Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

54

Рятувальний загін, повертаючись з далекої пустелі, перебирався через пагорби Судерри, швидко рухаючись у бік Баннрії. На зворотному шляху вони робили короткі зупинки, не більше ніж на годину, щоб трохи перепочити, адже поспішали опинитися в безпеці за мурами міста.

Безпека... Колланан подумав, що він, можливо, більше ніколи не почуватиме себе в безпеці, ніколи не відчує спокою, ніколи не житиме в мирі. Він почував себе так, ніби його кинули в яму для собачих боїв.

Його не переповнювала радість від перемоги, він не вів рахунку Лютим, яких убив, та все ж король відчував деяке задоволення від того, що їм вдалося врятувати полонених людей. Його рука й досі боліла від розмахування молотом.

— Ми більше ніколи не будемо тими, хто всього лише заважає їм, — гірко пробурмотів він сам до себе, згадавши слова королеви крижаних Лютих, яка знищила ціле місто на озері Бакал.

Перед ним у сідлі сиділа кощава виснажена жінка з запалими очима із невільничого табору. Вона сказала, що її ім'я Ірундель, і, судячи з її вигляду', належала вона до племені утауків. З якоїсь незрозумілої причини ця жінка нагадала йому його доньку Джакі. На подертому одязі колишньої полонянки засохла кров, і всю довгу дорогу додому вона сиділа тихо, майже не розмовляючи. Колл був радий цьому, бо радісна балаканина його зовсім не цікавила. Навколо них неугавно теревенили інші врятовані бранці, яких не відпускала шалена радість і почуття полегшення, проте сам Колланан ніколи не був схильний до розмов, навіть у більш щасливі часи, які можна було б назвати нормальними. О, він міг годинами розмовляти з Тафірою, але з ким тепер йому розмовляти?

Почувши його бурмотіння, Ірундель повернулася до короля.

— Що ви кажете? — запитала вона.

— Нічого. Я розмовляв з власними примарами і спогадами.

— Ми всі їх маємо. — Далі вона мовчала й дивилася вперед, поки вони долали милю за милею. Принаймні їй вдалося вижити.

Після битви в таборі солдати з рятувального загону порахували загиблих і поклали тіла своїх полеглих товаришів на коней, щоб забрати їх із собою. І хоча загинуло лише п'ятнадцять людей — у порівнянні з більш ніж п'ятдесятьма Лютими, — це все одно було чимало для серця будь-якого короля, і такі втрати відчувалися як особиста поразка. Одинадцять загиблих були із Судерри, а інші четверо — ті, що пішли за Коллананом із Феллстаффа, довіряючи йому як правителю. Тепер вони ніколи вже не повернуться додому.

У всіх перемогах на війні радість змішується із сумом, і він нагадав собі, що п'ятнадцять полеглих були ціною, сплаченою за всіх цих полонених. Врятованих виявилося значно більше, ніж загиблих, — це було цілком очевидно, як і те, що вони здобули повну перемогу, але людські життя не можна рахувати, як якісь товари в крамниці.

Колланан змусив своє серце загартуватися, і після деяких роздумів він дійшов висновку, що відтепер йому доведеться воювати завжди, до самого кінця світу... або доти, поки їм не вдасться його врятувати.

Вони з Аданом змогли визволити рабів, але, щойно їхній загін повернеться до Баннрії, солдати знову вирушать у похід, щоб зустрітися з армією Нортерри і разом вступити у війну проти конаґа Мандана.

А потім, навіть після того, як вони переможуть, навіть після того, як Колл посадить Адана на трон Конвери, знову об'єднавши три королівства, всім арміям доведеться спільно протистояти Лютим. Здавалося, що це ніколи не скінчиться.

І саме заради цього він тепер повинен жити.

Одного яскравого сонячного ранку, за кілька годин до полудня, розвідники подали сигнал, що побачили вдалині Баннрію. Адан під'їхав до Колла, і на його обличчі було явно помітне значне полегшення.

— Ми повернулися додому, дядьку. Ми зробили те, що мали зробити. Спасибі тобі.

Колл вказав підборіддям у напрямку столиці.

— Давай, скачи вперед. Ти повинен бути першим. Нехай в місті відсвяткують наше повернення. — Адан, широко всміхнувшись, пришпорив коня, і, коли він уже віддалився, Колланан прошепотів йому вслід. — Твоя дружина і донечка чекають на тебе.

Ірундель озирнулася на нього, нічого не сказавши, але він відчув, що вона зрозуміла, про що він говорить.

Коли Шторм піднявся на останній пагорб, колишня невільниця випросталася в сідлі, витягнувши шию.

— Я з племені утауків, тому мені доводилося спати під відкритим небом більшу частину свого життя, але я буду рада отримати м'яке ліжко, тепле вогнище та їжу, приготовану на кухні. Знову всередині кола.

— Це ми цілком можемо влаштувати, — відказав Колл.

Солдати вибухнули радісними вигуками і прискорили крок. Колланан побачив прапори на сторожових вежах і почув вітальні звуки мідних фанфар з боку воріт.

Загін повертався з тріумфом, і місто відгукнулося сповненим радості галасом. Вартові на мурах бачили, скільки вершників наближається до міста, відтак зрозуміли, що місія була успішною. Колланан спрямував Шторма до брами, а з міста їм назустріч ринули люди, голосно кличучи своїх близьких та знайомих. Солдати й колишні бранці, спішившись з коней, опинилися в обіймах городян, які радо їх вітали. Гейл Орр і королева Пенда поспішали до воріт, щоб зустріти Адана. Над головою кружляли різнокольорові ска.

Дивлячись на всю цю радісну галасливу юрбу, Колл міг думати тільки про свою сім'ю — онука Бірча, який досі перебував у полоні в крижаних Лютих. Він думав про Джакі та її чоловіка, про Томко, про Тафіру... Йому хотілося розділити радість цих людей, які знайшли своїх близьких після такого важкого випробування. Він дивився на них, бажаючи відчути те саме. Він побачив, як один молодий солдат знайшов у натовпі свою кохану і, обійнявши її за талію, розгойдував у повітрі, розповідаючи про свої бойові пригоди. Сміх дзвенів у вухах Колла, і він згадав дитячі смішки Томко, коли той грався з різьбленими дерев'яними звірятами, які дідусь зробив для нього та його брата. Сміх цього хлопчика замовк назавжди.

На душі Колланана тепер завжди лежав смуток. Але, хоча Колл і не приєднався до святкувань, він бачив, яке піднесення панує навколо. Незважаючи на свій стан, він відчув у своєму серці крихітний проблиск щастя, перейнявшись загальним настроєм.

Адан, міцно обіймаючи Пенду, кружляв її, ніби вона була маленькою дівчинкою, і щире захоплення сяяло на їхніх обличчях. Її зелений ска, голосно цвірінькаючи та посвистуючи, кружляв у них над головами. Гейл Орр однією рукою заколисував немовля, а іншою плескав зятя по спині.

Колланан міг тільки дивитися, тільки згадувати. Ірундель, сидячи перед ним у сідлі, махала рукою натовпу, хоча нікого не знала тут, у Баннрії. Колл допоміг їй вибратися із сідла й спуститися на землю.

— Вони будуть раді вітати тебе. Розкажи їм свою історію.

Жінка подякувала йому, а потім зникла у вирі натовпу. Сидячи у своєму сідлі, Колланан Молот вів ще одну битву, тепер уже всередині себе, борючись із тим, щоб з його очей не покотилися сльози.

Поки тривав наліт на табір Лютих, королева Пенда та її батько готували судерранське військо до далекого походу на схід: завантажували в обози провізію, готували табірні намети, видавали зброю та обладунки, слідкували за тим, щоб коні були добре доглянуті. Військо Адана було готове виступити в похід, щоб з'єднатися з військом короля Колланана і разом битися за об'єднання Співдружності.

Адан пишався тим, як ретельно королева підготувала все для походу, але не втримався від того, щоб не піддражнити її:

— Я думав, ти попросиш мене залишитися з тобою на кілька днів і відпочити.

— Ми не можемо відпочивати, — зітхнула Пенда. — Навіть тут, вдома, ніхто не відпочивав. — Вона взяла дитину на руки, і вони разом пішли до зали засідань. Колланан, Елліель, Тон, Гейл Орр і багато хто ще вже чекали на них.

Адан на мить замилувався донечкою, відчувши несподіване почуття зачудування її тендітною силою і водночас вразливістю. Його донечка. Його дитина. Майбутнє. Дитина заворушилася, але, не прокинувшись, спала собі далі.

— Ми не можемо здаватися, — мовив Адан. — Моя армія вирушить назустріч війську Нортерри і поставить все на нашу перемогу в наступній битві. Я знаю, що на нас чекає багато випробувань. Це все, що я можу зараз передбачити.

Пенда погладила його по щоці й лагідно відвела назад його рудувато-каштанове волосся, заклавши пасмо за вухо.

Гейл привітав їх, і його гучний голос заглушив усі інші. Він підняв аркуш паперу.

— Я порахував, скільки днів минуло, відколи ми відправили Доннана Ра, і я знаю маршрут. Я знаю, з якою швидкістю він може скакати. — Він подивився на короля Колланана, який з кам'яним обличчям сидів в одному з великих крісел за довгим столом. — Він мав прибути в Конверу щонайменше чотири дні тому. Мандан уже отримав указ.

— Значить, ми виконали умови Хартії, і війна розпочалася, — промовив Колл. Його бойовий молот лежав на столі перед ним, досі забризканий кров'ю Лютих.

— Тоді Уто знає, що ми збираємося зробити, — тихо пробурчала Елліель.

— Якщо тільки він уже не відправився на свою війну помсти, — відказав Адан. — Саме через неї все це розпочалося, і саме тому Мандан вимагав, щоб ми послали наші армії йому на допомогу. Адже... — Слова застрягали у нього в горлі. — Адже він думав, що нашого батька вбили ішаранці.

Адан сів поруч із Пендою, яка продовжувала колисати дитину.

— Наше військо має рухатися швидко, щоб приєднатися до сил Нортерри біля підніжжя гір. А потім наші королівства забезпечать справжню справедливість в ім'я Співдружності.

— Мандан не здасться так легко, — мовив Колл, але його слова не прозвучали як застереження. — Я з нетерпінням чекаю нагоди переконати його.

— А Уто має постати перед правосуддям, — заявила Елліель.

— Я не можу залишити Баннрію зовсім беззахисною, — сказав Адан. — Ми щойно напали на табір в'язнів піщаних Лютих. Навіть якщо королева By не запідозрить, що ми до цього причетні, вона буде невдоволена, якщо я поведу «її» армію в якісь далекі краї.

Пенда пирхнула:

— Кра, ти ж знаєш, що я скажу їй, що ти вирушив покарати конаґа Мандана від її імені. Це її заспокоїть.

Адан подивився на Елліель і Тона.

— Знаючи вашу силу, я хотів би, щоб ви двоє залишилися тут, у Баннрії, захищати моє місто і моє королівство. І мою сім'ю. Наших армій повинно бути більш ніж достатньо, щоб протистояти Мандану.

Елліель занепокоєно ворухнулася на своєму стільці.

— Я — зобов'язана Хоробра короля Колланана, і я повинна супроводжувати його. — Вона зробила паузу, кинула погляд на Тона. — І... особисто я не готова упустити можливість битися з Уто. Моя власна війна помсти — проти нього.

Тон взяв її за руку і зустрівся поглядом з Аданом.

— Якщо Елліель йде, то я йду з нею.

— З табору було звільнено ще п'ятьох Хоробрих, — зауважив Гейл Орр. — Одна з цих Хоробрих здружилася з Ґлік. І в нас є вартові Стяга. Нам цього вистачить для захисту. — Він торкнувся сережки з димчастого скла у своєму вусі. — Але буде нелегко, залишившись тут, утримувати ці стіни, якщо нагрянуть Люті.

— Роби, що повинен, Старфолле, — промовила Пенда, — і повертайся до мене та до своєї доньки.

— Як і завжди. — Він нахилився, щоб поцілувати її. — Як і завжди.

Наступного ранку армія вирушила в похід.