Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

64

Мандан, проспавшись, дещо оговтався від дії макового молочка, але, прокинувшись, почував себе кволим, його нудило, все тіло тремтіло. Проте в голові все ж трохи прояснилося, і його охопило обурення, яке виявилося достатньо сильним, щоб змусити його почати діяти.

Коли відправлені на пошуки солдати доповіли йому, що посланець-утаук теж втік із замку, конаґ збагнув, що Ліра, очевидно, втекла з ним і що вони замислили все це разом. Указ Колланана й Адана, в якому вони закликали позбавити його влади, таємна змова утауків, яка тепер була розкрита, і спроба вбити його — все це було частиною одного великого заколоту. Його власна дружина, королева, брала в цьому участь, а також його брат разом з дядьком. Поки він докладав усіх зусиль, щоб вибудувати оборону та зібрати своє військо, підступна зрадниця Ліра, мов отруйна змія, затаїлася поруч, виношуючи плани його повалення.

Мандан сидів згорбившись на троні, блювотні потуги мучили його, в голові гупало. Все ж узявши себе в руки, він підняв голову і поглянув на двох Хоробрих, що увійшли до тронної зали, явно принісши йому якісь новини. Його накрило хвилею хворобливого збудження.

— Ви знайшли Ліру? — зажадав негайної відповіді Мандан. — Я хочу, щоб ви повернули її живою, хоча жити їй після цього залишиться не довго.

— Ми маємо багато чого повідомити, мій конаґу, — ухильно відповів Титан. — Наші розвідники намагаються простежити, куди поскакав вершник-утаук. Ми підозрюємо, що королева з ним.

— Звісно, вона з ним! — гаркнув Мандан. — Вона зрадила мене. Цілком можливо, що вона навіть стала його коханкою.

— Ми шукаємо каравани й табори утауків, — буркнув Хоробрий. — Вони всі спілкуються між собою. Хтось із них має знати, що сталося.

— Утауки зникли, — тихо прошипіла Дженна сповненим люті голосом, — вони всі як один покинули місто. Явно домовилися про це поміж собою.

— Ви мали зупинити це, — заявив Мандан. — Ви мали дізнатися про це заздалегідь.

Очі Дженни спалахнули від обурення, але Титан заговорив першим.

— Ми розбиралися з більш важливими проблемами в Конвері.

— У вас для цього була ціла армія, — відрізав Мандан.

— Не ціла армія, — заперечив Титан. — Поки що ваші лорди-васали прислали тільки третину того, що ми очікували. До того ж кількість дезертирів зросла, в тому числі й серед замкових слуг.

— Дезертири! Знайдіть їх. І покарайте.

— Поголос про указ дійшов сюди із Судерри та Нортерри. Дехто вірить у звинувачення, і ніхто не хоче початку міжусобної війни.

— Брехня, — заявив Мандан. — Я — конаґ. Вони повинні вірити мені більше, ніж будь-кому іншому.

Дженна застигла з кам'яним, непроникним виразом обличчя, а от Титан виглядав стривоженим.

— Люди починають втрачати довіру до вас, Володарю. А якщо Уто справді вбив конаґа Конндура...

— О, Уто звісно цього не робив! — Мандан постійно повторював собі це і щоразу вірив у ці слова трохи більше. — Мого батька вбили ішаранські тварюки. Це всі знають! А тепер королева Ліра намагалася отруїти мене. Вона вступила у змову з бунтівниками Аданом і Коллананом. Ми повинні знайти їх і завдати їм нищівної поразки.

Заговорила Дженна.

— У нас є ідея, Володарю. Один з розвідників щойно повідомив, що помітив на цьому боці гір великий табір утауків, який рухається дорогою вздовж ріки.

— Великий табір? — Мандан задумався над почутим. — Саме туди, очевидно, й направилася Ліра і той посланець-утаук. Усі ці племена тримаються разом. Негайно зберіть двісті солдатів. Ми повинні дістатися до цього табору, поки вони не розбіглися.

Титан здивовано перепитав:

— Двісті солдатів, Володарю? Для чого?

— Щоб розгромити табір заколотників, звичайно ж, — відповів Мандан. — І спіймати мою дружину, якщо вона там.

— Я поїду, — сказала Дженна. — Я скакатиму дуже швидко й поверну королеву Ліру, якщо вона там.

— Ні, я сам туди поїду і візьму свою армію. — Мандан обвів поглядом своїх охоронців, вбраних у чорні однострої. — Двісті солдатів Співдружності та двоє Хоробрих — цього буде більш ніж достатньо.

Кінний загін виїхав того ж дня пополудні. Мандан був у повному озброєнні, а на плечі він накинув показний плащ у синіх кольорах Співдружності, на якому було вишито сонце, що сходить, — герб Остерри. Коли він кидав погляд на символ відкритої руки на своєму щиті, то щоразу думав про свою власну руку, занесену для того, щоб дати безжального ляпаса по обличчю Ліри.

— Ми помчимо вздовж ріки — швидко і без жодних непотрібних зупинок! Стільки, скільки знадобиться! — вигукнув він. Пролунала команда вирушати, почувся дзенькіт упряжі, цокання підков по бруківці, і солдати виїхали із замку Конвери. Великий загін нестримним потоком пронісся вулицями міста. Діставшись відремонтованого моста, вони перетнули його, вишикувавшись колоною по одному, а потім галопом помчали далі по широкій дорозі.

Мандан, хоч і намагався зберігати показний вигляд, як це личило конаґу, почувався кепсько — в нього й досі не пройшли наслідки дії отрути. Кілька разів його кидало в холодний піт, а від стрімкої їзди знову почало нудити. У голові гупало, але він змушував себе думати про майбутню перемогу.

Тепер, коли він їхав на чолі військового загону, він розумів, що для нього настав час взяти участь у справжній битві. Під Янтоном він зміг побувати лише у власній уяві, проте він був разом із флотом Співдружності під час ганебної поразки біля острова Фулкор, і це змушувало Мандана здригатися від жаху, а потім снилося йому в нічних жахіттях. Цього разу все буде інакше. Це ж звичайні шпигуни-утауки, усілякі торговці, мандрівні родини. Вони швидше схожі на овець, а його військо — на голодних вовків.

На другий день виснажливого маршу розвідники доповіли, що побачили попереду табір утауків — великі й малі багаття, численні намети й вози, прив'язані до дерев коні.

— Щонайменше сотня утауків, Володарю, — сказав вершник, чиє спітніле обличчя вкрилося кіркою затвердлої дорожньої пилюки.

— А нас двісті, — мовив Мандан. — Утауки не завдадуть нам жодних клопотів. — Він ударив п'ятами в боки свого коня, і вони помчали вперед, високо здійнявши мечі. Коли вже в сутінках вони дісталися широкої галявини, заповненої наметами й возами, почули співи й табірні балачки, Мандан закричав:

— В атаку! Атакуйте ворога!

Бойовий загін, мов велетенський молот, обрушився на табір. Вершники рубали мечами все, що потрапляло їм під руку, кидали в намети смолоскипи. Перелякані утауки з розпачливими криками металися по табору.

Мандан заволав на все горло.

— Ми оголошуємо племена утауків зрадниками, і тепер над ними звершиться правосуддя конаґа. — Його кінь захропів, злякавшись звуків побоїща. Мандан ударив його по боку плазом меча, і від несподіванки кінь став дибки, б'ючи копитами в повітрі.

Табір нагадував розбурханий мурашник: утауки метушилися, хапаючи жердини, на яких трималися намети, старі мечі, головешки з вогнищ. Вони ставали спина до спини, намагаючись захистити себе. Мандан міг би наказати лучникам перебити їх усіх, але він волів побачити, як їх рубають його мечники.

Перед головним шатром на килимі сиділа, схрестивши ноги, старенька жінка. Вона здійняла догори руки, схожі на тонкі вузлуваті палиці.

— Я Шелла дін Орр, і це мій народ. Що ми зробили?

Мандан поскакав до неї, почувши ім'я очільниці утауків. Вона виглядала жалюгідно слабкою й розгубленою.

— Ви викрали мою дружину! Де Ліра?

— Ми нікого не викрадали, — заперечила Шелла дін Орр. — Утауки нейтральні. Ви повинні припинити це негайно.

Тим часом вершники погналися за двома дітьми, що втікали до дерев, діти пронизливо закричали. Титан і Дженна запалили реймери та били по наметах, убиваючи чоловіків і жінок, які намагалися захищатися.

Двоє бородатих утауків стали по обидва боки від старої.

— Ми будемо захищати нашу матір.

Мандан розсміявся.

— Можете спробувати. Де Ліра?

— Наші племена — мирні торговці. І так було завжди, — сказала Шелла.

— Ваші племена брали участь у змові. Ваш посланець таємно змовився з двома королями-бунтівниками.

— Це поза межами вашої влади, — заявила стара жінка. — Ви не правите нами!

Тоді Мандан підняв свій меч і вдарив Шеллу дін Орр. Він закліпав, сам вражений тим, що зробив. І хоча він багато разів тренувався з Уто, ця жінка стала першою людиною, яку він справді вбив власноруч. Так, йому доводилося рубати мечем набиті соломою опудала, на яких був ішаранський одяг. Попри свій політичний авторитет, ця стара жінка-утаук не була сильним супротивником.

Мандан рубонув знову, і клинок, пройшовши крізь її загрубілу старечу шкіру, відтяв їй голову.

Двоє бородатих чоловіків кинулися на Мандана, і він, з усіх сил відбиваючись мечем, поранив тільки одного з них, а іншого йому не вдалося зачепити.

Поруч, мов виринувши з-під землі, опинився Титан. Хоробрий змахнув своїм реймером і зарубав одного з чоловіків, а інший, вже поранений, кинувся, похитуючись, тікати.

По всьому палаючому табору чулися крики й стогони утауків. Коли вони побачили, що їхню очільницю вбито, це, здавалося, позбавило їх останніх сил.

— Шелло дін Орр! Ох, матір!

Мандана радувало те, що він бачив навколо: багато розпластаних на землі тіл, палаючі намети, розтрощені й перекинуті вози, забиті коні. Для утауків усе це стало глибоким потрясінням.

Конаґ почув гучний крик і звуки боротьби. До нього підійшла Дженна, високо тримаючи свій реймер і тягнучи за собою худорляву жінку у вишуканій блакитній сукні.

Мандан був вражений, побачивши її густе руде волосся, бліду шкіру. Усього на якусь миттєвість побачене нагадало йому його любу матір, але потім лють затьмарила його зір. Ліра була зрадницею, а не люблячою жінкою, як леді Мейра.

— Я знайшла її, Володарю. Ми можемо забрати королеву із собою, коли закінчимо з покаранням утауків.

Почервоніле обличчя Ліри вкрилося плямами. По щоках текли сльози. Для Мандана вона виглядала слабкою й жалюгідною.

Усі задуми конаґа миттю розвіялися, щойно він побачив Ліру. У нього з'явилася нова ідея. Він більше не мав жодних почуттів до Ліри. Вона навіть не була варта того, щоб її катувати. Йому не потрібна була помста, бо вона не заслуговувала на неї.

З огляду на кількість утауків у цьому таборі він почав усвідомлювати, наскільки масштабними виявилися плани, спрямовані проти нього, як мандрівні племена, вочевидь, поширювали смуту, налаштовували проти нього цілі містечка, навіть його власних лордів-васалів. Доннан Ра поширював брехню, яка послаблювала його владу. А те, що в цьому брала участь сама Ліра, — про такий сором і думати було нестерпно. Невже її любов до нього весь цей час була облудою?

Мандан кинув на неї сердитий погляд, потім подивився на Дженну.

— Я не бачу тут своєї королеви. Вона для мене менше, ніж ніщо. Все, що я бачу, — це поле, на якому повно підступних змій-утауків. — І тут йому спало на думку ще дещо. — Утауки... це ж до них належить і та жінка, що спокусила мого брата Адана. Вона, напевно, налаштувала його проти мене і проти всієї Судерри. — Він глибоко вдихнув, вже не сумніваючись у своєму рішенні. — За свою зраду вони всі мають померти.

З диким криком з-поміж дерев вискочив якийсь чоловік. Доннан Ра! Посланець кинувся вперед, ніби намагаючись врятувати Ліру, але солдат Співдружності перехопив його і різким ударом встромив меча йому між ребрами. Утаук поточився, хапаючи ротом повітря, і впав долілиць. Його рука потягнулася по землі, все ще намагаючись вхопити щось, до чого він вже ніколи не дотягнеться.

Ліра завила, побачивши, як упав Доннан Ра, і це її виття прозвучало для Мандана як вияв страшної зради.

— Вона сама вирішила прийти сюди. Тому вона не моя королева. Вона утаучка. Убийте її.

Без найменших вагань Дженна, змахнувши реймером по плавній дузі, розпанахала сильним ударом тіло Ліри трохи нижче ребер, розрубавши молоду жінку навпіл.

Мандан не відчув нічого, крім самовдоволеної радості. Тепер у нього не було королеви... Він був конаґом, і він був самотнім.