Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

103

Божок, мов несамовитий грозовий вал, котився по землі. Він зносив усе на своєму шляху, несучись вперед зі швидкістю метеора. Зітканий з диму і блискавок, сіючи жах і руйнування, божок розсікав повітря з громовим гуркотом, ще здалеку кидаючи виклик своєму супротивнику.

Розкотистий гул, що стрімко наближався, привернув увагу воїнів армій, які протистояли Оссусу.

Елліель, не в змозі поворухнутися, тремтіла всім тілом від щойно побаченого й пережитого. Тон переніс її в безпечне місце, але вона почувала себе так, наче земля тікає в неї з-під ніг. Його не стало — великої надії, яку Кур залишив, щоб врятувати світ. Таємна зброя. Точка опори! Вона вірила, що Тон був єдиною силою, яка могла здолати дракона.

Але дракон проковтнув його, мов якусь дрібну мошку. Здавалося, він дозволив поглинути себе.

Елліель упала на коліна. Невже він врешті-решт зрозумів щось у всіх тих загадкових відкриттях, які зробила Шадрі? Що саме Тон дізнався, після того як позбувся татуювання з руною забуття? Чи він просто припустився жахливої помилки? І тепер його не стало.

Оссус оглушливо заревів і піднявся на весь свій неосяжний зріст. А потім дракон видав громоподібний трубний клич, в якому лунав грізний виклик.

Із заходу по широкій розлогій рівнині, мов страхітливий шторм, наближався, неперервно ревучи, божок. Видовище двох могутніх протиборчих сил приголомшило Елліель, і вона дивилася на них, не вірячи своїм очам. Навіть армії Лютих застигли в мовчанні.

Вже забувши про Тона, Оссус розправив гігантські крила й здійнявся вгору, а з його роззявленої пащі, всіяної гострими іклами, вирвалося загрозливе ревіння, яким він зустрів свого величезного ворога. Божок кинувся на нього, і два велета зіткнулися.

На полі бою Уто знайшов понівечене тіло жінки-Хороброї — то була Дженна. Її обличчя було розчавлене, проте застиглі очі залишилися відкритими. Під тонкою чорною кольчугою виднілися вщент розтрощені кістки, які перетворилися на безформну масу. Уто пильно дивився на тіло Хороброї, намагаючись уявити, що могло спричинити такі страшні наслідки, а потім він побачив на її безживній руці золотий обруч реймера, і тепер вся його увага була прикута лише до нього.

Уто оглянув обрубок своєї руки. З нього все ще сочилася кров, шкіра й кістки були обпалені, а біль пульсував яскравіше за вогонь реймера, але він відсторонився від цього болю і відринув усе, що могло його відволікати.

Уто мав хороший меч, подарований конаґом Конндуром у нагороду за бездоганну службу. Але зараз цієї зброї було недостатньо, особливо для Хороброго... особливо для того, що може стати останньою битвою для всього світу. Він відкинув меч і став навколішки біля тіла Дженни. Однією рукою Уто намацав золотий обруч, зняв його і забрав її реймер собі. Підперши здорову руку коліном, він наклав манжету на місце й стискав її доти, поки золоті ікла не напилися крові. Він відігнав хвилю запаморочення, зосередившись лише на тому, що чекало його попереду. Конаґ, його конаґ... конаґ Адан віддав наказ, вимагаючи від нього вірності Хороброго.

Уто був готовий померти, але він виконає наказ, пам'ятаючи, ким саме він є. Він поверне собі честь, і, можливо, йому вдасться поранити велетенського дракона. Йому не було чого спокутувати, не було про що жалкувати, але він помре як Хоробрий, виконуючи наказ свого конаґа.

Він відчув, як зброя запалала. Вогняний клинок, породжений його кров'ю напівкровки, витягнувся вперед, хоча тепер колір полум'я був блідіший, ніж зазвичай. Уто ослаб, втратив руку, але він не був безпорадним.

Хоробрий повернувся до Оссуса, який саме в цю мить поглинув Тона, і з жахом побачив, як до них наближається щось іще більш жахливе — дика прадавня сила, в якій змішалися могутність первісних стихій, ревучі буремні вітри і найбільші страхи самого Уто.

Божок! Тут, у Співдружності! Він насувався із заходу як нічне жахіття, в якому переплелися мерзенні вірування та емоції, як прояв ішаранських практик, ішаранської помсти.

Уто заревів від люті й обурення. Він ненавидів цих дикунських істот так само сильно, як самих ішаранських тварюк. Але цей божок був удесятеро більшим за все, що Уто бачив раніше. І ця потвора дісталася сюди, в саме серце трьох королівств! Ця огидна ішаранська погань оскверняла собою землю всієї Співдружності.

Піднявши свій новий реймер, Уто відчув, як енергія помсти переповнює його, і він рушив туди, де от-от мали зіткнутися два чудовиська.

Раптом перед ним постала Елліель, перегородивши йому шлях. Очі в неї почервоніли, лице перекосило від ненависті.

— Я побачу тебе мертвим ще до кінця цього дня, Уто, чого б це мені не вартувало. Я не можу здолати Оссуса, проте можу позбавити світ від зосередженого в тобі зла! — Її трясло від горя й люті. Вона наблизилася до Уто, відводячи назад свій вогненний меч для рішучого удару. — Я так багато втратила, але я здобуду цю перемогу.

Уто підняв реймер, роздосадуваний тим, що Елліель заважає його останньому моменту слави. Руна забуття на її обличчі діяла на нього, як особиста образа.

— Ти марно витрачаєш свої сили. У мене наказ конаґа.

Божок і Оссус зчепилися один з одним, завдаючи могутніх ударів, намагаючись роздерти супротивника, здіймаючи в повітрі вихори енергії, трощачи землю під собою. Навіть маючи реймер, Уто з усією своєю люттю Хороброго був не більше, ніж пилинкою в цьому урагані.

Але він був Уто з Рифу, і він відмовлявся вважати себе безпорадним.

— Це буде моя остання битва. Забирайся геть з мого шляху!

Елліель так само стояла в нього на дорозі. Її реймер спалахував і гудів.

— Ти заплатиш за всі свої звірства.

— У мене багато боргів, які треба сплатити. — Уто дивився повз неї на вкритого чорною лускою дракона, що був завбільшки з гору. Хоробрий розумів всю безглуздість і нездійсненність свого завдання, проте всі на полі бою побачать, як він, Уто, кинеться на наймогутнішу силу, яку коли-небудь бачив світ.

Конаґ наказав йому. Наказав йому! І він був Хоробрим.

Елліель змахнула реймером, і він ледве встиг підняти свій вогняний клинок, щоб відбити її удар. Вона атакувала його знову, її губи скривилися від огиди.

— Ти вкрав моє життя, мій спадок.

Гнів, що охопив Уто, притупив біль у відрубаній руці. Він знову відбив її атаку.

— Ти продовжуєш робити ту саму помилку. Все це я зробив не тому, що мав щось проти тебе особисто. Ти просто виявилася зручним рішенням проблеми. — Позаду них дракон і божок зійшлися у смертельному двобої. Її втручання бісило Уто. Він мав битися з ними, завдати їм шкоди, поранити їх. Але замість цього він бився з Елліель.

— Ти ніколи нічого не значила для мене.

Елліель здригнулася, мов від ляпасу. І в цю ж мить Уто сильно вдарив її ногою в середину грудей, відкинувши зі свого шляху.

— Це мій час. Це мій спадок і те, як мене запам'ятають!

Більше не звертаючи на неї уваги, він підняв свій реймер і повернувся до дракона та божка.

Але ще до того, як він встиг зробити бодай крок, Елліель ударила його реймером. Її вогняний клинок розвалив груди Уто, розрубавши його майже навпіл. Коли він упав, Елліель промовила:

— Ти не заслуговуєш на почесну смерть.

Уто лежав на землі, а Елліель стояла над ним.

— Одна мить не визначає всього життя. — І поки два всемогутні чудовиська, не зупиняючись ні на секунду, билися позаду них, вона ще раз встромила реймер у тіло Уто й пропалила діру в його серці.

Король Адан прискакав до свого судерранського війська і наказав солдатам вишикуватися для оборони. Воїни підняли щити й мечі, проте навіть з посиленою димчастим склом зброєю армії Співдружності не могли зробити нічого, крім як спостерігати за бойовищем.

Ондер і Ласіс під'їхали до нього. Обидва Хоробрі зазнали легких поранень і були виснажені й забризкані кров'ю.

— Що нам робити, Володарю? — запитав Ласіс. На його лівій щоці виднівся глибокий поріз, по шиї тонкою цівкою стікала кров.

Адан не міг збагнути, яке призначення було в Тона. Чи був він створений Куром, щоб якось допомогти їм? Як міг Тон, маючи всі ті неймовірні здібності, які він демонстрував, виявитися таким... марним? Невже він дійсно був їхньою останньою надією?

Битва тривала, і Оссус, здавалося, став ще більшим, він, несамовито ревучи, намагався вчепитися іклами, роздерти пазуристими лапами аморфну, мінливу масу божка. Їхнє протистояння було схоже на ураган, що врізається в гору.

Але раптом величезний дракон змахнув крилами й позадкував, і Адан побачив, як його луска пішла брижами. Її блиск потьмянів, нагадуючи тепер підгнилу шкірку якогось плода. Потвора скорчилася й забилася в судомах.

— Схоже, Оссусу боляче, — зауважив Ондер. — Щось відбувається всередині нього.

Божок, не гаючи часу, знову спробував поглинути дракона, обхопивши його могутніми руками, зітканими з хмар та блискавок, і намагаючись розчавити, але Оссус, загарчавши, відбивався з усіх сил і зміг вирватися.

В Адана мороз пробіг по хребту, коли він згадав, що казала Шадрі... що казав Кур.

— Єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини.

Колір величезного дракона став змінюватися, він почав метатися, забився в конвульсіях. На його чорному лускатому тілі з'явилися зморшки, потім поповзли тріщини.

— Тон... — здогадався Адан.

Божок, користуючись слабкістю й розгубленістю дракона, гатив по ньому химерними кінцівками з грозових хмар і потужними розрядами блискавок. А потім ішаранське божество, охопивши супротивника з усіх боків, перетворилося на задушливий саван, що висмоктував енергію з дракона, але й саме воно виснажувалося від цих зусиль. І навіть коли божок вже помітно ослаб, він не здавався.

Оссус спробував змахнути крилами, і тонкі довгі кістки хруснули, наче все його тіло почало розсипатися. М'які перетинки крил обвисли, потім обірвалися. По грудях дракона побігли тріщини, які ставали все ширшими, ніби щось роз'їдало і ламало його зсередини, випалюючи нутрощі.

Спостерігаючи, як руйнується велетенське чорне серце всесвітнього дракона, як тріскаються його ребра, Адан був впевнений, що це якось пов'язано з Тоном, якому таки вдалося розкрити і втілити своє призначення.

Вигнувши назад зміїну шию і широко розчахнувши бездонну пащу, Оссус надривно затрубив, б'ючись в агонії. Природний каталізатор Тон зробив свою справу. Божок продовжував давити, вливаючи в примарний саван свою стихійну силу... і Оссус розпався, розділившись на шість менших драконів, які, в свою чергу, розсипалися на сотні набагато менших драконів.

Божок, хоча й був явно ослаблений битвою, розтягнувся, наче велика сітка, охоплюючи набагато більшу площу. Туманні димчасті щупальця вихоплювали з повітря незліченних дрібних драконів і розчавлювали їх. Окремі шматки гігантської рептилії ще продовжували розпадатися, стаючи все меншими й меншими, аж поки від Оссуса не залишилися тільки тисячі й тисячі новостворених ска.

Саме божество, поступово зменшуючись, зрештою перетворилося на легкий іскристий туман, що стелився над полем битви, на якому застигли в приголомшеному мовчанні армії Лютих і людей, а потім всіяв виснажену землю тихим дощем залишків магії, яка поверталася у світ.

Навкруги, немов накривши всіх беззвучною тінню, запала німа тиша.