Страх мудреця

Розділ тридцять другий. Кров і попіл

Я йшов лісом на північ від Університету, і під моїми ногами хрускотіло листя. Блідого місячного сяйва, що проникало крізь голі дерева, було недостатньо, щоб чітко все бачити, але я ходив цим шляхом уже кілька разів за останній виток і знав дорогу напам’ять. Спершу я занюхав деревний дим, а тоді, значно пізніше, почув голоси й угледів між дерев світло від вогню.

Насправді це була не галявина — просто тихе місце, сховане за скельним виступом. На кількох брилах і стовбурі впалого дерева можна було сидіти. Кострище я викопав сам кілька днів тому. Воно було понад фут завглибшки й шість футів у поперечнику, викладене камінням. Маленька ватра, що наразі там палала, на його тлі здавалася крихітною.

Усі інші вже були на місці. Мола й Фела сіли на «лаву» з колоди. Вілем умостився навпочіпки на каменюці. Сім сидів, схрестивши ноги, на землі й тицяв у вогонь сучком.

Коли я вийшов із-поміж дерев, Віл підвів погляд. У мерехтливому світлі вогню його очі здавалися темними й запалими. Вони із Сімом пильнували мене майже цілих два витки.

— Ти спізнився, — промовив він.

Сім підвів на мене погляд — як завжди бадьорий, хоча на його обличчі також виднілись ознаки виснаження.

— Готово? — із захватом спитав він.

Я кивнув. Розстебнувши манжет, закасав рукав сорочки й показав залізний диск, трохи більший за союзний гріш. Він був укритий витонченою сиґалдрією та інкрустований ­золотом. Мій новенький ґрам. Він був прикріплений упритул до внут­рішнього боку мого передпліччя двома шкіряними шнурами.

Усі присутні радісно гукнули.

— Цікавий спосіб його носити, — зауважила Мола. — Модно, хоч і в манері розбійників-варварів.

— Найкраще він працює, торкаючись шкіри, — пояснив я. — А ще його треба ховати від чужих очей, адже я не маю знати, як вони виготовляються.

— Практично і стильно, — промовила Мола.

Сіммон підійшов до мене і придивився до ґрама, простягнув руку, щоб торкнутись його пальцем.

— Він здається таким маленьким… а-а-а-а! — крикнув Сім, відскочивши назад і міцно стиснувши долоню. — Чорна зараза, — знічено лайнувся він. — Вибачте. Він просто заскочив мене зненацька.

— Кіст і крайле, — додав я. У мене самого шалено калатало серце. — У чім річ?

— Ти коли-небудь торкався одного з ґілдерів Аркануму? — запитав він. — Тих, які видають тим, хто став повноправним арканістом?

Я кивнув.

— Він якось дзижчав. А рука в мене заніміла, неначе за­терпла.

Сім кивнув на мій ґрам і похитав головою.

— Щось таке й тут виходить. Для мене вийшло несподівано.

— Я не знав, що ґілдери також правлять за ґрами, — сказав я. — А втім, воно й логічно.

— Випробовував його? — запитав Вілем.

Я хитнув головою й визнав:

— Випробовувати його самотужки здавалося трохи дивно.

— Хочеш, щоб це зробив хтось із нас? — засміявся Сіммон. — Маєш рацію, це цілком нормально.

— Також я подумав, що було би зручно мати поряд зцілювача, — кивнув я на Молу. — Про всякий випадок.

— Я не знала, що сьогодні знадоблюся як професіоналка, — заперечила Мола. — Не принесла із собою аптечки.

— У цьому не має бути потреби, — запевнив я, витягнувши з-під плаща шматок симпатичного воску і продемонструвавши його. — Хто хоче діяти?

На мить запала тиша, а тоді Фела простягнула руку.

— Я виготовлю ляльку, але штрикати її шпилькою не буду.

— Вената, — сказав Вілем.

Сіммон знизав плечима.

— Гаразд, я буду. Мабуть.

Я вручив шматок воску Фелі, і вона заходилася розігрівати його руками.

— Мені скористатися волоссям чи кров’ю? — тихо спитала вона.

— І тим, і тим, — відповів я, намагаючись не показувати, як зростає моя тривога. — Мені треба бути цілковито впевненим у цьому, щоб мати змогу спати ночами.

Я витягнув капелюшну шпильку, кольнув долоню з тиль­ного боку й побачив, як на ній виступила яскрава краплина крові.

— Це не спрацює, — промовила Фела, не припиняючи розминати віск руками. — Кров не змішається з воском. Вона просто сяде краплинами й вичавиться.

— І як ти дістала цю цінну інформацію? — ніяково пожартував Сіммон.

Фела зашарілася, трохи нахиливши голову, і її довге волосся спало з плеча.

— Свічки. Виготовляючи кольорові свічки, не можна ко­ристуватися водоосновною фарбою. Потрібна порошкова чи олійна. Проблема в розчинності. Полярне та неполярне ви­рівнювання.

— Обожнюю Університет, — сказав Сім Вілемові по той бік вогню. — Освічені жінки незмірно привабливіші.

— Хотіла би сказати те саме, — іронічно промовила Мола. — Але ніколи не знала освічених чоловіків.

Я нагнувся і взяв із кострища дрібку попелу, а відтак розпорошив його по тильному боку долоні. Там він усотав кров.

— Має спрацювати, — зауважила Фела.

— Хай палає тіло се. Стане попелом усе, — похмуро й наспівно вимовив Вілем, а тоді повернувся до Сіммона. — Хіба не так сказано у вашій священній книзі?

— Це не моя священна книга, — заперечив Сіммон. — Але близько. «Стане попелом усе, тож згорить і тіло се».

— Вам явно весело, — іронічно зауважила Мола.

— Мені голова обертом іде від думки про цілу ніч сну, — відповів Вілем. — Вечір розваг — це кава після тортика.

Фела простягнула грудку м’якого воску, і я втиснув у неї вологий попіл. Вона знову розім’яла віск, а тоді заходилася ліпити й кількома легкими, вправними порухами пальців виготовила з нього ляльку у вигляді людини. А тоді продемонструвала її всім присутнім.

— У Квоута голова набагато більша, — сказав із хлоп’якуватою усмішкою Сіммон.

— А ще в мене є статеві органи, — додав я, забравши ляльку у Фели та приліпивши до її маківки волосину. — Але на певному етапі реалізм стає непродуктивним.

Я підійшов до Сіма та вручив йому і модель, і довгу капелюшну шпильку.

Він узяв кожну річ в окрему руку і збентежено глянув на них по черзі.

— Ти впевнений?

Я кивнув.

— Ну гаразд, — Сім глибоко вдихнув і розправив плечі. Коли він придивився до ляльки, його чоло зосереджено на­морщилося.

Я зігнувся, заверещав і схопився за ногу.

Фела охнула. Вілем підскочив на ноги. Сіммон вирячив очі від жаху й задерев’янілими руками розвів ляльку і шпильку. Ошаліло поглянув на всіх.

— Я… Я не…

Я випростався та обтер сорочку.

— Просто тренуюся, — пояснив. — Крик вийшов надто дів­чачим?

Сіммон аж обм’як від полегшення.

— А щоб тебе, — кволо промовив він і засміявся. — Не смішно, заразо.

Продовжуючи безпорадно сміятися, він витер із лоба шар поту.

Вілем пробурмотів щось сіаруською й повернувся на своє місце.

— Ваша трійця не гірша за мандрівну трупу, — сказала Мола.

Сіммон глибоко вдихнув і поволі випустив із себе повітря. Знову розправив плечі й підніс ляльку та шпильку перед собою. Одна рука в нього трусилася.

— Та на Тейлу, — промовив він. — Ти мене до смерті налякав. Тепер я так не можу.

— Ради всього святого, — Мола підвелася та, обійшовши вогонь, стала над Сіммоном. Простягнула обидві руки. — Давай мені, — забрала ляльку та шпильку й повернулася до мене, щоб зазирнути мені в очі. — Готовий?

— Секунду, — після двох витків постійної пильності відпустити алар, який мене захищав, було все одно що розтиснути кулак, який заціпенів, надто довго щось тримаючи.

За мить я похитав головою. Без алару було якось дивно. Я почувався майже голим.

— Не стримуйся, але про всякий випадок коли в ногу.

Мола трохи завагалася, пробурмотіла зв’язування і проштрикнула шпилькою ногу ляльці.

Тиша. Усі нерухомо стежили за мною.

Я не відчув нічогісінько.

— У мене все гаразд, — оголосив я та з цікавістю поглянув на Молу, тимчасом як усі знову почали дихати. — Це справді був твій максимум?

— Ні, — відверто сказала Мола, витягнувши шпильку з ноги ляльки та ставши на коліна, щоб потримати її над вогнем. — Це було обережне випробування. Я не хотіла знову чути твої дівчачі крики, — вона прибрала шпильку з вогню й підвелася. — Зараз уже атакую по-справжньому, — Мола занесла шпильку над лялькою й поглянула на мене. — Готовий?

Я кивнув. Вона на мить заплющила очі, а тоді пробурмотіла зв’язування і проштрикнула ляльці ногу розпеченою шпилькою. Метал ґрама почав холодити мені внутрішній бік руки, а ще я відчув, як щось ненадовго натиснуло мені на м’яз литки, неначе хтось тицьнув мене пальцем. Я опустив погляд, пересвідчуючись у тому, що то не Сіммон мені мститься, тицяючи сучком.

Відвівши погляд, я не побачив того, що Мола зробила далі, але відчув іще три тупі уколи — по одному в кожну руку та ще один у щільний м’яз просто над коліном. Ґрам став хо­лоднішим.

Я почув, як Фела охнула, й, підвівши погляд, побачив, як Мола, спохмурніла й рішуча, кинула ляльку просто у ватру, бурмочучи ще одне зв’язування.

Коли воскова лялька пролетіла дугою в повітрі, Сіммон здивовано зойкнув. Вілем знову підскочив на ноги й мало не кинувся на Молу, та не встиг її зупинити.

Лялька впала поміж розжареного вугілля, вибухнувши іскрами. Мій ґрам почав холодити руку мало не до болю, і я божевільно розсміявся. Всі повернулися в мій бік. Їхні обличчя виражали різні відтінки жаху та недовіри.

— У мене все гаразд, — запевнив я. — Однак це по-справжньому дивне відчуття. Якесь тремке. Наче я стою на теплому сильному вітрі.

Ґрам уже холодив мені руку, наче крижинка. Тоді дивне відчуття зникло, бо лялька розтанула, знищивши симпатичний зв’язок. Коли віск запалав, вогонь підскочив.

— Боляче було? — стривожено запитав Сіммон.

— Анітрохи, — відповів я.

— І це було все, на що я була здатна, — зауважила Мола. — Щоби зробити більше, мені знадобився б доступ до ковальського горна.

— А вона ел’те, — самовдоволено докинув Сіммон. — Закладаюся, що вона втричі кращий симпатик, аніж Емброуз.

— Щонайменше втричі, — виправив я. — Але вже хто-хто всіма правдами й неправдами відшукав би ковальське горно, так це Емброуз. Ґрам можна пересилити, атакувавши його досить сильно.

— То завтра ми продовжимо? — запитала Мола.

Я кивнув.

— Краще поберегтися, ніж потерпіти.

Сіммон тицьнув сучком у те місце серед багаття, куди впала лялька.

— Якщо Мола може діяти геть не стримуючись, а це ніяк на тебе не впливає, то, може, ти й від Деві вбережешся. Дай собі час відсапатися.

На мить запала тиша. Я затамував подих, сподіваючись, що Фела й Мола не надто зважать на його слова.

Мола поглянула на мене, здійнявши брову.

— Деві?

Я гнівно зиркнув на Сіммона, а він жалісно поглянув на мене, наче пес, який знає, що його зараз копнуть.

— Я позичив грошей у ґелета, на ім’я Деві, — пояснив я, сподіваючись, що Мола цим задовольниться.

Та вона не зводила з мене погляду.

— І?

Я зітхнув. За звичайних обставин я уникнув би цієї теми, але Мола часто бувала наполегливою в таких питаннях, а я відчайдушно потребував її допомоги у здійсненні завтрашнього плану.

— Колись Деві була членкинею Аркануму, — пояснив я. — Я дав їй трохи своєї крові в заставу за позику на початку семестру. Коли Емброуз почав на мене нападати, я дійшов хибного висновку і звинуватив її у зловживанні. Після цього наші стосунки зіпсувалися.

Мола й Фела перезирнулися.

— Ти справді робиш усе можливе, щоб зробити життя цікавим, — сказала Мола.

— Я вже визнав, що це була помилка, — роздратовано відповів я. — Чого ще ти від мене хочеш?

— Ти зможеш повернути їй гроші? — втрутилася в розмову Фела, поки ми з Молою не посварилися.

— Чесно? Гадки не маю, — зізнався я. — Якщо мені кілька разів поталанить і якщо кілька разів затриматися допізна у Промислі, то, може, й удасться нашкребти достатньо до кінця семестру.

Я не став розповідати всю правду. Хоча я таки міг дістати шанс заробити достатньо, щоб повернути гроші Деві, у мене не буде жодного шансу заразом оплатити навчання. Не хотілося псувати всім вечір тим, що Емброуз переміг. Змусивши мене витратити стільки часу на полювання за ґрамом, він фактично вижив мене з Університету.

Фела схилила голову набік.

— Що буде, якщо ти не зможеш їй заплатити?

— Нічого хорошого, — похмуро озвався Вілем. — Не просто так її звуть Деві-Демоницею.

— Точно не знаю, — відповів я. — Вона могла би продати мою кров. Казала, що знає людину, готову її купити.

— Я впевнена, що вона так не вчинила б, — зауважила Фела.

— Я не ставив би їй цього на карб, — сказав я. — Сам знав, у що встряю, коли укладав угоду.

— Але ж во…

— Так уже влаштований світ, — твердо промовив я, не бажаючи думати про це більше, ніж необхідно. Хотілося, щоб вечір завершився на позитивній ноті. — Особисто я не дочекаюся можливості добре поспати у власному ліжку, — роззирнувшись, я побачив, як Віл і Сім утомлено кивають на знак згоди. — Побачуся з вами завтра. Не спізнюйтеся.

***

Тієї ночі я заснув у розкошах — у своєму вузькому ліжку, що стояло в моїй крихітній кімнатці. Одного разу прокинувся: мене привів до тями дотик холодного металу до шкіри. Я всміхнувся, перекотився й повернувся до блаженного сну.