Страх мудреця

Розділ сто сорок п’ятий. Історії

Емброуза під час зимового семестру, на щастя, не було, та з настан­ням весни він повернувся, наче якийсь лютий перелітний птах. Невипадково наступного дня після його прибуття я пропустив усі заняття і присвятив цілий день створенню нового ґрама для себе.

Щойно сніг розтанув і земля знову стала твердою, я поновив відпрацювання кетану. Пам’ятаючи, яким дивним він здавався, коли я побачив його вперше, я займався цим в усамітненні серед лісу на північ від Університету.

Весняний семестр приніс нову вступну кампанію. Я прибув на свою співбесіду з колосальним похміллям і засиˊпався на кількох запитаннях. Мені призначили плату за навчання в розмірі вісімнадцяти талантів і п’яти, тож я дістав від Скарбника ­чотири таланти з хвостиком.

Продажі «Безкровного» просіли за зиму, позаяк до Університету навідувалося менше купців. Одначе коли сніги розтанули, а дороги просохли, ті нечисленні прилади, що накопичилися в Запасах, хутко продалися, принісши мені ще шість талантів.

Я не звик мати стільки грошей у своєму розпорядженні й визнаю, що трохи сказився з ними. У мене було шість комплектів одягу, який добре на мені сидів, і досхочу паперу. Я купував гарне темне чорнило з Аруе та придбав набір інструментів для гравіювання. У мене були дві пари взуття. Дві.

Я знайшов старезну, пошарпану іллійську оповідку, заховану в одній книгарні в Імрі. Власник книгарні вважав, що вона, повна малюнків вузлів, є щоденником моряка, і я купив її всього за півтора таланти. Невдовзі після того купив примірник «Героборіки», а тоді добув примірник «Терміґус Техіна», яким можна було користуватись як довідником, створюючи схеми у власній усамітненій кімнаті.

Я замовляв своїм друзям вечерю. Арі мала нові сукні та яскраві стрічки для волосся. І опісля в моєму гаманці ще лишалися гроші. Як дивно. Як чудово.

***

Ближче до середини семестру я почав чути знайомі історії. Істо­рії про певного рудоволосого шукача пригод, який провів ніч із Фелуріян. Історії про блискучого молодого арканіста, наділеного силою Таборліна Великого. На це пішов не один місяць, але мої походеньки у Вінтасі, передаючись миля за милею з вуст у вуста, таки дійшли до Університету.

Нарешті довідавшись про ці історії, я, можливо, і справді трохи подовжив свій шейд і почав носити його частіше, ніж раніше. Можливо, упродовж наступних кількох витків я також витрачав непристойно багато часу в пивницях, де тихенько сидів і слухав історії. Можливо, навіть раз чи два докинув щось від себе.

Я ж, як-не-як, був молодий, і для мене було природно насолоджуватися скандальною славою. Я вважав, що з плином часу вона померкне. Чому б і не потішитися тоді трохи косими поглядами, які кидають мої однокашники? Чому б не насолодитися нею, поки вона є?

Чимало історій передусім розповідали, як я полював на бандитів і рятував юних дівчат. Але всі вони були не надто близькі до правди. Жодна історія не може подолати тисячу миль, передаючись із вуст в уста, і зберегти свою форму.

Хоча деталі різнилися, більшість із них ішла знайомим шляхом: треба було рятувати якихось жінок. Іноді мене наймав шляхтич. Іноді — стурбований батько, згорьований бургомістр або нетямущий констебль.

У більшості випадків я рятував двійко дівчат. Іноді — лиш одну, іноді їх було троє. Вони були найкращими подругами. Вони були матір’ю й донькою. Якось я чув одну історію, де їх було семеро. Всі були сестрами, прекрасними принцесами й незайманими. Ви знаєте такі історії.

Чимало варіацій було на тему того, від кого саме я рятував дівчат. Доволі популярними були бандити, однак траплялися й лихі дядьки, мачухи та блукальці. В одній історії я, як не дивно, рятував їх від адемських найманців. Знайшлися навіть один-два оґри.

Хоча іноді я таки рятував дівчат від трупи мандрівних музикантів, можу з гордістю сказати, що ніколи не чув історії, в якій їх викрали б едема ру.

Загалом ця історія мала котрийсь із двох фіналів. Перший: я кидався в бій, наче відважний принц, і бився на мечах, доки всі не гинули, тікали чи каялися належним чином. Другий фінал був популярніший. У ньому я прикликав вогонь і блискавку з неба, мов Таборлін Великий.

У моїй улюбленій версії історії я зустрів на дорозі добродійного мідника. Поділився з ним вечерею, і він розповів мені про двох дітей, викрадених із ферми неподалік. Перш ніж я пішов, він продав мені яйце, три залізні цвяхи й потертий плащ, який міг робити мене невидимим. Я скористався цими речами та своєю неабиякою тямкою, щоб урятувати дітей із пазурів хитрого й голодного трау.

Проте, хоча та оповідка мала багато версій, набагато популяр­нішою була історія про Фелуріян. Пісня, яку я написав, також помандрувала на захід. А позаяк пісні тримають форму краще, ніж історії, деталі моєї зустрічі з Фелуріян були помірно близькі до істини.

Коли Віл і Сім спробували витиснути з мене деталі, я розповів їм усю історію. Мені не відразу вдалося переконати їх, що я кажу правду. Точніше, не відразу вдалося переконати Сіма. Віл чомусь був цілком готовий змиритися з існуванням Фею.

Я не ставив цього Сімові на карб. Я сам поставив би грубі гроші на те, що Фелуріян не існує, доки її не побачив. Насолоджуватись історією — це одне, а сприймати її як правду — це геть інше.

***

— Насправді, — задумливо проказав Сім, — питання полягає в тому, скільки тобі насправді років.

— Це я знаю, — відповів Вілем із похмурою гордістю людини, яка відчайдушно вдає, ніби вона не п’яна. — Сімнадцять.

— Ах-х-х-х… — Сім драматично здійняв палець. — Хто б міг подумати, авжеж?

— Про що ти? — запитав я.

Сім нахилився вперед на стільці.

— Ти пішов до Фею, провів там певний час, а тоді покинув його й виявив, що минуло всього три дні, — промовив Сім. — Це означає, що ти старший усього на три дні? Чи ти зістарів, поки був там?

Якусь мить я мовчав, а тоді визнав:

— Я про це не думав.

— В історіях, — зауважив Вілем, — хлопці йдуть до Фею й повертаються звідти чоловіками. Це вказує на те, що люди старішають.

— Якщо судити з історій, — мовив Сім.

— А з чого ще? — запитав Віл. — Чи ти зазирнеш до «Марлокового компендіуму феноменів фейрі»? Знайди мені таку книжку, і я посилатимуся на неї.

Сім згідливо стенув плечима.

— Отже, — промовив Віл, повернувшись до мене. — Як довго ти там був?

— Важко сказати, — зізнався я. — Там не було ні дня, ні ночі. А спогади в мене трохи дивні, — я замислився на одну довгу мить. — Ми десятки десятків разів розмовляли, плавали, їли, трохи дещо досліджували. І, ну… — я зупинився, щоб багатозначно прокашлятися.

— Дуркували, — припустив Віл.

— Дякую. І чимало дуркували на додачу, — я порахував навички, яких мене навчила Фелуріян, а тоді збагнув, що вона не могла навчати мене більш як двох чи трьох на день…

— Минуло щонайменше зо два місяці, — сказав я. — Я поголився один раз — чи, може, двічі? Цього часу мені достатньо, щоби трохи відростити бороду.

Тут Віл закотив очі та провів долонею по власній темній шалдійській бороді.

— Нічого подібного до твого чудового лицеведмедя, — сказав я. — Та все ж моя зросла щонайменше двічі чи тричі.

— Отже, щонайменше два місяці, — промовив Сім. — Але як довго це могло тривати?

— Три місяці? — Скільки історій ми розповіли одне одному? — Чотири-п’ять місяців? — я згадав, як повільно нам довелося переносити мій шейд із зоряного сяйва до місячного, а звідти — до вогняного. — Рік? — я згадав той безрадісний час, коли видужував після зустрічі із Ктей. — Я певен, що це було не довше, ніж рік… — мій голос звучав і близько не так упевнено, як мені хотілося б.

Вілем здійняв брову.

— Що ж, тоді з днем народження, — він підніс келих у мій бік. — Або з днями народження — залежить від ситуації.