Страх мудреця

Розділ сто сорок шостий. Невдачі

Під час весняного семестру я зазнав кількох невдач.

Перша з них була невдачею передусім у моїх очах. Я очікував, що вивчити іллійську буде відносно легко. Але це виявилося максимально далеко від правди.

За кілька днів я вивчив темську досить добре, щоб захиститися в суді. Однак темська мова дуже впорядкована, а я вже знав дещицю про неї з попереднього навчання. І, можливо, найважли­віше: між темською й атурською існує чимало збігів. У них для письма використовують однакові знаки і чимало слів споріднені.

Іллійська не має нічого спільного з атурською чи шалдійською, та й навіть з адемічною, якщо вже на те пішло. Це нераціональна, заплутана мішанина. Чотирнадцять форм дійсного способу дієслова. Чудернацькі закінчення для офіційних звертань…

Не можна просто сказати «шкарпетки Ректора». О ні. Це занадто просто. Всі присвійні значення виражаються в чудернацький двоїстий спосіб — неначе Ректор володіє своїми шкарпетками, та при цьому шкарпетки не знати як також заволодівають Ректором. Через це вживання обох слів зазнає складних граматичних змін. Наче простий факт володіння шкарпетками чомусь докорінно змінює природу людини.

Тож навіть після кількох місяців навчання з Ректором іллійська граматика залишалася для мене заплутаною головоломкою. Єдиним результатом моєї праці був безсистемний і вбогий словниковий запас. Із розумінням розповідних вузлів було навіть гірше. Я намагався покращити ситуацію, тренуючись із Деохом. Але вчитель із нього був не бозна-який, і він визнав, що єдиною знайомою йому людиною, яка вміла читати розповідні вузли, була його бабуся, а вона померла, ще як він був зовсім малий.

Другою була моя невдача з вищою хімією, яку я вивчав під проводом Мандраґового ґілера Анісата. Хоча матеріал мене заворожував, я не порозумівся із самим Анісатом.

Я був у захваті від відкриттів, які пропонувала хімія. Був у захваті від гострих відчуттів, які приносили експерименти, від викликів випробувань, первинних і повторних. Був у захваті від того, якою вона була головоломкою. Також визнаю, що плекав дещо дурнувату любов до задіяного там начиння. Пляшечок і пробірок. Кислот і солей. Ртуті й полум’я. У хімії є щось первісне, щось непоясненне. Його або відчуваєш, або не відчуваєш.

Анісат не відчував. Для нього хімією були писані журнали й ретельно зафіксовані ряди чисел. Він змушував мене чотири рази виконувати те саме титрування, просто тому що я неправильно все фіксував. Нащо записувати число? Чому я мушу витрачати десять хвилин на записування того, що мої руки можуть завершити за п’ять?

Тож ми сварилися. Попервах легенько, але ніхто з нас не бажав відступатися. В результаті максимум за два витки від початку семестру ми почали кричати один на одного посеред Тигля на очах у тридцятьох студентів, які розгублено роззявляли роти.

Він наказував мені покинути заняття, називаючи мене безпардонним денерлінґом без поваги до влади. Я називав його пафосним слабаком, який не знає свого справжнього покликання — бути писарем у рахунковому домі. Заради справедливості варто сказати, що в нас обох були слушні думки.

Ще одна моя невдача була пов’язана з математикою. Я міся­цями слухав, як Фела захоплено теревенить про те, що вивчає в майстра Брандера, і врешті заходився вдосконалювати своє знання чисел.

На жаль, високі вершини математики мене не захоплювали. Я не поет. Не люблю слова заради слів. Я люблю слова за те, чого ними можна досягти. І так само я не арифметик. Числа, які говорять лише про числа, мало мене цікавлять.

Махнувши рукою на хімію та арифметику, я дістав чимало вільного часу. Частину його я проводив у Промислі, самотужки виготовляючи «Безкровного», який згодом був проданий, щойно опинився на полиці. Також я проводив чимало часу в Архівах і Медиці, шукаючи інформацію для есею під назвою «Про неефективність маранти». Арвіл був налаштований скептично, проте погоджувався з тим, що мої початкові дослідження заслуговують на увагу.

Певна частина мого часу була присвячена романтичним приго­дам. Цей досвід був для мене новий, оскільки я досі не впадав у око жінкам. А якщо і впадав, то не знав, що робити з їхньою увагою.

Однак тепер я був старший і до певної міри мудріший. А через історії, які про мене ходили, до мене почали виказувати інте­рес жінки по обидва боки річки.

Усі мої романи були приємні й короткі. Не можу сказати, чому короткі, хіба що висловлю очевидне: мало що в мені може спонукати жінку довго проводити час у моєму товаристві. Сіммон, наприклад, міг багато чого запропонувати. Він був неогранованим самоцвітом. Не вражав із першого погляду, але під його оболонкою ховалася чимала цінність. Сім був такий ніжний, добрий і уважний, що міг би задовольнити будь-яку жінку. Фелу він зробив безтямно щасливою. Сім був принцом.

З іншого боку, що міг запропонувати я? Та нічого. А тепер — навіть менше. Я більше скидався на незвичайний камінець, який підбирають, трішки носять із собою та врешті кидають знов, усвідомивши, що він, попри цікавий вигляд, є просто затверділим ґрунтом, та й усе.

***

— Майстре Кілвін, — запитав я, — ви знаєте метал, здатний витримати дві тисячі років інтенсивного використання, зазнаючи відносно небагато зношення чи ушкоджень?

Здоровезний рукотворець відірвав погляд від латунної шестірні, яку саме надписував, і придивився до мене, що стояв у дверях його кабінету.

— І що за роботу ти плануєш тепер, ре’ларе Квоуте?

Останні три місяці я намагався створити ще одну схему, яка повторила б успіх мого «Безкровного». Не лише заради грошей а й через те, що дізнався: Кілвін набагато охочіше підвищує студентів, які створили три-чотири вражаючі схеми.

На жаль, тут мене теж спіткала низка невдач. Я мав понад десяток розумних ідей, але жодна з них не вилилася в завершену конструкцію.

Більшість топив сам Кілвін. Вісім із моїх розумних ідей уже було втілено, іноді — понад сотню років тому. П’ять із них, як повідомив мене Кілвін, вимагали застосування рун, заборонених ре’ларам. Три з них були математично необґрунтовані, і він швидко начеркав пояснення, чому вони приречені на провал, заощадивши мені десятки годин часу, який інакше було би змарновано.

Одну з моїх ідей він відкинув як «відверто негодящу для відповідального рукотворця». Я заявив, що механізм, який скоротить час, потрібний на перезаряджання балісти, допоможе кораблям захищатися від піратства. Допоможе захищати міста від атак розбійників Ві Сембі…

Але Кілвін і чути про це не хотів. Коли його лице почало хмуритися, як грозова хмара, я швидко облишив свої ретельно сплановані аргументи.

Урешті всього дві з моїх ідей виявилися обґрунтованими, прийнятними й оригінальними. Але за кілька тижнів роботи я був змушений покинути і їх також, не в змозі зробити так, щоб вони працювали.

Кілвін відклав стилос і наполовину надписану латунну шестірню, а тоді повернувся обличчям до мене.

— Я захоплююся студентами, які думають про довговічність, ре’ларе Квоуте. Але тисяча років — це великий термін навіть для каменю, а для металу — тим паче. І я вже мовчу про метал, який інтенсивно використовують.

Ясна річ, я питав про Цезуру. Однак казати Кілвінові всю правду побоювався. Надто вже добре знав, що Майстер-Рукотворець не схвалює застосування рукотворства у зв’язку з будь-якою зброєю. Він міг високо оцінити якість виготовлення такого меча, проте не схвалив би мого володіння такою річчю.

Я усміхнувся й пояснив:

— Це не для якоїсь роботи. Мені просто стало цікаво. Під час мандрів мені показали меч, який був цілком робочий і гострий. Попри це, начебто існували докази, що йому понад дві тисячі років. Чи знаєте ви якийсь метал, здатний так довго не ламатися? А тим паче — зберігати гостроту?

— А… — Кілвін кивнув. Його лице здавалося не надто здивованим. — Є таке на світі. Можна сказати, давні чари. Або ж давні мистецтва, вже втрачені для нас. Ці речі розкидані по світу. Дивовижні прилади. Таємниці. Є чимало надійних джерел, які говорять про вічну лампу, — він широко змахнув ­рукою, показуючи на скляні півкулі, що були викладені на його робочому столі. — Кілька таких речей є навіть у нас в Університеті.

Я відчув у собі спалах цікавості й запитав:

— Яких речей?

Кілвін ліниво посмикав себе рукою за бороду.

— Я маю пристрій, повністю позбавлений сиґалдрії, який, схоже, лише поглинає момент кількості руху. У мене є чотири зливки білого металу, легшого за воду, який я не можу ні розплавити, ні пошкодити в якийсь спосіб. Шибка з чорного скла, один бік якої цілковито позбавлений фрикційних властивостей. Камінець дивної форми, що зберігає температуру, трохи вищу за температуру замерзання води, хай як спекотно довкола, — він знизав масивними плечима. — Ці речі є таємницями.

Я відкрив рота, а тоді завагався.

— Чи було б непристойно з мого боку попросити глянути на деякі з цих речей?

На тлі темної шкіри й бороди Кілвіна виділилася дуже білозуба усмішка.

— Ре’ларе Квоуте, прохання непристойними не бувають, — запевнив він. — Студент має бути допитливим. Я стривожився б, якби ти залишився байдужим до такого.

Здоровань-рукотворець підійшов до свого великого дерев’яного столу, так заваленого незавершеними роботами, що його поверхні майже не було видно. Відімкнув одну шухляду ключем, який дістав із кишені, й витягнув два тьмяні металеві кубики, трохи більші за гральні кості.

— Ми не уявляємо, як користуватися багатьма з цих давніх речей, — продовжив він. — Але деякі з них відзначаються надзвичайною корисністю, — Кілвін заторохтів двома металевими кубиками, наче костями, і вони приємно задзеленчали у нього в руці. — Це ми називаємо захисними камінцями.

Він нагнувся й поклав їх на підлогу за кілька футів один від одного. Торкнувся їх і дуже тихо промовив щось собі під носа — надто тихо, щоб я це розчув.

Я відчув ледь помітну зміну в повітрі. Спершу здалося, ніби у приміщенні холодає, та відтак до мене дійшло, в чім річ насправді: я не відчував променистого тепла горна, що жевріло в іншому кінці Кілвінового кабінету.

Кілвін невимушено взяв залізний прут, яким ворушив ­вогонь у горні, і добряче замахнувся ним на мою голову. Його жест був таким невимушеним, що заскочив мене абсолютно зненацька, і я навіть не встиг зіщулитися чи відсахну­тися.

Прут зупинився за два фути від мене, неначе наразившись на якусь невидиму перешкоду. Не пролунало жодного звуку удару, і він не здригнувся в Кілвіновій руці.

Я сторожко простягнув руку, і вона наштовхнулася на… порож­нечу. Безтілесне повітря переді мною неначе раптом затверділо.

Кілвін усміхнувся мені.

— Захисні камінці особливо корисні під час проведення небезпечних дослідів або випробування певного обладнання, — пояснив він. — Вони якимось чином створюють тавмічний і кінетичний бар’єр.

Я продовжив водити рукою по невидимому бар’єру. Він не був ані твердим, ані навіть щільним. Він трохи сунувся, коли я його штовхав, і здавався слизьким, як намащене маслом скло.

Кілвін спостерігав за мною. Його лице виражало легку веселість.

— Ніде правди діти, ре’ларе Квоуте, перш ніж Елодін висловив свою пропозицію, я думав, чи не назвати твій прилад, що зупиняє стріли, «Малий оберіг», — він злегка насупився. — Це, звісно, не зовсім точно, але точніше за драматичну маячню Елодіна.

Я завзято наліг на невидимий бар’єр. Він був щільний, наче кам’яний мур. Тепер, придивившись уважніше, я бачив у повітрі ледь помітне викривлення, неначе дивився крізь дещо недосконалу скляну шибку.

— Майстре Кілвін, це набагато краще за мій стрілолов.

— Це правда, — Кілвін примирливо кивнув і нагнувся, щоб підібрати камінці, знову бурмочучи собі під носа. Коли бар’єр щез, я трохи захитався. — Але твою кмітливість можна повторювати нескінченно. Цю таємницю — ні.

Кілвін підняв обидва металеві кубики на величезній долоні.

— Вони корисні, та ніколи не забувай: зиск рукотворцеві приносять кмітливість і обачність. Ми виконуємо свою роботу в реальному світі, — він зімкнув пальці на захисних камінцях. — Таємниці залиш поетам, священникам та дурням.

***

Попри невдачі деінде, моя наука в майстра Елодіна просувалася незле. Він заявляв, що мені, щоб удосконалитись як іменувачеві, потрібні лише час і самовіддача. Я приходив до нього і з тим, і з тим, а він користувався цим у дивні способи.

Ми проводили цілі години за загадками. Він змусив мене випити пінту яблучного бренді, а тоді прочитати «Богоявлення» Теккама від початку до кінця. Змусив мене три дні поспіль ходити з пов’язкою на очах, що, звісно, не покращило моєї успішності на інших предметах, зате нескінченно веселило Віла й Сіма.

Він спонукав мене перевірити, як довго я можу не спати. А позаяк я міг дозволити собі стільки кави, скільки заманеться, у мене вийшло майже п’ять днів. Хоча ближче до кінця я був доволі маніакальний і починав чути голоси.

А ще був інцидент на даху Архівів. Здається, ту чи ту версію цих подій чули всі.

Насувалася величезна страшна гроза, і Елодін вирішив, що мені буде корисно побути якийсь час посеред неї. Що ближче, то краще, заявив він. Елодін знав, що Лоррен ніколи не пустить нас на дах Архівів, тому просто вкрав ключ.

На жаль, із цього випливало, що, коли ключ звалився з даху, ніхто не знав, що ми там застрягли. В результаті ми були змушені провести цілу ніч на голому кам’яному даху, в лабетах лютої бурі.

Лише посередині ранку розпогодилося достатньо, щоб ми змогли гукнути вниз, на подвір’я, кличучи на допомогу. А тоді, позаяк другого ключа, схоже, не існувало, Лоррен пішов най­очевиднішим шляхом і наказав декільком кремезним канце­лярам просто вибити двері, що вели на дах.

Усе це не було б великою проблемою, якби, коли дощ тільки розпочався, Елодін не наполіг, що нам варто роздягнутися догола, загорнути одяг у церату і причавити його цеглиною. Елодін сказав, що це допоможе мені відчути бурю максимально повно.

Вітри були сильнішими, ніж він очікував, і вони підхопили як цеглину, так і згорток із нашим одягом, підкинувши їх у небо, наче жменьку листя. Так ми, власне, і втратили ключ. Він лежав у кишені Елодінових штанів.

Через це майстер Лоррен, Лорренова ґілерка Дістрел і троє м’язистих канцелярів знайшли мене з Елодіном голими-голісінькими й мокрими, наче щури-потопельники, на даху Архівів. Щонайбільше за п’ятнадцять хвилин цю історію почув увесь Університет. Елодін реготав із цього як дурний, а я, хоч тепер і розумію, чому це було кумедно, тоді аж ніяк не веселився.

Не буду забивати вам голови повним переліком наших ­діянь. Достатньо сказати, що Елодін усіляко старався пробудити мій сонний розум. Якщо чесно, часом він доходив до абсурду.

І на мій превеликий подив, наша робота принесла свої плоди. За той семестр я тричі назвав ім’я вітру.

Першого разу я зупинив вітер на один довгий вдих, стоячи на Кам’яному мості серед ночі. Елодін був поряд і наставляв мене. Себто тицяв у мене батогом. Також я був босий і доволі напідпитку.

Другий раз стався несподівано, коли я вчився у Фоліантах. Поки я читав книжку з іллійської історії, повітря у просторій залі раптом зашепотіло до мене. Я послухав, як навчав Елодін, а тоді тихенько вимовив його ім’я. Так само тихенько непомітний вітер перетворився на помітний вітерець, заскочивши зненацька студентів і викликавши паніку в канцелярів.

За кілька хвилин ім’я стерлося з моєї пам’яті, та поки воно зберігалося, я достеменно знав: якщо забажаю, можу з однаковою легкістю здійняти бурю чи викликати грім. Мені мало бути достатньо самого знання. Та якби я із силою вимовив ім’я вітру в Архівах, Лоррен підвісив би мене за великі пальці над зовнішніми дверима.

Можливо, вам це не здається колосальними досягненнями в іменуванні, і, можливо, ви маєте рацію. Проте тієї весни я покликав вітер утретє, а Бог любить трійцю.