Страх мудреця

Розділ сто сорок восьмий. Історії каменів

Під час тривалої поїздки назад до Імрі ми з Денною говорили про сотню різних дрібниць. Вона розказувала мені про міста, які бачила: Тінуе, Вартерет, Анденіван. Я розповів їй про Адемре й показав кілька слів жестової мови.

Вона подражнила мене через те, як зростала моя слава, а я розповів їй правду, що ховається за історіями. Розповів, як зійшли нанівець стосунки з мейром, і вона належно розлютилася за мене.

Але багато чого ми не обговорювали. Ніхто з нас не згадував, як ми розстались у Северені. Я не знав, чи пішла вона сердита після нашої суперечки, чи, може, думала, ніби я її покинув. Будь-яке запитання здавалося небезпечним. Така дискусія в найкращому разі була б незручною. А в найгіршому зано­во розпалила б нашу попередню суперечку, чого я відчайдушно прагнув уникнути.

Денна мала із собою арфу, а також велику дорожню скриню. Її пісня, як я здогадувався, була завершена, і Денна, найпевніше, її виконувала. Мене бентежило те, що вона гратиме пісню в Імрі, де безліч співців і менестрелів почують її й рознесуть по всьому світу.

Попри це я не сказав нічого. Знав, що ця розмова буде важка, і мусив ретельно обирати для неї час.

Також я не згадував про Денниного покровителя, хоча те, що сказало Ктей, не йшло мені з голови. Я нескінченно про це думав. Снив про це.

Ще однією темою, якої ми не обговорювали, була Фелуріян. Хай скільки Денна жартувала про те, що я рятував бандитів і убивав незайманих дівчат, вона жодного разу не згадала про Фелуріян. Найпевніше, вона чула пісню, яку я написав, оскільки та була незмірно популярніша за інші історії, які Денна, судячи з усього, дуже добре знала. Однак вона ніколи про це не говорила, а я був не такий дурний, щоб заговорити про це самотужки.

Тож дорогою багато чого залишалося несказаним. Поки дорога все підскакувала під колесами екіпажу, в повітрі між нами зростало напруження. У нашій розмові траплялися прогалини й перерви, тиша, що занадто розтягувалася, тиша, що була коротка, та водночас страхітливо глибока.

Застрягши посеред однієї з цих тиш, ми таки прибули до Імрі. Я висадив Денну біля «Голови кабана», де вона пла­нувала оселитися. Допоміг їй занести скриню нагору, але там тиша була навіть глибша. Тож я квапливо обігнув цю тишу, лагідно попрощався з нею та й утік, навіть не поцілувавши їй руки.

***

Тієї ночі я думав про десять тисяч речей, які міг би їй сказати. Лежав без сну, витріщившись на стелю, і не міг заснути до глибокої, пізньої ночі.

Прокинувся я рано, почуваючись стривоженим і збентеженим. Поснідав із Сіммоном і Фелою, а відтак подався на просунуту симпатію, на якій Фентон спритно виграв у мене три дуелі поспіль і вперше, відколи я повернувся до Університету, потрапив на перше місце.

Не маючи інших занять, я скупався та витратив не одну довгу хвилину на порпання в одязі, а тоді нарешті зупинився на простій сорочці й зеленому жилеті, який, за словами Фели, підкреслював зелень моїх очей. Я зробив зі свого шейда коротеньку накидку, а тоді вирішив не йти в ній. Не хотів, щоб Денна думала про Фелуріян, коли я до неї завітаю.

Наостанок я сховав Деннин перстень у кишені жилета й подався через річку до Імрі.

Опинившись біля «Голови кабана», я навіть не встиг торкнутися ручки дверей: Денна відчинила їх і вийшла на вулицю, вручивши мені кошик для пікніка.

Я був неабияк здивований.

— Звідки ти знала?..

Вона була вбрана у блідо-блакитну сукню, що підкрес­лювала її красу, і привабливо всміхнулася, взявши мене попід руку.

— Жіноча інтуїція.

— А… — вимовив я, намагаючись зобразити голосом муд­рість. Близькість Денни мало не завдавала болю. Тепло її руки на моєму передпліччі, її запах, схожий на зелене листя й повітря перед літньою бурею. — Може, ти ще й знаєш, куди ми прямуємо?

— Знаю лише, що ти мене туди відведеш, — говорячи, вона повернулася в мій бік, і я відчув її дихання на своїй шиї збоку. — З радістю довіряюся тобі.

Я повернувся до Денни, думаючи вимовити один із тих дотепів, до яких додумався за попередню ніч. Але коли я зустрівся з нею поглядом, мені начисто відібрало мову. Я загубився в зачудуванні, навіть не знаю, як надовго. Одну довгу мить я цілковито належав їй…

Денна засміялася й вирвала мене зі мрій, які затягнулися чи то на секунду, чи то на хвилину. Ми вибралися з міста, розмовляючи так невимушено, ніби між нами ніколи не було нічого, крім сонячного світла й весняного повітря.

Я відвів її до місця, яке знайшов тієї ж весни, маленької долини, прикритої спинами дерев. Повз сірокамінь, який лежав на землі боком, звивався струмок, а на полі яскравих маргариток, які тягнули личка до неба, сяяло сонце.

Коли ми подолали гребінь, Денна аж подих затамувала, уздрівши килим із маргариток, який відкрився перед нею.

— Я довго чекав на можливість показати цим квітам, яка ти гарна, — сказав я.

Це принесло мені завзяті обійми й поцілунок, який обпалив щоку. І те, й те завершилося, перш ніж я зрозумів, що це почалося. Задумливий і усміхнений, я першим пішов між маргариток до сірокаменя біля струмка.

Я зняв черевики та шкарпетки. Денна скинула взуття й підв’язала спідниці, а тоді побігла до середини струмка, доки вода не опинилася вище її колін.

— Ти знаєш таємницю каменів? — запитала Денна, сягнувши у воду. Поділ її сукні занурився у струмок, але це її, схоже, не турбувало.

— Що то за таємниця?

Вона підняла з дна струмка гладенький темний камінець і простягнула мені.

— Підійди й поглянь.

Я закінчив закасувати холоші й подався у воду. Денна продемонструвала мокрющий камінь.

— Якщо потримати його в руці й послухати… — вона так і зробила, заплющивши очі. Одну довгу мить простояла нерухомо, звівши обличчя вгору, наче квітка.

Мене тягнуло її поцілувати, але я цьому опирався.

Урешті вона розплющила темні очі. Вони мені всміхалися.

— Якщо прислухатися досить добре, він розкаже історію.

— Яку історію він розказав тобі? — запитав я.

— Був собі хлопчина, який прийшов до води, — почала Денна. — А це історія про дівчину, яка прийшла до води разом із хлопцем. Вони розмовляли, а хлопець кидався камінням так, ніби відганяв його від себе. Дівчина каміння не мала, тож хлопчина дав їй трохи свого. Потім вона віддала хлопцеві себе, а він кинув її, наче камінь, не дбаючи про те, що вона може відчути при падінні.

Я затих на мить, не знаючи напевне, чи закінчила вона.

— Отже, це сумний камінь?

Вона поцілувала камінець і впустила його, а тоді подивилась, як він осідає на пісок.

— Ні, не сумний. Але одного разу його кинули. Він знає, як воно — рухатися. Йому важко залишатися таким, якими є більшість каменів. Часом він пристає на пропозицію води й пересувається, — вона підвела погляд на мене й безневинно всміхнулася. — Рухаючись, він думає про хлопця.

Я не знав, як сприймати цю історію, тому спробував змінити тему.

— Як ти навчилася слухати камені?

— Дивовижно, що можна почути, якщо тільки виділити час на слухання, — вона показала жестом на завалене камінням дно струмка. — Спробуй. Ніколи не знаєш, що можна почути.

Не знаючи напевне, в яку гру Денна грала, я роззирнувся в пошуках каменя, а тоді закасав рукав сорочки й сягнув у воду.

— Послухай, — серйозно підказала вона.

Завдяки Елодіновій науці я був вельми терпимий до абсурдного. Я підніс камінець до вуха й заплющив очі. Замислився, чи не вдати, ніби я чую історію.

А тоді опинився у воді, змок як хлющ і заплювався. Я плювався й силкувався зіп’ятися на ноги, тимчасом як Денна сміяла­ся так сильно, що зігнулася навпіл, ледве тримаючись на ногах.

Я наблизився до неї, та вона відскочила з тоненьким зойком, після якого розсміялася ще сильніше. Тож я втримався від гонитви й демонстративно стер воду з обличчя та рук.

— Так легко здаєшся? — подражнилася вона. — Так рап­тово згас?

Я опустив руку у воду.

— Сподівався знову знайти свій камінь, — відповів, удаючи, ніби шукаю його.

Денна засміялася, хитаючи головою.

— Мене так просто не приманити.

— Серйозно, — відповів я. — Я хотів почути кінець його історії.

— Яка там була історія? — глузливо запитала вона, не наближаючись ані на крок.

— Історія про дівчину, яка знущалася з могутнього арканіста, — сказав я. — Вона кепкувала й насміхалася з нього. Сміялася з нього з відвертим презирством. Він злапав у струмку її, та віршем заспокоїв страх. Вона ж не береглася з ним і залишилась у сльозах.

Я всміхнувся їй і витягнув руку з води.

Щойно Денна повернулася, її вдарило хвилею. Вона була Денні лише по пояс, але цього було достатньо, щоб позбавити її рівноваги. Вона пішла під воду у вихорі із сукні, волосся й бульбашок.

Її принесло течією до мене, і я, сміючись, допоміг їй під­вестися.

Денна виринула на поверхню в такому вигляді, ніби три дні як потонула.

— Як негарно! — обурено заплювалася вона. — Негарно!

— Не згоден, — відповів я. — Ти найгарніша водна діва, яку я сподіваюся сьогодні побачити.

Вона плюснула на мене водою.

— Лести скільки заманеться, та Бог свідок. Ти змахлював. Я вдалася до чесних хитрощів.

Тут вона спробувала затягнути мене під воду, проте я був до цього готовий. Ми поборюкалися, доки не відчули, що приємно засапалися. Лише тоді до мене дійшло, яка вона близька до мене. Яка прекрасна. Як мало нас, схоже, розділяє мокрий одяг.

Денна, вочевидь, усвідомила це тоді ж, і ми трохи віддалились одне від одного, неначе раптом засоромившись. Заворушився вітер, нагадуючи нам, які ми мокрі. Денна безтурботно поскакала до берега й, не вагаючись ані секунди, зняла із себе сукню й закинула її на сірокамінь сушитися. Під сукнею на ній була біла сорочка, що прилипла до її тіла, коли Денна повернулася у воду. Ідучи повз мене, Денна грайливо мене штовхнула, а тоді виповзла на гладеньку чорну брилу, що лежала напівзанурена ближче до середини струмка.

Це був ідеальний камінь для загоряння, гладенький базальт, темний, як Деннині очі. Білизна` її шкіри й надміру відвертої сорочки різко контрастували з ним, такі яскраві, що на них важко було дивитися. Вона лягла на спину й розкинула волосся, щоб обсохло. Його мокрість виділилася на тлі каменя візерунком, у якому читалось ім’я вітру. Денна заплю­щила очі й підставила лице сонцю. Вона була така вродлива, так бездоганно розслабилася, що до неї не дорівнялася б сама Фелуріян.

Я теж попрямував до берега і зняв із себе промоклі сорочку й жилет. Довелося задовольнитися мокрими штанами, позаяк я не мав жодної іншої одежини.

— Що тобі каже цей камінь? — запитав я, щоб заповнити ­тишу, розклавши свою сорочку на сірокамені поряд із ­сукнею Денни.

Денна провела однією рукою по гладенькій поверхні каменя й заговорила, не розплющуючи очей:

— Цей каже мені, як воно — жити у воді, але не бути рибою, — вона потягнулася, мов кішка. — Будь ласка, принеси сюди кошик.

Я взяв його і побрів до Денни, рухаючись поволі, щоб не бризкатися. Вона лежала бездоганна та спокійна, неначе заснула. Однак її вуста у мене на очах вигнулися в усмішці.

— Ти тихий, — зауважила Денна. — Але я за запахом розумію, що ти стоїш поряд.

— Сподіваюся, він не поганий.

Вона злегка мотнула головою, так і не розплющивши очей.

— Ти пахнеш засушеними квітами. Чудними прянощами, які тліють і от-от запалають.

— А ще я, гадаю, пахну річковою водою.

Вона потягнулася знов і невимушено всміхнулася, демонструючи бездоганну білизнý зубів, бездоганну рожевість губ. Трохи змінила положення на камені. Можна було подумати, ніби вона звільняє місце для мене. Можна було подумати. Я замислився, чи не приєднатися до неї. Каменя було достатньо для двох людей, готових лежати поряд…

— Так, — сказала Денна.

— Що — «так»? — запитав я.

— Це відповідь на твоє запитання, — пояснила вона й нахилила обличчя в мій бік, так і не розплющивши очей. — Зараз ти поставиш мені запитання, — трохи посунулася на камені. — Відповідь на нього — «так».

І як це треба було сприймати? Чого просити? Цілунку? Чогось більшого? Чого просити вже занадто? Чи не випробування це? Я знав, що, попросивши забагато, лише відлякаю її.

— Я тут думав, чи не зволиш ти трішки посунутися, — лагідно промовив я.

— Так, — вона посунулася знову, звільняючи більше місця поряд із собою. А тоді розплющила очі й вирячила їх, побачивши, як я стою над нею без сорочки. Позирнула вниз і розслабилася, побачивши мої штани.

Я засміявся, проте, зауваживши її шокований вигляд і вирячені очі, знову насторожився. Поставив кошик на місце, яке думав зайняти сам.

— І про що ж ви думали, моя пані?

Денна трохи зашарілася, зніяковівши.

— Не думала, що ти з тих, хто приносить дівчині обід, бігаючи без нічого, — злегка стенула плечима, поглянула на кошик і на мене. — Але мені ти таким подобаєшся. Мій власний, оголений до пояса раб, — знову заплющила очі. — Погодуй мене полуницями.

Я радо послухався, і так ми провели другу половину дня.

***

Обід уже давно закінчився, а сонце нас висушило. Я вперше від нашої суперечки в Северені відчув, що в нас усе гаразд. Тиша вже не лежала довкола нас ямами на дорозі. Я знав, що достатньо було просто терпляче зачекати, доки напруження не зникне.

Поки день поволі минав, я зрозумів, що настав слушний час, щоб порушити тему, яку я так довго не дозволяв собі зачіпати. Я бачив тьмяну зелень старих синців на передпліччях Денни, залишки рельєфного рубця в неї на спині. На нозі вище коліна в неї був шрам, досить свіжий, щоб червоніти крізь ­білу сорочку.

Достатньо було просто запитати про них. Якщо сформулювати все обережно, вона визнає, що дістала це від покровителя. А далі її буде просто розговорити. Переконати, що вона заслуговує на краще. Що жодні його пропозиції для неї не варті цього насильства.

І я вперше в житті мав змогу запропонувати їй вихід. З акредитивом від Алверона й роботою у Промислі гроші ніколи не будуть для мене проблемою. Вперше в житті я був заможний. Міг допомогти їй утекти…

— Що трапилося з твоєю спиною? — тихо запитала Денна, втрутившись у потік моїх думок. Вона досі напівлежала на своєму камені, тимчасом як я спирався на нього, зануривши ноги у воду.

— Що? — перепитав я, несвідомо повернувшись і описавши дурнувате півколо.

— У тебе шрами по всій спині, — лагідно пояснила Денна. Я відчув, як одна її холодна рука торкнулася моєї нагрітої сонцем шкіри, проводячи по ній лінію. — Я спершу й не здогадалася, що то шрами. Вони гарні, — провела ще одну лінію вниз по моїй спині. — Неначе якась велетенська дитина прийняла тебе за папірець і потренувалася писати на тобі літери срібним пером.

Денна прибрала руку, і я повернувся до неї обличчям.

— Звідки вони в тебе взялися? — запитала вона.

— Я напоровся на неприємності в Університеті, — дещо розгублено промовив я.

— Тебе відшмагали? — сказала вона, не вірячи власним вухам.

— Двічі, — відповів я.

— І ти досі там? — запитала Денна таким тоном, ніби досі не могла в це повірити. — Після того як із тобою зробили таке?

Я знизав плечима і сказав:

— На світі є й дещо гірше за шмагання. Того, чого навчають тут, я не можу навчитися більше ніде. Коли я чогось хочу, знадобиться щось більше, ніж трохи крові, щоб…

І лише тоді до мене дійшло, що я кажу. Мене шмагали майстри. Її бив покровитель. І ми обоє залишалися з ними. Як я міг переконати її, що моя ситуація інакша? Як я міг умовити її піти?

Денна з цікавістю поглянула на мене, схиливши голову набік.

— Що буває, коли ти чогось хочеш?

Я знизав плечима.

— Просто хотів сказати, що мене нелегко віднадити.

— Чула таке про тебе, — відповіла Денна, багатозначно позирнувши на мене. — Багато дівчат у Імрі кажуть, що тебе набагато легше знадити, — вона сіла й почала сунутися до краю каменя. Поки вона рухалася, її біла сорочка скручувалася й поступово задиралася на ногах.

Я вже надумав сказати дещо про її шрам, сподіваючись, що ще можна буде завести розмову про її покровителя, аж раптом помітив, що Денна припинила рухатись і стежить за мною, поки я витріщаюся на її голі ноги.

— Що саме вони кажуть? — запитав я — не з цікавості, а радше просто так, аби не мовчки.

Вона знизала плечима.

— Дехто вважає, що ти намагаєшся переполовинити жіноче населення Імрі, — трохи наблизилася до краю каменя. Її сорочка посунулася, відвертаючи увагу.

— Слово «переполовинити» вказує на кожну другу, — сказав я, намагаючись обернути все на жарт. — Це трохи зависока планка навіть для мене.

— Це дуже заспокоює, — сказала Денна. — Чи всім їм ти пропонуєш п… — вона тихенько охнула, з’їхавши з каменя, та зупинилася тієї ж миті, коли я потягнувся, щоб їй допомогти.

— Що пропоную? — запитав я.

— Троянди, йолопе, — різко відповіла вона. — Чи цю сторінку ти вже перегорнув?

— Хочеш понесу тебе? — спитав я.

— Так, — погодилася вона.

Але не встиг я до неї потягнутись, як Денна остаточно з’їхала у воду. І поки вона їхала, її сорочка непристойно високо зібралася. Вода дійшла Денні до коліна, зовсім трохи намочивши полу сорочки.

Ми повернулися до сірокаменя й мовчки натягнули на себе вже висохлий одяг. Денна занепокоїлася через мокрість на полі сорочки.

— А знаєш, я міг би тебе понести, — тихо сказав я.

Денна притиснула долоню тильним боком до лоба.

— І знову сім слів, я млію! — почала обмахуватися другою рукою. — І що тут робити?

— Кохати мене.

Я хотів вимовити це найлегковажнішим тоном, на який був здатен. Подражнитись. Обернути це на жарт. Але припустився помилки: заговоривши, поглянув у її очі. Вони відвернули мою увагу, і слова, зірвавшись із моїх вуст, прозвучали геть не так, як я хотів.

Одну скороминущу мить Денна вдивлялася мені в очі із зосередженою ніжністю. А тоді один кутик її рота вигнувся в сумовитому усміху.

— О ні, — промовила вона. — Ця пастка не для мене. Я не буду однією з багатьох.

Я зціпив зуби, опинившись десь між спантеличенням, зніяко­вінням і страхом. Я був надто зухвалий і напартачив, як завжди й боявся. І коли тільки я перестав контролювати розмову?

— Прошу? — перепитав дурнувато.

— Дарма просиш, — Денна поправила на собі одяг, рухаючись незвично скуто, і провела долонями крізь волосся, а тоді заплела його в товсту косу. Її пальці сплели окремі пасма докупи, і якусь мить я міг чітко прочитати: «Не говори до мене».

Може, я й тугодум, але навіть я можу прочитати такий очевидний знак. Я стулив рота, притримавши наступну репліку при собі.

Тут Денна побачила, як я роздивляюсь її волосся, і присоромлено прибрала руки, не зав’язавши коси. Її волосся швидко розкрутилося й вільно попадало довкола пліч. Вона витягнула руки перед собою й почала нервово крутити один зі своїх перснів.

— Секунду, — промовив я. — Мало не забув, — сягнув у внутрішню кишеню жилета. — У мене є для тебе подарунок.

Коли Денна поглянула на мою простягнуту руку, її вуста стиснулися в тонку риску.

— І ти туди ж? — запитала вона. — Чесне слово, думала, що ти інакший.

— Сподіваюся, що так і є, — сказав я й розкрив долоню. Я начис­тив його, і від граней блідо-блакитного камінця відбилося сонце.

— О! — Денна мимоволі піднесла руки до рота, а в її очах раптом забриніли сльози. — Невже справді? — потягнулася до персня обома руками.

— Так, — підтвердив я.

Вона покрутила його в руках, а тоді зняла один з інших перснів і насунула його на палець.

— Так, — зачудовано сказала вона, і таки пролилося кілька сльозинок. — Як ти тільки?..

— Добув його в Емброуза, — пояснив я.

— О, — сказала Денна. Вона переступила з ноги на ногу, і я відчув, як між нами знову виросла тиша.

— Це було не дуже клопітно, — додав я. — Шкода тільки, що так довго.

— Вічно дякуватиму тобі за це, — Денна потягнулася й узялася обома руками за мою руку.

Здавалося б, це мало допомогти. Подарунок і зчеплені руки мали б виправити наші стосунки. Однак тиша вже повернулася, сильніша, ніж раніше. Така густа, що її можна було намазати на хліб і їсти. Буває така тиша, яку не відігнати навіть словам. А Денна, хоч і торкалася моєї руки, не трималася за неї. Це надзвичайно різні речі.

Денна поглянула на небо й зауважила:

— Погода змінюється. Мабуть, варто повернутися, доки не пішов дощ.

Я кивнув, і ми подалися геть. Поки ми йшли, поле позаду нас затінили хмари.