Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

84

Вирушивши із Феллстаффа, Ґант, Шадрі та Покл після чотирьох днів напруженої скачки нарешті дісталися до військового табору в передгір'ї Хребта дракона. Незважаючи на втому й біль у всьому тілі, не кажучи вже про пилюку, що вкривала її обличчя й рипіла на зубах, Шадрі вже ледь могла дочекатися того часу, коли зможе поділитися своїми відкриттями.

Вона хотіла розповісти про таємничі знання, які зібрала по крихтах, вивчаючи кришталеві пластини, і сподівалася, що ці відомості знайдуть якийсь відгук або пробудять спогади в пам'яті Тона. Навіть самі ці знання, які дівчині вдалося отримати, зігрівали їй серце. Її метою в житті завжди було глибоко занурюватися у вивчення всього, що могло дати відповіді на її запитання, збирати дані й записувати те, про що вона дізнавалася. Самі по собі знання вже були цінністю, проте ці знання могли ще й урятувати життя.

Під час їхньої подорожі Шадрі кілька разів переповіла Поклу те, про що довідалася. Він завжди з готовністю слухав її і кивав. Дівчина була цілком впевнена в тому, що всі її оповіді не були для нього дуже вже важливими, а він просто був щасливий чути її голос. Хлопець не вникав у тонкощі її пояснень. Коли Шадрі припустила, що Тон — це точка опори, каталізатор або противага, то виявилося, що Покл не знає жодного з цих слів. Хай там як, він все ж був уважним слухачем, тож Шадрі використала цей час, аби потренуватися розказувати про свої відкриття, щоб, коли вони приїдуть у табір, достойно їх представити. Дівчина знала, що під час розповіді її нерідко охоплює таке збудження, що вона перескакує з теми на тему, сама себе перебиваючи, і вона не хотіла припуститися цієї помилки зараз, коли мала повідомити такі надзвичайно важливі новини.

Як тільки Тон дізнається про її відкриття, він зможе діяти, що б це не означало, — і Елліель та король Колланан теж. «Єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини». Що б це не означало. Можливо, коли Тон зрозуміє більше про себе, він зможе керувати своєю силою.

Скелясті гори здіймалися у височінь одразу за табором. Гора Вада диміла й кипіла всередині. У її глибинах і знайшли Тона, де він, позначений руною забуття, перебував кілька тисяч років.

Коли вони в'їхали в табір, характерне чорне вбрання Ґанта одразу привернуло до себе увагу. Він повів Шадрі й Покла повз намети й вогнища, навколо яких розташувалися численні солдати, і було помітно, що деякі з них нудяться, інші занепокоєні, а третім не терпиться рушати далі. З одного з наметів вийшла Елліель. Шадрі радісно помахала їй рукою.

Хоробра раптом стривожилася.

— Що такого сталося, що змусило вас приїхати сюди? — Вона подивилася на Ґанта, нахмуривши брови. — Бачу, ви скакали швидко.

Тон теж вийшов з намету і став поруч із Елліель, з цікавістю дивлячись на них.

Шадрі сповзла з коня і вже хотіла кинутися до своїх друзів, але їй звело судомою ноги, і вона зморщилася, розтираючи стегна після тривалої їзди.

— Ми дещо дізналися з тих кришталевих пластин — дещо про Тона. А король Колланан тут?

Король Адан вийшов з королівського намету, почувши запитання Шадрі.

— Його тут немає, але ти можеш розповісти нам, про що тобі вдалося дізнатися.

Ще один напівкровка підійшов та став збоку, і Шадрі згадала Ондера, Хороброго з татуюванням на обличчі, який приніс моторошне послання учителя Онзу.

— Король Колланан отримав звістку, що його онук живий, — швидко заговорив Ондер, — і що він у Лютих. Король разом з Ласісом вирушили на їхні пошуки.

Ґант був неабияк вражений почутим.

— Король поїхав до крижаних Лютих? — Він торкнувся свого реймера. — Я повинен бути там.

Шадрі, яка все ще намагалася впоратися із судомами в ногах, пошкутильгала до Тона.

— Я дізналася про дещо, що залишив Кур, подарунок або зброю. Я не змогла зрозуміти чимало рун, але деякі переклала. Тоне, твоє обличчя було всередині однієї з пластин. Воно проступило серед рун.

— Обличчя Лютого? — перепитала Елліель.

— Та ні, кажу ж, — обличчя Тона! — Шадрі намагалася стримувати хвилювання. — Той запис був розмитий і заплутаний, але я думаю... я думаю, що тепер знаю більше про те, що він таке.

На обличчі Тона не з'явився проблиск надії. Натомість він занепокоєно насупився.

— Це може нас іще більше заплутати. Спочатку ми думали, що я, можливо, сам Кур, а потім що я, мабуть, якийсь прояв дракона.

— Коли я ховалася в тунелях під вирвою, — відказала на те Шадрі, — пам'ятаєш, я знайшла стародавнє різьблення, що зображувало химерно поєднаних в єдине ціле дракона та людину. Я думаю, що відповідь — і те, і інше, і жодне з них. — Вона почекала, що вони скажуть, але побачила, що її пояснення не допомогли їм краще зрозуміти, в чому полягає відповідь. — Я не думаю, що ти Кур, — вибач, — але ти і не Оссус. Ти щось... щось зовсім інше. У тебе є дві сторони: твердість і м'якість, творіння і руйнування. Ти — баланс, центральна точка. Добро і зло. Хижак і жнивар... так само, як і люди.

Тон відкинув назад довге темне волосся.

— Ти піднімеш моє почуття власної значущості до небес, вчена дівчино, якщо скажеш, що я є всім для всіх людей.

— Та ні, — нетерпляче відмахнулася Шадрі. — Я думаю, що, можливо, Кур зробив помилку, коли усунув із себе все зло, всі темні емоції. Він думав, що це очистить його, проте ця чистота насправді його ослабила. Йому треба було загартуватися, а не очищуватися. Сталь міцніша за чисте залізо. — Вона знову підняла погляд, побачивши, що навколо них юрмиться все більше людей. — А що, як йому потрібні були обидві сторони, щоб по-справжньому керувати світом? Тверда й непохитна рішучість і разом з тим доброта? Людина не може довго стояти на одній нозі.

Тон нахмурився, занурившись у свої думки. Він явно не розумів, до чого вона веде.

Шадрі продовжувала.

— У одному із записів сказано, що в кришталевому сховищі була запечатана надія... думаю, це означає Тона, ким би він не був. Там повинні були бути інструкції, якийсь інший запис або гравірована пластина, на випадок, якщо хтось його знайде.

Елліель важко ковтнула, у неї був приголомшений і засмучений вигляд.

— Тоді стіни навколо нас обвалювалися, вся гора тряслася. Я ледве встигла витягти Тона. Якщо... якщо там була книга з інструкціями, то вона залишилася назавжди похована всередині гори Вада і, швидше за все, була знищена під час виверження.

Плечі Тона поникли. Піднявши руку, він притиснув долоню до руни забуття, так ніби намагався її сховати.

— Сам я ніколи не згадаю.

— У тому записі сказано, — провадила далі Шадрі, — що якщо ти зможеш стерти руну, то дізнаєшся про все.

— Як нам це зробити?! — розпачливо вигукнула Елліель. — Чимось прикрити її? Використати... луг або кислоту?

Король Адан зробив крок уперед.

— Уся наша армія зовсім скоро перетне гори, щоб позбавити мого брата трону конаґа. Як ці відомості зараз нам допоможуть? Що нам з ними робити?

— І що з цим робити Тону? — додала Елліель.

Розгубившись від цих несподіваних для неї запитань, Шадрі подивилася на короля Судерри, потім на своїх друзів і побачила питальні погляди, спрямовані на неї.

— Я не знаю, що з цим робити. Я просто принесла нові відомості, щоб ви їх знали. Це була дуже гарна історія.

Шадрі й Покла відвели до одного з вогнищ у таборі, де вони змогли розстелити свої похідні ковдри, і вчена дівчина продовжувала розповідати свою історію всім, хто її слухав.

Ґанту від тривоги було дуже неспокійно на душі. Із настанням ночі він вдивлявся у ледь видиме пасмо темних гір. Ввечері повернулися розвідники з повідомленнями, що армія конаґа Мандана вже стоїть по той бік перевалу. І якщо Мандан особисто очолив своє військо, то Ґант був упевнений, що Уто, найімовірніше, теж разом з ним, — Уто, який приніс безчестя всім Хоробрим, який розпалив цю міжусобну війну, Уто, чия бездумна ненависть до ішаранців завела їх усіх у глухий кут.

Уто... один чоловік, один Хоробрий спричинив стільки болю й страждань.

Свого часу Ґант робив усе можливе, щоб чесно служити лорду Кейду. Сам цей лорд був безчесним і порочним, але Уто становив набагато більшу загрозу, ніж Кейд. Ґант раптом усвідомив: якщо один чоловік зміг влаштувати війну, втягнувши в неї цілий континент — насправді два континенти! — то, можливо, один чоловік зможе цю війну зупинити.

Один Хоробрий. Він сам.

Коли настала глуха ніч і табір зовсім стих, Ґант осідлав коня, сповнений рішучості вирушити в дорогу, незважаючи на темряву. Він не збирався нікому розповідати про свій задум, проте, перш ніж він встиг виїхати, на шляху в нього став Ондер. Заповзятий молодий напівкровка, дивлячись йому прямо в очі, спитав:

— Куди ти їдеш?

— У мене є місія, яку потрібно виконати, — відповів Ґант.

— Місія для Хороброго! Дозволь мені поїхати з тобою.

— Ти не Хоробрий.

— Але був ним, — наполягав Ондер. — І я все ще можу битися. Будь ласка, дозволь мені допомогти тобі.

— Я їду просто зараз. І не можу затримуватися.

— Тоді я теж поїду просто зараз.

Ґант, глянувши на нього, насупився, не знаючи, що й думати.

— Я не можу тебе зупиняти.

— Я зроблю все, що тобі буде потрібно.

Ґант помовчав, оцінюючи його.

— А що ти можеш робити?

Питання виявилося несподіваним для знеславленого юнака.

— Один мудрець якось сказав: «Майбутнє завжди важливіше за минуле». Я розумію, що ти сумніваєшся в мені. У минулому я був боягузом і вже не можу цього змінити. Але я зроблю все, що в моїх силах, аби бути хорошою людиною — і хороброю людиною — в майбутньому. Можливо, я ніколи не поверну собі звання Хороброго, але ти Хоробрий. Я до твоїх послуг. Я зроблю все, що ти від мене вимагатимеш. Я присягаюся честю Хороброго, яким хочу бути.

Зневажливо пирхнувши, Ґант повернув коня і риссю направився до виходу з табору. Ондер, миттю осідлавши свого коня, помчав за ним.

Ґант, несучись вперед, дивився прямо перед собою.

— Не ставай у мене на шляху.

— Якщо ти цього вимагаєш, я це зроблю. — Ондер притримав свого коня, відставши на кілька кроків від Хороброго, і разом вони в нічній тиші попрямували в гори.