Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

46

Мандан, забравши в посланця-утаука доставлений ним зрадницький указ і наказавши кинути його у в'язницю, направився до своїх покоїв у вкрай поганому настрої. Уто навчив його ніколи не показувати іншим свою слабкість або недостойні конаґа емоції. Тільки його зобов'язаний Хоробрий міг так розмовляти з ним, і, попри роздратування, Мандан розумів, що це була правильна порада.

Мандану бракувало порад свого наставника, проте він знав, що конаґ повинен приймати власні рішення, навіть якщо вони непрості. Він спробував уявити, що сказав би Уто, дізнавшись про відкритий бунт королів Нортерри та Судерри.

У своїх королівських покоях він сидів, згорбившись, у кріслі перед каміном, в якому гуло яскраве полум'я. Його знобило, і цей холод проникав у його кістки глибше, аніж прохолодне осіннє повітря. Вогонь у каміні здавався голодним, і Мандану захотілося нагодувати його. Він перечитував образливий указ знову й знову, обурюючись несправедливими звинуваченнями, які Колланан і Адан висунули проти нього та Уто. Вони перекрутили те, що сталося насправді, і зняли всю провину із себе! Насправді саме його і дядько і брат порушили Хартію Співдружності, бо ні одне з їхніх королівств не відгукнулося на його заклик надати допомогу у війні проти Ішари.

Як королі, вони несли відповідальність за захист усієї Співдружності, але натомість погрузли в дрібних містечкових проблемах і прийняли на віру трактирні байки про стародавні раси та драконів.

Мандан сердито уставився на лист. Його очі ніяк не могли зосередитися на страшних речах, у яких звинувачували Уто. Навіщо зобов'язаному Хороброму вбивати свого конаґа? Це було просто неможливо, безглуздо.

Його думки знову й знову поверталися до тієї жахливої ночі. Жоден Хоробрий — жодна людина! — ніхто не міг би вчинити щось подібне з таким добрим чоловіком, як Конндур Хоробрий. Тільки ішаранські тварюки можуть бути такими жорстокими. Те, що Адан і Колланан звинувачували Уто в такому звірячому насильстві, лише доводило, наскільки самі вони непорядні. Не можна дати їм знищити три королівства. Мандан цього не дозволить.

Уто ніколи б такого не зробив.

Правда ж?

Він зім'яв указ і жбурнув його у вогонь, спостерігаючи, як папір темніє і зрештою чорніє. Навіть вогонь, здавалося, відмовлявся знищувати це послання, і воно довго горіло. Мандан заскреготав зубами. Чому все навколо проти нього?

Лордів Джадсона і Друна посадили під замок у гостьових покоях і приставили охорону. Першим його поривом було кинути їх у підземелля разом з Доннаном Ра, але навіть його нові Хоробрі радили йому не робити цього поспішного кроку.

— Ваші лорди-васали не зрадники, як ті два королі, Володарю, принаймні поки що, — мовив Титан своїм глибоким голосом. — Вони просто почули брехливе звинувачення, але не з власної вини.

Дженна, як завжди, злилася.

— Наступного разу ми подбаємо про те, щоб ніхто не з'явився перед ваші очі з такими дурницями. — Її обличчя виглядало втомленим. — Але все одно ці два лорди вже не зможуть забути слів, сказаних у їхній присутності. Вони мають залишитися під вартою.

— Та все ж необов'язково це має бути холодна сира камера, — втрутився Титан. — Нехай вони покажуть свою вірність.

Мандан погодився.

— Так, я розглядатиму це як випробування. Якщо вони напишуть листи і викличуть своїх бійців, щоб ті приєдналися до моєї армії, то можуть залишитися в гостьових покоях, під охороною. — Його обличчя потемніло. — Якщо ж відмовляться, то їхнє місце в темних підземеллях разом з іншими щурами.

Джадсон і Друн слухняно написали й відправили листи, викликаючи свої регулярні армії до Конвери, і Мандан був певен, що їхні солдати прибудуть якнайшвидше. Це давало йому достатньо часу, щоб спланувати, як придушити бунт, для чого, ймовірно, доведеться відправити військо в похід через гори. Він повинен діяти швидше, щоб випередити своїх ворогів.

Попіл спаленого указу осів на вугіллі, проте залишена ним темна пляма не зникла. Зрадницький заколоту Співдружності нікуди не дівся. Навіть зараз, у цю саму мить, Колланан і Адан збирали свої війська, щоб скинути його з трону.

А Уто десь далеко за морем!

Мандан здригнувся, почувши тихе хихотіння позаду себе. Він підхопився на ноги і, обернувшись, побачив Ліру, що лежала, розпластавшись, на канапі. Схоже, ще до його приходу вона звалилася на неї і лежала там у мовчазному заціпенінні. Тепер же вона привстала, спершись на лікоть, і уїдливо дивилася на нього червоними очима.

— У тебе все розвалюється, — заговорила Ліра. — Як будинок, що почав руйнуватися. Твоє перше погане рішення вибило опорну балку, потім попадали інші, і тепер Співдружність продовжує розвалюватися. — Вона засміялася голосніше. — Вона продовжує розвалюватися — через тебе!

— Ти не тямиш, що говориш, — гримнув на неї Мандан.

— Ти послав мого батька напасти на Нортерру. Тепер він мертвий, і вся Співдружність повстала проти тебе. Ти не повинен був цього робити.

Мандан несподівано підскочив до Ліри, очікуючи, що та здригнеться і зіщулиться, як вона часто робила раніше, але цього разу вираз її обличчя був зухвалим. Невже вона перестала пити так багато макового молочка? Він волів би, щоб вона залишалася в безпорадному напівсонному стані.

— Той посланець, утаук, приніс жахливі новини. — Вона змусила себе прийняти сидяче положення. — Думаєш, по дорозі він не говорив про це з іншими утауками? Звісно ж, говорив! Думаєш, слуги в замку не шепочуться про те, що сталося? Всі знають, Мандане. — Ліра пирхнула. — Вони знають, що влада вислизає в тебе з рук, і в усьому винен ти сам.

Ліра знову засміялася, і він вдарив її по обличчю з такою силою, що вона впала назад на подушки. Від удару на її блідій щоці з'явилася велика червона пляма.

Ліра шморгнула носом, потім змусила себе знову сісти.

— Я твоя королева, і я втрачу все разом з тобою. Через тебе!

У Мандана від жаху похололо все тіло, коли до нього дійшло, що вона сказала. Невже чутки вже вийшли з-під його контролю? Він схопив посланця-утаука, кинув його до темниці, щоб той не зміг переповісти ці облудні звинувачення нікому іншому... але що, як Доннан Ра вже встиг поговорити зі своїми друзями-утауками? Що, як вони далі поширили цю чутку, і вона розійшлася, наче небезпечна пошесть?

Він подумав про незліченні торгові каравани утауків, про купців і мандрівників, чий шлях пролягав через усі три королівства. А як щодо всіх тих торгівців на ринках, які купували товари в утауків, корчмарів, які давали притулок подорожнім, як щодо громад утауків, які вели справи в столиці, а потім рухалися далі, стаючи таборами поблизу доріг, що проходили вздовж річок?

А ще ж є капітани барж та інші робітники, що перевозять товари, курсуючи вгору і вниз по річках Блакитноводій та Крикіет, а як щодо вантажних суден, що ходять вздовж узбережжя? Вони всі говоритимуть про це.

Мандан відчув, як у нього по шкірі поповзли сироти. Як він міг це зупинити?

Він відвернувся від Ліри, яка сиділа, згорбившись, на дивані, потираючи свіжий синець, але виглядала явно задоволеною тим, як їй вдалося йому дошкулити.

Після того як великий флот відплив до Ішари, у Мандана залишилося в Конвері небагато солдатів. Як би відреагувала ця менша частина його армії, якби почула брехню про те, що Уто вбив конаґа Конндура? Мандан знав свого наставника краще за всіх, навіть краще за свого батька. Уто був вірним, відданим і вже декілька разів рятував Манданові життя.

Титан і Дженна, його нові захисники, не вірили, що Уто міг скоїти такі злочини, але інші могли повірити, і Мандану ніяк не вдасться зупинити ці розмови. Можливо, деякі з його солдатів дезертирували б уночі — просто покинули б його, знехтувавши своїм обов'язком захищати Співдружність.

Мандан мусив діяти, поки чутки не підірвали його владу ще більше. Він кинувся до входу у свої покої і розчахнув важкі двері. Від скрипу залізних петель його пройняв озноб. Звук нагадав йому рипіння дверей його гостьової кімнати на острові Фулкор, вислизнувши з якої він рушив до покоїв конаґа, де знайшов тіло свого закатованого батька...

Уто ніколи б так не вчинив.

Мандан гучним голосом покликав двох Хоробрих, і вони поспішили до нього, щоб переконатися, чи не загрожує йому якась небезпека. Конаґ оголосив:

— Я більше нікому не довіряю, крім вас. Мої власні солдати можуть втратити стійкість, і я повинен щось із цим зробити. Той посланець-утаук, перш ніж доставити указ нам, поширив цю звістку серед свого народу. Я в цьому впевнений. — Він загарчав. — Уже за одне це я маю відрубати йому голову.

— Дозвольте мені? — В голосі Дженни звучало нетерпіння.

— Трохи згодом. Спочатку я хочу, щоб ви відправили в місто кілька невеликих загонів. Якщо утауки поширюють чутки про заколот, ми повинні покласти цьому край. Ідіть на ринки, перевірте дороги вздовж річок, хапайте всіх утауків, затримуйте будь-які їхні каравани.

Титан виглядав стурбованим.

— Ви впевнені, мій конаґу? Племена утауків завжди дотримувалися нейтралітету, і вони служили...

— Вони були шпигунами покоління за поколінням, я в цьому певен! Їхні торгові кораблі ходили в Ішару навіть під час війни. Що вони розповідали про нас чужоземній емпрі? — Мандан похитав головою, стоячи біля дверей. — Я хочу, щоб вони були там, де я зможу їх контролювати. Зупиніть будь-які подальші чутки.

Двоє Хоробрих кинулися назовні, гукаючи капітанів міської варти, щоб негайно виконати накази конаґа.

Однак уже через кілька годин вони повернулися до Мандана з новинами, виглядаючи стривоженими й приголомшеними. Усі племена утауків зібрали свої пожитки і зникли. Вони щезли з Конвери, мов невловимий клубок диму.

Соваючись на своєму троні, неподалік від якого на кам'яній стіні висіла криваво-червона картина, Мандан відчував, як від гніву і нерішучості його вже починає нудити. Він розумів, як сильно залежав від мудрих порад Уто, але тепер боявся, що проблема була в самому Уто.

Це не могло бути правдою.

Указ викликав у нього відразу, як і думка про те, що зниклі утауки навіть зараз, у цю хвилину, поширюють брудну брехню по всій Конвері, а може й по всій Співдружності. Адан і Колланан не тільки хотіли скинути Мандана з трону конаґа, але й звинуватили Уто у вбивстві Конндура та оголошенні війни Ішарі.

Він хотів отримати відповіді, хотів прийняти тверді рішення і змусити кожну людину в трьох королівствах підкоритися його волі. Натомість Мандан почувався так, наче його просто усадовили в пишно оздоблене масивне крісло. Титан і Дженна залишилися в тронній залі, готові захищати його від нападу — сама ідея якого здавалася би безглуздою, якби не звинувачення та заворушення, поголос про які вже ширився вулицями.

— Я не вірю в це, — мовив Мандан.

— І правильно, — відказала Дженна.

У тронній залі з'явилися двоє кремезних портових робітників у супроводі бородатого рибалки. Всі троє виглядали вкрай збентеженими. Робітники несли якийсь довгий і важкий предмет, загорнутий у полотно.

Мандан підвівся з трону.

— Що це?

Те, що було всередині довгої ноші, сочилося рідиною, яка протекла крізь тканину, забруднивши її. Запах встиг долинути ще до того, як чоловіки наблизилися до трону. Титан і Дженна стали просто перед Манданом, готові випровадити будь-якого небажаного відвідувача.

Бородатий рибалка ніс кошик, від якого теж тхнуло риб'ячим слизом і гниллю.

— Ви повинні це побачити, мій конаґу.

— Він знайшов це у водоростях прямо під урвищем, — заговорив один з портових робітників, киваючи в бік чоловіка, що стояв попереду. — Він покликав нас, щоб ми допомогли принести це сюди.

— Я зазвичай пливу на човні до пісковикової скелі, — почав свою оповідь рибалка, — бо люблю ловити рибу в тих водоростях. Саме перед злиттям річок до берега прибиває багато плавучого сміття.

Робітники, не чекаючи на запрошення, зробили ще кілька кроків уперед зі своїм тяжким пакунком, що був завбільшки як згорнутий килим. Або як тіло.

— Заберіть це. Воно смердить, — сказав Мандан.

Не звертаючи жодної уваги на його слова, чоловіки відпустили свою ношу, і вона бухнулася на підлогу з м'яким, але зловісним звуком. Мандан зійшов з підвищення, на якому стояв трон, розлючено зиркнувши на двох своїх Хоробрих.

— Заберіть їх. Я не хочу цього бачити!

Робітники розгорнули забруднене полотно, явивши на загальний огляд роздуте, безголове тіло, яке, вочевидь, досить довго пробуло у воді. Воно було одягнене в чорний однострій Хоробрих, який було легко впізнати.

— Не знаю, звідки воно взялося, Володарю, — сказав другий робітник, — але тіло лежало у водоростях просто під вікнами, що виходять на кручу.

— Він зробив паузу, ніби висловився не цілком ясно. — Ці проходи йдуть просто під вашим замком.

Рибалка відкрив кошик і зробив крок уперед.

— А голову прибило до берега коловоротом. Бачите, обрубок шиї припекло — його відрубав розпечений клинок. — Він підняв розпухлу, об'їдену рибами голову мертвого чоловіка, лису і спотворену до невпізнанності. Обрубок був явно обпалений вогнем реймера. — Не знаю, хто це, але мені здається, що один Хоробрий убив іншого.

Перший портовий робітник додав:

— Відрубав йому голову і скинув тіло вниз.

— Інший Хоробрий... — пробурмотів Мандан, а потім різко хапнув ротом повітря. — Уто вбив його!

Троє чоловіків відступили назад.

— Уто, — повторив рибалка.

Один з робітників додав похмурим шепотом:

— Зобов'язаний Хоробрий конаґа!

— Виженіть їх звідси! — закричав Мандан.

Троє чоловіків втекли, а Мандан занадто пізно зрозумів, що вони залишили обезголовлений труп.

Уто... Мандан не міг повірити в це, навіть попри те, що відповідь здавалася очевидною.

Він знав, що рибалка й робітники, які поспішно втекли, повірять в це. Незабаром чутки розійдуться по всій Конвері.

Від смороду мертвого Хороброго його нудило. Очі пекло так, що він вже нічого не бачив. Молодий конаґ, спотикаючись, відходив все далі від підвищення, на якому стояв трон. Титан і Дженна щось гукали йому вслід, але він нічого не чув і не міг зосередитися. Зрештою Мандан кинувся геть з тронної зали, щоб знайти місце, де він міг би, замкнувши двері, залишитися на самоті.