Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

36

Шадрі, прокинувшись у їхньому маленькому таборі біля замерзлого озера, потягнулася і з подивом побачила серед сріблястих сосен цілий гурт маленьких фігурок, які просто спостерігали за нею, тримаючи в руках явно дорогі їм предмети. Коли вона сіла, істоти наблизилися до неї, несучи всяку всячину; призначення багатьох з цих предметів було їй незрозумілим. Ці істоти вабили її своєю незвичайністю, і Шадрі виявляла до них таке ж зацікавлення, як і вони до неї.

А от Покл був стривожений і вельми підозріло ставився до мамулів. Кожної ночі він стелив свою ковдру поближче до Шадрі й засиджувався допізна, охороняючи її, поки не поринав у сон, через що вранці прокидався втомлений і роздратований, з червоними очима. Шадрі далеко не одразу зрозуміла, що він ревнує її до мамулів, яким вона тепер приділяла увагу.

Цього ранку юнак, прокинувшись, побачив їх у світанковому світлі, провів рукою по кучмі свого скуйовдженого волосся, щоб змахнути з нього листя й суху траву, а потім побрів кудись, пробурмотавши:

— Я знайду нам щось на сніданок. — Він навіть не глянув на те, що принесли мамули.

Шадрі всілася на ковдрі й розправила спідниці, а потім привітала нетерплячих здичавілих створінь.

— Що ви мені сьогодні принесли?

Упродовж останніх двох днів вона довго розмовляла з мамулами. Вони розуміли людську мову, а Шадрі вивчила деякі їхні слова. Істоти спілкувалися за допомогою химерної мішанки звуків, слів, жестів і незрозумілих їй поглядів.

Підійшов перший мамула і простягнув їй порожнє пташине гніздо. Дівчина спантеличено подивилася на нього.

— Я не розумію. Це якесь особливе гніздо? — Мамула відійшов від неї, не намагаючись нічого пояснити.

Інший приніс ще живу маленьку форель, виловлену в струмку, і дівчина посміхнулася.

— Це стане чудовою ранковою стравою, якщо запекти її на вугіллі. Дякую. — Шадрі озирнулася, щоб покликати Покла, але він вже кудись зник.

Наступний мамула приніс плямистий жовтий осиковий листок; інші притягли клубок сплутаної вовни, уламок глиняного посуду. Ще один приніс гудзик, вирізаний з оленячого рогу, і всі мамули, схоже, з особливою шаною ставилися до цього ґудзика. Наступний простягнув два ребра лося. Інший дав їй вкритий брудом камінь, який не мав жодного особливого смислу, принаймні для Шадрі. А проте вона дякувала їм усім.

Напередодні мамули подарували їй дерев'яну кухонну ложку, якісь прикраси і дитячу вишиту сукню. Коли Покл побачив їхні підношення, він зблід, наче йому стало погано.

— Вони забрали ці речі з будинків у Лейк Бакал! У людей, які там загинули. Вони були моїми друзями. Вони... — Його плечі заходили ходором, наче він боровся з невидимою змією.

— Не мамули вбили їх, — нагадала Шадрі. — Вони намагаються вижити тут, у лісі, так само, як і ти колись. Вони, мабуть, шукали в завалах щось, що могло б стати їм у нагоді. — Шадрі продовжила м'якшим тоном, розуміючи, як боляче Поклу. — Вони не розуміють призначення того, що знайшли, чи не так? Вони просто як сороки, що збирають будь-які цікавинки. — Однак після цього Покл став уникати мамулів ще більше, ніж досі.

Усе ще сонно кліпаючи і намагаючись прогнати залишки сну, Шадрі дивилася на мамулів, які наважилися підійти поближче, а інші тим часом принишкли серед дерев. Вона поклала форель, яка ще сіпалася, біля вугілля у багатті, чекаючи на повернення Покла.

— Як би я хотіла, щоб ви пояснили, про що думаєте. — Вона підняла вкритий брудом камінь. — З цим має бути пов'язана якась історія. — Вона заохотливо посміхнулася. — Давайте спробуємо сьогодні записати ще декілька. — Дівчина витягла щоденник зі свого наплічника.

Вона невпинно занотовувала їхні розповіді. Повернувшись у Феллстафф, Шадрі збере свої записи у якусь осмислену історію, хоча про багато речей їй доводилося лише здогадуватися, або тому, що вона не розуміла слів, які вони вимовляли, або тому, що маленькі істоти не розказували достатньо детально. Шадрі мала намір створити спадок мамулів і описати їхнє життя з крижаними Лютими, і їй вже не терпілося поділитися цими відкриттями з королем Коллананом та його радниками... щойно вони повернуться з війни.

Мугикаючи собі під ніс, вона перечитувала те, що записала напередодні.

— Вчора ви розповіли мені про королеву Онн та її воїна Рокка. — Мамули заметушилися і щось забурмотіли при згадці цього імені. Шадрі знала, що вони дуже не люблять Рокка. Рокк, коханець Онн, убив багатьох із них, як і сама королева. Мамули розповідали про те, як Онн заморожувала їх у крижаній підлозі свого палацу або створювала льодяних чудовиськ, які пожирали маленьких істот, ніби то була якась гра. Розповідати про це їм було радше соромно, ніж страшно.

Затинаючись, вони описували, як допомагали будувати велетенську крижану фортецю, а поруч споруджували власні халупи з чого прийдеться — із сухостою та зі шкур здохлих тварин, яких вони знаходили в лісі. Вони розповідали про злющих вовкоконей, яких їм доводилося доглядати, хоча багато хто з мамулів втратив при цьому своє життя.

Вона також дізналася, що мамули були створені якимось магічним чином і не можуть розмножуватися. Дивно. Шадрі пригадала, як працювала з лікарем на ім'я Северн у містечку Сад Тулі, і разом вони розтинали людські трупи, щоб зрозуміти функціонування та призначення внутрішніх органів. Оскільки Шадрі вже виповнилося сімнадцять років, а місячні в неї почалися, коли їй було тринадцять, вона добре знала, як працює жіночий організм. І хай перших людей, як стверджувалося, створили Люті, Шадрі знала, як зачинають дітей і як вони з'являються на світ.

Але те, що описували мамули, було зовсім не схоже на появу на світ людських дітей. За допомогою химерної магії ці істоти з'являлися повністю сформованими з мембран у стінах льодовика, наче зі штучних утроб. Це водночас вражало і бентежило.

Шадрі записувала олівцем все нові й нові нотатки.

— Ви розповіли мені так багато дивовижних історій. — Вона глянула на вкриту кіркою бруду форель, яка вже перестала смикатися. — Сьогодні я послухаю ще багато ваших оповідей, але завтра нам з Поклом треба вирушати додому.

Дівчина знала, що він хотів би повернутися до замку Феллстафф, бо нервував, опинившись так далеко від захисних мурів. Він бачив загрозу всюди, не в змозі забути ті жахливі руйнування, які спричинили тут крижані Люті. Шадрі подумала, що Покл аж надто полохливий, але, можливо, саме він спирався на здоровий глузд. Вона знала, що не була достатньо обережною, бо її цікавість до всього засліплювала її, і вона не помічала очевидних небезпек. Зрештою, може світ доживає свої останні дні, якщо Лютим вдалося розбудити дракона. Можливо, їй варто більше непокоїтися...

Вона не могла зрозуміти, чи засмучені мамули тим, що вона їх покине.

— Я розповім ваші історії у Феллстаффі. — Шадрі, задумавшись, стиснула губи. — Цікаво, чи записували коли-небудь раніше спадок мамулів?

Раптом істоти навколо неї стали перезиратися між собою, немов сполохані олені. Шадрі підняла очі від записів, розуміючи, що щось сталося. Мамули перемовлялися тихим шепотом, явно чимось стривожені. Вони тремтіли й смикалися, не знаходячи собі місця, а деякі з них зникли серед дерев.

— Що сталося? — Ті, що принесли їй підношення, поспішливо щось залопотіли, але в паніці забули всі людські слова. Не розуміючи, що вони говорять, Шадрі здійняла руки вгору. — Повільніше. Спробуйте пояснити, що ви маєте на увазі.

Немов сполохані куріпки, мамули кинулися навтьоки, залишивши її на березі озера. Шадрі підняла вкритий брудом камінь, ніби він міг їх повернути.

— Ви ще не закінчили. — Але мамули вже розбіглися.

За якусь мить дівчина почула гучний хрускіт, наче могутній лось-самець пробивався крізь густі зарості. Потім вона побачила, що до неї несеться Покл, відкидаючи на бігу гілки зі свого шляху, продираючись крізь чагарники. Добігши до їхнього табору, він уже хрипів і задихався.

— Треба забиратися звідси. Вони йдуть!

Навіть зараз допитливість Шадрі взяла гору над обережністю.

— Хто йде? Кажи.

— Я бачив їх із узвишшя, але ніхто з них мене не помітив. — Покл схопив її за руку, сильно смикнувши. — Треба поспішати. Я приведу коней.

Шадрі запхала щоденник у наплічник і схопила свою ковдру.

— Скажи мені, що відбувається.

— Крижані Люті йдуть — ціла армія!

— Ще один військовий загін? — спитала Шадрі. — Думаєш, вони йдуть, щоб стати табором на озері Бакал?

— Не просто військовий загін! — Обличчя Покла було біле, як сніг. — Я думаю, що там вони всі.

— Відведи мене на те узвишшя. Я хочу побачити все на власні очі.

— Це надто далеко і надто небезпечно! Треба забиратися звідси.

— Якщо це ціла армія, то вони не будуть тут так швидко, — переконувала його Шадрі, намагаючись зберігати спокій. — До того ж ти сказав, що вони тебе не помітили. Ґанту знадобиться якомога більше відомостей, які ми зможемо для нього роздобути. Ми ж шпигуни, невже ти забув?

Хлопчина озирнувся на густі сріблясті сосни і кинувся до однієї з них, у якої низько звисали гілки.

— Ти вмієш лазити по деревах?

— Звісно! — пирхнула Шадрі.

Він закинув ногу на нижню гілку і поліз угору, ступаючи на гілля, підтягуючись і забираючись усе вище. Шадрі подерлася за ним, і їй згадалися всі ті рази, коли вона лазила по грушах біля батькової крамниці в їхньому селі. Ще в дитинстві, оглядаючи все навкруги з верхівки дерева, вона відчула цікавість до вивчення незвіданих земель. Тепер вона лізла й лізла вгору, дряпаючи руки. Від грудки смоли її долоні стали липкими, і вона витерла їх об спідниці.

Покл виліз так високо, що сосна почала розгойдуватися, але Шадрі, не відстаючи, дерлася за ним, і нарешті їм обом стало добре видно все навколо з високих гілок.

— Он там. Бачиш?

Шадрі подивилася на північ і вдалині, за високогірним озером, побачила фігури, що сунули вперед, шеренга за шеренгою. Передні ряди білих унуків, авангард броньованих саней, блиск блакитних і сріблястих обладунків, зброя, волосся кольору слонової кістки.

— Їх, мабуть, тисячі, — пробурмотала Шадрі. — Хто б міг подумати, що в усьому світі так багато крижаних Лютих?

— Я ж казав тобі, що тут вони всі, — мовив Покл.

Ворожа армія рухалася нестримним потоком, огинаючи гори. Придивившись до них, Шадрі зрозуміла, куди вони прямують.

— Вони йдуть не сюди, щоб, як я думала, відбудувати свою фортецю. Ні... — Вчепившись за верхівку дерева, вона нарешті відчула справжню тривогу. — Вони рухаються на південь. До Феллстаффа!