Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

91

Гори тремтіли від неймовірної сили, що нуртувала в їх глибинах, готова вирватися назовні. Маги вже закінчили виготовляти свою хитромудру зброю, скориставшись для її створення природними матеріалами, і нарешті магічні машини були готові. Вони почали скрипіти й рухатися.

Королева Кору підійшла до двох своїх головних магів, один з яких володів магією піщаних Лютих, а інший — крижаних, і вони могли черпати останні крихти сили, яка ще залишалася у виснаженій землі.

Втім королева не почувала себе переможницею, натомість її охопила якась щемлива жалість. Стародавні війни знищили так багато важливого й цінного у світі, і це в ті часи, коли від самого початку можна було об'єднати всіх Лютих. Якби її предки просто згуртували всі свої сили, щоб виконати волю Кура, зробивши це тисячі й тисячі років тому, то світ давно міг би стати досконалим і залишався б таким. Але натомість вони змарнували стільки часу.

Кору розлютила думка про згаяний час і втрачені можливості, про той довгий шлях, який пройшла її раса, так і не виконавши свого призначення, і в міру того, як її лють наростала, магія, якої ставало все більше в повітрі, підхоплювала її гнів і посилювала його. Це відчуття дивним чином відлунювало й билося всередині її свідомості. Вона з такою силою стиснула білу долоню в кулак, що її гострі нігті впилися в шкіру.

Аксус та Ілон віддали іншим магам наказ задіяти виготовлену зброю. Великі пристрої почали світитися, а поруч з ними Люті готувалися пустити в хід свою власну силу. Маги вишикувалися в один ряд, здійняли вгору міцно стиснуті кулаки і, на мить завмерши, одночасно вдарили ними по землі. Цей удар послав потужні магічні хвилі вглибину гір, і неймовірної сили поштовх струсонув гору Вада, проникнувши аж до самої її основи.

З гирла вулкана повалив дим і хлинула кипуча лава, немов кров з відкритої рани.

— Ми відчуваємо темряву і зло, моя королево, — сказав Ілон. І хоча на його тілі й досі виднілися шрами від опіків після попередньої зустрічі з драконом, мага переповнювало радісне збудження від передчуття великих звершень. — Ми піднімаємо їх на поверхню. За допомогою наших власних сил і нових пристроїв ми струсонемо гори, а потім повернемо зброю проти Оссуса.

Кору жестом вказала на свою величезну армію, а тоді кинула погляд на розлогий людський табір.

— Ми вирвемо дракона з його сну й змусимо його вступити з нами в бій. — Вона скривила вуста. — І він помре.

Саме в цю мить на них налетіли хмари диких ска, викликавши невдоволення й роздратування королеви. Вони носилися у всі боки, шипіли й клацали дзьобами, діймаючи Лютих. Ці істоти були надокучливими крихітними частинками великого дракона, схожими на окремі лусочки, що залишилися від скинутої змією шкіри... але ці маленькі дракончики й шпигуни були всього лише задерикуватими летючими розбишаками, а не злобними й лихими створіннями. Людям, схоже, вдалося досягти з ними згоди, вибудувавши незбагненне взаєморозуміння.

Немов приваблені цією останньою битвою, знаючи, що вже зовсім скоро з'явиться Оссус, ска раптом опинилися повсюди. Робота могутніх магів Лютих тривала, а розлючені воїни тим часом вбили багатьох птахів-рептилій, хоча це було більше схоже на спроби влучити в крижаних метеликів посеред темної ночі. Зрештою королева Кору гукнула своїм магам, вельможам і воїнам, щоб вони готувалися до важливого протистояння.

— Прокинься, Оссусе! — Її слова луною прокотилися поміж вершинами, і у відповідь на її заклик у небі прогримів грім. — Прокинься!

Скалічена By, все так само безсила й безпорадна, лежала паралізована на своїх жорстких дерев'яних ношах. Щоб завдати їй ще більших мук, двоє воїнів припідняли її, аби вона могла бачити кульмінаційний момент усієї роботи Лютих. Кору більше не отримувала задоволення від споглядання жалюгідної руїни, на яку перетворилася колись велична королева. Тепер By була такою ж нікчемною, як будь-який з мамулів.

Аксус та Ілон підняли кулаки й знову різко опустили їх, вдаривши в землю. Решта магів зробила те саме. Величезні крижані лінзи, вмонтовані у вигнуті каркаси з пісковика, почали обертатися й гудіти.

Навколо них повітря пішло брижами, а світло в небі почало мінятися, викривляючись химерним чином. Магічні хвилі проникали в глибини гір, розхитуючи їх, аж поки не затуркотіла вся земля довкола, і тоді десь далеко внизу ворухнулося величезне страхітливе зло. Потривожені хвилями магії, тисячі ска розлетілися вусібіч, метушливо змахуючи кольоровими крилами. — Ще раз! — наказала Кору, і маги вдарили по горі знову.

Колланан з Бірчем їхали серед Лютих, і зараз король не почував себе таким розгубленим і зневіреним, як тоді, коли першого разу приїздив до чужинців разом з Ласісом.

— Ми повинні змусити Кору прислухатися до нашого попередження, — сказав він Бірчу. — Ти її знаєш.

— Вона мене слухає. Іноді, — відказав хлопчик. — Коли хоче.

Вони рухалися крізь великий військовий табір, і Шторм не сахався ні від вовкоконей, ні від аугів, а Бірч без жодного страху роззирався навколо. На плечах Колланана лежав підбитий хутром нортерранський плащ, а свій бойовий молот він прилаштував у себе при боці, так щоб його можна було легко витягти, але сам король, в'їхавши до табору, не зробив жодного загрозливого жесту. Його королівська постать виглядала велично, хоча на Лютих нелегко було справити враження.

Він підвищив голос, звертаючись до воїнів, що стояли неподалік.

— Де Кору? Я маю поговорити з вашою королевою. Це невідкладна справа.

Найближчий воїн піщаних Лютих глянув на короля Нортерри без особливого інтересу.

— У неї багато невідкладних справ. — Проте, помовчавши, кивнув у бік шеренги магів та їхніх дивних механізмів.

Поруч зі скупченням фігур у мантіях Колланан побачив інших Лютих і серед них — високу постать білявої королеви. Він направив Шторма до неї, а тим часом навколо короля та його онука кружляли ска.

Маги змусили землю задвигтіти. З гори Вада в небо валив густий дим, наповнюючи повітря запахом гару й попелу. Хребет дракона здригався від довгої серії поштовхів.

Маги навіть не підняли очей, коли Колл наблизився до них і зіскочив зі свого бойового коня, хлопчик теж зістрибнув на землю і став поруч із дідусем. Король узяв до рук бойовий молот, але тримав його радше як скіпетр, а не як загрозливу зброю.

Королева Кору обернулася, упізнала Колланана і просвітліла, побачивши Бірча.

— Ви прийшли, щоб побачити нашу перемогу.

— Я прийшов благати вас передумати, — відказав Колл. — Нехай дракон лежить собі й спить далі. Хіба у світі й без нього не достатньо зла?

Неподалік пролунав чийсь глузливий сміх.

— Навіть людина не виявляє до тебе жодної поваги, Кору!

Колланан глянув униз і побачив піщану Люту, підперту на ношах, як мішок із зерном. Її голова хиталася з боку в бік, обличчя кривилося в злобних гримасах, але решта тіла не рухалася. Колл заговорив, не приховуючи свого презирства.

— Королева By. Ви виглядаєте набагато... слабшою, ніж тоді, коли я бачив вас у вашому палаці в пустелі.

Вона загарчала на нього, не в силах поворухнутися.

Королева Кору розсміялася, потім відвернулася від своєї безпорадної суперниці і звернулася до короля.

— Що саме я маю передумати? Наша раса тисячоліттями відволікалася на другорядні справи, і тепер ми нарешті досягнемо головної мети, яку було визначено для нас.

— Але навіщо? — запитав Колл. — Ви вже воювали з драконами, і вони завдали вам великої шкоди. Навіщо приводити в цей світ іще більше драконів?

Королева крижаних Лютих закліпала очима, ніби не розуміючи, про що говорить король.

— Тому що саме це Кур доручив нам зробити.

Знову зареготала розпластана на ношах By, і Колланан пройшов повз неї, зосередившись на королеві Кору.

— Навіть якщо ви розбудите дракона, навіть якщо вам вдасться його вбити, після цього світ буде знищено. І вся моя раса зникне.

— Новий світ буде кращим. — Кору відкинула назад своє довге волосся кольору слонової кістки. — Він стане досконалим, таким, як хотів Кур.

— Хіба не краще, якщо ми всі разом зробимо все можливе, щоб виправити світ своїми силами? — запитав Колл.

Тепер Бірч, благально дивлячись на королеву, вийшов уперед.

— Будь ласка, не будіть дракона. У світі й так достатньо болю і зла. Дайте всім пожити у спокої. Хіба так не краще? — Хлопчик спробував скористатися своїм близьким зв'язком із Кору, щоб посилити її прихильність до нього. — Тоді я зможу й далі відвідувати вас.

Холодна королева підняла руку й простягнула її до Бірча, але потім зупинилася і опустила її. Вона задерла підборіддя й розправила плечі. За суворим виразом на її обличчі проступила якась незрозуміла невпевненість, але королева не хотіла, щоб її рішення ставилися під сумнів. Її тон став більш різким.

— Це причина існування нашої раси. Це наказ, який дав нам наш бог. Ми створили людей дуже давно, щоб вони допомогли нам виконати саме це завдання, і я не можу перейматися долею вашої раси. Якщо ми не знищимо Оссуса, то Кур ніколи не повернеться! Ми повинні повернути його.

— Яке людям діло до Кура? — напосідав Колланан, відчуваючи досаду й гнів. — Не він нас створив. Не він врятував нас. Після того, як Люті зруйнували світ, нашій расі довелося виживати самотужки. І ми чудово впоралися.

Кору відвернулася від нього, ніби вона більше не мала наміру бачити ні його, ні Бірча.

— Ви залишаєтеся? — запитала вона через плече. — Можете подивитися. Хлопчик, можливо, захоче побачити все, що тут відбудеться.

Королева Кору подала сигнал, і маги запрацювали зі своїми величезними механізмами, вливаючи енергію в крижані лінзи. Руйнівна зброя спрямувала в гори ще більші потоки магії.

Усе військо Мандана вирушило в похід, і сам він знав, чого від нього очікують, знав свої обов'язки конаґа. Але хай він і очолював справжню армію Співдружності, ідучи верхи в пишному королівському вбранні, у підбитому хутром парадному плащі і з мечем при боці, насправді він знав, що не готовий до всього цього.

У глибині душі Мандан розумів, що більше не може покладатися на Уто, зрадника і вбивцю Уто... але Уто — це все, що він мав. Він почувався так, ніби його тягнуло в різні боки, рвало на шматки, проте він силоміць нагадував собі, що він — конаґ. Мандан пошепки повторював собі ці слова знову й знову, намагаючись вчепитися хоча б за це.

Похмурий Хоробрий їхав поруч, ніби тим самим знову засвідчуючи свою вірну підтримку, навіть якщо Мандан більше не міг вірити йому. Мандан більше нічому не міг вірити.

Єдине, в чому він був певен, — це те, що Адан і Колланан виступили проти нього. Вони стали його ворогами, вони зібрали армію для походу на Конверу. Навіть якщо він не вірив, що Уто по-справжньому служить йому як вірний зобов'язаний Хоробрий, він був упевнений, що Судерра й Нортерра виступили проти нього. Його брат і дядько розіслали свій мерзенний указ, і тепер він, конаґ Мандан Повелитель кольорів, поведе свою армію до перемоги і розгромить бунтівників.

Це був його обов'язок як конаґа.

Прослуживши стільки років наставником Мандана, Уто розумів його, як ніхто інший... Він їхав поруч з конаґом і, здавалося, читав його думки.

— Наша армія розгромить ворожі сили. Ми знищимо королів-зрадників, і всі їхні піддані знову засвідчать вірність вам, мій конаґу. — Уто помовчав, а потім додав: — Як і я.

Мандан подумав про свою картину битви при Янтоні, де були зображені розкидані на землі тіла переможених бунтівників... згадав, як він уявляв себе на коні, високо підносячись над битвою, уявляв, як розмахував мечем, вбиваючи всіх, хто посмів не скоритися йому.

— Чи довго триватиме бій, перш ніж вони здадуться? — запитав Мандан.

— Не довго, якщо їм стане розуму, мій конаґу, — відповів Уто. — Я ретельно навчав вас битися на мечах, і ви дуже вправно володієте клинком. Ви переважаєте будь-якого ворога, з яким можете зіткнутися. — Після деякого вагання він додав. — Але я захищу вас.

Мандан торкнувся руків'я свого меча і несподівано відчув запаморочення. Уто давав таку саму обіцянку Конндуру Хороброму і все одно вбив його. Мандан різко вдарив коня п'ятами, змушуючи його скакати швидше, наче це могло допомогти йому втекти від образів убитого батька, які раптом наринули на нього.

Позаду сотні солдатів нестримним потоком сунули вперед, долаючи шлях через перевал. Дорога звивалася й петляла серед гір, роблячи різкі повороти, аж поки не вивела його армію до сідловини перевалу, звідки відкривався чудовий вид на західний схил Хребта дракона.

Мандан очікував побачити там два невеликі війська, що стали табором в передгір'ї, строкату групу бунтівників, яких потрібно розбити. Натомість він побачив величезну бойову силу, набагато більшу, ніж він розраховував. Тисячі піших і кінних воїнів, вози з припасами та ряди наметів, над якими майоріли прапори Судерри й Нортерри.

Він також побачив ще одну неймовірну військову потугу, щось нелюдське. Це були ніколи досі не бачені істоти в металевих обладунках, одні — в холодних біло-блакитних тонах, інші — в сяючих мідно-золотих. Деякі з них сиділи верхи на страхітливих звірах, а інші зводили дивовижні машини. Вони жбурляли в гори магію, від якої тремтіла земля.

Мандан ахнув.

— Це... це Люті! — Він ошелешено уставився на величезну армію, яка виявилася зовсім не легендою, а реальністю, і в нього по шкірі поповзли сироти. — Це Люті, — повторив він, і його голос упав до шепоту, а його армія тим часом з гуркотом проходила повз нього, долаючи перевал.

Уто глянув на нього, а потім кинув лютий погляд вперед, ніби не бачачи внизу чужинців.

— Ми знаємо нашого ворога, — сказав він. — В атаку!