Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

41

Коли морська битва нарешті розпочалася, Уто відчув велику втіху. Він нетерпляче походжав по палубі, і йому хотілося, щоб «Ґліссанд» мчав по хвилях, мов кінь, що летить вперед на повному скаку, але морська битва була зовсім не схожа на атаку кавалерії. Це був радше повільний, ретельно продуманий танець, під час якого керманичі використовують течії і вітри, маневруючи вітрилами й стерном, щоб вивести кораблі на відстань пострілу з лука, і сподіваючись, що власні лучники зможуть стріляти далі і цілити влучніше, ніж ворожі.

Мак Дур, капітан судна утауків, вже не раз виявляв непокору, проте він досконало знав свій корабель. Капітан Паріон, офіцер Співдружності, який формально відповідав за командування судном, виявився настільки зарозумілим і нікчемним, що Уто, як тільки почалася справжня битва, тихо наказав йому не плутатися під ногами, вважаючи за краще залишити прийняття поточних рішень за Мак Дуром.

Минали години, «Ґліссанд» і три інших кораблі Співдружності наближалися до Фулкора, а ішаранський флот тим часом спрямував десятки своїх бойових кораблів проти основного флоту Співдружності. Уто зосередився тільки на острові, на ключовій цілі — своїй цілі. Решта кораблів флоту Співдружності, на яких були розміщені інші Хоробрі, а також добре навчені солдати Співдружності, повинні були вступити в бій з ворогом і спалити ішаранські кораблі. Сам Уто мав свої власні наміри.

Він уже міг розгледіти високі кам'яні мури фортеці, на яких майоріли ішаранські прапори, і бачити це йому було нестерпно. Більшість ішаранських кораблів вже вийшли з бухти і, віддалившись від острова, взяли курс на центр флоту Співдружності, але декілька залишилися охороняти вузьке гирло гавані.

Уто дуже добре знав це місце, йому був знайомий тут кожен дюйм. Острів Фулкор був частиною його самого, і служба на ньому зробила його тим, ким він тепер став, — Уто з Рифу. Під час ішаранської облоги острова десятиліття тому Уто спустився до рифів під час відпливу, пробрався по небезпечних верхівках рифів, що ледь виступали з-під води, до ворожих кораблів і підпалив їх. Він врятував фортецю і звільнив солдатів, які опинилися в облозі.

Та поки він боронив острів, інша частина ішаранського флоту напала на Міррабай, убивши його дружину й двох донечок.

Йому потрібно було повернутися на острів Фулкор і залишити на ньому свій слід, написаний кров'ю, який зостанеться там назавжди. Він мав стати тим, хто вирве Фулкор з пазурів ворога. Заради конаґа Мандана, заради Співдружності, але передусім заради самого себе.

Поки «Ґліссанд» з оманливою грацією наближався до похмурого острова, минаючи ледь помітні в морі орієнтири і слідуючи безпечним проходом крізь рифи, Уто спостерігав за великою морською битвою, що розгорталася у відкритому морі. Коли флот Мандана опинився достатньо близько до ворожих кораблів, залпи вогняних стріл, схожі на метеорити в небі, злетіли вгору по ідеальній кривій і, падаючи, підпалювали смугасті вітрила. Довгі луки воїнів Співдружності мали більшу дальність стрільби, що ненадовго дало їм перевагу, проте досить скоро, коли кораблі зблизяться, ішаранці зможуть відповісти власними вогняними стрілами.

«Ґліссанд» неухильно тримав курс на острів Фулкор, а Уто тим часом мовчки рахував жмутки диму, що здіймалися над його флотом, який вів бій у відкритому морі. Занепокоєний Мак Дур стояв поруч.

— Горять щонайменше п'ятнадцять кораблів, — мовив він.

— Ця битва триватиме ще довго після настання ночі, — відказав Уто з ноткою жалю в голосі, але потім все одно повернувся до острова Фулкор. — До того часу фортеця вже належатиме нам. Зараз саме це наша битва.

З чотирьох його кораблів, які направилися до острова, щоб захопити його, на трьох були Хоробрі — Вендіра, Аррік і сам Уто, — і він вважав, що один реймер вартий щонайменше п'ятдесяти мечів. Уто потер шрами і струпи на правому зап'ясті. Він знав, що його товариші Хоробрі не менше за нього самого прагнуть знищити ішаранських тварюк у фортеці.

У бій вступало все більше кораблів ішаранського флоту, і тепер у відкритому морі позаду корабля утауків виднілися численні клуби густого диму, що здіймався з уражених кораблів. Кілька ворожих суден були повністю охоплені вогнем, як і деякі кораблі Співдружності. Ішаранці почали завдавати нищівних ударів у відповідь.

Уто хотілося прискорити «Ґліссанд», щоб той ішов ще швидше. Пінисті смуги на хвилях вказували на небезпечні рифи, але чотирьом його кораблям вдавалося оминати їх. Він зосередився, його увага стала гострішою, звузившись до єдиної мети, і тепер він думав тільки про майбутню битву. Дихання стало важчим, і він відчув, як прискорюється його серцебиття. Коли потрібний час настав, він затиснув золоту манжету на зап'ястку і запалив реймер. Ще два палаючі мечі підняли інші Хоробрі на сусідніх кораблях.

Його кораблі наблизилися до ішаранських суден, які охороняли гирло бухти. Раптом тривале неспішне зближення перетворилося на сплеск шалених хаотичних переміщень, і, здавалося, сам час застиг, немов у якійсь повільній стратегічній грі. Один з чотирьох кораблів Уто зіткнувся з ішаранським кораблем, що захищав фортецю, і тієї ж миті абордажні гаки І уп'ялися в його борт, щоб бійці Співдружності змогли перебратися на палубу ворожого судна.

«Ґліссанд» і його супутники безжальними ударами прорвали ішаранську оборону, залишивши позаду себе охоплені полум'ям ворожі кораблі, і але під час бою один з кораблів Уто сів на мілину, наскочивши на риф. Хоробрий Аррік та багато інших бійців покинули ушкоджене судно і піднялися на борт двох інших кораблів.

Уто наказав Мак Дуру тримати курс на бухту, а за ними рухалося останнє судно. Уто знав, що він має достатньо бійців, щоб захопити острів Фулкор, до того ж у нього все ще були двоє інших Хоробрих. Битва тільки починалася.

Увійшовши нарешті у вузьку гавань, «Ґліссанд» і останній корабель Співдружності далі поплили вздовж прямовисних скелястих берегів. Корабель утауків зачепив бортом скелю, серйозно пошкодивши корпус, але йому вдалося дістатися до причалів. Тим часом ішаранці, що боронили фортецю, кидали з високих мурів уламки каменю, лили на нападників палаючу олію і засипали їх градом вогняних стріл. Мак Дур заволав своїм морякам, щоб вони швидко гасили займання на вітрилах і на тліючих дошках палуби. Кормова щогла була охоплена полум'ям.

Уто залишив Мак Дура і його утауків рятувати корабель. Його самого цікавила лише фортеця.

Ще до того, як кораблі встигли остаточно пришвартуватися, Уто перестрибнув на дошки причалу. Він повів своїх солдатів до крутих металевих сходів, що піднімалися до верхівки скелі. Наступний крок був очевидним. Бійці Уто прорвуть оборону і увірвуться ДО фортеці.

Виринувши з розколини в товстій стіні нагорі, захисники-ішаранці хутко збігли вниз, щоб зупинити ворога ще на підступах до фортеці, але Уто стрімголов атакував їх біля підніжжя сходів. З двох кораблів Співдружності висипали сотні бійців, до них приєдналися двоє Хоробрих з яскраво-помаранчевими мечами, що виринули з їхніх реймерів.

Троє Хоробрих... вони зможуть це зробити.

Почавши підніматися крутими й вузькими сходами, Уто залишав за собою криваву смугу мертвих і скалічених тіл. Його зір затягнуло червоним туманом. Коли він піднявся ще вище, мечем прокладаючи собі шлях крізь ішаранських вояків, він глянув униз на пристань і побачив, що «Ґліссанд» охоплений полум'ям. Вони знищили ішаранські кораблі в гирлі бухти, проте заплатили за це високу ціну. Потім він побачив, як з ушкодженого корабля Співдружності, що сів на мілину на зовнішньому рифі, деякі бійці перебралися на човни і тепер несамовито гребли в напрямі фортеці, щоб приєднатися до бою на Фулкорі. А інші просто стрибали у воду і пливли до причалів.

Отримуючи насолоду від славетного бою, що точився навколо нього, Уто дозволив собі холодну посмішку і продовжив пробиватися до розколини в скелі, що вела до заґратованої брами фортеці. А вдалині, у відкритому морі, де основна частина флоту Співдружності зчепилася з ішаранцями, тривала велика й складна битва.

І тут в Уто мороз пробіг по шкірі — він побачив шторм, але не в небі, а понад морськими хвилями. Кораблі — кораблі Мандана — жбурляла й трощила якась велетенська сила. Не вірячи своїм очам, Уто вилаявся вголос. Ішаранці випустили проти його флоту божка! Божка!

Уто закричав, охоплений розпачем, але він ніяк не міг цьому зарадити — надто далеко. Ні, він візьме фортецю острова Фулкор і змусить ішаранців заплатити за це великою кров'ю.

Завдяки енергії, отриманій від нещодавніх кривавих жертвоприношень, божкиня посилювала попутні вітри і допомагала флагману швидко нестися по хвилях. Жрець Ерікал, тісно пов'язаний з нею, відчував всередині себе таку ж енергію, ніби ставши тепер частиною ішаранського корабля. Навіть гетррени відчули цей потік сили. Рвучись у бій, варвари не знаходили собі місця, міряючи важкими кроками палуби, і грали м'язами, пожадливо поглядаючи на флот Співдружності.

Капітан Ґаус був вражений швидкістю, з якою його корабель віддалявся від острова Фулкор, гнаний силою божкині. Флагман увірвався в гущу бою, наче вовк, що кидається на овець. Ішаранські воїни здійняли мечі й вибухнули розлюченими криками в бік безбожників із Співдружності. Їхня жага крові була такою заразливою, що Ерікал відчув, як сутність розбухає, все більше й більше сповнюючись бойовим азартом.

Флоти зіткнулися на величезному просторі у відкритому морі, кораблі з обох сторін маневрували, вибираючи собі ціль. Вогняні стріли свистіли в повітрі, немов іскри із шліфувального круга. Вони підпалювали такелаж, І вітрила, палубні дошки.

Один ішаранський корабель протаранив носом у формі стиснутого кулака судно Співдружності, і дві людські хвилі ринули на палуби назустріч і одна одній, зіткнувшись у вихорі запеклого бою, — невтомно рубали й кололи мечі, потоками лилася кров, лунали крики болю і смерті.

Кожен убитий ішаранський моряк ставав жертвою для божкині Ерікала, і вона приймала цю кров і цю силу. Вона надималася, стаючи все більш лютою, пориваючись обернутися на бурю, зіткану з веселок і одвічних блискавок, пов'язану з вірянами, що її живили... і з самим жерцем. Його божкиня кидалася вперед, немов нетерпляча собака, що з усіх сил намагається вирватися на волю, щоб стрімко рвонути вперед, — і, відчувши це, Ерікал відпустив її.

Коли божество виринуло назовні, мов білий нестримний шквал, жрець заплющив очі і глибоко зітхнув. Мерехтливий вихор налетів на найближчий корабель Співдружності, понісся вгору по щоглах, ламаючи, наче гілки, реї, трощачи палубні люки. Божкиня занурилася в трюм і вирвалася назовні крізь дошки корпусу різнобарвним виверженням, розгойдуючи корабель так, що перекинула його набік. У хмарі піни й бризок вона понеслася до наступного ворожого корабля, пірнула під воду і знизу розколола йому кіль.

Ерікал вже більше не міг керувати божкинею, але він сміявся, охоплений радістю руйнування, почуттям перемоги.

Здійнявши могутню хвилю, вкриту білими кучерями піни, божкиня ринула до наступного корабля і врізалася в борт, перекинувши судно. Тіла злетіли в повітря, мов пилинки, багато з них вже переламані й розірвані на шматки. Інші жертви намагалися відплисти подалі від небезпечного місця, але сутність пронеслася над ними і затягнула їх глибоко під воду.

Божкиня нагадувала величезний киплячий казан іскор, пари і водного вогню. Ерікал не зводив з неї очей, стиснувши кулаки. У його серці сплелися, перемішавшись, радісне збудження і дивне почуття нудоти, але він не намагався зупинити цю руйнівну божественну силу. Його божкиня мчала вперед, знаходячи все нові цілі.

Поруч із жерцем шаленіла у захваті Маґда, щосили луплячи своєю палицею по дошках палуби. Гетррени всі разом зайшлися якимось безсловесним лунким співом, і навіть таке незвичне поклоніння давало божкині ще більше сили та одержимості. Вона без упину розтрачувала свою енергію, свою матеріальну сутність — Ерікал відчував це, — проте не збиралася зупинятися. Райдужна істота роздирала і крушила щогли, такелаж, вітрила... вона трощила, руйнувала, топила все підряд.

Однак у цій великій битві було пошкоджено або потоплено і більше половини кораблів ішаранського флоту. Ще до появи божкині кілька кораблів були протаранені або спалені ворогом, а от решта ішаранських кораблів постраждали мимохіть від люті їхньої власної божкині. І хоча Ерікал намагався спілкуватися з нею, щоб її приборкати, він не міг достукатися до неї крізь червоне марево її нестямної сили. Вона нищила ворогів, перетворивши поле битви на суцільний хаос. Ніхто не міг протистояти їй.

І Ерікал любив її.

Кораблі хилилися й тонули під її ударами, а жрець витирав сльози, що текли в нього по обличчю. Похитуючись, він взявся за поручні і обернувся, щоб подивитися на острів Фулкор.

Там палала фортеця.