Страх мудреця

Розділ третій. Талан

Кожен семестр в Університеті починався однаково: спершу вступне жеребкування, а тоді — цілий виток співбесід. Вони були свого роду необхідним злом.

Я не сумніваюся, що спочатку цей процес був раціональним. Міг уявити, що тоді, коли Університет був менший, то були справжні співбесіди. Можливість для студента побалакати з викладачами про вивчене. Діалоги. Обговорення.

Одначе тепер Університет приймав понад тисячу студентів. Часу на обговорення не було. Замість цього кожного студента кілька хвилин засипа́ли градом запитань. Хай які короткі були співбесіди, одна неправильна відповідь чи надміру тривале зволікання могли мати вирішальний вплив на плату за навчання.

Перед співбесідами студенти готувалися мов навіжені. Опісля пили, щоб відсвяткувати або розрадити себе. Через це ті одинадцять днів, поки тривав вступ, студенти в більшості своїй у кращому разі здавалися стривоженими й виснаженими. У гіршому разі вони вештались Університетом, наче блукальці, з порожніми очима й сірими обличчями від недосипання, зловживання випивкою або першого та другого водночас.

Особисто мені здавалося дивним, що всі так серйозно сприймають цей процес. Переважна більшість студентів були зі шляхти чи належали до багатих купецьких родин. Для них висока плата за навчання була незручністю, через яку залишалося менше кишенькових грошей на коней і повій.

Для мене ставки були вищі. Встановлена майстрами плата за навчання не підлягала зміні. Тож, якби мені призначили зависоку плату, мені було б зась до Університету, доки я не зміг би заплатити.

***

У перший день вступу атмосфера завжди була святкова. Вступне жеребкування займало першу половину дня, тож ті нещасні, яким випадав найбільш ранній час, були змушені проходити співбесіди всього за кілька годин.

Коли я прийшов, подвір’ям уже зміїлися довгі черги, тимчасом як студенти, що вже витягнули свої жетони, снували туди-сюди, скаржачись і намагаючись купити, продати чи обміняти час.

Я ніде не бачив Вілема чи Сіммона, тож став у найближчу чергу й постарався не думати про те, як мало грошей у мене в гаманці: один талант і три йоти. Були в моєму житті часи, коли ця сума здавалася б неймовірним статком. Але для навчання цього було відверто недостатньо.

Довкола були розсіяні візки, з яких продавали ковбаси й каштани, гарячий сидр і пиво. З одного візка я вловив запах теплого хліба й жиру. Він був заставлений пирогами зі свининою для тих, хто міг дозволити собі таке.

Жеребкування завжди проводили на найбільшому подвір’ї Університету. Практично всі називали його площею флагштока, хоча дехто — з тих, хто мав довшу пам’ять, — звав його Залою Запитань. А я знав його під іще давнішим іменням: Дім Вітру.

Я провів поглядом кілька листочків, що котилися по бруківці, а підвівши погляд, уздрів, що на мене дивиться Фела. Вона стояла на тридцять чи сорок людей ближче до голови черги. Фела тепло всміхнулася мені й помахала рукою. Я помахав у відповідь, і вона покинула своє місце, покрокувавши до мене.

Фела була вродлива. Саме таких жінок зазвичай малюють на картинах. То була не вигадлива штучна краса, яку часто можна побачити серед шляхти: Фела була природна й не соромилася себе, мала великі очі й повні вуста, що постійно всміхалися. Тут, в Університеті, де чоловіків було вдесятеро більше за жінок, вона впадала в око, наче кінь у кошарі.

— Не проти, якщо я зачекаю з тобою? — спитала вона, ставши поряд. — Дуже не люблю, коли нема з ким поговорити. — Фела симпатично всміхнулася двом чоловікам, що стали в чергу позаду мене, й пояснила: — Я не лізу всередину. Лише відходжу назад.

Заперечень вони не мали, хоча позирали то на Фелу, то на мене. Я мало не уявляв, як вони питають себе, чому одна з найгарніших жінок Університету відмовилася від місця в черзі, щоб стати поряд зі мною.

Запитання було слушне. Я сам хотів це знати.

Я відійшов убік, звільняючи місце для Фели. Якусь мить ми постояли плечем до плеча, не розмовляючи.

— Що вивчаєш цього семестру? — запитав я.

Фела скинула волосся з плеча.

— Мабуть, продовжу роботу в Архівах. Трохи хімії. А ще Брандер запросив мене на множинну математику.

Я злегка здригнувся.

— Забагато чисел. Я там не випливу.

Фела знизала плечима, і довгі темні кучері, які вона була пригладила, миттю впали назад, обрамляючи її лице.

— Це стає не так уже й важко, коли призвичаюєшся. Найбільше це схоже на гру, — Фела поглянула на мене, схиливши голову набік. — А в тебе що?

— Спостереження в Медиці, — відповів я. — Навчання й робота у Промислі. А ще симпатія, якщо Дал мене прийме. І, напевно, варто підтягнути сіаруську.

— Ти знаєш сіаруську? — запитала вона зі здивованим виглядом.

— Сяк-так розумію, — сказав я. — Але Віл каже, що граматика в мене — просто сором.

Фела кивнула, а тоді скоса поглянула на мене, закусивши губу.

— Також до себе на заняття мене запросив Елодін, — промовила вона. В її голосі добре відчувався острах.

— Елодін проводить заняття? — спитав я. — А я думав, що йому не дозволяють викладати.

— Він починає цього семестру, — пояснила Фела й зацікавлено поглянула на мене. — Я думала, що ти там будеш. Хіба він не підтримав твого переведення в ре’лари?

— Підтримав, — сказав я.

— А… — Фела зніяковіла, а тоді швидко додала: — Мабуть, він ще просто тебе не запросив. Або планує наставляти тебе окремо.

Я відмахнувся від її слів, хоча думка про те, що мене не прийняли, була неприємна.

— Хто його знає, того Елодіна? — промовив я. — Він або боже­вільний, або найкращий актор, якого я коли-небудь зустрічав.

Фела зібралася щось сказати, а тоді нервово роззирнулася й наблизилася до мене. Її плече зачепило моє, а кучері залоскотали мені вухо, тимчасом як Фела тихенько спитала:

— Він дійсно скинув тебе з даху Черепниці?

Я знічено хихотнув.

— Там усе складно, — сказав я, а тоді доволі незграбно змінив тему. — Як називається його дисципліна?

Фела потерла чоло й невесело реготнула.

— Поняття зеленого не маю. Він казав, що назва дисципліни — це назва дисципліни, — вона поглянула на мене. — Що це означає? Коли я піду до відділу облікових книг і списків, у графі «Назва дисципліни» так і буде записано?

Я визнав, що гадки не маю, а невдовзі ми почали ділитись історіями про Елодіна. Фела сказала, що один канцеляр застукав його голяка в Архівах. Я чув, що Елодін якось цілий виток ходив Університетом із зав’язаними очима. Фела чула, буцімто він із нуля вигадав цілу мову. Я чув, що він улаштував бійку в доволі сумнівній місцевій корчмі через те, що хтось уперто вживав слово «послуговуватися» замість «використовувати».

— Про це я теж чула, — засміялася Фела. — Щоправда, це було в «Коні й четвірці», а винен був баронет, який безперестанку казав «понад те».

Я й незчувся, як ми опинилися в голові черги.

— Квоут, син Арлідена, — промовив я.

Знуджена жінка зазначила моє ім’я, і я витягнув із чорної оксамитової торбинки гладенький жетон зі слонової кістки. Там було написано: «Повалок, опівдні». Восьмий день вступної кампанії, на підготовку вдосталь часу.

Фела витягнула жетон і собі, і ми відійшли від столика.

— Що витягнула? — спитав я.

Вона показала мені свій маленький жетон зі слонової кістки. «Запалок, четвертий дзвін».

Їй неймовірно пощастило, то був чи не найпізніший час із можливих.

— Ого. Вітаю.

Фела знизала плечима і сховала жетон у кишені.

— Мені однаково. Я не налягаю на навчання. Що більше готуюся, то гірше в мене входить. Від цього я просто нервуюся.

— То поміняй його, — сказав я й показав на юрбу студентів, що снували довкола. — За такий час хтось заплатив би цілий талант. А може, й більше.

— І торгуватись я теж не дуже люблю, — відповіла Фела. — Просто вирішую, що будь-який мій жетон щасливий, і три­маюся за нього.

Звільнившись від черги, ми вже не мали приводу залишатися разом. Однак мені було приємне її товариство, а вона явно не палала бажанням утекти, тож ми вдвох безцільно валандалися подвір’ям, тимчасом як довкола нас снував натовп.

— Я вмираю з голоду, — сказала раптом Фела. — Не хочеш піти кудись на ранній обід?

Я з болем усвідомив легкість свого гаманця. Якби я був бідніший, треба було б покласти туди камінь, щоб гаманець не метлявся на вітрі. В Анкера мене годували задарма, бо я там музикував. Тож витрачатися на їжу деінде, тим паче так близько до вступу, було цілковитою дурістю.

— Був би радий, — чесно сказав я. А тоді збрехав: — Але мені треба трохи роззирнутися тут — подивитися, чи не хоче хтось помінятися часом. Я вже давно торгуюся.

Фела попорпалася в кишені.

— Якщо хочеш більше часу, можеш узяти мій.

Я поглянув на жетон, який вона затиснула між великим і вказівним пальцями, й відчув величезну спокусу. Ще два дні на підготовку були б дарунком небес. А помінявши жетон, можна було заробити талант. Або й два.

— Не хотів би відбирати в тебе удачу, — всміхнувся я. — А тобі вже точно не потрібен мій талан. До того ж ти вже й так ­була зі мною надто щедра, — я демонстративно закутав плечі у плащ.

Тут Фела всміхнулася і, простягнувши руку, провела кісточками пальців по плащу.

— Рада, що тобі подобається. Але, як на мене, я досі тобі винна, — вона нервово покусала губи, а тоді опустила руку. — Пообіцяй, що даси мені знати, якщо передумаєш.

— Обіцяю.

Вона знов усміхнулась, а тоді легенько помахала рукою й пішла геть через усе подвір’я. Дивитись, як вона крокує крізь юрбу, було все одно що дивитись, як вітер віє по поверхні ставка. Щоправда, Фела не лишала бриж на воді — замість цього їй услід оберталися голови юнаків.

Поки я ще дивився, до мене підійшов Вілем.

— То що, ти вже закінчив фліртувати? — запитав він.

— Я не фліртував, — сказав я.

— А треба було, — відповів він. — Нащо мені ґречно чекати й не втручатись, якщо ти гайнуєш такі можливості?

— Усе не так! — запевнив я. — Вона просто привітна.

— Ну звісно, — промовив Вілем. Через різкий шалдійський акцент сарказм у його голосі був удвічі помітнішим. — Що тобі випало?

Я показав йому свій жетон.

— На день пізніше, ніж у мене, — показав свій Вілем. — Я поміняюся з тобою за один йот.

Я завагався.

— Та ну! — промовив Вілем. — Ти ж однаково не можеш готуватися в Архівах, як ми.

Я гнівно зиркнув на нього.

— Твоє вміння співпереживати вражає.

— Я приберігаю співпереживання для тих, кому вистачає розуму не доводити Майстра-Архівіста до сказу, — заявив Віл. — А для таких, як ти, у мене є лиш один йот у разі обміну. Ти хотів би так чи ні?

— Хотів би два йоти, — відповів я та оглянув юрбу в по­шуках студентів із відчайдушним шалом в очах. — Якщо таке можливо.

Вілем примружив темні очі.

— Один йот і три драби, — запропонував він.

Я знову поглянув на нього й уважно придивився.

— Один йот і три драби, — повторив. — А наступного разу, як ми гратимемо в кутики, ти візьмеш за партнера Сіммона.

Він пирснув і кивнув. Ми обмінялися жетонами, і я сховав гроші в гаманці: один талант і чотири йоти. На один маленький крок ближче. Трохи подумав і сховав жетон у кишеню.

— А ти що, не будеш мінятися далі? — спитав Віл.

Я хитнув головою.

— Мабуть, залишу собі цей час.

Він нахмурився.

— Чому? Що ти можеш робити чотири дні, крім як хвилюватись і гризти нігті?

— Те саме, що й будь-хто інший, — відказав я. — Готуватися до вступної співбесіди.

— Як? — запитав він. — Тобі ж досі заборонено вхід до Архівів. Хіба ні?

— Є й інші способи готуватися, — таємничо заявив я.

Вілем пирхнув.

— Ну зовсім не підозріла заява, — сказав він. — А ти ще думаєш, чому це інші про тебе говорять.

— Я думаю не про те, чому вони говорять, — відповів я. — А про те, що вони кажуть.