Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

33

— Мені вже остогидла війна. — Лорд Оґно, пирхнувши, глянув на Хороброго, що їхав поруч з ним. — Але воювати я добре вмію, і якщо я потрібен Колланану Молоту, то знаю, що маю робити.

— Ми всі знаємо, що маємо робити, — промовив Ласіс серйозним тоном. Він підняв голову, прислухаючись до гомону великої армії Нортерри, що рухалася позаду них довгою дорогою в напрямку гір.

Оґно відмахнувся від мухи, яка дзижчала в нього над головою.

— Кожного разу, коли я повертаюся додому після бою, моя дружина з такою радістю зустрічає мене, що це перекриває всі пережиті випробування.

Вирушивши із замку Феллстафф, основна армія направилася на схід. Коли нортерранське військо проминало сусідні повіти, його чисельність постійно зростала, подібно до того, як збільшується снігова куля, скочуючись із засніженого пагорба. Коли вони дісталися міста Янтон та розташованих неподалік руїн, до них приєднався лорд Бален з п'ятьма десятками добірних воїнів. Йому явно не хотілося полишати своїх людей, які так постраждали від підступної навали, але гнів і жага помсти змусили його доєднатися до армії Нортерри.

Під'їхавши до Оґно та королівського Хороброго, Бален сказав:

— Будь-яке з наших міст могло зазнати нападу. Цього разу це був Янтон, наступного разу це може статися десь у володіннях лорда Тео, чи Вітора, чи будь-кого іншого. Але якщо ми переможемо зараз, то нам більше ніколи не доведеться боятися нової клятої зради, подібної до того, як нас зрадив конаґ Мандана. — У його словах чулися водночас смиренність перед долею і рішучість. — А коли негідного конаґа буде позбавлено трону, всі три королівства піднімуться проти справжнього ворога.

Ласіс мовчав, поки вони їхали повз спалене нападниками містечко Янтон. Він бачив вибиті вікна, почорнілі дахи. Від деяких будинків залишилися самі лише кам'яні димарі та обвуглені балки. Ласіс тривожився за безпеку Феллстаффа — і не тільки через можливий напад крижаних Лютих. А що, як Мандан відправить інший каральний загін, щоб спалити віддалені сільські угіддя або взяти в облогу столицю? Ласіс намагався переконати себе, що Ґанту вдасться захистити людей.

І хоча військо мародерів привів у Янтон лорд Кейд, Ласіс покладав усю провину саме на Уто. Елліель мала особисту причину ненавидіти Уто, і вона приєднається до армії Нортерри, як тільки виконає завдання, на яке її взяли Адан і Колланан. Однак будь-який Хоробрий, що дійсно цінує правду, докладе всіх зусиль, щоб знищити того, хто так віроломно порушив їхні принципи. І Ласіс не був винятком — хай тільки йому випаде така нагода.

Він пришпорив коня, і за ним рушило далі все нортерранське військо. Ласіс не хотів гаяти час, хоча й розумів, що минуть тижні, перш ніж Колланан і Адан зможуть приєднатися до них з армією Судерри.

Під час денного переходу Ондер, проминувши інших солдатів, направив свого коня до Ласіса і прилаштувався поруч з ним. Колишній Хоробрий мав вигляд людини, що переживає глибоке розкаяння. Він носив меч при боці, на ньому були шкіряний нагрудник і шолом зі шкіри й сталі, звичайні обладунки та зброя, видані комірником з арсеналів Феллстаффа. І хоча очі й риси його обличчя видавали в ньому напівкровку, юнак був одягнений як пересічний кавалерист зі скромними статками.

Ласіс помітив його, але увага Хороброго була поглинута думками про ворогів і можливі загрози.

На блідому обличчі Ондера яскраве татуювання було особливо помітним.

— Хотів би я мати змогу битися за Янтон. Я б відкинув ворога і, можливо, врятував би багатьох городян. — Він нахмурився і опустив очі. — Я бачив нові могили, коли ми проїжджали містом.

— Буде ще багато могил, перш ніж все це скінчиться, — відказав Ласіс. Його рука мимоволі потягнулася до нового реймера при боці. Ондер не мав власного реймера і не міг користуватися зброєю Хороброго, незважаючи на свою кровну приналежність.

— Я... я б не втік, — мовив Ондер. — Ти ж це знаєш.

— Не знаю, але можу на це сподіватися. Рішучість не є доказом.

— Дозволь мені заслужити право знову бути Хоробрим, — тихо сказав Ондер. — Елліель зламала свою руну забуття, і ти поважаєш її. — Він підняв підборіддя. — Я теж хочу заслужити твою повагу.

Коли Ласіс відповів, у його голосі чувся докір.

— Елліель підступно зрадили, і руна забуття, від якої вона постраждала, була накладена несправедливо. Вона ніколи не йшла проти своєї честі, хоча проти неї й висунули брехливі звинувачення. Коли пам'ять повернулася до неї, її було виправдано. З тобою все інакше. Ти, поза всяким сумнівом, вчинив акт боягузтва, незалежно від того, пам'ятаєш ти про це чи ні.

Ондер похилив голову.

— Я не можу цього заперечувати, хоч це розбиває мені серце. Стирання моїх спогадів не змінює моєї природи. Я попросив учителя Онзу, мого... — Він замовк, ніби все ще намагаючись осягнути цю новину. — ... мого батька не судити мене за одним найгіршим моментом мого життя. Я хочу показати, що я є кращим, ніж цей вчинок. Якщо Елліель вдалося добитися справедливості, то я прагну спокути. Хіба це не гідна мета?

Ласіс поглянув уперед і пришпорив коня.

— Побачимо.

На зарослій бур'янами місцині обіч головної дороги війську зустрілося скупчення стародавніх руїн, що залишилися від Лютих. Було помітно, що місцеві землероби та селяни розібрали ідеально обтесані кам'яні блоки з колись цілих стін, щоб використати їх для будівництва огорож і хатин. Ласіс віддав наказ зупинитися і розбити табір серед покинутих будівель.

Це місце здавалося просякнутим історією і темними спогадами, проте зруйновані будівлі забезпечували непоганий прихисток. Ласіс задовольнився тим, що розстелив собі ковдру на траві зарослого двору, на якому виднілися розбиті плити й зруйновані колони.

Кілька вершників, заздалегідь відряджених на полювання, привезли двох оленів і чотирьох диких індиків, які тепер смажилися на вогнищах, щоб доповнити роздані з припасів харчі. Ласіс дав можливість солдатам поїсти свіжого м'яса, а йому самому було цілком достатньо сухарів та горіхів. Вода в струмку неподалік була холодною і добре освіжала.

Хоробрий сидів на самоті, оточений сотнями воїнів Нортерри та їхніми кіньми. Довкола лунав галас, здійнятий солдатами в розпалі азартних ігор. Хтось заходився співати непристойних народних пісень, інші підхоплювали приспів.

Ласіс занурився в себе, як це вміють робити Хоробрі. Він згадав дні, коли був паладином у Нортеррі, подорожував від села до села, допомагаючи всім, хто потребував його допомоги. Хоробрий представляв правосуддя короля Колланана, вистежуючи розбійників, рятуючи загублених дітей. Одного разу він спіймав молодого палія, який полюбляв влаштовувати лісові пожежі в суху пору року, і під час однієї з них у лісовій хатині згоріли мати з трьома маленькими дітьми. Ласіс визначив цього чоловіка по шаленому захопленню в його очах, коли той дивився на танцююче полум'я, виставивши напоказ червоні сліди опіків на щоках і руках. Не довго думаючи, Ласіс ударив вбивцю очищувальним полум'ям свого реймера.

Серце Хороброго боліло від втрати королеви Тафіри, і він вважав це власного поразкою, хоча в той час захищав Янтон від вояків лорда Кейда. Це не було його помилкою, це не було чимось, що він міг передбачити, але все ж Тафіра мертва. До цієї армії незабаром приєднаються солдати Судерри, і на них чекає ще більше смертей і кровопролиття в Конвері. Усе це важким тягарем давило на нього.

Ондер, тримаючи в руках миску бобів та шматок черствого хліба, присів поруч. Ласіс не виявив жодної приязності до знеславленого Хороброго, але й не прогнав його. Ондер був сповнений каяття і водночас проявляв наполегливість.

— Я міг би підсісти до інших, однак ти тут єдиний Хоробрий. Можеш розповісти мені якісь історії? Ти був сміливим паладином?

— Я Хоробрий, а не казкар.

Побачивши, що юнака явно засмутила його відповідь, Ласіс зітхнув.

— Так, я був паладином багато років, перш ніж офіційно став зобов'язаним Хоробрим короля Колланана.

— Ти, напевно, здобув багато перемог в ім'я короля. — Ондер прожував жменю бобів, а потім витер рота зачерствілим хлібом. — Звідки в тебе цей шрам на шиї?

Ласіс підняв підборіддя і потер пальцями довгий бугристий рубець.

— Я не часто думаю про це. — Він заплющив очі. — Це зробила королева крижаних Лютих. Коли я проводив розвідку біля озера Бакал, воїни й маги крижаних Лютих схопили мене і відвезли до свого крижаного палацу, де потім мене катувала королева Онн. Коли їй це набридло, вона перерізала мені горло і залишила стікати кров'ю на своєму ліжку. А потім викинула моє тіло з палацу на сніг і холод.

Спогади ставали яскравішими, і його дихання прискорилося.

— Але Хоробрі не слабкі. Через тяжке поранення я занурився у своєрідний сон, під час якого життя в мені ледь жевріло. Мамули знайшли мене, допомогли, вилікували, і я зміг дістатися до Феллстаффа.

Ондер захоплено слухав, його широко розкриті очі блищали.

— Ти діяв сміливо.

— Довелося. Я дізнався, що онук короля все ще живий і його утримують крижані Люті, тож мусив повернутися додому, щоб розповісти про це. Юнак був у захваті від почутого, але Ласіс відвернувся і замовк. Потім він заговорив до Ондера серйозним тоном. — Ти мусиш зрозуміти, з чим ми маємо справу. Той божок, з яким ти зіткнувся в Міррабаї, опинився там через давню ворожнечу з Ішарою. Тепер я веду наше військо через гори, тому що конаґ Мандан має лихі наміри проти нас. Обидві війни зараз недоцільні, проте ми мусимо в них перемогти. Але єдиний спосіб справді забезпечити виживання людства — це здолати Лютих.

Ондер швидко кивнув.

— Я теж це робитиму. Я буду битися з усіма, хто стане в нас на шляху.

Оґно проходжався руїнами міста Лютих, привертаючи загальну увагу вибухами гучного сміху. Він знайшов сад з обвітреними статуями Лютих, що з плином часу стали майже безликими.

— Якщо це єдині Люті, яких ми зможемо знайти, — заволав він, — то до біса все це, я їх переможу!

Він штовхнув одну зі статуй, скинувши її на повалену кам'яну колону. Голова фігури відлетіла, на її місці залишився тільки нерівний уламок шиї. Оґно зареготав і звалив іншу статую.

— Ми розіб'ємо вас усіх і зітремо на кам'яний порох.

Ще одна повалена статуя тріснула в кількох місцях. Стрибнувши на кам'яне тіло, він наступив на вирізьблену руку і зламав її.

— І я не зупинюся, поки не знайду того з вас, хто стікатиме кров'ю.

Він повернувся до іншої статуї, а солдати тим часом теж пройнялися войовничим духом руйнування. Вони приєдналися до нього, шукаючи інші старовинні пам'ятки, які можна було розтрощити. Незабаром від стародавнього міста залишилися самі уламки.

На світанку наступного дня армія Нортерри продовжила свій похід.