Страх мудреця

Розділ сорок сьомий. Інтерлюдія: Конопляний вірш

Хроніст із усмішкою попрямував до шинкваса.

— Незле попрацювали цю годинку, — з гордістю промовив він, сівши. — А для мене на кухні, либонь, нічого не зосталося?

— Може, трохи того пирога, про який казав Елі? — запитав із надією Джейк.

— Я теж хочу пирога, — озвався Баст, сидячи поряд із Джейком і теж тримаючи в руках випивку.

Шинкар усміхнувся й витер руки об фартух.

— Гадаю, мені могло спасти на думку відставити один на той випадок, якщо ваша трійця прийде пізніше за інших.

Старий Коб потер руки та сказав:

— Навіть не згадаю, коли востаннє їв теплий яблучний пиріг.

Шинкар повернувся до кухні. Витягнув пиріг із пічки, розрізав його й акуратно розклав шматочки по тарілках. Відтак виніс їх до пивниці, почувши в іншому приміщенні підвищені голоси.

— Це теж був демон, Джейку, — сердито провадив Старий Коб. — Я ж казав тобі вчора і скажу тобі ше сто разів. Я не звик міняти думку, як інші міняють шкарпетки, — він підняв один палець. — Він прикликав демона, а той укусив цього хлопаку й висмоктав із нього всі соки, наче зі сливки. Я чув це від хлопака, який знав жінку, яка сама то бачила. Тим-то констебль і його заступники його забрали! Лигатися з темними силами в Амарі незаконно.

— А я все одно кажу: люди просто думали, шо то демон, — не вгавав Джейк. — Ти ж знаєш, які вони.

— Я знаю людей, — Старий Коб набурмосився. — Прожив довше за тебе, Джейкобе. І свою історію теж знаю.

За шинквасом на одну довгу мить запала напружена тиша, а тоді Джейк відвів погляд.

— Та я просто казав, — пробурмотів він.

Шинкар посунув до Хроніста миску із супом.

— То що тут таке?

Писар хитрувато позирнув на шинкаря.

— Коб розповідає нам про суд над Квоутом в Імрі, — по­яснив він із самовдоволеною ноткою в голосі. — А ви хіба не пам’ятаєте? Він почав розповідати про це вчора ввечері, та дійшов лише до половини.

— Отже, — Коб сердито оглянув усіх довкола — мовляв, хай тільки спробують перебити, — діло пахло кепсько. Квоут знав: якшо його визнають винним, то повісять та й не знімуть уже ніколи, — Коб зробив такий жест ізбоку біля шиї, неначе тримав зашморг, і схилив голову набік.

— Але Квоут в Університеті читав багацько книжок, і він знав, як перехитрити людей, — Старий Коб зупинився, щоб з’їсти шматочок пирога з виделки, й на мить заплющив очі, пережовуючи. — Ох, пане й пані, — сказав він собі під носа. — Оце я розумію — пиріг. Присягаюся, кращий, ніж моя мамця готувала. Вона завше шкодувала цукру.

Він узяв іще шматочок, і його обвітрене лице набуло блаженного виразу.

— Отже, Квоут умів перехитрити людей? — підказав Хроніст.

— Шо? А… — Коб неначе опам’ятався. — Так. Бачте, є такі собі два рядки у «Книзі Шляху», і якшо ви можете зачитати їх уголос давньою темською, яку знають тільки священники, то з вами й треба поводитись як зі священником — так каже залізний закон. Тобто суддя Союзу ні хріна вам не зробить. Якшо зачитати ці рядки, виносити рішення у вашій справі мусять церковні суди.

Старий Коб узяв іще шматочок пирога й поволі прожував його, а тоді проковтнув.

— Ці два рядки звуться конопляним віршем, бо той, хто їх знає, може вберегтися від зашморгу. Церковні ж суди не можуть нікого вішати!

— А що то за рядки? — спитав Баст.

— От якби ж то я знав, — скрушно відказав Старий Коб. — Але я темською не балакаю. Квоут і сам її не знав. Але завчив отой вірш заздалегідь. А тоді вдав, ніби його зачитує, і суд Союзу мусив його відпустити.

Квоут знав: у нього два дні, перш ніж тейлінський суддя зможе добратись аж до Амарі. Тож він заходився вивчати темську. Читав книжки та вправлявся цілий день і цілу ніч. І він був такий головатий, шо під кінець своєї науки шпарив по-темськи ліпше за більшість людей, які займалися цим усеньке життя.

А тоді, на другий день перед появою судді, Квоут зробив собі зілля. Воно було з меду й особливого каменя, який можна знайти в мозку змії, та ше з рослинки, яка росте тільки на дні моря. Коли він випив це зілля, воно зробило його голос таким солодким, шо всякий, хто його слухав, не міг не погодитися з жодним його словом.

Тож коли суддя таки нагодився, суд закінчився за п’ятна­дцять хвилин, — сказав Коб і захихотів. — Квоут виголосив розкішну промову бездоганною темською, з ним усі погодились, і всі розійшлися по домівках.

— І жив він довго та щасливо, — тихо промовив рудоволосий чоловік за шинквасом.

***

Біля шинкваса було тихо. Надворі повітря було сухе й гаряче, запорошене та пропахле половою. Сонячне світло було жорс­тке та яскраве, наче золотий зливок.

У «Путь-камені» було напівтемно та прохолодно. Чоловіки щойно без поспіху доїли свій пиріг, а в їхніх кухлях іще лишалося потроху пива. Тож вони посиділи ще трішки, зігнувшись біля шинкваса з винуватим виглядом тих, кому гордість заважає лінуватися по-справжньому.

— Сам я ніколи не полюбляв історій про Квоута, — буденним тоном зізнався шинкар, збираючи тарілки відвідувачів.

Старий Коб відірвав погляд від свого пива.

— Шо, справді?

Шинкар знизав плечима.

— Якщо вже обирати історію з чарами, то хай там буде справжній чаклун. Як-от Таборлін Великий, Серафа чи Хроніст.

Писар у кінці шинкваса не захлинувся й не перелякався. Одначе він таки зупинився на пів секунди, а тоді знов опустив ложку в свою другу миску супу.

Коли шинкар зібрав останні порожні тарілки й розвернувся до кухні, до зали повернулася приємна тиша. Одначе пройти у двері він не встиг, бо заговорив Ґрем.

— Хроніст? — перепитав він. — Ніколи про нього не чув.

Шинкар, здивувавшись, повернувся назад.

— Не чув?

Ґрем хитнув головою.

— Та точно чув, — запевнив шинкар. — Він носить із собою велику книгу, і все, що він у тій книзі записує, збувається, — він вичікувально поглянув на всіх присутніх. Джейк також похитав головою.

Шинкар повернувся до писаря в кінці шинкваса, який досі був зосереджений на своєму харчі.

— А ви про нього чули, я певен, — сказав Коут. — Його звуть Володарем Історій, і якщо він дізнається один із ваших секретів, то може написати про вас у своїй книзі що заманеться, — він поглянув на писаря. — Невже ніколи про нього не чули?

Хроніст опустив погляд і хитнув головою. Макнув хлібну скоринку в суп і з’їв, нічого не сказавши.

Шинкар набув здивованого вигляду.

— А я, як був малий, любив Хроніста більше, ніж Таборліна чи будь-кого іншого. У нього було трохи крові фей, і це зробило його метикуватішим за звичайну людину. Він може бачи­ти на сто миль уперед у хмарний день і чути шепіт крізь товсті дубові двері. Може знайти мишу в лісі безмісячної ночі.

— Я про нього чув, — завзято сказав Баст. — Його меч зветься Стос, а його клинок виготовлено з одного шматка паперу. Він легенький, наче пір’їнка, але такий гострий, що кров у порізі стає видно раніше, ніж відчувається сам поріз.

Шинкар кивнув.

— А якщо Хроніст дізнається ваше ім’я, то може записати його на клинку меча й убити ним вас із відстані в тисячу миль.

— Але записати його він має власною кров’ю, — додав Баст. — А місце на мечі не нескінченне. Він уже записав там сімна­дцять імен, тож місця лишилося не так і багато.

— Раніше він належав до двору верховного короля в Модеґу, — сказав Коут. — Але закохався в королівську доньку.

Ґрем і Старий Коб уже закивали. Це було їм знайомо.

Коут продовжив:

— Коли Хроніст попросив її руки, верховний король розсердився. Тому й дав Хроністові завдання, аби той довів, що гідний… — шинкар зробив драматичну паузу. — Хроніст може одружитися з нею, лише якщо знайде щось дорогоцінніше за принцесу й принесе це верховному королю.

Ґрем схвально гмикнув.

— Не завдання, а капець. І шо йому робити? Не можна ж принести шось і сказати: «Ось, це варте більшого, ніж ваша крихітка…»

Шинкар серйозно кивнув.

— Тож Хроніст ходить світом у пошуках давніх скарбів і старих чарів, сподіваючись відшукати те, що можна принести королю.

— Чому би просто не написати про короля в магічній книзі? — запитав Джейк. — Чому б не написати: «А тоді король перестав бути падлом і нарешті дозволив нам побратися»?

— Він не знає жодної таємниці короля, — пояснив шинкар. — А верховний король Модеґу знає трохи чарів і вміє захищати себе. Найважливіше ж — те, що він знає слабкі сто­рони Хроніста. Знає, що, якщо обманом змусити Хроніста випити чорнила, той муситиме виконати три ваші наступні прохання. А ще важливіше те, що він знає: Хроніст не має над вами влади, якщо ваше ім’я заховане деінде. Ім’я верховного короля записане у книзі зі скла, захованій у скриньці з міді. А та скринька замкнена у великій залізній скрині там, де ніхто не може її торкнутися.

На мить запала тиша: всі замислилися над почутим. Відтак Старий Коб глибокодумно закивав.

— Оце останнє збудило мою пам’ять, — поволі вимовив він. — Здається, я пригадую історійку про те, як цей Хроніст пішов шукати магічний плід. Усякий, хто їв цей плід, раптом дізнавався імена всіх речей і діставав сили як у Таборліна Великого.

Шинкар потер підборіддя й поволі кивнув.

— Здається, я теж її чув, — мовив він. — Але це було давно, і я не можу сказати, що пам’ятаю всі деталі…

— Та ну, — промовив Старий Коб, допивши пиво й перекинувши свій кухоль, — такого соромитися не тре, Коуте. Хтось уміє пам’ятати добре, а хтось — нє. Ти гарно готуєш пироги, зате ми всі знаємо, хто тут справжній оповідач.

Старий Коб незграбно зліз із табурета й жестом показав на Ґрема та Джейка.

— Ну, ходімо, разом можна буде дійти аж до Байрів. Я розповім вам про це все. Отже, цей Хроніст — він високий і блідий, ше й худий, мов жердина, із чорнильно-чорним волоссям…

Двері «Путь-каменя» гучно зачинилися.

— На Бога, що це було? — поцікавився Хроніст.

Квоут скоса поглянув на нього. Всміхнувся — легко, але помітно.

— І як воно, — запитав, — знати, що є люди, які розповідають про вас історії?

— Та не розповідають про мене історій! — відповів Хроніст. — Це просто якісь нісенітниці.

— Не нісенітниці, — заперечив Квоут із дещо ображеним виглядом. — Може, це й неправда, та це не означає, що це нісенітниці, — він поглянув на Баста. — Паперовий меч мені сподобався.

Баст радісно всміхнувся.

— Завдання від короля було гарним ходом, Реші. Одначе щодо крові фейрі я не впевнений.

— Кров демонів — це було б занадто лиховісно, — пояснив Квоут. — А йому була потрібна родзинка.

— Принаймні я не муситиму слухати про це від нього, — понуро мовив Хроніст і тицьнув ложкою у шматок картоплі.

Квоут підвів погляд, а тоді похмуро реготнув.

— Ви не розумієте, так? Така свіжа історія в день збору врожаю? Та вони накинуться на неї, мов дитина на нову іграшку. Старий Коб розкаже про Хроніста десятку людей, поки вони збиратимуть сіно й питимуть воду в затінку. Сьогодні ввечері, на поминках за Шепом, про Володаря Історій почують люди з десяти містечок. Історія пошириться, наче пожежа в полі.

Хроніст по черзі поглянув на кожного з них. Його лице здавалося дещо наляканим.

— Чому?

— Це подарунок, — сказав Квоут.

— Думаєте, я цього хочу? — вражено запитав Хроніст. — Слави?

— Не слави, — похмуро відповів Квоут. — Кругозору. Ви ходите й порпаєтеся в чужих життях. Наслухаєте чутки та йдете розкопувати болючу правду, що ховається за прекрасною брехнею. Ви вважаєте, що маєте на таке право. Але ви його не маєте, — він суворо поглянув на писаря. — Коли хтось розповідає вам час­точку свого життя, то підносить вам дарунок, а не віддає належне.

Квоут обтер руки об чисту лляну ганчірку.

— Я віддаю вам свою історію, не порушивши в ній жодної брудної істини. Всі мої помилки й дурощі викладено на світ Божий як є. Якщо я вирішу змовчати про якусь дрібницю, бо вона мене знуджує, то я цілком у своєму праві. Мене не змусить передумати оповідь якогось фермера. Я не ідіот.

Хроніст опустив погляд на свій суп.

— Якось грубувато вийшло, авжеж?

— Так, — погодився Квоут.

Хроніст підвів погляд, зітхнувши, й легко, зніяковіло всміхнувся.

— Що ж… Мені не можна ставити на карб, що я спробував.

— Насправді я можу, — зауважив Квоут. — Але вважаю, що свою думку висловив. І, якщо вже на те пішло, перепрошую за біль, якого це могло вам завдати, — він показав на двері й фермерів, що пішли. — Можливо, я відреагував аж надто бурхливо. Ніколи не реагував на маніпуляції добре.

Квоут вийшов із-за шинкваса й попрямував до столу біля каміна.

— Ворушіться, обидва. Сам процес був нудний. Однак він мав важливі наслідки.