Страх мудреця

Розділ сто тридцять перший. Чорнота в місячному сяйві

Френ і Джош добре впоралися з наметом. Він був досить високий, щоб можна було стояти на повен зріст посередині, та коли в ньому став я разом з обома дівчатами, нам виявилося тісно. Я легенько підштовхнув золотоволосу, Еллі, до ліжка з товстими ковдрами й лагідно сказав:

— Сядь.

Не дочекавшись від неї відповіді, я взяв її за плечі й посадовив туди. Вона дозволила себе перемістити, проте її блакитні очі були круглі й порожні. Я пошукав у неї на голові ознак поранення. Не знайшовши жодної, припустив, що вона у глибокому шоку.

Якусь мить я попорпався у своїй дорожній торбі, а тоді витрусив трохи подрібненого листа у свою дорожню склянку й додав дещицю води зі свого міха. Вклав склянку Еллі в руки. Вона з відсутнім виглядом узялася за неї.

— Пий, — підбадьорив я її, намагаючись відтворити тон, яким Фелуріян час від часу викликала в мене бездумну покору.

Можливо, це спрацювало. А може, вона просто хотіла пити. Так чи інакше, Еллі випила склянку до дна. Її погляд залишався таким самим відстороненим, як раніше.

Я витрусив у склянку ще одну мірку подрібненого листа, знову наповнив її водою та простягнув темноволосій дівчині.

Так ми стояли кілька хвилин. Я — з простягнутою рукою, вона — тримаючи руки по швах. Урешті вона кліпнула і сфокусувала погляд на мені.

— Що ви їй дали? — запитала дівчина.

— Потовчену велію, — лагідно пояснив я. — Це протитоксичний засіб. У печені була отрута.

Її погляд підказав мені, що вона мені не вірить.

— Я не їла печені.

— В елі отрута теж була. А я бачив, як ти пила його.

— Добре, — промовила вона. — Я хочу померти.

Я тяжко зітхнув.

— Вона тебе не вб’є. Просто зробить тебе нещасною. Ти виблюєш і кілька днів потерпатимеш від слабкості та м’язових спазмів, — я підняв склянку, простягаючи її дівчині.

— Чому вас обходить, уб’ють мене чи ні? — спитала вона неви­разним голосом. — Вони ж це зроблять — якщо не зараз, то пізні­ше. Я краще помру… — вона зціпила зуби, не закінчивши речення.

— Вони тебе не отруїли. Я отруїв їх, а тобі випадково дісталася частина отрути. Мені прикро, але це допоможе тобі уникнути найгіршого.

У погляді Крін на мить відбилося вагання, а тоді він знову став невблаганним. Вона позирнула на склянку, а відтак вп’ялася поглядом у мене.

— Якщо воно нешкідливе, випийте самі.

— Не можу, — пояснив я. — Воно мене приспало б, а в мене ще є сьогодні справи.

Погляд Крін метнувся до хутряного ліжка, розстеленого на підлозі намету.

Я всміхнувся найлагіднішою, найсумнішою усмішкою, на яку був здатен.

— Не такі.

Вона однаково не ворухнулася. Так ми якийсь час і стояли на місці. Я почув із лісу приглушене блювання. Зітхнув і опус­тив склянку. Подивившись униз, зауважив, що Еллі вже скрутилася калачиком і заснула. Її лице здавалося майже умиротвореним.

Я глибоко вдихнув і знову поглянув на Крін.

— Ти не маєш причин мені довіряти, — визнав я, дивлячись їй просто у вічі, — після того, що з тобою сталося. Проте я сподіваюся, що ти мені довіришся, — і знову простягнув склянку.

Вона зазирнула мені в очі не кліпаючи, а тоді сягнула до склянки. Випила її одним ковтком, трохи похлинулася й сіла. Витріщилася на стіну намету. Її погляд залишався твердим, як мармур. Я сів на невеликій відстані від неї.

За п’ятнадцять хвилин вона вже спала. Я накрив обох дів­чат ковдрою й подивився на їхні обличчя. Уві сні вони були навіть гарніші, ніж до цього. Я простягнув руку, щоби змахнути зі щоки Крін пасмо волосся. На мій подив, вона розплющила очі й витріщилася на мене. Не тим мармуровим поглядом, яким глипала на мене раніше: вона дивилася на мене темними очима юної Денни.

Я застиг, тримаючи руку на її щоці. Якусь мить ми стежили одне за одним. А тоді її очі знову заплющились. Я не міг зрозуміти, що це було — чи то її здолав засіб, чи то її власна сила волі відступила перед бажанням спати.

Я влаштувався біля входу до намету й поклав на коліна Цезуру. У мені вогнем палав гнів, а вигляд двох поснулих дівчат був подібний до вітру, що віє на розпечені вуглинки. Я зціпив зуби і змусив себе подумати про те, що сталося тут раніше, дозволяючи вогню несамовито палахкотіти й наповнюючись його жаром. Дихав я глибоко, готуючись до того, що мало статися.

***

Я чекав три години, слухаючи все, що відбувалося в таборі. До мене долинали приглушені розмови, обриси речень, у яких не виділялось окремих слів. Вони затихали, змішуючись із лайкою та звуками, які свідчили про те, що комусь стало зле. Я дихав глибоко, повільно, як показувала мені Вашет, розслабляючи тіло й потихеньку рахуючи видихи.

А тоді я, розплющивши очі, поглянув на зорі й вирішив, що час настав. Поволі підвівся й неквапливо, зі смаком потягнувся. У небі висів масивний півмісяць, і все здавалося дуже яскравим.

Я поволі наблизився до ватри. Від неї залишилися хіба що понурі вуглинки, які майже не освітлювали простору між двома фургонами. Там перебував Отто. Його здоровезне тіло скоцюбилося біля одного з коліс. Я занюхав блювотиння.

— Це ти, Квоуте? — осоловіло запитав він.

— Так.

Я продовжив повільно наближатися до нього.

— Ота сучка Енн недостатньо довго готувала ягнятину, — простогнав він. — Святим Богом клянуся, мене ще ніколи так не нудило, — він підвів погляд на мене. — У тебе все гаразд?

Підскочила Цезура, на мить відбивши клинком місячне сяйво, й розітнула йому горло. Він хитнувся, впав на одне коліно, а тоді повалився на бік, хапаючись руками за шию. На них з’явилися чорні плями. Я залишив Отто стікати в місячному сяйві темною кров’ю без можливості скрикнути. Він гинув, але ще не загинув.

Я закинув у вуглинки від багаття шмат ламкого заліза й попрямував до інших наметів.

Коли обійшов фургон, мене заскочив зненацька Ларен. Побачивши, як я завертаю за ріг з оголеним мечем, він здивовано зойкнув. Але отрута зробила його млявим, і не встиг він піднести руки, як Цезура встромилася йому у груди. Захлинувшись криком, він упав на спину й почав корчитися на землі.

Через отруту ніхто з них не спав міцно, тож після Ларенового крику вони висипали з фургонів і наметів, хитаючись і ошаліло роззираючись довкола. Два нечіткі силуети — я здогадався, що то, напевно, Джош і Френ, — вискочили з відкритого задка найближчого до мене фургона. Я влучив одному в око, перш ніж він торкнувся землі, і відітнув живота другому.

Це побачили всі, і тепер крики залунали по-справжньому. Більшість із присутніх п’яно побігли до дерев. Дехто падав на ходу. Однак високий силует Тіма кинувся на мене. Важкий меч, який Тім гострив увесь вечір, виблискував сріблом у місячному сяйві.

Проте я був готовий. Я взяв у руку ще один довгий і крихкий шмат мечового заліза і пробурмотів зв’язування. Тоді, щойно Тім опинився досить близько для удару, я різко тріснув залізом між пальцями. Тімів меч зламався зі звуком, який видає розбитий дзвін, і його кавалки попадали та щезли в темній траві.

Тім був досвідченіший за мене, сильніший і мав більший розмах рук. Навіть отруєний і з половиною меча він показував себе гарно. Я витратив майже пів хвилини, перш ніж промайнути повз його захист, удавшись до «стрибка коханця з вікна», і відтяти йому руку на рівні зап’ястка.

Тім упав на коліна, хрипко завивши і схопившись за куксу. Я вдарив його у верхню частину грудей і попрямував до дерев. Бій вийшов нетривалим, але кожна секунда була надзвичайно важлива, бо інші вже розбігалися лісом.

Я помчав у той бік, куди на моїх очах поплентався один із темних силуетів. Поводився я необачно, тож Аллеґ за­скочив мене зненацька, кинувшись на мене із затінку дерева. Меча він не мав — лише маленький ножик, що зблиснув у місячному сяйві, коли Аллеґ чкурнув до мене. Але ножа достатньо, щоб убити людину. Коли ми повалилися на землю, він штрикнув мене в живіт. Я вдарився скронею об корінь і відчув смак крові.

Я зіп’явся на ноги швидше за Аллеґа й розітнув йому сухожилля під коліном. Відтак штрикнув його в живіт і покинув його лаятися на землі, пішовши полювати на інших. Одну руку міцно притулив до живота. Я знав, що невдовзі надійде біль, а після цього я, можливо, проживу недовго.

***

Ніч вийшла довгою, і я не мучитиму вас іще якимись подробицями. Я знайшов усіх інших, поки вони пробиралися крізь ліс. Енн зламала ногу під час відчайдушної втечі, а Тім подолав майже пів милі, попри втрату долоні й рану в грудях. Поки я переслідував їх у лісі, вони кричали, лаялись і благали про милосердя, та вони просто не могли мене власкавити.

Ніч вийшла жахливою, але я знайшов їх усіх. У цьому не було ні честі, ні слави. Зате була своєрідна справедливість і кров, і зрештою я переніс їхні тіла назад.

***

Коли я повернувся до свого намету, небо почало набувати знайомого блакитного кольору. На кілька дюймів нижче пупа мене перерізав гострий, пекучий біль, а з неприємного потягування, яким супроводжувалися мої рухи, я здогадувався, що до моєї рани через засохлу кров прилипла сорочка. Я як міг ігнорував це відчуття, бо знав: нічого не зможу зробити для себе, поки в мене трусяться руки й немає пристойного джерела світла, аби щось розгледіти. Щоб оцінити ступінь своїх ушкоджень, доведеться зачекати до світанку.

Я старався не зациклюватися на тому, що знав завдяки роботі в Медиці. Будь-яке глибоке поранення живота віщує довгий і болючий шлях до могили. Вправний зцілювач із потрібним обладнанням може на щось вплинути, але я перебував максимально далеко від цивілізації. З тим самим успіхом можна було б забажати собі кавалок місяця.

Я обтер меч, сів на мокру траву перед наметом і почав думати.