Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

13

Вперше у своєму житті учитель Онзу був стривожений тим, що він більше не може довіряти іншим Хоробрим. Його розуміння всесвіту похитнулося, коли він побачив у диму реймера, як насправді було вбито конаґа Конндура, і коли він дізнався, як низько пав Уто. Його розум відмовлявся повірити в існування Хороброго, який зрікся власної честі. Онзу почувався так, наче світ раптом нахилився, і тепер він намагався заново віднайти рівновагу в ньому.

Онзу сподівався, що Уто єдиний, кому не можна довіряти, проте як він тепер міг бути впевнений у цьому? Багато Хоробрих були готові долучитися до війни помсти, і вони відгукнулися на заклик Конвери. Уто був зобов'язаним Хоробрим конаґа, якого всі вони заприсяглися захищати.

Коли Онзу рушив на коні крізь ліс, повертаючись у тренувальне селище, слідом за ним ішов Ондер, запилений і втомлений, але сповнений надії. Знеславлений Хоробрий мав би пам'ятати цю дорогу, адже він багато років тренувався в селищі під керівництвом свого батька. Але молодий чоловік нічого з цього не пам'ятав — через руну забуття. Навіть такі прості спогади з тих часів, коли він був Хоробрим, було відібрано в нього.

Двоє чоловіків рухалися швидко. До сідла коня вчителя була приторочена торба з провіантом, а ще один мішок ніс на плечах Ондер. Спочатку він засипав учителя питаннями.

— Як я можу допомогти? Що ви хочете, щоб я зробив? — Ондером рухала не допитливість — він був мало не в розпачі. — Як вас звати? Скажіть, будь ласка.

Нарешті учитель поглянув униз на хлопця зі свого сідла.

— Мене звати Онзу. Колись ти знав це.

Молодий чоловік відповів йому безтямним поглядом, тож учитель просто поїхав далі. Серце майстра пронизав біль від розуміння того, що його власний син не пам'ятає його.

Онзу бачив, що юнак сповнений каяття і разом з тим збитий з пантелику. Ондер вважав себе хорошою людиною та достойним бійцем. Він не міг змиритися з тим, що він — боягуз. Але ніхто не в змозі зрозуміти свою справжню природу, поки не потрапить у критичну ситуацію. У Міррабаї молодий Хоробрий не витримав випробування, коли вони з Уто протистояли божку. Тоді Ондер втік. І те, що тепер він цього не пам'ятав, нічого не значило.

І все ж, побачивши біль, порожнечу й жагу діяти, що переповнювали душу сина, учитель Онзу мимоволі відчув дещицю жалю до хлопця. Можливо, його знеславлений син зможе хоча б частково спокутувати свою провину. Доручення, яке він збирався дати Ондеру, було йому цілком під силу, і ніхто не стане заважати йому це виконати.

Підопічні Онзу, яких він тренував у глухому селищі, завжди були напоготові. Дозорці в лісі одразу помітили наближення чоловіків. І якщо вчителя всі знали, то чужинця з татуюванням — ні. Онзу почув умовлені трелі удаваного пташиного співу серед густих крон дерев. Пташині крики його учнів звучали, можливо, надто штучно, але знеславлений Хоробрий нічого не помічав. Поглинений своїми думками, Ондер, опустивши голову, важко брів уперед.

Прихована стежка серед опалого листя стала помітнішою, і незабаром посеред букового лісу відкрилася галявина, на якій виднілося декілька будиночків та місце для тренувань. Діти зібралися на околиці селища, очікуючи повернення свого вчителя, — нетерплячі, зацікавлені, деякі стривожені. Кілька учнів працювали в саду. Найстарший хлопець, Ріґґ, стояв на варті, в одній руці тримаючи тренувальну палицю, а в іншій — справжній короткий меч. Онзу вдоволено відмітив, що Ріґґ та інші учні були готові до бою, якщо в цьому виникне потреба. Вони уважно розглядали новоприбулого, який мав риси Хороброго-напівкровки, проте не був одягнений, як вони.

Найстарша дівчина, Вітора, вийшла вперед і спитала:

— Що це в тебе на обличчі?

Учитель Онзу втрутився, перш ніж його син встиг відповісти.

— Краще сподівайся, що сама такого ніколи не отримаєш! Це руна забуття, знак ганьби. Цього чоловіка звати Ондер. Будучи Хоробрим, він явив страшне боягузтво, тому група Хоробрих покарала його цим знаком, стерши спадок і спогади.

Тепер учні поглянули на Ондера так, наче то був гній, що прилип до їхніх черевиків. Зганьблений юнак похилив голову.

— Мені шкода. Я не пам'ятаю. Але я... — Він, схоже, прийняв якесь рішення і підняв голову, щоб зустрітися з ними поглядом. — Я маю написаний Уто лист і можу прочитати вам, що, за його словами, я зробив.

— Що ти насправді зробив, — суворим тоном виправив його учитель Онзу. — Але, як я дізнався, правда й те, що слову Уто довіряти не можна.

— Якщо він більше не Хоробрий, то що він тут робить? — поцікавився Ріґґ. — Ми маємо його покарати? Чи охороняти?

— Він допоможе нам, — відповів Онзу, спішившись. — Я вирішив, що він може бути корисним.

Надія осяяла обличчя Ондера.

— Я все зроблю. Тільки накажіть. Я вам доведу.

— Я тобі скажу, що робити. Тут багато що зміниться. Я скоро поїду звідси, мої учні залишаться в селищі, а тобі я дам окреме завдання... шанс проявити себе. Поговоримо за обідом.

Ондер поклав свій мішок з припасами на дерев'яну лаву, учитель розв'язав торби, а діти допомогли розпакувати речі. Онзу витягнув свіжий буханець хліба, розгорнув велику копчену форель і дістав достатньо яблук, щоб вистачило всім. Вітора принесла миску червоних помідорів, зібраних з їхніх грядок.

Ондер намагався допомагати, але учні, як добре навчене військо, де кожен знає своє завдання, швидко готували обід. Знеславлений Хоробрий зрештою присів і просто спостерігав за їхніми злагодженими діями, а потім подякував, коли перед ним поставили їжу. Усі зібралися навколо вчителя Онзу, що умостився на поваленій колоді, з якої зазвичай учителював.

— Перше, що тобі слід знати: Уто — це зобов'язаний Хоробрий конаґа. Він служить конаґу Мандану і захищає його, а до того служив Конндуру Хороброму.

Юнак із татуюванням торкнувся свого обличчя.

— Уто — це той, кого я зрадив.

— Уто зрадив нас усіх, — гримнув Онзу. — Він збрехав.

Молодий чоловік розгублено закліпав.

— Тоді... може, я не винен? Може, цей лист...

— Ні, лист правдивий. Коли я вперше почув цю новину, то сам не міг у це повірити, проте в Міррабаї було багато свідків, не тільки Уто. Ти дійсно повівся як боягуз і заслужив своє покарання.

Ондер знову опустив голову й кивнув.

— Злочини Уто не мають нічого спільного з твоїми.

Твердим та спокійним голосом учитель розповів, як Елліель облудно звинуватили і як стерли її спадок, аби приховати ганебну правду про ішаранських полонених.

— Ми ненавидимо ішаранців, — пробурмотів Ріґґ.

— Так, ми їх ненавидимо, — погодився вчитель Онзу, — проте безчесність і віроломство ми ненавидимо ще дужче. Елліель повернула собі свої спогади й тепер служить королю Колланану в Нортеррі. Він знає правду про те, що сталося з нею, і він написав листа своєму братові Конндуру, розкривши злочини Уто проти Елліель. — Онзу замовк, помітивши, що всі присутні дивляться на нього. Вони уважно слухали, припинивши їсти. — Але конаґ Конндур був убитий до того, як надійшов цей лист. Він так і не дізнався правди.

Ріґґ жваво закивав:

— Це були ішаранці.

— Це були не ішаранці! — гаркнув Онзу, сам здивувавшись своїй гарячковості. — І це набагато жахливіший злочин: насправді вбив конаґа — того, кого він повинен був захищати. А все заради того, щоб спровокувати війну помсти. Я знаю це достеменно. — Він замовк, чекаючи, що хтось поставить під сумнів його слова. — Ви бачили минулої ночі, як я спалив пасмо волосся і викликав спогади Уто, але ви не знали, що бачите. Ось чому зараз все змінилося. Я не можу дозволити цьому злочину залишитися безкарним. Три королівства не можуть цього дозволити.

Знеславлений юнак не зводив з майстра очей, всередині нього вирували невимовлені запитання, на які не було відповідей.

— Але... навіщо? Як?

Скривившись, бо отрута спогадів виявилася вкрай гіркою, майстер Онзу описав, що саме скоїв Уто. На обличчях учнів читалася огида, молодий Ондер розхитувався з боку в бік, але учитель продовжував свою розповідь.

Приховуючи свій злочин, Уто скликав усіх вірних Хоробрих до Конвери, де він збирався повести їх на довгоочікувану війну проти ворогів-ішаранців.

— Вони були нашими ворогами, це правда, — визнав Онзу. — Проте ішаранці не вчиняли цього злочину. — Він поглянув на своїх юних учнів. — Пригадуєте, як Уто приходив сюди? Тоді він відмахнувся від моїх застережень щодо Лютих і Оссуса, зосередившись лише на війні помсти.

Згадавши Титана й Дженну, двох Хоробрих, які заїжджали до нього по дорозі до Конвери, учитель Онзу ще більше стривожився. Ці двоє відгукнулися на заклик Уто, розірвавши свої зобов'язання з лордами, в яких були на службі, і без жодних сумнівів вирушили через усю Співдружність до Конвери. Коли Онзу розповів їм, як Уто зрадив Елліель, обоє знехтували почутим, наче це не мало особливого значення. Титан і Дженна — і скільки ще Хоробрих — були готові миритися з таким безчестям заради досягнення великої мети — війни помсти. Вони обрали те, що їм у поточних обставинах було зручно вважати моральним, замість того, щоб дотримуватися обітниці непорушно керуватися честю у всіх своїх діях, не допускаючи жодних компромісів.

— Хоча король Нортерри Колланан знає, що Уто і лорд Кейд заподіяли Елліель, — продовжив розповідь Онзу, — він не підозрює, що саме Уто таємно вбив Конндура, щоб спровокувати війну. Йому треба про це повідомити.

Наставник, нахилившись уперед на поваленій колоді, повернувся до Ондера.

— Хтось має принести ці новини в Нортерру. Мені потрібен посланець, І який розкриє правду про Уто, розкаже Колланану Молоту, що ішаранці не скоювали страшного вбивства його брата... що це справа рук зобов'язаного Хороброго Конндура.

Він замовк, пильно дивлячись на Ондера.

Юнакові знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, чого від нього хоче вчитель.

— Я? Ви хочете, щоб я поїхав із цим посланням?

— Саме тебе ніхто не спробує зупинити, — відповів майстер Онзу. — Інші Хоробрі настільки одержимі ідеєю війни помсти, що для них неприйнятні жодні перешкоди на шляху до неї. Вони не ставлять її під сумнів. Я не можу собі уявити, що вони могли б спробувати завадити своєму товаришу-Хороброму доставити послання в Нортерру, але.... — Він зітхнув. — Але є багато такого, чого я донедавна не міг собі уявити. Однак я майже впевнений, що жоден Хоробрий не марнуватиме й хвилини на чоловіка з руною забуття на обличчі.

— Ви... ви довірите мені настільки важливу справу? — Ондер не міг повірити в те, що почув, але його очі сповнилися надії.

— Майбутнє завжди важливіше за минуле. Я хочу вірити, що один епізод у спадку твого життя не визначає весь життєвий шлях, — відказав наставник, сподіваючись, що не пошкодує про це рішення. — Я даю тобі цей шанс із почуття милосердя та співчуття. Будь ласка, не змусь мене пошкодувати про це рішення.

Ондер різко випростався, наче в нього вдихнули нове життя.

— Я вас не підведу. Можливо, одного дня я знову заслужу право бути Хоробрим.

Малоймовірно, якщо не цілковито неможливо, щоб Хоробрий з руною ганьби повернувся до їхніх лав, проте так само, як людині потрібні їжа та вода, їй потрібна і надія. Онзу дав її Ондеру.

Наставник підвівся і подивився на своїх вихованців.

— Я довіряю вам усім. Я знаю, що навчив вас як слід, навіть якщо інші Хоробрі забули про свої найважливіші цінності. — Серце раптом пронизав біль, коли він згадав, як старанно тренував свого сина багато років тому, як пишався ним, коли відправив хлопця із селища, щоб той став паладином. Тепер Онзу вдивлявся в обличчя Ондера, намагаючись зазирнути вглиб крізь руну забуття. — На твоєму шляху може виникнути чимало небезпек.

Ти не повинен вагатися. Король Колланан мусить знати, що сталося насправді, щоб він міг прийняти рішення, ґрунтуючись на правді.

— Чому ви не хочете особисто доставити послання, учителю Онзу? — запитала Вітора. — Хіба король Колланан не повинен почути це від вас?

— Я мушу їхати в протилежному напрямку.

Юні учні намагалися виглядати хоробрими та впевненими.

— Куди ви їдете? — запитав Ріґґ. — Як довго вас не буде?

— Я збираюся до Конвери. Я знаю свій обов'язок. — Він посміхнувся учням. — А вам я довіряю подбати про селян. — Він рушив до свого житла. — Я знову вдягну свої чорні обладунки Хороброго — плащ, рукавиці, чоботи. Я сам піду до Уто й висловлю йому в обличчя все, що він накоїв.

І не повернуся, поки не виконаю свій обов'язок.