Остання ж його книжка була цікавою з інших причин:

— «…два однакові кам’яні моноліти та третій угорі, — прочитав Сіммон. — Місцеві мешканці називають його одвірком. Якщо весняні та літні свята передбачають прикрашання каменя й танці довкола нього, то під час повні батьки забороняють дітям перебувати поряд із ним. Один поважний і загалом розважливий старий заявляв…»

Сім припинив читати.

— Байдуже, — з огидою промовив він і спробував згорнути книжку.

— Що заявляв? — спитав Вілем: у ньому пробудилася цікавість.

Сіммон закотив очі та продовжив читати.

— Заявляв, нібито в деяких випадках крізь кам’яні двері можна пройти до прекрасного краю, в якому мешкає сама Фелуріян, що кохає й нищить чоловіків своїми обіймами.

— Цікаво, — стиха зауважив Вілем.

— Ні, не цікаво. Це дитяча забобонна маячня, — сердито промовив Сіммон. — І ніщо з цього не наближає нас до визначення, хто має рацію.

— Який рахунок, Вілеме? — запитав я. — Ти наш безсторонній суддя.

Вілем підійшов до столу і проглянув книжки. Замислився, ворушачи темними бровами.

— Сіммон — сім. Квоут — шість. Три суперечать.

Ми хутко прогортали чотири книжки, які приніс я. Вілем виключив одну з них, тож у результаті в Сіммона вийшло сім, а в мене — дев’ять.

— Не дуже-то й однозначно, — задумливо сказав Вілем.

— Можна було б оголосити про нічию, — великодушно запропонував я.

Сіммон набурмосився. Добродушність добродушністю, а програвати парі він ненавидів.

— Згода, — промовив він.

Я повернувся до Вілема й багатозначно поглянув на двійко книжок, які досі стояли на столі неторкані.

— Схоже, наше парі буде завершено трішки швидше, нья?

Вілем по-хижацьки всміхнувся.

— Дуже швидко, — підняв одну книжку. — Тут є копія прокламації про розпуск амірів, — він розгорнув книжку на позначеній сторінці й почав читати: — «Віднині й надалі їхні дії підпорядковуватимуться законам імперії. Жоден член Ордену не має права самовільно заслухати справу або винести вирок у суді».

Він самовдоволено підвів погляд.

— Бачиш? Якщо їх позбавили суддівських повноважень, то це означає, що такі в них були. Отже, логічно вважати, що вони належали до атурської бюрократії.

— Насправді, — винувато промовив я, — церква в Атурі завжди мала суддівські повноваження, — підняв і продемонстрував одну з двох своїх книжок. — Кумедно, що ти приніс саме «Альпура Проліція Амір». Я теж її приніс. Сам указ було видано церквою.

Вілем спохмурнів.

— Ні. Його було зазначено тут як шістдесят третій указ імператора Налто.

Спантеличені, ми порівняли свої книжки та зрозуміли, що вони прямо суперечать одна одній.

— Що ж, гадаю, вони врівноважують одна одну, — промовив Сім. — Що ще там у вас?

— Це Фелтемі Рейс. «Вогні історії», — пробурчав Вілем. — Класика. Не думаю, що мені знадобляться якісь інші докази.

— А хіба це вас не бентежить? — Я постукав кісточкою пальця по книжках, що суперечили одна одній. — У них не має бути написано по-різному.

— Ми щойно прочитали двадцять книжок, у яких було написано по-різному, — нагадав Сіммон. — Чому мене мають бентежити ще дві?

— Призначення сірокаменів — річ гіпотетична. Тут не можна обійтися без низки різних думок. Зате «Альпура Проліція Амір» був відкритим указом. Він перетворив тисячі наймогутніших чоловіків і жінок в Атурській імперії на розбійників. Це було однією з основних причин падіння імперії. Тут не може бути суперечливої інформації.

— Орден справді розпустили триста з лишком років тому, — промовив Сіммон. — Цього часу достатньо, щоб з’явились якісь суперечності.

Я похитав головою, гортаючи обидві книжки.

— Суперечливі думки — це одне. Суперечливі факти — це інше, — продемонстрував свій томик. — Це — «Падіння імперії» Ґреґґора Малого. Він базікало та мракобіс, але є найкращим істориком своєї доби, — продемонстрував Вілемову книжку. — Фелтемі Рейс і близько не такий добрий історик, зате він удвічі кращий науковець за Ґреґґора, а до фактів ставиться сумлінно, — я, насупившись, кілька разів поглянув то на одну книжку, то на другу. — Якесь безглуздя.

— То що тепер? — запитав Сім. — Знову нічия? Це засмучує.

— Нам треба суддю, — промовив Вілем. — Якийсь вищий авторитет.

— Вищий за Фелтемі Рейса? — запитав я. — Сумніваюся, що Лоррен може завдати собі клопоту завершити наше парі.

Віл похитав головою, а тоді підвівся й розгладив складки на сорочці.

— Отже, ти нарешті зустрінешся з Маріонеткою.