Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

6

У тренувальному селищі Хоробрих учитель Онзу наставляв своїх підопічних, дітей-напівкровок, які, вирісши, стануть одного дня сміливими паладинами, що мандруватимуть різними королівствами, або ж відданими бійцями на службі у можновладців. Онзу відповідав за цих учнів, і він формував з них справжніх Хоробрих.

Він навчав їх технікам ведення бою, випробовував їх зброєю і, що найголовніше, прищеплював їм саму суть поняття честі, яке є фундаментальним для кожного Хороброго. Честь була такою ж невід'ємною частиною їхньої особистості, як кров Лютих, що текла в їхніх жилах. Кожна людина в усіх трьох королівствах знала про непохитну відданість Хоробрих так само, як знала, що сонце сходить вранці і заходить за обрій увечері.

Уто зрадив усе, що уособлювали собою Хоробрі, і він зробив це знову, знову й знову.

Онзу стояв перед своїми учнями, готуючи їх до того, що йому належало зробити. Найстарший з них, жилавий хлопчина дванадцяти років на ім'я Ріґґ, був швидким, наче кіт, але його вроджена чутливість змушувала його вагатися перед тим, як завдати болю іншому. Коли Ріґґ підросте, він зрозуміє, що іноді біль буває необхідним.

Так само, як і той біль, який зараз відчував у своєму серці вчитель Онзу.

Поки старий воїн вдивлявся у своїх учнів, вони чекали в сторожкій тиші, побоюючись того, що скаже їхній учитель.

— Моє покликання — залишатися тут і тренувати вас. Я пожертвував своїм служінням зовнішньому світові, щоб підготувати більше Хоробрих, які захищатимуть Співдружність. А тепер навіть це покликання... — Він похитав чисто виголеною головою.

Учні були слухняними, навіть наймолодші з них. Вони стояли струнко, не ворухнувшись, адже за багато років Онзу навчив їх не звертати уваги на все, що може їх відволікати. Коли вчитель говорив, вони ловили кожне його слово.

Але як їм розповісти ті страшні речі, про які він дізнався?

Уто зрікся свого обов'язку, порушив свою клятву. Він зрадив Елліель, свою товаришку-Хоробру, змусивши її страждати від наслідків вигаданих злочинів тільки для того, щоби приховати незаконні діяння вельможі. Уто одноосібно призначив Хоробрій найгірше покарання, яке тільки могло чекати на неї: він стер її пам'ять, сказав їй, що вона скоїла жахливі злочини, і залишив її, знеславлену, страждати від усвідомлення провини... і все це для того, щоб замести сліди чужих злодіянь.

Однак це було ще не все. Сподіваючись знайти пояснення, Онзу застосував рідкісну магію, щоб дізнатися все, що насправді скоїв Уто. Саме тоді старий вчитель викрив найстрашнішу і найбільшу зраду свого найкращого учня: Уто власноруч убив конаґа Конндура й залишив на місці вбивства облудні докази, щоб спровокувати війну з Ішарою.

Хоробрі так не чинять. Дії Уто демонстрували повну відсутність честі. Його дії підривали саму основу цінностей і репутації раси Хоробрих.

Оскільки Уто був учнем Онзу, вчитель був зобов'язаний взяти на себе цю справу. Цей обов'язок був вищий за його присягу навчати своїх підопічних. Один цей безчесний учень, Хоробрий на службі в самого конаґа Мандана, міг заподіяти більше шкоди, аніж могли би принести користі всі ці учні.

Він повідомив своїм підопічним, що він повинен зробити.

— Перш ніж покинути вас, я підготую все необхідне. Сусіднє містечко прихистить вас, поки в цьому буде потреба.

— Ми захистимо місто, якщо на нього нападуть, — запевнив дванадцятирічний хлопець, шанобливо вклонившись.

— Молодець, хлопче. Сідлай мого коня. Я поїду до міста, домовлюся про все та заплачу за ваше проживання. Вам не слід переживати через мою відсутність.

— Ми не переживаємо, — відказав Ріґґ. Він явно ставав їхнім лідером.

— Якщо ви вирушаєте у справах Хоробрих, хіба ми всі не маємо теж їхати з вами? — запитала молодша дівчинка.

Онзу посміхнувся від думки, що бувалий старий учитель-Хоробрий під час протистояння з Уто буде виступати в супроводі зграйки дітей, але водночас він пишався їхньою відданістю.

— Я коли-небудь давав вам привід непокоїтися за мене? Хіба я коли-небудь програвав бій? — Учні похитали головами. — Тому не сумнівайтеся в мені й тепер.

Хоча по ранках після сну суглоби й м'язи в Онзу частенько боліли, все ж він залишався гнучким і спритним. Він наполегливо тренувався з дітьми, бо не міг дозволити собі ставати слабшим як боєць.

Коли його кінь був готовий, Онзу скочив у сідло так, ніби йому було не більше двадцяти років. Виїхавши із селища, він галопом помчав лісовими стежками, що пролягали через буковий ліс, поки не опинився біля потічка, вздовж якого ширша стежина вела до найближчого міста. Хоробрий бував там раз на один чи два місяці, щоб купити припасів, хоча чимало крамарів і ковалів просто віддавали йому все, що йому було потрібно. Вони не брали грошей, бо були раді, що Хоробрі поруч.

Щойно в'їхавши в місто, Онзу помітив якусь метушню на невеликій ринковій площі, де люди зібралися навколо якогось незнайомця, що виглядав розгубленим і спантеличеним. Молодик був одягнений у бруднувато-сірий одяг, а його кострубате біляве волосся виглядало так, наче він сам обрізав його тупим кинджалом. Незнайомець стояв, піднявши догори руки і благаючи селян відповісти на його запитання.

Онзу вразили очі цього чоловіка, що мали характерну мигдалеподібну форму, притаманну расі Хоробрих, хоча на ньому й не було традиційних чорних обладунків. Коли вчитель під'їхав ближче, незнайомець повернувся до нього, і стало видно татуювання, що спотворювало його обличчя. Онзу знав цей складний візерунок — знав надто добре.

Руна забуття.

Риси обличчя юнака були схожими на його власні, хоча й виглядали м'якшими. У Онзу перехопило подих, коли він зрозумів, хто перед ним, — це його власний зганьблений син. Ондер.

Молодий чоловік зрозумів, що перед ним учитель, проте більше він не пам'ятав нічого.

— Згляньтеся, прошу! — Він почав проштовхуватися до Онзу повз селян. — Ви перший Хоробрий, якого я зустрів. Ніхто не хоче допомогти мені чи бодай щось пояснити. Хтось сказав, що поблизу розташоване тренувальне селище, це правда? Я прийшов сюди, сподіваючись... сподіваючись, що...

— У селищі тобі робити нічого, — різко відказав Онзу. Не спішившись, він дивився згори на зганьбленого юнака. — Не шукай Хоробрих. Цієї частини тебе більше не існує. Будуй своє життя наново, створюй новий спадок.

— Вони говорили те саме. — Ондер торкнувся свого обличчя. — Але через цей знак я не знаю, що насправді сталося. Мені відомо тільки те, що мені сказали. — Він засунув руку в кишеню туніки й дістав брудний, весь у плямах аркуш паперу. — Це лист, підписаний Хоробрим на ймення Уто. Він стверджує, що я боягуз, що я втік від божка і що через це мене позбавили моєї справи, мого імені, мого минулого... всього. — Його обличчя зблідло. — Я цього не пам'ятаю. — Молодий чоловік подивився вгору на вчителя. — Невже я дійсно міг таке вчинити?

— Так, — кинув Онзу. — Так, ти це зробив. Це сталося в місті Міррабай. Його атакували ішаранські нападники, вони привезли свого божка. Ви з Уто билися проти нього, але ти покинув Уто і втік, залишивши його самого протистояти чудовиську.

— Ні, — простогнав юнак. — Я не міг би цього зробити. Чому я таке скоїв?

— Бо ти злякався. — У голосі Онзу не було милосердя. — Правдивість цієї історії підтвердили багато свідків.

Селяни стояли осторонь, дослухаючись до їхньої розмови і перешіптуючись.

— Що мені зробити, щоб це виправити? — благав Ондер. — Як спокутувати свою провину? Я зроблю все, що завгодно.

— Ти вже довів, що не зробиш нічого, — відказав учитель. — Ти не битимешся з божком. Ти не виконаєш свого обов'язку Хороброго.

— Я навіть не пам'ятаю цього!

— Ти не пам'ятаєш, що ти зробив? — накинувся на нього Онзу. — Чи ти не пам'ятаєш свій обов'язок? Що саме ти не пам'ятаєш?

— Я докладу більше зусиль. Хіба ви не можете мені допомогти? Не можете мене навчати?

Слова вчителя вдарили молодого чоловіка, мов батіг.

— Я вже колись навчав тебе, і ти мене підвів.

Молодий чоловік поглянув на лист, який стискав у руці.

— Якщо я не пам'ятаю цього, то як я можу бути тим самим чоловіком? — Його голос урвався. — Навіть якщо це правда, як ви можете судити про мене по найгіршій помилці, яку я вчинив за все своє життя? По одному-єдиному випадку? Як це може бути свідченням честі Хороброго?

Онзу поборов зневагу всередині себе й опанував свій гнів. Він приїхав сюди, щоб купити їжу та припаси, знайти домівки для своїх юних учнів і розповісти людям, що він вирушає у важливу подорож. Однак тепер, коли вчитель зустрів свого зганьбленого сина, його думки стали розповзатися в різні боки, немов зотлілі нитки в старій ковдрі. Він пригадав слова, промовлені його вчителем багато десятиліть тому. Одна мить не визначає всього життя.

— Після того, як я закінчу свої справи в цьому місті, у мене буде завдання для тебе. — неохоче сказав Онзу, зітхнувши. — Можливо, ти саме та людина, яка зможе виконати обов'язок Хороброго, який не під силу нікому іншому.

Молодий чоловік не зводив з нього погляду, і в його очах засвітилася надія.

— Ви зробите це, навіть попри те, що Уто затаврував мене як боягуза?

Гостре лезо люті пронизало Онзу.

— Уто скоїв злочини набагато гірші за всі твої разом узяті.