Страх мудреця

Розділ сто п’ятдесят перший. Замки

Квоут глибоко вдихнув і кивнув самому собі.

— На цьому й зупинімося, — сказав він. — Я вперше в житті мав гроші в кишені. Був оточений друзями. Це добре місце, щоб закінчити на сьогодні, — він ліниво потер руками, не­уважно масажуючи правицею лівицю. — Якщо продовжимо, знову стане невесело.

Хроніст узяв невисокий стосик дописаних сторінок і поплескав ними по столу, розправляючи їхні кутики, а тоді поклав зверху наполовину дописану сторінку. Розкрив свою шкіряну сумку, вийняв яскраво-зелений вінок із падубу й засунув усередину аркуші. Відтак закрутив чорнильницю й заходився повністю розбирати й чистити перо.

Квоут устав і потягнувся. Тоді зібрав порожні тарілки та склянки й відніс їх на кухню.

Баст просто сидів із порожнім виразом обличчя і не ворушився. Здавалося, він практично не дихає. За кілька хвилин Хроніст почав кидати погляди в його бік.

Квоут повернувся до зали й насупився.

— Басте, — озвався він.

Баст неквапом перевів погляд на чоловіка за шинквасом.

— Шепові поминки ще тривають, — сказав Квоут. — Прибирання сьогодні небагато. Чому б тобі не піти туди на кінець? Тебе радо приймуть…

Баст замислився на мить, а тоді хитнув головою.

— Не думаю, Реші, — промовив беземоційним голосом. — Правду кажучи, настрою в мене нема, — він відштовхнувся від стільця та пройшов через усю залу до сходів, не зазирнувши жодному з присутніх у вічі. — Я просто піду спати.

Різкі звуки його кроків поступово затихли вдалині, а відтак стало чутно, як зачиняються двері.

Хроніст провів його поглядом, а тоді повернувся до рудоволосого чоловіка за шинквасом.

Квоут теж дивився на сходи. Очі в нього були стурбовані.

— У нього просто був непростий день, — сказав він так, ніби звертався не лише до свого гостя, а й до самого себе. — Завтра в нього все буде гаразд.

Витерши руки, Квоут обійшов шинквас і попрямував до парадних дверей.

— Вам нічого не треба перед сном? — запитав він.

Хроніст мотнув головою й заходився збирати перо назад.

Шинкар замкнув парадні двері великим латунним ключем, а тоді повернувся до Хроніста.

— Залишу це в замку для вас, — сказав. — На той випадок, якщо ви рано прокинетесь і захочете прогулятись абощо. Я зараз здебільшого сплю не надто багато, — він торкнувся свого обличчя збоку, там, де на щелепі вже починав виділятися синець. — Але сьогодні, можливо, зроблю виняток.

Хроніст кивнув і завдав собі на плечі сумку. Відтак обережно підібрав свій вінок із падубу й пішов угору сходами.

Залишившись у загальній залі наодинці, Квоут методично замів підлогу, не оминувши жодного кутка. Закінчив із посудом, промив столи й шинквас, а також загасив усі лампи, крім однієї, через що зала стала напівтемною й повною непевних тіней.

Якусь мить він дивився на пляшки за шинквасом, а тоді повернувся й сам неквапом подався нагору.

***

Баст поволі ввійшов до своєї кімнати й зачинив за собою двері.

Він тихо пройшов крізь темряву і став перед каміном. Від вогню, що був там уранці, не зосталося нічого, крім попелу й золи. Баст відкрив скриньку для дров, але в ній не було нічого, крім товстого шару дрібно порізаної соломи й трісок на дні.

Тьмяне світло з вікна виблискувало в його темних очах і осявало контури його обличчя, поки він стояв нерухомо, ніби намагаючись вирішити, що робити. За мить відпустив кришку скрині, закутався в ковдру й зігнувся на маленькому диванчику перед порожнім каміном.

Він довго сидів там, у пітьмі, з розплющеними очима.

За вікном щось ледь чутно завовтузилось. А далі — нічого. Потім — ледь чутне шкрябання. Баст повернувся й побачив, як серед ночі за вікном рухається темний силует.

Баст заціпенів, а тоді плавно покинув диван і став перед камі­ном. Він не зводив погляду з вікна, а його руки обережно обма­цували згори камінну полицю.

Біля вікна знову щось зашкрябало, цього разу вже гучніше. Погляд Баста відскочив від вікна до камінної полиці, і він схопив щось обома руками. Коли він присів (його тіло стислося, мов накручена пружина), у тьмяному місячному сяйві ледь помітно зблиснув метал.

Одну довгу мить не було нічого. Жодного звуку. Жодного руху за вікном чи в затемненій кімнаті.

«Тук-тук-тук-тук-тук». Звук був слабкий, але цілком добре чутний у тиші, що панувала в кімнаті. Пауза, а тоді знову цей звук, різкий і наполегливий стукіт об віконну шибку: «тук-тук-тук-тук-тук-тук-тук».

Баст зітхнув. Розігнувшись після напруженої пози, підійшов до вікна, посунув засув і відчинив його.

— Моє вікно замка не має, — невдоволено сказав Хроніст. — Чому він є на вашому?

— Причини очевидні, — відповів Баст.

— Можна зайти?

Баст знизав плечима й пішов назад до каміна, тимчасом як Хроніст незграбно проліз у вікно. Баст чиркнув сірником і запа­лив лампу на столі неподалік, а тоді обережно поклав на камінну полицю пару довгих ножів. Один був тонкий і гострий, як травинка, а другий — колючий і елегантний, як шип.

Коли світло розрослося, заповнивши собою кімнату, Хроніст роззирнувся довкола. Кімната була велика, з розкішними дерев’яними панелями й товстими килимами. Перед каміном стояли одна навпроти одної дві канапи, а в одному кутку кімнати впадало в око величезне ліжко під балдахіном із темно-зеленими завісами.

Там були полиці, заставлені картинами, милими дріб­ничками й цікавинками. Пасма волосся, загорнуті у стрічку. Вирізьблені з дерева свистки. Засушені квіти. Персні з рогу, шкіри та плетеної трави. Свічка ручної роботи зі втисненим у віск листям.

А подекуди кімната була прикрашена (явно віднедавна) гіллям падубу. Одна довга гірлянда тягнулася в головах ліжка, а ще одна була підвішена вздовж камінної полиці, обплітаючи обухи двох яскравих сокир зі схожими на листки лезами, що висіли там.

Баст сів, відкинувшись, перед холодним каміном і закутав плечі в ганчір’яну ковдру, наче в шаль. Вона була мішаниною кепсько дібраної тканини й вицвілих барв — тільки просто посередині було нашите яскраво-червоне серце.

— Нам треба поговорити, — тихо сказав Хроніст.

Баст знизав плечима, дурнувато вдивляючись у камін.

Хроніст підступив на крок.

— Мені потрібно спитати вас…

— Не конче шепотіти, — озвався Баст, не підводячи погляду. — Ми з іншого боку шинку. Іноді я приймаю гостей. Раніше він через це не спав, тож я перебрався на цей бік будівлі. Між моєю кімнатою та його шість масивних стін.

Хроніст сів на краєчок іншої канапи, навпроти Баста.

— Мені потрібно спитати про дещо з того, що ви сьогодні сказали. Про Ктей.

— Нам не слід говорити про Ктей, — Бастів голос став без­живним і свинцевим. — Це нездорово.

— Тоді про сітів, — мовив Хроніст. — Ви сказали, що вони переб’ють усіх причетних, якщо дізнаються про цю історію. Це правда?

Баст кивнув, не зводячи погляду з каміна.

— Вони спалили б цей заклад і засолили б землю за собою.

Хроніст опустив погляд і захитав головою.

— Не розумію цього вашого страху перед Ктей, — сказав він.

— Ну, — заговорив Баст, — схоже, все вказує на те, що ви не бозна-який розумник.

Хроніст насупився й терпляче зачекав.

Баст зітхнув і нарешті відірвав погляд від каміна.

— Подумайте. Ктей знає про все, що ви коли-небудь зробите. Про все, що ви скажете…

— Тому розмови з ним мають дратувати, — сказав Хроніст. — Але…

На обличчі Баста раптом відобразилася лють.

— Даєн вегат. Енфеун вегат тайлорен тес! — майже нерозбірливо сплюнув він. Баст тремтів, то стискаючи, то розтискаючи кулаки.

Хроніст поблід від його отруйного тону, але не здригнувся.

— Ви сердитеся не на мене, — спокійно заявив він, дивлячись Бастові в очі. — Ви просто сердитесь, а я ненароком опинився поряд.

Баст гнівно зиркнув на нього, проте нічого не сказав.

Хроніст нахилився вперед.

— Я намагаюся допомогти. Ви ж це знаєте?

Баст понуро кивнув.

— Це означає, що мені потрібно зрозуміти, що відбувається.

Баст знизав плечима. Його раптовий спалах агресії вже догорів, і Баст ізнову став млявим.

— Квоут, схоже, вірить вам стосовно Ктей, — зауважив Хроніст.

— Він знає потаємні механізми світу, — сказав Баст. — А якщо чогось не розуміє, то швидко це осягає, — його пальці знічев’я забарабанили по краях ковдри. — І довіряє мені.

— Але хіба це не здається натягнутим? Ктей дає хлопцеві квітку, одне тягне за собою інше, і раптом починається війна, — Хроніст зневажливо махнув рукою. — Так не буває. Надто багато збігів.

— Це не збіг, — Баст коротко зітхнув. — Сліпець мусить сяк-так пробиратися заваленою речами кімнатою. Ви — ні. Ви користуєтесь очима та обираєте легкий шлях. Для вас це цілком очевидно. Ктей може бачити майбутнє. Всі майбуття. Ми мусимо пробиратися наосліп. Воно — ні. Воно просто дивиться та обирає найбільш катастрофічний шлях. Воно — це камінь, що розбурхує лавину. Воно — це кашель, із якого починається чума.

— Але, якщо ви знаєте, що Ктей намагається вас скерувати, — мовив Хроніст, — то ви просто зробили б щось інше. Він дає вам квітку, а ви просто її продаєте.

Баст хитнув головою.

— Ктей знало би про це. Не можна випередити думкою істоту, яка знає ваше майбутнє. Припустімо, ви продаєте квітку принцові. Він за допомогою квітки зцілює свою наречену. Рік по тому вона застає його в ліжку з камеристкою, вішається, не витримавши ганьби, а її батько здійснює напад, щоб помститися за її честь, — Баст безпорадно розвів руками. — Однаково виходить громадянська війна.

— Але ж молодик, який продав квітку, залишається в безпеці.

— Напевно, ні, — похмуро відповів Баст. — Імовірніше, він напивається як свиня, підхоплює сифіліс, а тоді перекидає лампу й підпалює пів міста.

— Ви просто вигадуєте небилиці, щоб довести свою думку, — сказав Хроніст. — І насправді нічого не доводите.

— Чому я маю щось вам доводити? — запитав Баст. — Чому мене має обходити ваша думка? Радійте своєму дрібному дурну­ватому невігластву. Я роблю вам послугу, не кажучи правди.

— А що то за правда така? — запитав Хроніст, відверто роздратувавшись.

Баст утомлено зітхнув і з цілковитою зневірою на обличчі поглянув на писаря.

— Я краще побився б із самим Галіаксом, — заговорив він, — краще пішов би проти всіх чандріян разом узятих, аніж перекинувся б десятьма словами із Ктей.

Тут Хроніст ненадовго замислився.

— Вони вбили б вас, — проказав він. У його голосі було щось таке, що це прозвучало як запитання.

— Так, — підтвердив Баст. — І все одно.

Хроніст витріщився на темноволосого чоловіка, що сидів навпроти нього, закутаний у ганчір’яну ковдру.

— Історії навчили вас боятися Ктей, — сказав він із відвертою огидою в голосі. — А цей страх робить вас дурним.

Баст знизав плечима і знову перевів порожній погляд на відсутній вогонь.

— Мені з тобою нудно, людцю.

Хроніст підвівся, ступив уперед і дав Бастові добрячого ­ляпаса.

Бастова голова хитнулася вбік, і якусь мить він здавався надто шокованим, щоб поворухнутись. А тоді стрімко звівся на ноги. Ковдра злетіла з його пліч. Він грубо схопив Хроніста за горло, показавши зуби. Очі в нього були чисто сині.

Хроніст зазирнув просто в них.

— Усьому цьому поклало початок Ктей, — спокійно проказав він. — Воно знало, що ви нападете на мене і це призведе до дечого жахливого.

Люте обличчя Баста застигло. Його очі округлилися. Він відпустив Хроністове горло, і з його плечей зникло напруження. Він почав опускатися назад на подушки канапи.

Хроніст відвів руку назад і ще раз дав йому ляпаса. Удар ви­йшов навіть гучніший, аніж першого разу.

Баст іще раз показав зуби, а тоді спинився. Його погляд пурхнув до Хроніста, а тоді — вбік.

— Ктей знає, що ви його боїтеся, — сказав Хроніст. — Знає, що я використаю це знання проти вас. Воно однаково вами маніпулює. Якщо ви не нападете на мене, це призведе до дечого жахливого.

Баст заціпенів, мов паралізований, застигши десь посередині між стоянням і сидінням.

— Ви мене слухаєте? — озвався Хроніст. — Нарешті прокинулися?

Баст зі спантеличеним зачудуванням на обличчі поглянув на писаря. На щоці у нього утворювався яскраво-червоний слід. Баст кивнув і поволі опустився назад на канапу.

Хроніст відвів руку назад.

— Що ви зробите, якщо я вдарю вас ізнову?

— Виб’ю з вас усі кишки, — серйозно відповів той.

Хроніст кивнув і знову сів на свою канапу.

— Я суто теоретично погоджуся з тим, що Ктей знає майбутнє. Це означає, що воно може багато чим керувати, — Хроніст підняв палець. — Але не всім. Фрукти, які ви сьогодні їли, все одно здавалися вам солодкими, чи не так?

Баст повільно кивнув.

— Якби Ктей було таке лихе, як ви кажете, воно шкодило б вам усіма можливими способами. Але воно так не може. Воно не змогло завадити вам викликати сміх у свого Реші сьогодні зранку. Не змогло завадити вам насолодитися сонячним промінням на облич­чі або цілувати фермерських доньок у рожеві щічки. Правильно?

На обличчі Баста зблиснула усмішка.

— Я цілував не лише їх, — зізнався він.

— Про це я й кажу, — твердо промовив Хроніст. — Воно не може отруювати все, що ми робимо.

Баст набув задумливого вигляду, а тоді зітхнув.

— У певному розумінні ви маєте рацію, — сказав. — Але лише ідіот сидить у будинку, що палає, й думає, ніби все гаразд, бо фрукти досі солодкі.

Хроніст демонстративно окинув поглядом кімнату.

— Мені здається, що шинок не палає.

Баст вражено поглянув на писаря й промовив:

— Та зараз увесь світ згоряє дощенту. Розплющте очі.

Хроніст насупився.

— Навіть якщо не зважати на все решту, — наполегливо продовжив він, — Фелуріян його відпустила. Вона знала, що він розмовляв із Ктей. Вона просто не могла випустити його у світ, якщо не володіла якимось способом захисту від впливу Ктей.

Від думки про це Бастові очі проясніли, а тоді майже миттєво погасли. Він хитнув головою.

— Ви шукаєте глибини в мілкому струмку, — промовив він.

— Не розумію, про що ви, — заявив Хроніст. — Із якої причини вона могла його відпустити, якщо він дійсно був небезпечним?

— Причини? — перепитав Баст із похмурою веселістю в голосі. — Та жодної причини. Причинно-наслідкові зв’язки її не цікавлять. Вона відпустила його, бо це тішило її гордість. Вона хотіла, щоб він пішов у світ смертних і співав їй хвалу. Розповідав історії про неї. Зітхав за нею. Тому й дозволила йому піти, — він зітхнув. — Я ж уже казав вам. Мій народ не славиться вдалими рішеннями.

— Може, й так, — відповів Хроніст. — А може, вона просто визнала, що намагатись обійти Ктей — марна справа, — він безжурно змахнув рукою. — Якщо будь-які дії з вашого боку будуть неправильними, можна спокійно робити що заманеться.

Одну довгу мить Баст сидів тихо. Відтак він кивнув — спершу ледь помітно, а тоді вже твердіше.

— Маєте рацію, — сказав він. — Якщо все однаково закінчиться слізьми, варто робити що хочеться.

Баст окинув поглядом кімнату, затим раптово звівся на ноги. Пошукавши якусь мить, знайшов товстий плащ, який лежав жужмом на підлозі. Енергійно потрусив ним і закутав у нього плечі, а тоді пішов до вікна. Там зупинився, повернувся до канапи й заходився порпатись у подушках, доки не знайшов пляшку з вином.

Хроніст явно спантеличився.

— Що ви робите? Вертаєтеся на поминки Шепа?

Баст, який саме йшов назад до вікна, зупинився. Мало не здивувався, що Хроніст досі стоїть там, де стояв.

— Я йду у своїх справах, — відповів Баст, затиснувши пляшку з вином під пахвою. Відчинив вікно й перекинув одну ногу назовні. — Не чекайте на мене.

***

Квоут енергійно ввійшов до своєї кімнати й зачинив за собою двері.

Він діловито заходив туди-сюди. Прибрав із каміна холодний попіл і поклав замість нього нових дров, а тоді запалив вогонь товстим сірником із червоною сіркою. Взяв іще одну ковдру й розклав її на своєму вузькому ліжку. Злегка нахмурившись, підібрав із підлоги зіжмаканий папірець і повернув його на письмовий стіл, де він опинився поряд із двома іншими зіжмаканими аркушами.

Відтак майже неохоче попрямував до ніг свого ліжка. Глибоко вдихнувши, обтер руки об штани й опустився на коліна перед темною скринею, що там стояла. Поклав обидві руки на вигнуту кришку й заплющив очі, неначе щось наслухаючи. Заворушив плечима, потягнувши за кришку.

І нічого. Квоут розплющив очі. Його вуста стиснулися в похмуру риску. Його руки заворушилися знову — потягнули сильніше, напружилися на одну довгу мить, а тоді здалися.

Квоут стуманіло підвівся й підійшов до вікна, з якого було видно ліс за шинком. Відчинив його й висунувся назовні, потягнувшись униз обома руками. Відтак повернувся всередину, тримаючи в руках тонку дерев’яну скриньку.

Змахнувши шар пилу й павутиння, відкрив її. Всередині лежали ключ із темного заліза і ключ із ясної міді. Квоут знову став на коліна перед скринею та вставив мідний ключ у залізний замок. Крутнув ним повільно й точно, ліворуч, тоді право­руч, а тоді знову ліворуч, уважно слухаючи, як ледь чутно клацає якийсь механізм усередині.

Затим він узяв залізний ключ і вставив його в мідну пластину. Цей ключ крутити не став. Його він просунув углиб замка, витягнув наполовину, а тоді засунув назад і витягнув плавним швидким рухом.

Повернувши ключі у скриньку, він знову приклав руки до боків кришки, так само, як раніше.

— Відкрийся, — промовив він собі під носа. — Відкрийся, хай тобі грець. Едро.

Потягнув угору, напруживши спину та плечі.

Кришка скрині не піддалася. Квоут протяжно зітхнув і нахилився вперед так, що притулився чолом до холодного темного дерева. Із нього швидко виринуло повітря, а його плечі згорбилися. Тепер він здавався дрібним і зраненим, жахливо втомленим і старшим за свій вік.

Однак на його обличчі не відображалося ні подиву, ні скорботи. Воно було просто зневіреним. Це було обличчя людини, яка нарешті дістала погану звістку, хоч уже й так знала, що її почує.