Страх мудреця

Розділ сто п’ятнадцятий. Буря й камінь

Прокинувшись наступного ранку, я знав правду. Мій єдиний вихід із цієї ситуації — школа. Мені треба показати себе. Тобто потрібне все, чого може навчити Вашет, і якомога скоріше.

Тож наступного ранку я встав на світанні, коли світло ще було блідо-блакитним. І коли Вашет вийшла зі своєї маленької кам’яної хатинки, я вже чекав на неї. Не можна було сказати, ніби в мене палали очі або хвіст був трубою, бо мені перед цим постійно снилося щось тривожне, але я був готовий навчатися.

***

Тепер я усвідомлюю, що міг навіяти некоректне враження про Герт.

Ясна річ, він не був процвітаючою столицею. І його аж ніяк не можна було вважати великим містом. Де в чому він ледве дотягував до малого містечка.

Я кажу це не для того, щоб принизити. Більшу частину своєї юності я провів у мандрах із трупою, переїжджаючи з одного маленького містечка до іншого. Половина світу складається з крихітних громад, які зросли довкола звичайного базарчика на перехресті, гарного глиняного кар’єра чи повороту річки, де течія досить сильна, щоб обертати млинове колесо.

Іноді ці містечка заможні. Іноді в них родючий ґрунт і милосердна погода. Деякі гарно заробляють на торгівлі, що відбувається за їхнього посередництва. Багатство цих місць очевидне. Будинки там великі й у гарному стані. Люди — товариські й щедрі. Діти — пухкенькі й щасливі. Там продаються предмети розкоші: перець, кориця, шоколад. У місцевому шинку є кава, а також добрі вино й музика.

А ще бувають інакші містечка. Містечка, в яких ґрунт неродючий і стомлений. Містечка, в яких млин згорів або запаси глини було вичерпано багато років тому. У таких місцях ­будинки маленькі й кепсько полатані. Люди — худорляві й підозріливі, а багатство вимірюється практичними дрібницями. В’язанками хмизу. Наявністю другої свині. П’ятьма слоїками консер­вованої ожини.

На перший погляд видавалося, ніби Герт належить саме до таких містечок. Там були хіба що крихітні хатинки, битий камінь і поодинокі кози в загонах.

У більшості куточків Союзу, та й, якщо вже на те пішло, загалом по Чотирьох сторонах, родину, що мешкає в маленькій хатинці майже без меблів, уважали б за безталанну. Ледь не жебрацьку.

Та хоча більшість адемських осель, які я бачив, були відносно невеликі, вони відрізнялися від тих, які можна знайти в депресивному атурському містечку, збудованих із дерну й колод із багнюкою у шпаринах.

Адемські житлові будинки повністю складалися зі щільної кам’яної кладки — я досі не бачив, щоб камені в ній були так хитро припасовані один до одного. Жодної щілинки, яка пропускала б нескінченний вітер. Жодного дірявого даху. Жодної рипучої шкіряної петлі на дверях. Вікна там були не зі змащеної олією овчини й не були дірами, затуленими дерев’яними віконницями. До них були припасовані скляні шибки, не менш герметичні, ніж у маєтку банкіра.

За весь час, проведений у Герті, я жодного разу не бачив каміна. Не зрозумійте мене неправильно: мати камін однозначно краще, ніж замерзнути до смерті. Але примітивні каміни, які можна звести самотужки з уламків брукового каменю чи шлакової цегли, в більшості своїй пропускають холод, брудні й непродуктивні. Вони наповнюють хату сажею, а легені — димом.

Замість камінів у кожній адемській оселі стояла власна залізна грубка. З тих, які важать кількасот фунтів. Із тих, які виготовляють із товстого копрового заліза, завдяки чому їх можна розпалювати так, що вони сяятимуть від жару. З тих, які тримаються сотню років і коштують більше, ніж заробляє один фермер за цілий рік тяжкої праці над урожаєм. Деякі з цих грубок були маленькі, підхожі для обігріву й куховарства. Однак я бачив і чимало більших грубок, які також годилися для випікання. Один із таких скарбів ховався в низенькій кам’яній хатині з усього трьома кімнатами.

Килими на підлозі в адемів здебільшого були прості, але виготовлені з товстої м’якої вовни, добре пофарбованої. Долівка під цими килимами була з відшліфованого дерева, а не земляна. Жодних слабеньких лойових свічечок або лучин. Зате були свічки із бджолиного воску або лампи, в яких горіла чиста біла олія. А якось я впізнав у одному вікні на віддалі непохитне червоне світло симпатичної лампи.

Саме після останнього я збагнув істину. Це не розрізнена купка відчайдушних людей, які сяк-так животіють на голому гірському схилі. Вони не живуть на межі голоду, харчуючись капустяним супом і боячись зими. Ця громада спокійно, тихо процвітає.

Ба більше. Попри відсутність блискучих бенкетних зал і розкішних суконь, попри відсутність слуг і статуй, кожна з цих осель була подібна до крихітного особняка. Кожна з них жила в тихому, практичному багатстві.

***

— А що ти думав? — сказала Вашет, сміючись із мене. — Що кілька з нас здобуває собі червоні шати й тікає жити серед божевільних розкошів, поки наші рідні п’ють воду, в якій купаються, і мруть від цинги?

— Насправді я взагалі про це не думав, — відповів я, роззираючись довкола. Вашет починала показувати мені, як користуватися мечем. Ми витратили на це вже дві години, а вона хіба що пояснила різні способи тримати зброю. Наче то було немовля, а не шматок сталі.

Тепер, знаючи, чого шукати, я бачив десятки адемських будинків, хитро введених у ландшафт. Важкі дерев’яні двері втуляли у кручі. Інші ж помешкання скидалися на звичайнісінькі купи каменю. У деяких на дахах росла трава, і впізнати їх можна було лише за димарями, що з них стирчали. На одному з таких дахів паслася жирна коза, гойдаючи вим’ям і витягуючи шию, щоб зірвати чергову порцію трави.

— Поглянь на край довкола себе, — промовила Вашет, поволі крутячись по колу, щоб оглянути довколишній пейзаж. — Земля недостатньо родюча для оранки, надто посічена для коней. Літо надто вологе для пшениці й надто суворе для фруктів. У деяких горах є залізо, вугілля чи золото. Але не в цих. Узимку снігу намітає вище за твою голову. Навесні бурі такі, що збивають із ніг.

Вона знову поглянула на мене.

— Це наш край, тому що він більше нікому не потрібен, — знизала плечима. — Чи радше він став нашим із цієї причини.

Вашет поправила меч на плечі, а тоді задумливо поглянула на мене.

— Сядь і послухай, — строго мовила вона. — І я розповім тобі історію про давно минулий час.

Я сів на траву, і Вашет умостилася на камені неподалік.

— Колись давно, — почала вона, — адеми зірвалися зі свого законного місця. Нас щось погнало, а що — ми не пам’ятаємо. Хтось чи то вкрав у нас землю, чи то сплюндрував її, чи то змусив нас тікати у страху. Ми були змушені нескінченно мандрувати. Весь наш народ бідував, наче жебраки. Ми знаходили місце, оселялися й давали відпочити своїм стадам. А відтак ті, хто жив поблизу, нас виганяли.

У ті часи адеми були несамовиті. Якби ми не були несамовиті, на сьогодні нас уже й не зосталося б. Але нас було мало, тож нас завжди гнали далі. Урешті ми знайшли це вбоге й вітряне місце, непотрібне світові. Пустили коріння у глибокий камінь і зробили його своїм.

Погляд Вашет блукав довколишньою місцевістю.

— Але цей край міг дати нам небагато: пасовисько для наших стад, камінь і нескінченний вітер. Ми не могли знайти спосіб продати вітер, тож продавали світові свою несамовитість. Отак ми жили й поволі гострили самі себе, стаючи такими, якими є сьогодні. Вже не просто несамовитими, а небезпечними й гордими. Ненастанними, як вітер, і міцними, як камінь.

Я зачекав якусь мить, щоб упевнитися в тому, що вона закінчила, а тоді сказав:

— Мої люди також блукальці. Такий наш шлях. Ми живемо ніде й повсюди.

Вона з усмішкою знизала плечима.

— Май на увазі, що це історія. До того ж давня. Сприймай її як хочеш.

— Люблю історії, — зауважив я.

— Історія наче горіх, — сказала Вашет. — Дурепа ковтає її повністю й душиться. Дурепа викидає її, думаючи, що вона мало чого варта, — жінка всміхнулася. — Зате мудриця знаходить спосіб розколоти шкаралупу та з’їсти ядро всередині.

Я зіп’явся на ноги й пішов туди, де сиділа Вашет. Поцілував їй руки, чоло, вуста і промовив:

— Вашет. Я радий, що Шегін віддала мене тобі.

— Дурний ти хлопчисько, — вона опустила погляд, але я побачив, як її лице злегка зашарілося, поки вона говорила. — Ході­мо. Нам треба йти. Не варто упускати можливість побачити, як Шегін б’ється.

***

Вашет відвела мене до ніяк не позначеної луки, на якій рясно росла трава, коротка через випас худоби. Поряд уже стояли й чекали кілька інших адемів. Дехто приніс із собою невеличкі табурети або прикотив колоди, які могли правити за лави. Вашет просто сіла на землю. Я долучився до неї.

Поволі зібралась юрба. Всього душ із тридцять, але я ще ніколи не бачив так багато адемів одночасно поза їдальнею. Вони збиралися по двоє чи по троє й переходили від розмови до розмови. Рідко траплялося так, щоб на певний час збиралася компанія з п’яти осіб.

Хоча зовсім поряд зі мною відбувався десяток розмов, я чув хіба що бурмотіння. Мовці стояли так близько, що мало не торкалися одне одного, а вітер у траві здіймав більше шуму, ніж їхні голоси.

Однак я, не підводячись із місця, вловлював тональність кожної розмови. Два місяці тому це збіговисько видавалося б мені моторошно стриманим. Збіговиськом майже німих людей, метушливих і беземоційних. Однак тепер я чітко розпізнавав учительку та ученицю за тим, яка відстань їх розділяла, за шанобливістю, яку виражали руки молодшої з них. Купка з трьох чоловіків у червоних сорочках складалася з друзів, які невимушено штурхали один одного й жартували. Отам чоловік і жінка сварилися. Вона сердилася. Він намагався щось пояснити.

Раптом я замислився, як міг раніше вважати цих людей неспокійними чи метушливими. Кожний їхній порух мав якесь призначення. Кожна зміна положення ніг свідчила про зміну настрою. Кожен жест говорив дуже багато.

Ми з Вашет сиділи близько одне до одного й розмовляли стишеними голосами, продовжуючи свій діалог атурською. Вона пояснювала, що кожна школа має активні рахунки в шалдійських лихварів. Завдяки цьому найманці, яких занесло кудись далеко, можуть відкладати ту частку своїх заробітків, яка належить школі, повсюди, де користуються шалдійською валютою, себто повсюди в цивілізованому світі. Відтак ці гроші передають на потрібний рахунок, щоби школа могла ними скористатися.

— Скільки грошей посилає своїй школі один найманець? — запитав я з цікавості.

— Вісімдесят відсотків, — сказала Вашет.

— Вісім відсотків? — перепитав я, піднявши всі пальці на руках, окрім двох, упевнений, що почув неправильно.

— Вісімдесят, — твердо повторила Вашет. — Це належна сума, хоча багато хто пишається тим, що дає більше. Те саме стосувалося б тебе, — зневажливо додала вона, — якби в тебе були хоч якісь мізерні шанси рано чи пізно вбратися в червоне.

Зауваживши мій подив, вона пояснила:

— Якщо подумати, то це не так уже й багато. Школа роками годує й одягає тебе. Надає нічліг. Дає меч, підготовку. Після таких вкладень найманець утримує школу. Школа утримує село. Село дає дітей, які сподіваються колись убратися в червоне, — вона описала коло одним пальцем. — Таким чином процвітає все Адемре.

Вашет серйозно поглянула на мене.

— Можливо, знаючи це, ти зможеш хоч трохи зрозуміти, що саме вкрав, — продовжила вона. — Не просто таємницю, а головну статтю експорту адемів. Ти вкрав ключ до виживання всього цього містечка.

Ця думка мене протверезила. Раптом гнів Карсерет став набагато зрозумілішим.

Я мигцем помітив у натовпі білу сорочку й неоковирно сплетену жовту шапку Шегін. Розрізнені розмови затихли, і всі почали збиратися великим нечітким колом.

Вочевидячки, того дня билася не лише Шегін. Першими билися двоє хлопців, на кілька років молодших за мене. Жоден із них не був у червоному. Вони насторожено кружляли довкола один одного, а тоді накинулись один на одного у вихорі ударів.

Я не встигав за цим устежити й бачив хіба десяток розрізнених незавершених спроб показати щось із кетану. Урешті це скінчилось: один хлопчина схопив другого за зап’ясток і плече, показавши «сплячого ведмедя». Лише побачивши, як хлопчина скручує супротивникові руку й валить його на землю, я впізнав хват, яким Темпі скористався під час бійки у кроссонській корчмі.

Хлопці розійшлись, і до них вийшли поговорити двоє найманців у червоних сорочках, напевно, їхні вчителі.

Вашет нахилила голову поближче до моєї.

— Що думаєш?

— Вони дуже швидкі, — сказав я.

Вона поглянула на мене.

— Але…

— Видаються доволі недбалими, — додав я, стараючись говорити тихо. — Не попервах, але після початку, — я показав на одного. — У нього ноги були надто близько. А другий постійно хилився вперед, тож мав негаразди з рівновагою. Так і попався у «сплячого ведмедя».

Вашет задоволено кивнула.

— Вони б’ються як цуцики. Малі, та ще й хлопці. Вони сповнені гніву й нетерплячки. Жінки мають із цим менше мороки. Почасти саме тому з нас виходять кращі бійці.

Почувши це від неї, я неабияк здивувався.

— Жінки — кращі бійці? — обережно перепитав я, не бажаючи їй суперечити.

— Загалом, — буденним тоном пояснила вона. — Звичайно, є винятки, але загалом жінки кращі.

— Але ж чоловіки сильніші, — зауважив я. — Вищі на зріст. Мають більший розмах рук.

Вашет повернулася до мене, злегка розвеселившись.

— То ти сильніший і вищий за мене?

Я всміхнувся.

— Звісно, ні. Але слід визнати: загалом чоловіки більші й сильніші.

Вашет стенула плечима.

— І це мало би значення, якби битися було все одно що колоти дрова чи носити сіно. Це все одно що сказати: що довший і важчий меч, то він кращий. Дурість. Може, в головорізів це й так. Але для того, хто прийняв червоні шати, найголовніше — знати, коли битися. Чоловіки сповнені гніву, тож мають із цим проблеми. В жінок цього менше.

Я роззявив рота, а тоді згадав Дедана і стулив рота.

На нас упала тінь. Підвівши погляд, я зобачив високого чоловіка в червоному, що стояв на ґречній відстані від нас. Він тримав руку напоготові біля ефеса меча. «Запрошення».

Вашет відповіла йому жестом: «Легкий жаль і відмова».

Я провів його поглядом.

— А тебе не почнуть сприймати гірше через те, що ти не б’єшся?

Вашет зневажливо пирхнула.

— Він не битися хотів, — пояснила вона. — Це було б лише соромом для нього й марнуванням часу для мене. Він просто хотів показати, що йому вистачає сміливості побитися зі мною, — вона зітхнула й багатозначно поглянула на мене. — Саме така дурість відвертає від летані.

Наступний поєдинок стався між двома найманцями в червоних сорочках. Різниця була очевидна. Все було набагато чистіше й чіткіше. Двоє хлопчаків були нервові, як горобці, що пурхають у поросі, зате наступні бої були елегантні, наче танці.

Чимало двобоїв були рукопашні. Вони тривали, доки один з учасників не здавався чи не виявлявся очевидно приголомшений ударом.

Один бій негайно зупинився, коли чоловік розбив противниці носа до крові. Тут Вашет закотила очі, хоч я й не знав чому: вона змінила на гірше свою думку про жінку, бо та дозволила себе вдарити, чи про чоловіка, бо тому стало безрозсудства їй нашкодити.

Ще було кілька двобоїв на дерев’яних мечах. Вони, як правило, відбувалися швидше, позаяк достатнім для перемоги вважався навіть легкий дотик.

— А хто там переміг? — запитав я, коли швидкий обмін лункими ударами мечів завершився тим, що обидві жінки влучили одночасно.

— Ніхто, — нахмурилася Вашет.

— Чому б їм не побитися знову, якщо вийшла нічия? — ­запитав я.

Вашет насупилася на мене.

— Строго кажучи, там була не нічия. Дренн із пробитою легенею померла б за кілька хвилин. Лазрел померла б за кілька днів від зараженої рани в животі.

— Отже, перемогла Лазрел?

Вашет кинула на мене погляд, сповнений нищівної зневаги, і зосередила увагу на наступному бою.

Високий чоловік-адем, який запросив Вашет до бою, бився з худою, схожою на батіг, жінкою. Як не дивно, він орудував дерев’яним мечем, тоді як вона билася голіруч. Він переміг із незначним відривом, діставши два добрячих копняки в ребра.

— Хто переміг там? — запитала мене Вашет.

Я здогадувався, що вона хоче почути неочевидну відповідь.

— Перемога там не бозна-яка, — сказав я. — У жінки навіть меча не було.

— Вона з третього каменя і значно перевершує його як бійчиня. То був єдиний спосіб зрівняти їхнє становище, не дозволивши йому привести із собою поплічника, — роз’яснила Вашет. — Тому питаю ще раз. Хто переміг?

— Він переміг у двобої, — сказав я. — Але завтра матиме неабиякі синці. До того ж він дещо необачно замахувався.

Вашет повернулася й поглянула на мене.

— То хто переміг?

Я трохи подумав і вирішив:

— Ніхто.

Вона кивнула. «Офіційне схвалення». Від цього жесту мені стало тепліше, позаяк його було видно всякому, хто стояв обличчям до нас.

І нарешті в коло вийшла Шегін. Вона вже зняла свого перекошеного жовтого капелюха, і її сивувате волосся кружляло на вітрі. Побачивши її між інших адемів, я усвідомив, яка вона маленька. Шегін трималася з такою впевненістю, що я звик уважати її вищою, та деяким відносно високим адемам вона була заледве по плече.

У неї був при собі прямий дерев’яний меч. Аж ніяк не ошатний, але вирізьблений так, ніби мав ефес і клинок. Чимало інших тренувальних мечів, які я бачив, були просто відшліфованими палицями, що скидалися на мечі. Її білі сорочка та штани були щільно прив’язані до тіла тонкими білими шнурами.

Разом із Шегін прийшла ще одна жінка, набагато молодша. Вона була десь на дюйм нижча за Шегін. Статура в неї також була тендітніша, а завдяки маленьким обличчю та плечам вона майже здавалася схожою на дитину. Однак яскраво виражені лінії високих грудей і округлих стегон під тісними червоними шатами найманки давали зрозуміти, що це не дитина.

Її дерев’яний меч також був вирізьблений. Він був трохи ­вигнутий, на відміну від більшості інших мечів, які я бачив. Пісочне волосся жінки було заплетене в довгу тонку косу, що доходила їй до попереку.

Обидві здійняли мечі й почали кружляти довкола одна одної.

Молода жінка була неймовірна. Била так швидко, що я ледве бачив рухи її руки, а тим паче — клинок її меча. Одначе Шегін невимушено відмахнулася від нього «метелицею», від­ступивши на пів кроку. А тоді, поки Шегін не встигла напасти у відповідь, молода жінка кинулася геть, змахнувши довгою косою.

— Хто вона? — запитав я.

— Пенте, — із захватом сказала Вашет. — Вона справжня бестія, чи не так? Наче одна з наших давніх пращурок.

Пенте знову зійшлася із Шегін, відвертаючи її увагу й роб­лячи випади. Кинулася до неї, пригнувшись до землі. Я не думав, що можна так сильно до неї пригнутися. Задня нога Пенте була вистромлена для рівноваги й навіть не торкалася землі. Рука, в якій вона тримала меч, майнула поперед неї, а коліно зігнулося так сильно, що все її тіло опинилося нижче моєї голови, хоч я й сидів на землі, схрестивши ноги.

Усе це Пенте спритно і швидко завершила за час, за який можна клацнути пальцями. Кінчик її меча прослизнув знизу під захист Шегін і піднявся до її коліна.

— Що це таке? — тихо спитав я, навіть не очікуючи відповіді. — Ти мені ніколи такого не показувала.

Однак це я просто плескав язиком із подиву. Моє тіло нізащо у світі так не змогло б.

Утім, Шегін якимось робом уникнула атаки. Не відскочивши якось раптово. Не кинувшись туди, де її не дістали б. Вона була прудка, та це було не найважливіше в її манері рухатися. Аж ніяк, вона була цілеспрямована й бездоганна. Коли меч Пенте ще навіть не потягнувся до її ноги, вона вже наполовину втекла. Вістря меча Пенте, напевно, опинилося менш ніж за дюйм від її коліна. Однак перемога не була близька. Шегін рухалася саме стільки, скільки було потрібно, і не більше.

Цього разу Шегін таки зуміла контратакувати, ступивши вперед із рухом «горобець б’є яструба». Пенте відкотилася вбік, хутко торкнулася трави, а тоді відштовхнулася від землі. Ні, відскочила від землі, скориставшись лише лівою рукою. Її тіло рвонуло, наче сталева пружина, й дугою кинулося геть, тоді як її меч двічі вирвався вперед, відганяючи Шегін.

Пенте була сповнена пристрасті й люті. Шегін була спокійна та стримана. Пенте була бурею. Шегін — каменем. Пенте була тигром, а Шегін — птахою. Пенте танцювала і звивалася, мов скажена. Шегін повернулася та ступила один-єдиний бездоганний крок.

Пенте рубала, крутилася, кружляла, била, била й била…

А тоді вони зупинилися. Пенте притиснула вістря дерев’яного меча до білої сорочки Шегін.

Я охнув — щоправда, не так голосно, щоби привернути чиюсь увагу. І лише тоді до мене дійшло, що в мене калатає серце. Все моє тіло вкрилося потом.

Шегін опустила меч і показала: «роздратування, захват», а також низку інших речей, яких я не міг розпізнати. Скривилася, трохи показавши зуби, і грубо натиснула однією рукою собі на ребра в тому місці, де її вдарила Пенте. Так само як потирають гомілку, стукнувшись нею об стілець.

Я з жахом повернувся до Вашет і запитав:

— Вона буде новою очільницею школи?

Вона спантеличено поглянула на мене.

Я показав на відкрите коло перед нами, де стояли й розмовляли двоє жінок.

— Оця Пенте. Вона здолала Шегін…

Вашет якусь мить дивилася на мене, нічого не розуміючи, а тоді вибухнула довгим радісним сміхом.

— Шегін стара, — відповіла вона. — Вона вже бабуся. Не можна очікувати від неї постійних перемог над такою гнучкою молоддю, як Пенте, сповненою вогню та свіжого вітру.

— А… — проказав я. — Розумію. Я подумав…

Вашет стало люб’язності не засміятися з мене ще раз.

— Шегін — голова школи не тому, що її ніхто не може здолати. Яка дивна ідея. Що за хаос був би, якби все хиталося туди-­сюди, змінюючись через випадковості в окремих боях!

Вона похитала головою.

— Шегін — очільниця, тому що вона дивовижно навчає й тому що в неї глибоке розуміння летані. Вона очільниця, бо має життєву мудрість і розумно дає раду дошкульним проблемам, — Вашет багатозначно тицьнула мене двома паль­цями у груди.

Відтак зробила примирливий жест.

— А ще вона, звісно, чудова бійчиня. Ми не допустили би провідницю, нездатну битися. У Шегін незрівнянний кетан. Однак провідник — це не м’яз. Провідник — це розум.

Я підвів погляд саме вчасно, щоб побачити наближення Шегін. Один зі шнурів, що тримали її рукав, розпустився під час бою, і його тканина майоріла на вітрі, наче вітрило в бейдевінді. Шегін знову наділа свій перекошений жовтий капелюх і звернулася до нас обох із жестом «офіційне при­вітання».

Тоді вона повернулася до мене й запитала:

— Чому мене вдарили в кінці? — «Цікавість».

Я заходився гарячково згадувати останні секунди бою, заново прокручуючи їх у голові.

Спробував відповісти жестом із тією витонченістю, якої навчала мене Вашет: «Сповнена поваги невпевненість».

— Ти трохи неправильно поставила п’яту, — сказав я. — Ліву п’яту.

Шегін кивнула.

— Добре.

Зробила жест «задоволене схвалення» — досить широкий, щоб його помітив усякий, хто на нас дивився. І на нас, ясна річ, дивилися всі.

Вражений похвалою, та водночас свідомий того, що за мною стежать, я зберіг доречно байдужливе обличчя, тимчасом як Шегін пішла геть разом із Пенте.

Я прихилив голову поближче до голови Вашет і сказав:

— Мені подобається шапочка Шегін.

Вашет похитала головою й зітхнула.

— Ходімо, — штурхнула мене плечем у плече й зіп’ялася на ноги. — Треба піти, поки ти не зіпсував гарного враження, яке справив сьогодні.

***

Того вечора я сів вечеряти там, де й зазвичай, — у кутку одного столу, під найдальшою від харчів стіною. Позаяк ніхто не бажав сісти менш ніж за десять футів від мене, мені безглуздо було займати простір там, де хтось міг дійсно захотіти сісти.

Я досі був окрилений гарним настроєм, тож не здивувався, побачивши, як на місці навпроти мене майнуло щось червоне. Знову Карсерет. Вона завела звичку раз чи двічі на день підходити досить близько до мене, щоб прошипіти кілька слів. Того дня вона запізнювалася.

Однак, підвівши погляд, я здивувався. Навпроти мене сиділа Вашет. Вона кивнула. Її байдужливе обличчя приди­вилося до мого, враженого. Тоді я опанував себе й кивнув у відповідь. Якийсь час ми їли в товариському мовчанні. Доївши, ми приємно провели трохи часу за тихою розмовою про дрібниці.

Із їдальні ми пішли разом. Коли ми вийшли на вечірнє повітря, я знову перейшов на атурську, щоб мати змогу як годиться висловити те, про що думав уже кілька годин.

— Вашет, — заговорив я. — Мені здається, що було б незле побитися з людиною, чиї здібності дещо ближчі до моїх.

Вашет розсміялася, хитаючи головою.

— Це все одно що запхати в ліжко двох незайманих. Завзяття, пристрасть і невігластво — кепське поєднання. Є чималі шанси, що хтось постраждає.

— Не думаю, що мене справедливо називати незайманим у бою, — відповів я. — Я й близько не підійшов до твого рівня, та ти сама казала, що в мене напрочуд гарний кетан.

— Я сказала, що в тебе напрочуд гарний кетан з огляду на те, як давно ти навчаєшся, — виправила вона. — А навчаєшся ти менш як два місяці. Це взагалі не термін.

— Це бісить, — визнав я. — Якщо я і зроблю випад у твій бік, то лише тому, що ти мені дозволила. В цьому немає жодного сенсу. Це ти мені подарувала. Я не здобув цього сам.

— Будь-який твій удар чи кидок у мій бік заслужений, — сказала Вашет. — Навіть якщо я його тобі даю. Але я розумію. Чесна конкуренція — річ неабияка.

Я вже зібрався сказати дещо інше, та вона затулила мені рота рукою.

— Я сказала, що розумію. Припини битися, коли вже виграв, — не прибираючи руки з мого рота, вона задумливо постукала пальцем. — Чудово. Продовжуй удосконалюватись, і я знайду тобі супротивника твого рівня.