Страх мудреця

Розділ вісімдесят восьмий. Слухання

Повернувшись, ми з Темпі виявили, що в таборі напрочуд весело. Дедан і Геспе всміхались одне одному, а Мартенові вдалося підстрелити на вечерю дику індичку.

Тож ми їли й жартували. А коли було вимито посуд, Геспе розповіла свою історію про хлопця, який любив місяць, ізнову розпочавши з початку. Дедан якимось дивом утримав рота на замку, і я наважився понадіятися, що наша маленька компанія нарешті (нарешті!) починає перетворюватися на команду.

***

Джакс без проблем ішов за місяцем, адже в ті дні місяць завжди був повний. Висів у небі, круглий, як чаша, яскравий, як свічка, цілковито незмінний.

Джакс ішов день за днем, доки не стер ноги. Ішов місяць за місяцем — і його спина втомилася від клунків. Ішов рік за роком — і виріс високим, худорлявим, суворим і голодним.

Коли він потребував їжі, то міняв щось із мідникових клунків. Коли його черевики стиралися, чинив так само. Джакс сам торував собі шлях і виріс розумним і хитрим.

Увесь цей час Джакс думав про місяць. Коли він починав думати, що більше не зможе ступити ні кроку, то надівав окуляри й дивився на круглобокий місяць у небі. А побачивши його, відчував, як щось повільно ворушиться у нього в грудях. І з часом він почав думати, що закоханий.

Урешті дорога, якою йшов Джакс, пройшла через Тінуе, як це трапляється з усіма дорогами. Та все ж він ішов далі великим кам’яним шляхом на схід, до гір.

Дорога все йшла вгору та вгору. Він доїв хліб і доїв сир. Допив воду й допив вино. Джакс не один день ішов, не маючи ні того, ні того, а в нічному небі над ним зростав місяць.

Коли сили саме почали його покидати, Джакс подолав узвиш­шя та знайшов старого чоловіка, що сидів на вході до печери. Він мав довгу сиву бороду й довгу сіру мантію. Не мав волосся на маківці та взуття на ногах. Очі в нього були розплющені, а рот — стулений.

Коли старий побачив Джакса, його лице проясніло. Він звівся на ноги й усміхнувся.

— Вітаю, вітаю, — промовив він веселим і насиченим голосом. — Ти далеко від усього на світі. Як там дорога до Тінуе?

— Довга, — відповів Джакс. — А ще — важка та стомлива.

Старий запропонував Джаксові сісти. Приніс йому води, козячого молока та фруктів, щоб поїсти. Джакс жадібно поїв, а тоді запропонував старому в обмін пару черевиків зі свого клунка.

— Не треба, не треба, — радісно сказав старий, ворушачи пальцями на ногах. — Але все одно дякую за пропозицію.

Джакс стенув плечима.

— Як хочеш. Але що ти робиш тут, так далеко від усього?

— Я знайшов цю печеру, коли ганявся за вітром, — відповів старий. — Вирішив залишитися, бо це місце ідеально підходить для того, чим я займаюся.

— І що це таке? — запитав Джакс.

— Я слухач, — відповів старий. — Я слухаю речі, щоб дізнатися, що вони можуть сказати.

— А… — обережно проказав Джакс. — А тут гарне місце для цього?

— Вельми гарне. Просто дивовижно гарне, — мовив старий. — Щоб навчитися слухати як годиться, треба спершу опинитися подалі від людей, — він усміхнувся. — Що привело тебе до мого маленького куточка неба?

— Я намагаюся знайти місяць.

— Це неважко, — сказав старий і показав на небо. — Ми бачимо його мало не щоночі, коли погода дозволяє.

— Ні. Я намагаюся його впіймати. Здається, якби я міг бути з ним, то міг би бути щасливим.

Старий серйозно поглянув на Джакса.

— Значить, хочеш його впіймати? Як давно ти ганяєшся?

— Я вже втратив лік рокам і милям.

Старий на мить заплющив очі, а тоді кивнув самому собі.

— Я чую це у твоєму голосі. Це не скороминуща примха, — він нахилився поближче та притулив вухо до Джаксових грудей. Знову заплющив очі на одну довгу мить і заціпенів. — О… — тихо вимовив старий. — Як сумно. Твоє серце розбите, а ти навіть не мав змоги ним скористатися.

Джакс закрутився, трохи збентежившись.

— Перепрошую за запитання, — промовив, — але як тебе звати?

— Не треба перепрошувати, — відповів старий. — Якщо тобі треба почути від мене відповідь. Якби ти знав моє ім’я, то я опинився б під твоєю владою, хіба ні?

— Справді? — перепитав Джакс.

— Звісно, — старий насупився. — Так влаштований світ. Хоча ти, здається, не надто любиш слухати, найкраще поводитись обережно. Якби ти зумів заволодіти бодай шматочком мого імені, ти дістав би величезну владу наді мною.

Джакс замислився, чи не може цей чоловік йому допомогти. Хоча він здавався не надто звичайним, Джакс знав, що і справа в нього не звичайна. Якби він намагався спіймати корову, то попрохав би про допомогу фермера. Але щоб упіймати місяць, можливо, потрібна допомога дивного стариганя.

— Ти сказав, що ганявся за вітром, — пригадав Джакс. — Чи впіймав ти його?

— У певному розумінні — так, — відповів старий. — І в певному розумінні — ні. Розумієш, є чимало способів витлумачити це запитання.

— А ти міг би допомогти мені спіймати місяць?

— Можливо, я зумів би дещо тобі порадити, — знехотя промовив старий. — Але спершу подумай над цим, хлопче. Коли щось любиш, треба пересвідчитись у тому, що це взаємно, бо інакше ти у своїй гонитві за цим спричинишся до не­скінченних бід.

Це Геспе сказала, не дивлячись на Дедана. Вона дивилася куди завгодно, тільки не на нього. Через це вона не побачила, яким враженим, яким безпорадним стало його обличчя.

— Як я можу з’ясувати, чи місяць любить мене? — запитав Джакс.

— Можна спробувати послухати, — майже сором’язливо відказав старий. — Знаєш, слухання творить дива. Я міг би тебе навчити.

— Як довго це тривало б?

— Кілька років, — промовив старий. — Приблизно. Залежить від того, чи є в тебе до цього хист. Слухати як годиться — справа непроста. Але навчившись цього, ти знатимеш місяць із голови до п’ят.

Джакс хитнув головою.

— Надто довго. Якщо я зможу його впіймати, то зможу з ним поговорити. Можу змусити…

— Що ж, у цьому частково й полягає твоя проблема, — зауважив старий. — Ти насправді не хочеш його спіймати. Насправді. Чи підеш ти за ним небом? Звісно, що ні. Ти хочеш із ним зустрітись. Отже, тобі треба, щоб місяць прийшов до тебе.

— Як це можна влаштувати? — запитав Джакс.

Старий усміхнувся.

— Ну, в цьому й заковика, хіба ні? Що ти маєш такого, ­чого може захотіти місяць? Що ти можеш запропонувати місяцеві?

— Лише те, що маю в цих клунках.

— Це не зовсім те, що я мав на увазі, — стиха промовив старий. — Але можна й подивитися, що ти там приніс.

Старий відлюдник проглянув перший клунок і знайшов багато практичних речей. Вміст другого клунка був дорожчий і рідкісніший, але не корисніший.

Тоді старий побачив третій клунок.

— А що у тебе там?

— Я ще не зміг його відкрити, — сказав Джакс. — Вузол мене не слухається.

Відлюдник заплющив на мить очі та прислухався. Тоді розплющив їх і нахмурився на Джакса.

— Вузол каже, що ти його рвав. Колов ножем. Кусав зубами.

Джакс здивувався.

— Так, — визнав він. — Я ж казав, що перепробував усе, аби його відкрити.

— Аж ніяк не все, — глузливо сказав відлюдник. Підняв клунок так, що вузол на шнурі опинився в нього перед обличчям. — Щиро прошу, вибач, — мовив він. — Але чи не міг би ти відкритися? — трохи помовчав. — Так. Прошу пробачення. Він більше так не буде.

Вузол розв’язався, і відлюдник розкрив клунок. Зазирнувши всередину, він вирячив очі та стиха присвиснув.

Однак коли старий розклав відкритий клунок на землі, Джакс мимоволі зсутулив плечі. Він сподівався побачити гроші, само­цвіти, якийсь скарб, який можна було б піднести місяцеві в дар. Але в тому клунку лежали тільки гнутий цурпалок, кам’яна флейта й маленька залізна скринька.

Із них Джаксову увагу привернула лише флейта. Вона була виготовлена з блідо-зеленого каменю.

— Я мав флейту, коли був молодшим, — пригадав Джакс. — Але вона зламалася, а я так і не зміг її полагодити.

— Вони всі добряче вражають, — зауважив відлюдник.

— Флейта непогана, — сказав Джакс, стенувши плечима. — Та яка користь від цурпалка та скриньки, надто малої для будь-якої практичної речі?

Відлюдник похитав головою.

— Невже ти їх не чуєш? Більшість речей шепочуть. А ці речі кричать, — він показав на кривий цурпалок. — Це, якщо я правильно здогадався, складаний будинок. Теж вельми непоганий.

— А що таке складаний будинок?

— Знаєш, як папірець зменшується щоразу, коли його складають? — старий показав на кривий цурпалок. — Так само зі складаним будинком. Тільки це, звісно, будинок.

Джакс узяв кривий цурпалок і спробував його розправити. Раптом у нього в руках опинилися два шматки дерева, що скидалися на основу одвірка.

— Не розкладай його тут! — крикнув старий. — Я не хочу, щоб під моєю печерою стояв будинок і застував мені сонце!

Джакс спробував зсунути два шматки дерева докупи.

— Чому я не можу скласти його назад?

— Мабуть, тому що не вмієш, — просто відповів старий. — Пропоную зачекати, доки ти не зрозумієш, де хочеш його поставити, перш ніж розкласти його до кінця.

Джакс обережно поклав дерево, а тоді взяв флейту.

— Вона теж особлива? — він підніс її до вуст і зіграв простеньку трель, схожу на спів лежника.

Геспе грайливо всміхнулася, піднесла до вуст знайомий дерев’яний свисток і зіграла: «Та-та-ДІ. Та-та-ДІ».

А як усім відомо, лежник також зветься дрімлюгою. Тож він не літає, коли світить сонце. Попри це десяток дрімлюг злетів униз і приземлився довкола Джакса, глипаючи на нього з ціка­вістю та кліпаючи на яскравому сонці.

— Здається, це не просто собі звичайна флейта, — промовив старий.

— А скринька? — Джакс простягнув руку та взяв її. Вона ­була темна, холодна й така мала, що він міг зімкнути на ній долоню.

Старий здригнувся й відвів погляд від скриньки.

— Вона порожня.

— Як ти можеш це знати, не зазирнувши всередину?

— Послухавши, — сказав той. — Я вражений, що ти не чуєш цього сам. Це — найпорожніша річ, яку я коли-небудь чув. Вона відлунює. Вона призначена для зберігання речей.

— Усі скриньки призначені для зберігання речей.

— А всі флейти призначені для знадливої музики, — зауважив старий. — Однак ця флейта — ще більше. Те саме стосується цієї скриньки.

Джакс на мить поглянув на скриньку, а тоді обережно поставив її й почав зав’язувати третій клунок із трьома скарбами всередині.

— Я, мабуть, піду далі, — сказав.

— Ти певен, що не подумаєш залишитися на місяць чи два? — запитав старий. — Ти міг би навчитися трішечки уважніше слухати. Слухання — це корисна штука.

— Ти дав мені відомості для роздумів, — сказав Джакс. — І я вважаю, що ти маєш рацію: не слід мені ганятися за місяцем. Слід зробити так, щоб місяць прийшов до мене.

— Насправді я не це казав, — пробурмотів старий. Але сказав це зневірено. Хай як добре він умів слухати, він знав, що його тепер не чують.

Джакс пішов наступного ранку — подався вище в гори, слідом за місяцем. Урешті знайшов велику пласку ділянку, що примостилася серед найвищих вершин.

Джакс дістав кривий цурпалок і заходився поступово розкладати будинок. У нього була попереду ціла ніч, і він сподівався, що закінчить це задовго до сходження місяця.

Але будинок виявився набагато більший, аніж він думав, більше схожий на особняк, аніж на просту хатину. Ба більше, розкласти його було складніше, ніж він очікував. Коли місяць досяг зеніту, Джакс іще й близько не закінчив.

Можливо, через це Джакс поквапився. Можливо, він повівся необачно. А може, Джаксові просто не пощастило, як завжди.

Урешті результат вийшов той самий: особняк був величний, здоровезний і широкий. Але не був складений як годиться. Там були сходи, що вели вбік, а не вгору. В деяких кімнатах стін було замало чи забагато. В багатьох кімнатах не було стелі, а високо вгорі виднілося дивне небо, повне незнайомих зір.

Усе в тому місці було трохи схиблене. В одній кімнаті можна було визирнути з вікна й побачити весняні квіти, а по інший бік коридору вікна взялися зимовим інієм. У бальній залі міг бути час сніданку, тоді як у спальні неподалік панували сутінки.

Оскільки в цьому будинку ніщо не було правдивим, жодні двері чи вікна не були щільними. Їх можна було зачиняти, навіть замикати, та в жодному разі не міцно. А ще величезний особняк мав безліч дверей і вікон, тож там було безліч входів і виходів.

Джакс не зважав ні на що з цього. Натомість він дременув на вершину найвищої вежі та приклав до вуст флейту.

У чисте нічне небо полилася солодка пісня. Не проста пташина трель, а пісня, що йшла з розбитого серця Джакса. Вона була сильна й сумна. Вона тріпотіла, наче пташина зі зламаним крилом.

Почувши її, місяць спустився до вежі. Блідий, круглий і прекрасний, постав перед Джаксом у всій своїй розкоші, і Джакс уперше в житті відчув один-єдиний подих радості.

Тоді вони поговорили на вершині вежі. Джакс розповів про своє життя, про своє парі та про свою довгу самотню подорож. Місяць слухав, сміявся й усміхався.

Але врешті тужливо поглянув на небо.

Джакс знав, що це віщує.

— Зостанься зі мною, — заблагав він. — Я можу бути щасливим, лише якщо ти будеш моїм.

— Я мушу йти, — відповів місяць. — Небо — мій дім.

— Я створив дім для тебе, — сказав Джакс і показав на величезний особняк під ними. — Тут у тебе буде вдосталь неба. Порожнього неба лише для тебе.

— Я мушу йти, — повторив місяць. — Мене надто довго не було там.

Джакс підняв руку, неначе захотів його схопити, а тоді ­зупинився.

— Тут час буде такий, як ми схочемо, — промовив він. — У твоїй спальні може бути зима чи весна, як тільки забажаєш.

— Я мушу йти, — сказав місяць, дивлячись угору. — Але я повернуся. Я вічний і незмінний. А якщо ти гратимеш мені на флейті, я приходитиму до тебе знову.

— Я дав тобі три речі, — сказав Джакс. — Пісню, дім і своє сер­це. Якщо вже тобі треба йти, чи не даси ти мені три речі навзамін?

Місяць засміявся, розвівши руки в різні боки. Він був голий як місяць.

— Що такого я можу залишити в тебе? Але, якщо я можу це дати, прохай — і я дам.

Джакс помітив, що у нього пересохло в роті.

— Спершу я попросив би дотику твоєї руки.

— Рука береться за руку, і я задовольню твоє прохання, — місяць потягнувся до нього. Його рука була гладенька й сильна. Спершу вона здавалася прохолодною, а відтак — дивовижно теплою. Джаксові руки вкрилися сиротами.

— По-друге, уклінно попросив би поцілунку, — продовжив він.

— Вуста пробують на смак вуста, і я задовольню твоє прохання, — місяць нахилився поближче до нього. Дихання в нього було солодке, а губи — тверді, наче фрукти. Від того поцілунку Джаксові заперло подих, і його вуста вперше в житті вигнулися в чомусь схожому на усмішку.

— А що третє? — запитав місяць. Очі в нього були темні й муд­рі, усмішка — повна й розумна.

— Твоє ім’я, — видихнув Джакс. — Щоби кликати тебе.

— Тіло… — заговорив місяць і з охотою ступив уперед. А тоді зупинився. — Лише моє ім’я? — перепитав він, узявшись однією рукою за Джаксів стан.

Джакс кивнув.

Місяць прихилився поближче й тепло промовив йому на вухо:

— Лудіс.

А Джакс дістав чорну залізну скриньку та, спіймавши в неї ім’я місяця, закрив кришку.

— Тепер у мене є твоє ім’я, — твердо промовив він. — Тож я паную над тобою. І я кажу: ти мусиш лишатися зі мною вічно, щоб я був щасливим.

Так і сталося. Скринька більше не холодила йому руку. Вона була тепла, а всередині він відчував ім’я місяця, що тріпотіло, наче нетля об віконну шибку.

Можливо, Джакс надто повільно закривав скриньку. Можливо, напартачив із пряжкою. А може, просто був нещасливий у всьому. Та зрештою йому вдалося спіймати лише шматочок імені місяця, а не все ім’я цілком.

Отож Джакс міг утримати місяць при собі на якийсь час, але він завжди вислизає з його рук. Вислизає з його зламаного особняка й вертається в наш світ. Однак Джакс усе одно володіє шматочком його імені, і тому він завжди має повертатися.

***

Геспе з усмішкою оглянула нас.

— Ось чому місяць вічно мінливий. І ось де Джакс тримає його, поки його немає в нашому небі. Він упіймав місяць і досі тримає його в себе. Однак щасливий він зараз чи ні, має бути відомо лише йому самому.

На одну довгу мить запала тиша.

— Це, — сказав Дедан, — збіса гарна історія.

Геспе опустила погляд і, хоча у світлі вогню це важко було розі­брати, я був готовий закластися на гріш, що вона шаріється. Сувора Геспе, в якій я не запідозрив би й крихти вміння шарітися.

— Я довго згадувала її, — проказала вона. — Мати колись розповідала цю історію мені, коли я була мала. Щовечора, завжди однаково. Казала, що сама дізналася її від матері.

— Що ж, тобі доведеться подбати про те, щоб ти розповіла її й своїм донькам, — відповів Дедан. — Така історія надто добра, щоб покинути її на узбіччі.

Геспе всміхнулася.

***

На жаль, той спокійний вечір був подібний до затишшя, що приходить посеред бурі. Наступного дня Геспе висловила заувагу, через яку Дедан розлютився й утік, і вони дві години навіть глянути одне на одного не могли, не зашипівши, мов сердиті коти.

Дедан намагався переконати всіх, що нам треба відмовитися від свого пошуку й натомість піти охороняти каравани, сподіваючись, що на нас нападуть бандити. Мартен сказав, що це так само логічно, як знайти пастку на ведмедя, засунувши туди свою ногу. Мартен мав рацію, та це не заважало Деданові й мисливцеві гарчати один на одного наступні кілька днів.

Два дні по тому Геспе видала несподівано дівчачий стривожений крик, поки купалася. Ми побігли їй на допомогу, очікуючи бандитів, а натомість знайшли голого Темпі по коліно у струмку. Геспе стояла на березі напіводягнена й мокрюща. Мартен вирішив, що це сміхота. Геспе — ні. А Дедан не розлютився й не напав на Темпі лише тому, що не міг збагнути, як напасти на голого чоловіка, не дивлячись у його бік і не мацаючи його по-справжньому.

Наступного дня стало туманно й вогко, тож у всіх погіршився настрій, а наш пошук сповільнився ще більше.

А тоді почало дощити.