Страх мудреця

Розділ сто сорок сьомий. Борги

Позаяк у мене було чимало вільного часу, посередині семестру я орендував екіпаж, запряжений парою коней, і подався до Тарбієна, щоб трохи потішитися.

Я прямував туди весь відбирок, а більшу частину запалка ходив давно знайомими місцями й погашав давні борги: перед чижмарем, який був добрим до босого хлопця, перед шинкарем, який окремими ночами дозволяв мені спати на своєму каміні, перед кравцем, якого я тероризував.

Деякі частини Надбережжя видавалися напрочуд знайомими, тоді як інших місць я геть не впізнавав. Це не надто мене дивувало. Таке жваве місто, як Тарбієн, постійно змінюється. Зате мене дивувала чудернацька ностальгія, яку викликало це місце, що було таким жорстоким до мене.

Мене не було там два роки. З практичної точки зору — ціле життя.

Відколи востаннє йшов дощ, минув цілий виток, і місто було сухе, як кістка. Ноги ста тисяч людей здіймали хмару дрібного пилу, що наповнював міські вулиці. Він укривав мій одяг, ліз у волосся й очі, через що вони свербіли. Я старався не замислюватися про те, що здебільшого він складається з подрібненого кінського посліду, присмаченого різноманітною дохлою рибою, вугільним димом і сечею.

Якщо я дихав носом, мене вражав його запах. Але дихаючи ротом, я відчував його смак, а ще пил ліз мені в легені, через що я кашляв. Я не пам’ятав, щоб усе було аж так погано. Невже там завжди було так брудно? Невже там завжди аж так кеп­сько пахло?

Після півгодинного пошуку я таки знайшов вигорілу будівлю з підвалом унизу. Спустився сходами та пройшов довгим коридором до вогкої кімнати. Там досі перебував Трапіс, босоногий, у тій самій пошарпаній одежі, і доглядав своїх безнадійних дітей у холодній темряві під міськими вулицями.

Він упізнав мене. Не так, як упізнали б інші, не як молодого героя з історій. Трапіс не мав на таке часу. Він пам’ятав мене замурзаним, виголоднілим хлопчиною, що звалився з його сходів одного зимового вечора слабий від жару й заплаканий. Можна сказати, що за це я полюбив його ще більше.

Я дав йому стільки грошей, скільки він погоджувався взяти: п’ять талантів. Намагався дати більше, та він відмовлявся. Казав, що завеликі витрати привернуть до нього недоречну увагу. Найбезпечніше йому та його дітям було, якщо їх ніхто не помічав.

Я схилився перед його мудрістю й решту дня допомагав йому. Накачував воду та приносив хліб. Хутенько оглянув дітей, а тоді сходив до аптеки та приніс кілька помічних речей.

Наостанок я подбав про самого Трапіса — принаймні такою мірою, якою дозволяв він сам. Натер його нещасні опухлі стопи камфорою й неньколистом, а тоді подарував йому тісні панчохи й гарні черевики, щоб він більше не мусив ходити босий у вогкому підвалі.

Коли день померкнув і обернувся на вечір, до підвалу почали сходитись обірвані діти. Вони приходили в пошуках ­кусника їжі, тому що їм боліло або ж у надії на безпечне місце для сну. Усі вони глипали на мене з підозрою. Одяг у мене був новий і чистий. Мені там було не місце. Мені там не були раді.

Якби я залишився там, була би біда. Як мінімум моя присутність так збентежила б деяких із виголоднілих дітей, що вони не залишилися б на ніч. Тож я попрощався із Трапісом і пішов. Іноді єдине, що можна зробити, — це піти.

***

Оскільки в мене ще було кілька годин, перш ніж корчми почали б наповнюватись, я купив один аркуш кремового паперу для писання й конверт із важкого пергаменту того ж кольору. Вони були надзвичайно високоякісні, набагато кращі за все, що досі в мене було.

Далі я знайшов тиху кав’ярню й замовив гарячого шоко­ладу зі склянкою води. Розклав папір на столі й дістав із шейда перо та чорнило. Відтак написав елегантними плавними літерами:

Емброузе!

Дитина твоя. Ти знаєш, що це так, і я також знаю.

Боюся, рідні мене відцураються. Якщо ти не поведешся як джентльмен і не виконаєш своїх зобов’язань, я піду до твого батька й розповім йому все.

Не випробовуй мене зараз, я налаштована рішучо.

Я не став підписувати листа якимось іменем — просто написав один ініціал, який міг бути як вигадливою «Р», так і невпевненою «Г».

Відтак, умочивши палець у склянку з водою, впустив кілька крапель на сторінку. Від них трохи розбух папір і злегка розмазалося чорнило, а тоді я їх витер. Вийшла гарна імітація сліз.

Наостанок я впустив іще одну важку краплю на ініціал у підписі, через що він став іще менш читабельним. Тепер ця літера також могла видатись «Ф», «Д» або «В». А може, й «Б». Правду кажучи, вона могла бути чим завгодно.

Я обережно склав папір, а тоді підійшов до однієї з ламп у залі й розтопив чималу порцію сургучу, щоб запечатати листа. На лицьовому боці конверта написав:

Емброуз Оссел

Університет (дві милі на захід від Імрі)

Беленай-Баррен

Центр Союзу

Я заплатив за свій напій і попрямував до Гуртоправської площі. Опинившись за якихось кілька вулиць від неї, зняв шейд і сховав його в дорожню торбу. Тоді впустив листа на землю й потупав по ньому, повозивши його ногою, а відтак підняв його та обтрусив.

Уже майже діставшись площі, я побачив останнє з того, що потребував.

— Здоров, — звернувся я до старого з бакенбардами, який сидів, притулившись спиною до будівлі. — Якщо дозволиш позичити в тебе капелюха, дам тобі пів гроша.

Старий зняв зачуханий капелюх і поглянув на нього. Голова під капелюхом виявилася дуже лисою й дуже блідою. Старий трохи мружився на надвечірньому сонці.

— Капелюха? У мене? — хрипко перепитав він. — За цілий гріш матимеш і його, і моє благословення, — він усміхнувся з надією, простягнувши худу руку, що трусилася.

Я дав йому гріш.

— Не потримаєш якусь хвильку? — передав йому конверт, а тоді обома руками насунув старий безформний капелюх собі на вуха. Поглянув у вітрину якоїсь крамнички неподалік, щоб упевнитися в тому, що моє руде волосся повністю під ним заховалося.

— Тобі личить, — зауважив старий і мокро кашлянув. Я забрав листа й оглянув брудні відбитки пальців, які він залишив.

Далі я швидко дістався Гуртоправської площі. Крокуючи між численних людей, що снували хто куди, трохи згорбився та примружив очі. За кілька хвилин моє вухо вловило характерний південно-вінтський акцент, і я підійшов до купки чоловіків, які вантажили на фургон лантухи з мішковини.

— Здоровенькі були, — озвався я, імітуючи такий самий акцент. — Народ, ви часом не до Імрі їдете?

Один із чоловіків підняв свій лантух на фургон і підійшов до мене, обтрушуючи руки.

— Проїздом там будемо, — сказав він. — Попутку шукаєш?

Я заперечно хитнув головою й дістав із дорожньої торби листа.

— У мене є лист, який тре туди завезти. Хтів сам його відвезти, та в мене завтра корабель відпливає. Купив його в моряка ше в Ґаннері за цілий чвертьбіт, — пояснив я. — Він сам узяв його в якоїсь благородної дівулі за один біт, — я підморгнув. — Чув, вона дуже просила, шоб листа доставили за адресою.

— І ти заплатив чвертьбіт? — перепитав чоловік, уже хитаючи головою. — Оце так слабий на голову. Хто ж заплатить стіки за листа?

— Хе, — відповів я й підняв один палець. — Ви ше не бачили, для кого він… — і продемонстрував йому.

Чолов’яга примружився.

— Оссел? — поволі проказав він, а тоді на його обличчі відбилося впізнавання. — Тоїсь пацан барона Оссела?

Я самовдоволено кивнув.

— Найстарший власною персоною. Такий багатій, як він, має добряче заплатити за листа від своєї любаски. Мо, навіть цілий нобл.

Він придивився до листа і сторожко сказав:

— Мо, й так. Але диви. Тут же нічо не пише, крім як «Університет». Я там бував. Він чималий.

— А пацан барона Оссела не буде спати у бляшаній халупі, — сердито промовив я. — Спитай у когось, який там найшикарніший заклад, то там він і буде.

Чоловік кивнув самому собі, несвідомо потягнувшись однією рукою до гаманця.

— Я, мабуть, міг би й узяти його в тебе, — неохоче сказав. — Але тіки за чвертьбіт. Я ж однаково ризикую.

— Та зглянься! — жалюгідно запротестував я. — Я провіз його за вісімсот миль! Це шось та й стоє!

— Гаразд, — погодився він і витягнув із гаманця монети. — Тоді дам тобі три біти.

— Я хочу пів раунда, — буркнув я.

— Візьмеш три біти, — відказав чоловік і простягнув брудну руку.

Я вручив йому листа.

— Не забудь сказати йому, шо це від благородної дами, — сказав, повернувшись, щоб піти. — Шмаркля грошовита. Скажу тобі от шо: здери з нього скіки зможеш.

Я покинув площу, а тоді розправив плечі та зняв капелюха. Витягнув шейд із дорожньої торби та з легкістю закутав у нього плечі. Я засвистав, а йдучи повз старого лисого жебрака, повернув йому капелюха й дав три біти на додачу.

***

Уперше почувши, які історії розповідають про мене в Університеті, я думав, що вони не ходитимуть довго. Думав, що вони раптово поширяться, а тоді так само швидко стихнуть, наче вогонь, що повністю спалив хмиз.

Але не так сталося, як гадалося. Оповідки про те, як Квоут рятував дівчат і ділив ліжко з Фелуріян, мішалися й переме­жалися із зернятками правди та абсурдними побрехеньками, які я розповсюдив, щоб зміцнити свою репутацію. Хмизу було вдосталь, тож історії кружляли й ширилися, наче пожежа в кущах, яку підганяє сильний вітер.

Чесно кажучи, я не знав, веселитися мені варто чи тривожитися. Коли я приходив до Імрі, люди показували на мене пальцями й перешіптувалися. Моя скандальна слава розрослася так, що я просто не міг спокійно перетнути річку й нищечком послухати, що розповідають люди.

Зате Тарбієн був розташований за сорок миль звідти.

Покинувши Гуртоправську площу, я повернувся до кімнати, яку винайняв у одному з непоганих районів Тарбієна. У цій частині міста вітер з океану усував сморід і пил, тож повітря здавалося прохолодним і чистим. Я наказав принести води для купання і в пориві марнотратства, від якого мені молодшому пішла б обертом голова, заплатив три гроші за те, щоб носій відніс мій одяг до найближчої шалдійської пральні.

А тоді, знову чистий і з приємним запахом, спустився до пивниці.

Шинок я добирав ретельно. Він був не розкішний, але й не сумнівний. Пивниця мала низьку стелю та інтимну атмосферу. Заклад стояв на розі двох найпопулярніших доріг Тарбієна, і я бачив, як шалдійські торгівці спілкуються з іллійськими моря­ками й вінтськими фургонниками. Ідеальне місце для історій.

Невдовзі я вже принишкнув у кінці шинкваса, слухаючи, як убив Чорного Звіра Требона. Я був приголомшений. Насправді я вбив у Требоні ошалілого дракуса, та Ніна, завітавши до мене рік тому, не знала мого імені. Моя репутація, зростаючи, якимось робом промайнула через містечко Требон і забрала із собою ту історію.

Там, біля шинкваса, я дізнався багато чого. Судячи з усього, мені належить перстень із бурштину, здатний підбивати під мою волю демонів. Я можу пити цілу ніч і не зіткнутися з жодними негативними наслідками. Замки відчиняються від найлегшого мого дотику, а ще я маю плащ, повністю виготовлений із павутиння й тіней.

Тоді я також уперше почув, як хтось називає мене Квоутом Таємничим. Вочевидь, це назвисько було не нове. Почувши його, купка чоловіків, які слухали ту історію, просто схвально кивнула.

Я дізнався, що Квоут Таємничий знає слово, здатне зупиняти стріли в повітрі. Кров у Квоута Таємничого йде лише тоді, як його ріже ніж, виготовлений із незагартованого чавуну.

Юний клерк наближався до драматичного завершення історії, і мені було по-справжньому цікаво, як я зупиню демонічне чудисько, якщо мій перстень розтрощений, а плащ із тіней майже повністю згорів. Але щойно я вдерся у требонську церкву, розтрощивши її двері чарівним словом і одним-єдиним ударом голою рукою, розчахнулися двері до шинку, перелякавши всіх сильним ударом об стіну.

На порозі стояла молода пара. Жінка була молода і пре­красна, темноволоса й темноока. Чоловік — пишно вбраний і блідий від панічного жаху.

— Не знаю, в чім річ! — крикнув він, ошаліло роззираючись довкола. — Ми просто йшли, а тоді вона перестала дихати!

Я опинився поряд із нею, перш ніж хтось іще в залі встиг підвестися. Жінка мало не повалилася на вільну лаву, а її супро­відник навис над нею. Вона притиснула одну руку до грудей, тимчасом як друга кволо відштовхувала його. Чоловік не зважав на це і тримався близько до жінки, говорячи тихим наполегливим голосом. Вона продовжувала відповзати від нього, доки не опинилася на краю лави.

Я енергійно відштовхнув його.

— Здається, дама зараз хоче відпочити від вас.

— Хто ви? — пронизливим голосом запитав чоловік. — Ви лікар? Хто ця людина? Хто-небудь, негайно приведіть лікаря! — він спробував відштовхнути мене ліктем.

— Ти! — показав я на великого моряка, що сидів за столиком. — Візьми цього чоловіка й постав його отуди, — голос у мене був різкий, як удар батога, і моряк підскочив на ноги, взяв молодого джентльмена за карк і обережно відтягнув його геть.

Я знову повернувся до жінки й побачив, як розтулились її ідеальні вуста. Вона напружилась і втягнула в себе повітря — ледь-ледь, із хрипінням. Очі в неї були ошалілі й мокрі від страху. Я наблизився до неї й заговорив якомога лагіднішим тоном:

— У тебе все буде гаразд. Усе добре, — заспокоював я її. — Поглянь мені в очі.

Погляд жінки уп’явся мені у вічі, а тоді її очі округлилися: вона впізнала мене й зачудувалася.

— Я просто прошу тебе: дихай заради мене, — я приклав одну руку до її напружених грудей. Шкіра в неї була рум’яна й гаряча. Серце тьохкало, мов налякана пташка. Я приклав другу руку до її обличчя. Зазирнув углиб її очей. Вони були подібні до темних ставків.

Я нахилився так близько, що міг її поцілувати. Вона пахла квіткою селасу, зеленою травою, дорожнім пилом. Я відчував, як вона силкується дихати. Послухав. Заплющив очі. Уловив ледь чутне ім’я.

Я вимовив його тихо, але так близько, що аж торкнувся її губ. Я вимовив його неголосно, але так близько, що його звук переплівся з її волоссям. Я вимовив його суворо, твердо, похмуро, солодко…

Стрімкий вдих. Я розплющив очі. У залі було так спокійно, що я почув її другий вдих — стрімкий, відчайдушний, оксамитовий. І розслабився.

Вона поклала руку мені на долоню й собі на серце.

— Я просто прошу тебе: дихай заради мене, — повторила вона. — Сім слів.

— Так, — підтвердив я.

— Мій герой, — сказала Денна, а тоді повільно, усміхнено вдихнула.

***

— То була велика чудасія, — почув я голос моряка по той бік зали. — У його голосі шось було. Клянуся всією сіллю в собі, сам відчув себе лялькою, яку смикають за ниточки.

Я слухав не надто уважно. Либонь, матрос просто вмів підскочити, коли йому наказував це зробити досить владний голос.

Однак казати це йому було безглуздо. Моє дійство з Денною в поєднанні з яскравим волоссям і темним плащем виказало в мені Квоута. Отже, це була магія, хай що я міг про це сказати. А я був не проти. Те, що я зробив того вечора, було варте однієї-двох історій.

Люди впізнали мене, тож стежили за нами, але не підхо­дили дуже близько. Шляхетний друг Денни пішов, перш ніж ми додумалися його пошукати, тож ми вдвох насолоджу­валися певним усамітненням у своєму маленькому куточку пивниці.

— Я мала би знати, що натраплю на тебе тут, — сказала вона. — Ти завжди там, де я найменше очікую тебе знайти. Невже ти нарешті полишив Університет?

Я хитнув головою.

— Вирішив прогуляти кілька днів.

— Скоро вертаєшся?

— Узагалі-то, завтра. Орендував екіпаж.

Вона всміхнулася.

— Не хочеш товариства?

Я відверто поглянув на неї.

— Відповідь має бути тобі відома.

Денна злегка зашарілася й відвела очі.

— Мабуть, так.

Коли вона опустила погляд, її волосся посипалося водоспадом із пліч, обрамивши личко. Воно мало теплий насичений запах сонячного проміння й сидру.

— Твоє волосся, — сказав я. — Прекрасне.

У відповідь Денна, як не дивно, зашарілася ще сильніше й замотала головою, не підводячи на мене погляду.

— То он до чого ми дійшли, коли минуло стільки часу? — промовила вона й хутко позирнула на мене. — До лестощів?

Тепер настала моя черга знічуватись, і я почав затинатися:

— Я… Я не… Ну, тобто я… — я вдихнув, а тоді простягнув руку й легенько торкнувся тонкої вигадливої кіски, що наполовину сховалася в її волоссі. — Твоя кіска, — уточнив я. — Вона майже каже «прекрасне».

Вуста Денни склалися в ідеальне здивоване «о», і вона присоромлено піднесла одну руку до волосся.

— Ти можеш її прочитати? — вимовила вона так, ніби не вірила власним вухам. На її обличчі відобразилася дрібка жаху. — Тейлу милосердний, є хоч щось таке, чого ти не знаєш?

— Я вивчав іллійську, — пояснив я. — Принаймні намагався. Тут шість пасом, а не чотири, проте вона дуже схожа на розповідний вузол, чи не так?

— Дуже схожа? — повторила Денна. — Та збіса більше, ніж дуже схожа, — її пальці смикнули за відрізок блакитної нитки на кінці кіски. — Зараз навіть іллійці майже не знають іллійської, — мовила вона собі під носа, явно роздратована.

— Знання в мене нікудишні, — уточнив я. — Я просто знаю деякі слова.

— Та й навіть ті, хто нею розмовляє, не морочаться з вузлами, — вона скосила на мене сердитий погляд. — І читати їх треба пальцями, а не дивлячись на них.

— Я здебільшого мусив учитися, роздивляючись малюнки у книжках, — пояснив я.

Денна нарешті розв’язала блакитну нитку й заходилася розплітати косу, пригладжуючи пасма швидкими пальцями.

— Не треба було це робити, — сказав я. — Раніше мені подобалося більше.

— Та в цьому ж і суть, хіба ні? — Денна підвела погляд на мене й гордо задерла підборіддя, розтрушуючи волосся. — Отак. Що думаєш тепер?

— Думаю, що мені вже лячно робити тобі компліменти, — сказав я, не зовсім розуміючи, що зробив не так.

Її настрій трохи пом’якшився, роздратування вщухло.

— Це просто ніяково. Я ніколи не очікувала, що хтось зуміє її прочитати. Як ти почувався б, якби хтось побачив тебе з табличкою, на якій був би напис: «Я блискучий і прекрасний»?

Запала тиша. Поки вона не встигла стати ніяковою, я сказав:

— Я відвертаю тебе від якихось справ, які не терплять?

— Хіба що від спілкування зі сквайром Страготою, — Денна зневажливо показала рукою туди, де був її супровідник-утікач.

— Він був нетерплячий? — я відповів напівусмішкою та здійняв брову.

— Усі чоловіки так чи інакше нетерплячі, — промовила вона з удаваною строгістю.

— Отже, вони досі тримаються за свою книгу?

Деннине личко стало сумним, і вона зітхнула.

— Колись я сподівалася, що з віком вони махатимуть рукою на книгу. А натомість довідалася, що вони просто перегортають сторінку. — Вона підняла долоню, виставляючи двійко перснів. — Тепер замість руж вони дають злото, щоб дух свій витягнуть з болота.

— Принаймні чоловіки, які тобі докучають, мають гроші, — спробував я її втішити.

— Кому потрібні докучливі чоловіки? — зауважила Денна. — Байдуже, чесно вони збагатилися чи ні.

Я заспокійливо поклав долоню їй на руку.

— Я раджу цим горе-мисливцям простити: як бачать вони, що тебе не зловити, то хочеться їм тебе підкупити.

Денна захоплено поаплодувала.

— Благання про милосердя до ворогів!

— Я просто звертаю увагу на те, що ти сама не від того, щоб дарувати подарунки, — відповів я. — І знаю це сам.

Її очі посуворішали, і вона захитала головою.

— Є велика різниця між подарунком, піднесеним просто так, і подарунком, який має прив’язати тебе до чоловіка.

— У цьому є частка правди, — визнав я. — Із золота зробити ланцюг так само легко, як із заліза. Та все ж важко поставити чоловікові на карб бажання тебе прикрасити.

— Так, важко, — відповіла вона з усмішкою, що одночасно була іронічною та стомленою. — І часто-густо вони без прикрас висловлюють доволі неґречні пропозиції, — вона поглянула на мене. — А що ти? Ти хотів би, щоб я була прикрашена чи ходила без прикрас?

— Я над цим замислювався, — промовив я з потаємною усмішкою, знаючи, що надійно сховав її перстень у своїй кімнаті в Анкера. Я демонстративно оглянув Денну. — І те, й те має свої переваги, але золото не для тебе. Ти надто яскрава, щоб тебе полірувати.

Денна взяла мене за передпліччя та стиснула його, обдарувавши мене люблячою усмішкою.

— Ох, мій Квоуте. Я за тобою скучила. Одна з двох причин, чому я повернулася до цього куточка світу, — це надія знайти тебе, — вона підвелася та простягнула мені руку. — Ну ж бо, забери мене від усього цього.