Страх мудреця

Розділ сьомий. Вступ

Наступного ранку я хлюпнув на обличчя води й поплентався донизу. Пивниця в закладі Анкера лише починала наповнюватися людьми, що шукали раннього обіду, а кілька особливо згорьованих студентів заздалегідь починали пиятику.

Досі осоловілий від недосипання, я вмостився за звичним столиком у кутку й захвилювався через прийдешню співбесіду.

Кілвін і Елкса Дал мене не бентежили. До їхніх запитань я був готовий. Те саме значною мірою стосувалось Арвіла. Зате інші майстри в тій чи тій мірі були для мене таємницею.

Щосеместру кожен майстер виставляв у Фоліантах, читальному залі Архівів, добірку книжок. То були прості тексти для навчання тих, хто носив невисоке звання е’ліра, а також дедалі складніші твори для ре’ларів і ел’те. У тих книжках відкривалося те, що майстри вважали цінними знаннями. Ті книжки вивчали розумні студенти перед вступом.

Однак я не міг зайти у Фоліанти, як усі інші. Я був єдиним студентом за десяток років, якому заборонили входити до Архі­вів, і всі про це знали. Єдиним добре освітленим приміщенням на всі Архіви були Фоліанти, і під час вступу там завжди хтось читав.

Тож я був змушений шукати примірники текстів майстрів, поховані у Сховищі. Вас вразило б те, скільки різних версій однієї книжки може існувати. Якщо мені щастило, том, який я знаходив, був такий самий, як той, який відклав майстер у Фоліантах. Частіше траплялося так, що версії, які я знаходив, були застарілі, цензуровані чи погано перекладені.

Останні кілька ночей я читав якомога більше, але полювання на книжки забирало дорогоцінний час, і я досі був напрочуд погано підготовлений.

Поки я загубився в цих тривожних думках, мою увагу привернув Анкерів голос.

— А власне, онде й Квоут, — сказав він.

Підвівши погляд, я побачив жінку, що сиділа за шинквасом. Вона була вбрана не по-студентськи. На ній була вигадлива багряна сукня з довгими спідницями й тісною талією і такі ж багряні рукавички, що доходили аж до ліктів.

Жінка спромоглася рішучо злізти з табурета, не заплутавшись у власних ногах, і так само рішучо попрямувала до мого столу. Її біляве волосся було вигадливо закручене, а губи — пофарбовані в темно-червоний колір. Я мимоволі замислився, що вона робить у такому місці, як шинок «У Анкера».

— Ти той, хто зламав руку тому шмаркачеві Емброузу Осселові? — запитала вона.

Жінка розмовляла атурською із сильним музикальним модеґанським акцентом. Хоча через це її було важкувато розуміти, я збрехав би, якби сказав, що це не видається мені привабливим. Модеґанський акцент — це практично верх звабливості.

— Так, — підтвердив я. — Це було не зовсім навмисне. Але я це зробив.

— Тоді дозволь мені замовити тобі випивки, — сказала вона тоном жінки, яка зазвичай одержує те, чого хоче.

Я всміхнувся їй, шкодуючи, що прокинувся всього десять хвилин тому: інакше мій розум не був би такий сплутаний.

— Ви будете не першою, хто замовив мені випивку з цього приводу, — чесно сказав я. — Якщо наполягаєте, я буду ґрейсдельський мед.

Жінка розвернулася й пішла назад до шинкваса. Якщо це студентка, то якась новенька. Якби вона провела тут більш як кілька днів, я вже почув би про неї від Сіма: він стежив за всіма найгарнішими дівчатами в містечку й залицявся до них із невдатним ентузіазмом.

За мить модеґанка повернулася й сіла навпроти мене, пересунувши через стіл дерев’яний кухоль. Анкер, напевно, щойно його вимив, оскільки пальці її багряної рукавички намокли від дотику до ручки.

Жінка підняла свій келих, наповнений темно-червоним ­вином.

— За Емброуза Оссела, — проказала вона з несподіваним завзяттям. — Хай він гепнеться в колодязь і здохне.

Я взяв кухоль і трохи випив, замислившись, чи є в радіусі п’ятдесяти миль від Університету жінка, якої не образив Емброуз. Непомітно витер руку об штани.

Жінка зробила чималий ковток вина й різко поставила келих. Зіниці в неї були величезні. Вона, попри ранню годину, вочевидь уже добряче напилася.

Раптом я занюхав мускатний горіх і сливи. Принюхався до свого кухля, а тоді поглянув на стільницю, думаючи, що то хтось міг розлити якийсь напій. Але нічого не помітив.

Жінка навпроти мене раптом розплакалася. І не просто злегка пустила сльозу. В ній наче хтось кран повернув.

Вона опустила погляд на свої долоні в рукавичках і похитала головою. Зняла мокру рукавичку, поглянула на мене та прохлипала десяток слів модеґанською.

— Перепрошую, — безпорадно сказав я. — Я не знаю…

Але вона вже підводилася й відштовхувалася від столу. Витерла лице й побігла до дверей.

Анкер витріщився на мене з-за шинкваса, як і всі присутні в залі.

— Я в цьому не винен, — запевнив я, показуючи на двері. — Вона сама з глузду з’їхала.

Я пішов би за жінкою та спробував би все це розплутати, але вона вже була надворі, а до моєї вступної співбесіди залишалося менше години. До того ж, якби я намагався допомогти кожній жінці, що коли-небудь була психічно травмована Емброузом, мені було б ніколи їсти чи спати.

Але був і певний позитив: від цієї чудернацької зустрічі в мене якось проясніло в голові, і я більше не почувався сердитим і дурним від недосипання. Я вирішив, що цим цілком можна скористатися, розібравшись зі вступом. Як казав мій батько, швидше почнеш — швидше закінчиш.

***

Дорогою до Порожнини я купив у продавця з візком золотаво-брунатний пиріг із м’ясом. Я знав, що для оплати навчання в цьому семестрі мені знадобиться кожен гріш, але ціна однієї пристойної трапези однаково погоди не зробить. Пиріг був гарячий і ситний, наповнений курятиною, морквою і шавлією. Я з’їв пиріг на ходу, насолоджуючись маленькою свободою купувати щось до смаку, а не задовольнятися тим, що просто знайшлося в Анкера.

Доївши останній шматочок кірки, я занюхав мигдаль у меду. Купив чималу порцію в цікавій торбинці, виготовленій із сушеної обгортки кукурудзяного качана. Це стало мені в чотири драби, але я роками не їв мигдалю в меду, а цукор у крові не буде зайвим, поки я відповідатиму на запитання.

Черга на вступні іспити вилася через усе подвір’я. Вона не була аномально довга, та все одно дратувала. Я помітив знайоме обличчя з Промислу і став поряд із зеленоокою молодою жінкою, що теж чекала на можливість стати в чергу.

— Привіт! — озвався я. — Ти Амлія, так?

Вона нервово всміхнулася мені й кивнула.

— Квоут, — відрекомендувався я й ледь-ледь уклонився.

— Я знаю, хто ти, — відповіла вона. — Бачила тебе в Рукотворні.

— Її слід називати «Промисел», — виправив я та простягнув торбинку. — Не хочеш мигдалю в меду?

Амлія заперечно хитнула головою.

— Він дуже хороший, — запевнив я і спокусливо потрусив горішками в кукурудзяній торбинці.

Вона невпевнено простягнула руку й узяла один.

— Це черга на полудень? — запитав я, показавши рукою.

Дівчина мотнула головою.

— У нас іще є кілька хвилин, перш ніж можна буде бодай стати в чергу.

— Те, що нас змушують отак стояти, — абсурд, — поскаржився я. — Наче овець у загоні. Весь цей процес — марнування часу всіх учасників, та ще й ображає, — я помітив, як на обличчі Амлії промайнула тривога, й запитав: — Що таке?

— Ти просто трохи заголосно розмовляєш, — пояснила вона, роззираючись довкола.

— Я просто не боюся казати те, про що всі інші думають, — відповів я. — Вступний процес загалом доведено до неймо­вірного ідіотизму. Майстер Кілвін знає, на що я здатен. Елкса Дал також. Брандер не відрізняє мене від ями в землі. Чому він повинен мати рівнозначне право голосу в питанні плати за моє навчання?

Амлія знизала плечима, уникаючи мого погляду.

Я вгризся в черговий горішок і швидко виплюнув його на бруківку.

— Фе! — простягнув горіхи Амлії. — Тобі це нагадує на смак сливи?

Вона позирнула на мене з чимось схожим на огиду, а тоді її погляд сфокусувався позаду мене.

Повернувшись, я зобачив, як Емброуз іде подвір’ям у наш бік. Він, як завжди, мав гарний вигляд: одягнений у чисте біле лляне полотно, оксамит і парчу. На ньому був капелюх із високою білою пір’їною, і, побачивши її, я несподівано розізлився. Емброуз, як не дивно, був сам, без звичної компанії підлабузників і лакиз.

— Чудово, — промовив я, щойно він опинився досить близько, щоб почути. — Емброузе, твоя присутність — це какунець у формі вишеньки на гівняному торті процесу вступних співбесід.

Емброуз несподівано відповів усмішкою.

— Ах, Квоуте… Я теж радий тебе бачити.

— Бачив сьогодні одну з твоїх колишніх пасій, — продовжив я. — Вона намагалася дати собі раду з глибокою емоційною травмою — як я розумію, просто побачила тебе голяка.

Тут його лице трохи скисло, і я нахилився до Амлії й пере­йшов на театральний шепіт:

— Знаю з надійного джерела, що Емброуз не просто має дуже, дуже маленький член — він ще й збуджується лише у присутності дохлого пса, портрета герцога Ґібеанського й голого по пояс галерного барабанщика.

Личко Амлії заціпеніло.

Емброуз поглянув на неї.

— Тобі варто піти, — сказав лагідно. — Нащо тобі таке ­слухати?

Амлія мало не побігла геть.

— Визнаю: тут ти молодець, — сказав я, проводжаючи її поглядом. — Ніхто не вміє обернути жінку навтіки так, як ти, — зняв уявного капелюха. — Ти міг би давати уроки. Навчати такої дисципліни.

Емброуз застиг на місці, вдоволено киваючи й дивлячись на мене дивовижно власницьким поглядом.

— У цьому капелюсі ти схожий на любителя маленьких хлопчиків, — додав я. — І я хочу збити його з твоєї макітри, якщо ти не вшиєшся звідси, — поглянув на Емброуза. — До речі, як там рука?

— Наразі значно краще, — промовив він приємним тоном. Байдужливо потер руку, стоячи на місці й усміхаючись.

Я закинув до рота ще один горішок, відтак скривився, виплюнувши ще й його.

— У чім річ? — запитав Емброуз. — Не любиш слив?

А тоді, не чекаючи відповіді, повернувся й пішов геть. При цьому він усміхався.

Мій тодішній психічний стан чудово характеризує те, що я просто спантеличено провів Емброуза поглядом. Підняв ­торбинку до носа і глибоко вдихнув. Занюхав кукурудзяну оболонку, від якої відгонило пилом, мед і корицю. Жодного натяку на сливи чи мускатний горіх. І як тільки Емброуз міг знати?..

А тоді у мене в голові раптом усе зійшлося. Тим часом забомкав полуденний дзвін, і всі, хто мав жетони, схожі на мій, пішли до довгої черги, що вилася через увесь двір. Настав час для вступного іспиту.

Я стрімголов побіг із подвір’я.

***

Я несамовито загупав у двері, ледве дихаючи після бігу на третій поверх Стаєнь, і крикнув:

— Сіммоне! Відчини й поговори зі мною!

Уздовж коридору повідчинялися двері, і звідти повизирали студенти, яких зацікавив гамір. Одна з голів, що висунулися, належала Сіммонові. Його пісочне волосся було скуйовджене.

— Квоуте, — сказав він, — що ти робиш? Це ж навіть не мої двері.

Я підійшов до Сіммона, заштовхав його до кімнати й зачинив за нами двері.

— Сіммоне. Емброуз мене одурманив. Здається, у мене щось не так із головою, та що саме, сказати не можу.

Сіммон усміхнувся.

— Я так і думав якусь… — він поступово замовк, і на його обличчі відбилася невіра. — Що ти робиш? Не плюйся на мою підлогу!

— У роті якийсь дивний присмак, — пояснив я.

— Мені байдуже, — відповів Сіммон, сердитий і спантеличений. — Що з тобою таке? Чи ти у хліві народився?

Я дав йому добрячого ляпаса — Сіммон аж відхитнувся до стіни.

— Я справді народився у хліві, — похмуро роз’яснив я. — У цьому є щось погане?

Сім стояв, притуливши одну руку до стіни, а другу — до шкіри на щоці, що поступово червоніла. Його лице виражало щире здивування.

— На Бога, що з тобою таке?

— Зі мною — нічого такого, — відказав я, — але тобі варто було би стежити за тоном. Ти мені подобаєшся, але те, що я не маю заможних батьків, іще не означає, що ти хоч трохи кращий за мене, — я насупився і знову сплюнув. — Боже, яка гидота, ненавиджу мускатний горіх. Ненавиджу з дитинства.

Раптом Сім змінився на лиці: до нього дійшло.

— Присмак у тебе в роті, — промовив він. — Сливи та спеції?

Я кивнув.

— Мерзота.

— Сірий попіл Господень, — видобув Сім, стишивши голос із похмурою серйозністю. — Гаразд. Ти маєш рацію. Тебе одурманено. Я знаю, що це. — Він замовкнув, а я розвернувся й заходився відчиняти двері. — Що ти робиш?

— Піду вб’ю Емброуза, — відповів я. — За те, що отруїв мене.

— Це не отрута. Це… — Сім раптом замовк, а тоді продовжив спокійним, рівним голосом: — Де ти роздобув отой ніж?

— Ношу його на нозі, під штанями, — пояснив я. — На крайній випадок.

Сім глибоко вдихнув, а тоді видихнув.

— Може, даси мені хвилинку на пояснення, перш ніж іти вбивати Емброуза?

Я знизав плечима.

— Гаразд.

— Не проти сісти для розмови? — Сім показав на стілець.

Я зітхнув і сів.

— Гаразд. Але поквапся. У мене скоро вступний іспит.

Сім спокійно кивнув і сів навпроти мене на край ліжка.

— Добре. Знаєш, як буває, коли людина випила і рветься впороти якусь дурницю? І відмовити людину від цього не можна, хоч ідея і явно погана?

Я засміявся.

— Як тоді, коли ти хотів піти поговорити з тією арфісткою за порогом «Еоліяна» й наблював на її коня?

Він кивнув.

— Саме так. Є певна речовина, яку виготовляють алхіміки та яка діє так само, тільки набагато сильніша.

Я похитав головою.

— Геть не почуваюся п’яним. Голова в мене ясна, мов день.

Сім знову кивнув.

— На сп’яніння це не схоже, — пояснив він. — Це лише ­одна частка картини. Від цієї речовини не паморочиться го­лова й не настає втома. Від неї людині просто легше втнути якусь дурницю.

Я на мить замислився над почутим і сказав:

— Не думаю, що річ у цьому. Мені не хочеться втнути якусь дурницю.

— Є один спосіб, у який можна це перевірити, — сказав Сім. — Можеш зараз назвати якусь ідею, що здається кепською?

Якусь мить я міркував, мляво постукуючи клинком ножа по краю черевика.

— Кепська ідея — це, наприклад… — і поступово замовк.

Подумав іще. Сім вичікувально дивився на мене.

— …стрибнути з даху? — наприкінці мій голос стух, і твердження прозвучало схоже на якесь запитання.

Сім мовчав і дивився на мене.

— Я бачу, в чому проблема, — поволі проказав я. — У мене наче немає жодних поведінкових фільтрів.

Сіммон усміхнувся з полегшенням і підбадьорливо кивнув.

— Саме так. У тебе так якісно виведено з ладу всі гальма, що ти навіть не помічаєш їхнього зникнення. Зате все інше таке, як було. Ти стабільний, здатний до зв’язного мовлення й раціональний.

— Ти зверхньо до мене говориш, — заявив я, тицьнувши на нього ножем. — Не треба так.

Він кліпнув.

— Атож. Можеш вигадати, як бути з цією проблемою?

— Звісно. Мені потрібен якийсь поведінковий спробний камінь. Моїм компасом доведеться бути тобі, бо в тебе фільтри досі на місці.

— Я думав те саме, — промовив Сім. — То ти мені дові­ришся?

Я кивнув.

— Тільки не стосовно жінок. Із жінками ти поводишся як ідіот, — узяв зі столика, що стояв поряд, склянку води та прополоскав рота, а тоді виплюнув воду на долівку.

Сім невпевнено всміхнувся.

— А й справді. По-перше, не можна йти вбивати Емброуза.

Я завагався.

— Ти впевнений?

— Впевнений. Ба більше, практично все, що ти думаєш зробити цим ножем, буде кепською ідеєю. Віддай його мені.

Я знизав плечима й перевернув ножа на долоні, а тоді віддав його Сімові саморобним шкіряним руків’ям уперед.

Сіма це, вочевидь, здивувало, та він усе-таки взявся за ніж.

— Тейлу милосердний, — вимовив Сіммон і тяжко зітхнув, а тоді поклав ножа на ліжко. — Дякую.

— Це був крайній випадок? — запитав я і ще раз прополоскав рота. — Нам, мабуть, потрібна якась система оцінювання. Скажімо, десятибальна шкала.

— Плюватися водою на мою підлогу — це одиниця, — відповів Сім.

— Ой, — сказав я. — Вибачай.

Повернув склянку на його стіл.

— Та нічого, — невимушено запевнив Сім.

— Одиниця — це низька оцінка чи висока? — запитав я.

— Низька, — відповів він. — Убити Емброуза — це десятка, — Сім завагався. — Чи, може, вісімка, — засовався на місці. — Або сімка.

— Справді? — перепитав я. — Аж так багато? Ну, гаразд, — нахилився вперед. — Підкажи мені щось корисне для вступного іспиту. Скоро треба буде вертати до черги.

Сіммон твердо похитав головою.

— Ні. Це дуже погана ідея. Вісімка.

— Справді?

— Справді, — підтвердив він. — Це делікатна ситуація спілкування. Багато що може піти не так.

— Але якщо…

Сім зітхнув і прибрав з очей пісочне волосся.

— Я твій спробний камінь чи як? Якщо мені доведеться по десять разів усе повторювати, перш ніж ти послухаєш, це стане непросто.

Я на мить замислився.

— Маєш рацію, тим паче якщо я зберуся втнути щось по­тенційно небезпечне, — роззирнувся довкола. — Як довго це триватиме?

— Не більш як вісім годин.

Сім відкрив рота, щоб продовжити, а тоді стулив його.

— Що таке? — запитав я.

Сім зітхнув.

— Можуть бути певні побічні ефекти. Речовина жиро­розчинна, тож вона якийсь час протримається в організмі. Можливо, в тебе час від часу виникатимуть легкі рецидиви від стресу, сильних емоцій, фізичних навантажень… — він винувато поглянув на мене. — Вони будуть схожі на тихе відлуння оцього.

— Цим я перейматимуся згодом, — сказав я та простягнув руку. — Давай мені свій жетон для іспиту. А сам можеш пройти зараз. Я заберу твій час.

Він безпорадно розвів руками й пояснив:

— Я вже все.

— Зуби й губи Тейлу! — лайнувся я. — Гаразд. Іди по Фелу.

Він шалено замахав руками.

— Ні. Ні, ні, ні. Десятка.

Я засміявся.

— Не для того. Їй випав вечір запалка.

— Думаєш, вона поміняється з тобою?

— Вона вже це пропонувала.

Сім звівся на ноги.

— Йду по неї.

— Я буду тут, — сказав я.

Сім завзято кивнув і нервово оглянув кімнату.

— Мабуть, найбезпечніше тобі не робити нічого, поки мене не буде, — мовив він, відчиняючи двері. — Просто сиди без діла, доки я не повернуся.

***

Сіма не було всього п’ять хвилин — і воно, мабуть, на краще.

У двері постукали.

— Це я, — долинув Сімів голос крізь дерево. — Тут усе ­гаразд?

— А знаєш, що дивно? — озвався я крізь двері. — Я спробував зрозуміти, як можна повеселитися, поки тебе нема, та не зміг, — я оглянув кімнату. — Здається, це означає, що гумор закорінений у порушенні суспільних норм. Я не можу нічого порушувати, бо не можу збагнути, що було б неприйнятно для суспільства. Мені все здається однаковим.

— Можливо, ти маєш рацію, — сказав Сім, а тоді запитав: — Але ти все одно щось утнув?

— Ні, — відповів я. — Я вирішив бути хорошим. Ти знайшов Фелу?

— Так. Вона тут. Але, перш ніж ми зайдемо, пообіцяй, що нічого не робитимеш, не спитавшись у мене. Згода?

Я засміявся.

— Та згода. Просто не змушуй мене робити дурниці перед нею.

— Обіцяю, — промовив Сім. — Може, сядеш? Просто для певності.

— Уже сиджу, — запевнив я.

Сім відчинив двері. Я побачив, що з-за його плеча визирає Фела.

— Привіт, Фело, — озвався я. — Мені потрібно обмінятися з тобою часом.

— По-перше, — заговорив Сім, — надягни сорочку назад. Це приблизно двійка.

— Ой, — сказав я. — Звиняйте. Мені було жарко.

— Можна було відчинити вікно.

— Я подумав, що безпечніше буде обмежити свою взаємодію із зовнішніми предметами, — пояснив я.

Сім здійняв брову.

— Насправді дуже добра думка. Просто в цьому випадку ти через неї трішки схибив.

— Ого, — долинув із коридору Фелин голос. — Це він ­серйозно?

— Цілком серйозно, — запевнив Сім. — Чесно? Не думаю, що тобі безпечно сюди заходити.

Я натягнув сорочку і сказав:

— Одягнувся. Навіть сяду на свої долоні, якщо так тобі буде спокійніше.

А тоді так і зробив, підсунувши їх під ноги.

Сім завів Фелу всередину, а тоді зачинив за нею двері.

— Фело, ти просто прекрасна, — сказав я. — Я віддав би всі гроші, які маю в гаманці, за можливість просто подивитися дві хвилини на тебе голяка. Віддав би все, що маю. Крім лютні.

Важко сказати, хто з них почервонів сильніше. Либонь, ­таки Сім.

— Не треба було цього казати, так? — запитав я.

— Ні, — промовив Сім. — Це приблизно п’ятірка.

— Але ж це безглуздо, — обурився я. — Жінки на картинах бувають голими. Люди ж купують картини, так? І жінки для них позують.

Сім кивнув.

— Це правда. Але все одно. Просто посидь якусь хвильку, нічого не кажучи й не роблячи. Гаразд?

Я кивнув.

— Аж не віриться, — сказала Фела. Рум’янець на її щоках зник. — Не можу не думати, що ви влаштували мені якийсь вигадливий розіграш.

— Якби ж то! — відповів Сіммон. — Ця штука страшенно небезпечна.

— Як він може пам’ятати про картини з оголеною натурою й не пам’ятати, що на людях не варто знімати сорочку? — запитала вона Сіма, не зводячи з мене погляду.

— Це просто здавалося не надто важливим, — пояснив я. — Я знімав із себе сорочку, коли мене шмагали. То було на людях. І це здається дивним приводом отримати на горіхи.

— Ти знаєш, що сталося б, якби ти спробував зарізати Емброуза? — поцікавився Сіммон.

Я замислився на мить. Це було все одно що намагатися згадати, що ви їли на сніданок місяць тому.

— Мабуть, мене судили б, — поволі проказав я, — а ще хтось замовляв би мені випивку.

Фела заглушила рукою смішок.

— А як щодо такого? — запитав Сіммон. — Що гірше: вкрасти пиріг чи вбити Емброуза?

Я на мить напружено замислився.

— Пиріг м’ясний чи фруктовий?

— Ого, — ледве видихнула Фела. — Це… — похитала головою. — В мене мало мурашки по шкірі не побігли.

Сіммон кивнув.

— Це страшний витвір алхімії. Варіант заспокійливого засобу, що називається «сливовий вузол». Його навіть ковтати не треба. Він усотується просто у шкіру.

Фела поглянула на Сіма.

— Звідки ти стільки про нього знаєш?

Той кволо всміхнувся.

— Мандраґ розповідає про нього на кожному занятті з алхімії, яке проводить. Я вже чув цю історію з десяток разів. Це його улюблений приклад зловживання алхімією. Років із п’ятдесят тому один алхімік в Атурі за допомогою нього зіпсував життя кільком чиновникам. Упіймали його лише тому, що одна графиня збісилася посеред весілля, вбила десяток людей і…

Сім зупинився й похитав головою.

— Коротше кажучи, було кепсько. Досить кепсько, щоб коханка того алхіміка здала його варті.

— Сподіваюся, він дістав по заслузі.

— І навіть більше, — похмуро відповів Сім. — Суть у тому, що цей засіб на всіх діє по-різному. Він не просто сповільнює гальма. Він посилює емоції. Звільняє приховані бажання й водночас надає дивну вибіркову пам’ять, дуже схожу на моральну амнезію.

— Я не почуваюся погано, — зауважив я. — Ба більше, почуваюся доволі добре. Але хвилююся через вступ.

Сім змахнув рукою.

— Бачиш? Він пам’ятає про вступ. Для нього це важливо. Зате інше просто… зникло.

— Це лікується? — нервово запитала Фела. — Хіба його не слід відвести до Медики?

Сіммон набув збентеженого вигляду.

— Не думаю. Можливо, там спробують якесь проносне, але не можна сказати, ніби зараз крізь нього проходить якийсь засіб. Алхімія працює не так. Він перебуває під впливом незв’язаних начал. Їх не можна змити так, як зазвичай позбуваються ртуті чи офалуму.

— Проносне — це якось невесело, — докинув я. — Якщо мій голос чогось вартий.

— А ще існує ймовірність, що там вирішать, ніби він зламався під дією стресу перед вступом, — сказав Фелі Сім. — Таке щосеместру трапляється з кількома студентами. Його запроторили б до Гавані, доки не впевнилися б…

Я вже звівся на ноги, стиснувши кулаки.

— Краще бути розрізаним на шматочки в пеклі, ніж дозволити їм запроторити себе до Гавані, — люто заявив я. — Навіть на годину. Навіть на хвилину.

Сім сполотнів і відступив на крок, піднявши руки долонями назовні, неначе хотів захиститись. Однак його голос був твердий і спокійний.

— Квоуте, кажу тобі тричі. Зупинися.

Я зупинився. Фела стежила за мною великими наляканими очима.

Сіммон твердо повів далі:

— Квоуте, кажу тобі тричі: сядь.

Я сів.

Фела, яка стояла позаду Сіммона, здивовано поглянула на нього.

— Дякую, — люб’язно промовив він і опустив руки. — Згоден. Медика — не найкраще місце для тебе. Це можна просто перечекати тут.

— Мені теж видається, що так краще, — відповів я.

— Навіть якби в Медиці все минуло спокійно, — додав Сіммон. — Я гадаю, що ти будеш схильний більше висловлювати свою думку, ніж зазвичай, — він легко, іронічно всміхнувся. — Таємниці — наріжний камінь цивілізації, а я знаю, що в тебе їх трохи більше, ніж переважно буває в людей.

— Здається, у мене немає таємниць, — відказав я.

Сім і Фела розреготалися одночасно.

— Боюся, ти щойно довів, що він має рацію, — зауважила Фела. — Я знаю, що в тебе їх принаймні кілька.

— Я теж, — додав Сім.

— Ти мій спробний камінь, — знизав я плечима. А тоді всміхнувся Фелі й витягнув гаманець.

Сім похитав головою, дивлячись на мене.

— Ні, ні, ні. Я вже казав. Наразі побачити її голою буде найгіршою річчю на світі.

Тут Фела трохи примружилася.

— В чім річ? — запитав я. — Ти боїшся, що я повалю її на землю й накинуся на неї? — розсміявся.

Сім поглянув на мене.

— А хіба ні?

— Звісно, ні, — запевнив я.

Він перевів погляд на Фелу, а тоді знову на мене.

— А можеш сказати чому? — з цікавістю запитав Сім.

Я замислився.

— Просто… — замовк, а тоді похитав головою. — Це… Я просто не можу. Знаю, що не можу з’їсти камінь чи пройти крізь стіну. Отак воно і є.

Я зосередився на цьому на секунду й відчув, як запаморочилася голова. Приклав одну руку до очей і спробував зігнорувати несподіваний головокрут.

— Будь ласочка, скажіть мені, що я зараз маю рацію, — попросив я, раптом перелякавшись. — Камінь же не можна ­їсти, правильно?

— Правильно, — швидко запевнила Фела. — Не можна.

Я облишив намагання попорпатись у себе в голові в пошуках відповідей, і дивне запаморочення минуло.

Сім уважно стежив за мною.

— Якби ж то я знав, що означає це… — проказав він.

— Я непогано уявляю, — тихо, під носа вимовила Фела.

Я витягнув із гаманця вступний жетон зі слонової кістки.

— Я просто хотів помінятися, — мовив я. — Якщо, звісно, ти не хочеш дозволити мені побачити тебе голою, — підняв другою рукою гаманець і зазирнув Фелі в очі. — Сім каже, що це неправильно, але він поводиться з жінками як ідіот. Голова в мене, може, й не так міцно сидить на плечах, як хотілося б, але це я пам’ятаю чітко.

***

За чотири години мої гальма почали поступово вертатися до нормального стану, а ще за дві вони остаточно запрацювали. Сіммон провів увесь той день зі мною, терплячий, як священник, і пояснював: ні, не можна піти купити нам пляшку бранду. Ні, не можна йти кóпати собаку, що гавкає через дорогу. Ні, не можна йти до Імрі шукати Денну. Ні. Тричі ні.

До заходу сонця я повернувся до свого звичного напів­морального стану. Сіммон ретельно опитав мене, перш ніж провести назад до моєї кімнати в Анкера, а там примусив мене заприсягтися материнським молоком, що я не покину кімнати до ранку. Я заприсягся.

Але в мене не все було гаразд. Емоції досі палали, вибухали від кожної дрібниці. Ще гірше було те, що пам’ять не просто повернулася до норми, а повернулася з потужним, нестрим­ним завзяттям.

Коли я був із Сіммоном, було не так кепсько. Його присутність приємно відвертала увагу. Зате на самоті, у своїй кімнат­ці на горищі в Анкера, я залишився безпорадним перед своєю пам’яттю. Мій розум неначе прагнув розібрати й вивчити все гостре й болюче, що я коли-небудь бачив.

Здавалося б, найгірші мої спогади — про вбивство моєї трупи. Про те, як я повернувся до табору й побачив, як усе палає. Неприродні обриси тіл батьків у тьмяних сутінках. Запах обпа­леної парусини, крові й підпаленого волосся. Спогади про тих, хто їх убив. Про чандріян. Про чоловіка, що говорив до мене, всміхаючись на весь рот. Про Попела.

Це були погані спогади, та я роками так часто витягав і пере­бирав їх, що в них практично не залишилося гострих граней. Я пам’ятав тональність і тембр голосу Галіакса так само чітко, як тональність і тембр голосу свого батька. Міг із легкістю пригадати лице Попела. Його ідеальні усміхнені зуби. Його біле кучеряве волосся. Його очі, чорні, наче краплинки чорнила. Його сповнений зимового холоду голос, що промовляв: «Чиїсь батьки співали дуже поганих пісень».

Здавалося б, ці спогади — найгірші. Але це не так.

Ні. Найгіршими були спогади про мої юні роки. Про повільну їзду та підскакування у фургоні, про те, як мій батько неміцно тримався за повіддя. Про його сильні руки на моїх плечах, поки він показував мені, як стояти на сцені, щоб моє тіло казало «гордість», «сум» чи «сором’язливість». Як його пальці пересували мої на струнах лютні.

Як мати розчісувала мені волосся. Як її руки обіймали мене. Як моя голова ідеально вмощувалася між її плечем і шиєю. Як я сидів, скрутившись у неї на колінах біля вогню вночі, сонний, щасливий і в безпеці.

Ці спогади були найгіршими. Безцінними й бездоганними. Гострими, наче купа битого скла в роті. Я лежав у ліжку, стиснувшись у тремтливий вузол, не в змозі ні спати, ні замислитися про інше, не в змозі завадити собі згадувати. Знов. І знов. І знов.

А тоді пролунав негучний стукіт у моє вікно. Звук був такий тихий, що я не помічав його, доки він не затих. А тоді я почув, як позаду мене відчиняється вікно.

— Квоуте! — тихо озвалась Арі.

Я зціпив зуби, щоб не схлипнути, й постарався застигнути в надії, що вона подумає, ніби я сплю, й піде.

— Квоуте! — покликала вона знов. — Я принесла тобі… — на мить запала тиша, а тоді Арі сказала: — Ой.

Я почув у себе за спиною тихий звук. Місячне сяйво відкинуло на стіну крихітну тінь Арі, що пролізла у вікно. Я відчув, як посунулося ліжко: вона вмостилася на ньому.

Маленька холодна ручка легенько торкнулася мого обличчя збоку.

— Усе гаразд, — тихо сказала Арі. — Ходи сюди.

Я тихо заплакав, а вона лагідно розплутала тугий вузол, у який мене скрутило, і врешті моя голова лягла їй на коліна. Арі забурмотіла, прибираючи волосся з мого чола. Її руки холодили моє розпашіле лице.

— Я знаю, — сумовито промовила вона. — Часом стає зле, так?

Арі лагідно погладила мене по волоссю, а я від цього лише заплакав дужче. Не міг згадати, коли мене востаннє хтось торкався з любов’ю.

— Я знаю, — мовила вона. — У тебе камінь у серці, і бувають дні, коли він такий важкий, що з цим нічого не вдієш. Але ти не конче маєш терпіти це сам. Треба було прийти до мене. Я розумію.

Моє тіло стиснулось, і в роті раптом знову виник сливовий присмак.

— Я сумую за нею, — проказав я, ще не усвідомлюючи, що говорю. А тоді прикусив язика, доки не бовкнув чогось іще. Зціпив зуби й несамовито затрусив головою, наче кінь, якому заважають повіддя.

— Можеш сказати, — лагідно промовила Арі.

Я затрусився знову, відчув сливовий присмак, і раптом слова полилися з мене.

— Вона казала, що я почав співати раніше, ніж говорити. Вона казала, що мала звичку мугикати, тримаючи мене на руках, коли я був зовсім малий. Нічого схожого на пісню. Низхідна терція, та й усе. Просто заспокійливий звук. А тоді якось водила мене табором і почула, як я повторюю за нею. На дві октави вище. Тихесенька, тоненька терція. Вона казала, що то була моя перша пісня. Ми співали її по черзі одне одно­му. Роками.

Я захлинувся і зціпив зуби.

— Можеш сказати, — тихо озвалась Арі. — Можеш спокійно це сказати.

— Я більше ніколи її не побачу, — видушив із себе я. А тоді заплакав по-справжньому.

— Нічого, — тихо сказала Арі. — Я тут. Ти в безпеці.