Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

105

Рештки старця зникли в зраненій землі, і над арміями колишніх супротивників запала розгублена й водночас задумлива тиша.

Серце Елліель було таким же спустошеним, як колись її пам'ять, позбавлена спогадів руною забуття. Солоні сльози, змішані з кров'ю і пилом, висихали, стаючи смугами болю на її щоках. Вона намагалася витерти їх, але вони залишалися на обличчі, ніби були такими ж непозбутніми, як і татуювання.

— Тоне... — прошепотіла вона, все ще зла на Кура за його легковажне зречення відповідальності. Він просто залишив своїм творінням виправляти все, що сам накоїв. Тон навіть не знав свого призначення до самого кінця.

Зараз Елліель хотілося обійняти його, відсвяткувати разом з ним цю велику перемогу, але він пішов назавжди, і вона не відчувала радості. Елліель завжди знала, що цей таємничий чоловік є чимось особливим, унікальним. Вона згадала, як уперше побачила його під горою Вада, запечатаним у кришталевій в'язниці. Він повинен був прокинутися сам, коли настане час; він повинен був знайти вказівки, які Кур залишив для нього. Можливо, Елліель мала б їх помітити. Але коли вона рятувала його, на це не було часу, бо гора здригалася, а тунелі обвалювалися. Тоді Хоробрій ледве вдалося врятувати своє життя і життя Тона.

Пізніше вона зрозуміла, що він не був звичайною людиною, що в нього таємнича, жахлива доля. І Тон справді виконав своє призначення каталізатора, зруйнувавши чорне серце Оссуса зсередини. Якби не жертва Тона, страхітливий дракон і зараз знищував би світ та всіх, хто в ньому живе.

Але як їй його бракувало! Це здавалося до болю несправедливим, неправильним — бути в новому, квітучому світі без нього.

Вона почула гудіння в небі, яке поступово наростало, — схоже на якусь дивну музику. Це були крики незліченних ска, що літали навколо. Тисячі кольорів кружляли вгорі, змішавшись у незбагненній різнобарвній бурі. Крилаті створіння трималися разом, підлітаючи все ближче й ближче, а їхні крики були сповнені радості.

Довкола Елліель всі воїни, що залишалися на полі бою, підняли голови й дивилися вгору, не розуміючи, що відбувається. Неймовірна зграя ска, кружляючи на одному місці, ставала дедалі щільнішою, поки не набула впізнаваної форми. Незліченні маленькі птахи-рептилії об'єднувалися, утворюючи з крихітних часточок нову літаючу істоту, барвисту й пишну.

Ска злились у великого й прекрасного дракона. Він був не злим і чорним, як безпросвітна ніч, а веселковим, наче створеним із золота і всіх мислимих дорогоцінних каменів. Велична істота била ідеально сформованими крилами і ширяла над полем бою, підхоплена потоками омолодженої магії, яку Кур і божок влили у світ.

Люті теж дивилися вгору, і в повітрі запанувала дзвінка тиша, проникнула благоговінням. Всі замовкли, затамувавши подих.

Елліель відчула, як у неї від радості завмирає серце, як покращується її настрій. Новий веселковий дракон, змахнувши широкими крилами, полинув униз, вцілілі бійці швидко розступилися, щоб звільнити для нього місце, і він, м'яко приземлившись, опустився на землю. Сотні ска, які залишилися вільними після його народження, й далі кружляли в повітрі, виблискуючи, мов іскри, що вилітають із шліфувального круга, проте сам сяючий золотий дракон був бездоганним і сильним.

Звір так світився насиченим різнобарв'ям, що в Елліель заболіли очі. Голова його була вкрита дорогоцінними металами й коштовним камінням. Його паща, заповнена гострими зубами, була завбільшки з віз, а проте істота не зробила жодного загрозливого руху. Натомість блискучі очі нового дракона широко розкрилися, і він дивився на них усіх.

Коли веселковий дракон перевів погляд на Елліель, вона ледь втрималася на ногах, приголомшена могутньою силою, що линула з його глибоких блакитних очей, схожих на подрібнені сапфіри.

— Елліель, — промовив він голосом, в якому змішалися гуркіт грому, ревіння океанських хвиль і шум літнього дощу. — Елліель...

Дракон звернув погляд на інших присутніх.

— Король Нортерри Колланан, король Судерри Адан. — Потім він подивився на Лютих. — Кору, королева Лютих.

Елліель повільно рушила вперед, не розуміючи... або не бажаючи розуміти, що перед нею. А потім вона ахнула й кинулася до дракона.

— Тоне!

Істота змахнула своїм довгим переливчастим хвостом.

— Частиною мене є Тон. Іншою частиною є те, що Кур залишив у світі.

Це нове створіння випромінювало тепло й тріскотливу статичну електрику, а ще — незбагненну доброту. Елліель торкнулася луски на шиї дракона й відчула, як енергія та любов вливаються в неї.

Адан і Колланан підійшли до них і стали перед величезною мерехтливою істотою. Явно не знаючи, як їм слід поводитися, обидва королі шанобливо вклонилися їй.

Королева Кору теж стала поруч із королями. Її довге біле волосся спадало на спину, шкіра була вкрита численними ранами, а на обличчі застиг спантеличений вираз.

— Що ти таке, драконе?

Переливчаста істота підняла голову, і з глибини її вкритих лускою грудей долинув гуркітливий голос.

— Дійсно, хто я? У світі знову є магія. Вона створила мене. Вона підтримує мене. — Дракон повернув голову до Елліель. — Ти підтримуєш мене.

— Звідки ти прийшов? — запитав Адан.

— Я є... усім іншим, — відповів дракон. — Я тут.

Елліель ще раз погладила його луску і зробила крок назад.

Веселковий дракон змахнув величезними крилами.

— Я завжди був тут. — Різнобарвна істота відірвалася від землі, і солдатів, які спостерігали за її злетом, обдало сильним вітром. — Я завжди буду тут.

Елліель підняла руку, а іншою прикрила очі від сонця, слідкуючи за драконом, який піднімався в небо. Серед усього кровопролиття й болю на великому полі битви, після всіх століть зростання зла й темряви, вона відчула надію.

— Ти завжди будеш тут, — прошепотіла вона.

Дракон злетів угору й зробив коло над полем битви. Його оточили незліченні грайливі ска, кружляючи довкола. Дракон, змахнувши крилами, піднявся ще вище, а потім полинув у височінь, зникаючи в променях сліпучого сонця.

І хоча він зник разом з тією частиною Тона, яка й досі залишалася в ньому, серце Елліель забилося швидше від щастя. Він був живий. Вона знала, що зможе знайти його знову, якщо буде потрібно, але поки що цього було достатньо.