Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

99

Елліель, спотикаючись, бігла до Тона, а під ногами в неї двигтіла й здригалася земля. І хоча Хоробрій вдалося добігти до нього дуже швидко, самій їй здавалося, що минуло занадто багато часу.

Тон, ошелешений і розгублений, стояв навколішки, шкіра на його обличчі сильно обгоріла й сходила клаптями.

Елліель загасила вогонь свого реймера й опустилася на землю поруч із ним. Обхопивши Тона за плечі, вона пригорнула його до себе й почала легенько гойдати, і в її обіймах він хрипко закричав від страшного болю. Око на обпаленому боці обличчя було схоже на недоварене яйце, але інше його око спалахнуло темно-синім блиском.

— Елліель...

— Я тут. Я допоможу тобі вижити. Ми знайдемо спосіб вилікувати тебе.

Ніби не чуючи її слів, Тон торкнувся потрісканої шкіри, крізь яку проступала волога червона плоть. Побачене нагадало Елліель шмат оленячого окосту, який обсмажують на вогнищі, і від цього жахливого порівняння її занудило.

Раптом Елліель усвідомила, що отриманий опік знищив складне татуювання, яке блокувало спогади Тона.

Коли він заговорив, у його голосі чувся не лише сильний біль, але й не менший подив.

— Тепер я розумію... Нарешті все починає набувати сенсу. — Його дихання прискорилося. — Всі мої знання, все моє минуле було запечатане. Тепер цей бар'єр тріснув. — Він посміхнувся, і обпечена шкіра луснула, від чого кровотеча стала ще сильнішою. — Я повинен дізнатися про все. Зараз або ніколи. Саме тому я тут. Я повинен...

— Тсс..., — спробувала зупинити його Елліель, нахиляючись ближче. Сльози котилися по її щоках. — Зі мною тобі нічого не загрожує. Я можу накласти пов'язку, приготую припарки, але спершу мені потрібно забрати тебе подалі від цієї битви.

Тон, не погоджуючись з її словами, відсунувся від неї.

— Ні, не подалі від битви — мені потрібно потрапити в саме її серце. Єд... єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини. — Він повернувся, щоб поглянути на неї здоровим оком. Вираз його обличчя, не втративши рішучості, все ж трохи пом'якшав. — Я радий, що ти тут, Елліель, але в мене є місія, є мета. Я повинен зрозуміти, інакше... інакше в мене нічого не вийде. А Кур не хотів би цього.

Навколо них вирувала жорстока битва, але Елліель все одно продовжувала пригортати його до себе, віддаючи йому свою силу.

— Я люблю тебе. Ти відкрив мені цілий світ.

— Ти зробила те саме для мене, — відказав Тон. — Ти відкрила мені очі на те, що є справді важливим у житті, навчила мене відчувати. Ти щедро дарувала мені свою щиру любов. Ти показала мені, як треба цінувати життя і людей. Лютим це невідомо. Можливо, навіть сам Кур про це не знав.

Сягнувши до свого пояса, Тон витягнув із піхов ніж, і Елліель з неабияким подивом побачила, що його лезо виготовлено з димчастого скла.

— Ось що мені потрібно. Я мушу про все дізнатися.

— Димчасте скло небезпечне для тебе! Звідки в тебе цей ніж?

— З арсеналу короля Адана в Судеррі. Я подумав, що такий клинок може стати в нагоді. Просто зараз... — Він боровся з пекучим болем і, здавалося, намагався ввести себе в якийсь незрозумілий транс. Тон важко звівся на ноги, і Елліель підтримала його.

— Віддай мені ніж, — сказала вона, простягаючи руку. — Тобі не треба...

Але Тон, вивільнивши часточку своєї магії, легенько відштовхнув Елліель від себе. І хоча він зробив це максимально обережно, силі його поштовху було неможливо опиратися: Хоробра, похитнувшись, відступила назад. Тон підніс кинджал з димчастого скла до свого обличчя.

— У старих записах сказано, що руну слід видалити.

— Ні! — закричала Елліель, але не встигла його зупинити.

Вістрям обсидіанового леза Тон почав зрізати обгорілу шкіру на лівому боці обличчя.

— Я повинен знати, чого б це мені не коштувало.

Кількома рухами він зрізав хрустку шкіру, обвуглене татуювання, і на половині його обличчя тепер залишилася червона лискуча рана. Тримаючи клаптик шкіри між пальцями, він, нахмурившись, дивився на нього, ніби намагаючись прочитати сторінку пошкодженої книги.

— Шадрі казала, що я, швидше за все, не бог і не дракон, а каталізатор, або противага, або й те, й інше, або щось середнє... — Невидющий погляд його сліпого ока був спрямований кудись удалечінь; навіть повіка на цьому оці була спалена. Він кліпнув іншим оком і вражено ахнув — на нього суцільним потоком нахлинули спогади.

Навколо них зійшлися в кривавій січі ворогуючі людські армії, весь світ здригався й тріщав, але Елліель прикипіла поглядом до одного-єдиного чоловіка, якого нестямно кохала. Вона жадала знати, хто він є і як вона може врятувати його, як може повернути його собі.

Один бік його обличчя залишався прекрасним і досконалим, подібним до рис бога, що створив Лютих. І навіть попри огидну рану на іншому боці, вона не бачила в ньому ніякої потворності.

Але Тон почав змінюватися прямо в неї на очах. У його розум, здавалося, хлинули одкровення, ті знання, що досі були недоступні, але завжди зберігалися в глибинах свідомості. Елліель згадала, як з нею відбувалося те саме, після того як було усунуто дію її власного татуювання. Вона так довго вважала себе пропащою, так довго не пам'ятала, хто вона, але завжди відчувала тягар тих запечатаних спогадів.

А тепер потік нового розуміння вирував всередині Тона. Нарешті він отримав відповіді на питання, які так довго носив у собі.

— Створивши дракона, Кур зрозумів, що він накоїв, але вже було занадто пізно, — прошепотів вражений осягнутим Тон, збираючи докупи свої нові знання. — Відділяючи від себе свої темні думки, свій гнів, свої ревнощі, він хотів удосконалити себе, але в результаті сам себе ослабив, ставши чимось набагато меншим, ніж був до того. — Тон подивився на Елліель, і погляд його єдиного ока пронизав її серце. — Він ніби намагався відшліфувати ідеально відточене лезо ножа і зрештою затупив його гострий край. Так, він став менш небезпечним, проте це вже був не зовсім ніж. — Він похитав головою. — Але саме Люті, власні творіння Кура, підштовхнули його до цього.

Елліель зачаровано слухала, приголомшена його розповіддю. Слова самі злітали з вуст Тона. Він розповідав про те, що тепер пам'ятав, складаючи воєдино всю картину тодішніх подій, про які досі в них були лише натяки в знайдених Шадрі уривках, її дослідженнях та розрізнених легендах. — Кур любив своїх Лютих, але вони зламали його своїм егоїзмом, своїми ревнощами, своєю ненавистю... Раан і Сут, отруєння дочки Кура. Їхні вади довели його до відчаю. Вилучивши із себе абсолютно всю темряву, він більше не мав бажання бути богом. Він хотів повністю стерти своє нове творіння, проте сам зробив себе занадто слабким, щоб впоратися з цим. Зло і темрява не зникли, вони не були безпечно поховані. Отрута Оссуса більше не містилася в одному богові, а натомість розтікалася повсюди, породжуючи нових драконів, розбещуючи Лютих, завдаючи шкоди всім нам. І Кур нічого не зміг вдіяти.

— Хто ж тоді ти, Тоне? — напружено спитала Елліель. — Що ти маєш зробити такого, чого не може зробити бог?

— Кур не мав жодної можливості виправити шкоду, якої заподіяв, тому у відчаї він доручив це завдання своїм Лютим, сподіваючись, що колись їм вдасться зробити те, чого він не зміг. Але він був достатньо сильним, щоб створити ще дещо перед тим, як піти, — останній шанс. Він створив... мене. — Тон торкнувся червоної вологої плоті на щоці, ніби все ще очікував знайти там татуювання. — Перш ніж покинути нас, Кур залишив дещо, що може допомогти у вирішальний момент.

Елліель, озирнувшись, побачила навколо них величезну битву, незліченну кількість бійців, які вбивали один одного, союзників, що перетворилися на ворогів, і Лютих, які намагалися викликати найжахливішого дракона, якого коли-небудь бачив світ.

— Він залишив мене, щоб я був тут, коли світ потребуватиме мене найбільше. — Тон подивився на ніж з димчастого скла, з якого все ще скрапувала його кров. — У певному сенсі я — прихована зброя. — Його посмішка лише підкреслювала криваве жахіття на іншому боці обличчя. — Остання сполучна ланка, яка має утримати світ від того, щоб його розірвало на частини, зброя, загартована проти некерованого зла. — Він витер кинджал об сорочку. — Кура було недостатньо. Лютих буде недостатньо. Я — останній необхідний елемент.

Він випростався, і Елліель побачила, що він сповнюється сили, черпаючи її з якогось невідомого джерела. Вона спитала себе, чи то не підземне буйство, тремтіння землі й вибухи вулканів живили його, повертаючи до життя.

— Я можу зупинити кінець світу, — сказав Тон.

Страшної сили вибух розколов повітря. Вони підняли очі й побачили, що з'являється з гори Вада.

Кору зіскочила з унука і, широко розставивши взуті в чоботи ноги, прийняла позу, в якій могла б зберігати рівновагу навіть тоді, коли гори почнуть розколюватися. У руках вона стискала легендарний спис, так само, як його тримала її прародителька Дар, що в давні часи поранила ним Оссуса. Щит лежав у неї на руці.

— Крижані та піщані Люті, це — наша доля. Так ми виконаємо волю Кура!

Вовкокінь кинувся тікати, завиваючи від жаху. Більшість її магів уже загинули, а майже всі машини з льоду та піску, окрім однієї, були знищені, її воїни, припинивши битися, застигли в нерішучості, дивлячись на гору Вада з благоговійним страхом.

З-під землі виривалася потужна енергія. Частина західного схилу Вади обвалилася, і з неї вивергалися нові й нові хвилі лави, яка, паруючи, з шипінням стікала по скелях. Але погляд Кору був прикутий до величезної фігури, яка, видряпавшись назовні, розгорнула кутасті крила, явивши могутнє чорне тіло, завбільшки з вітрильник, увінчане довгастою трикутною головою. Істота широко роззявила пащу, в якій виднілися ряди вигнутих зубів. На голові в неї стирчали шипи, нагадуючи зазубрені наконечники списів, а вздовж хребта простягнувся ряд гострих зубців.

Дракон змахнув крилами, рвонувшись із гарячої лави, і по його лусці пробігли вогняні відблиски. Злітаючи із тремтячого від виверження гірського схилу, він увесь був оповитий парою та димом.

— Приготуватися до бою! — наказала королева. — Всю зброю тримайте напоготові. Люті повинні стати всі разом проти дракона. — Люті, забувши про свою ненависть один до одного, підняли зброю, щоб зустріти справжнього ворога.

Та щойно її слова пролунали посеред довколишнього гуркоту, як всередині розколотої гори ворухнулося щось іще: то було схоже на рептилію тіло іншого дракона, такого ж великого, як і перший.

Потім пік, що височів поруч із Вадою, теж розколовся, вкриваючись широкими тріщинами, оголивши зяючі пустоти і вивергаючи потоки помаранчевої лави. Третій дракон вирвався на волю і в клубах пару й диму піднявся в повітря, готовий знищувати все навколо.

Над величезним полем битви кружляли з пронизливим вереском і дикими криками незліченні ска, тисячі часточок драконів.

Гірський хребет розколювався знову й знову, немов кожна його вершина була величезним яйцем. Загалом дев'ять гігантських рептилій виринули з гір і здійнялися в небо — моторошний виплід розбурханого світу, що корчився й здригався в пекельних пологових переймах.

Тепер навіть Кору відчула страх. Якщо долею Лютих справді було вбивство всіх цих чудовиськ, то, здавалося, перемога була для них недосяжною. Битися проти них усіх? За всі ті роки, що Кору планувала, як відбуватиметься це останнє протистояння, навіть вона ніколи не уявляла, що у світі може існувати стільки чистого зла.

Але королева запалила вогонь у своєму серці, сповнившись рішучості виконати те, що наказав їхній бог.

Дракони, налетівши, мов шалена буря, спрямували свій гнів і ненависть на армії, що скупчилися під ними.