Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

87

Елліель першою помітила, що Ґант зник з військового табору. І хоча вона не надто любила цього Хороброго, з Ґантом її пов'язували зобов'язання перед лордом Кейдом у минулому, а також тінь його злодіянь, які позначилися на долі їх обох. Болючі спогади й досі допікали їй, виринаючи з глибин свідомості. Ґант замінив її на службі в Кейда, і зрештою Хоробрий побачив темну сутність свого лорда. Він також знав про ганебні й жахливі вчинки Уто...

Але Ґант подався кудись, нікому не сказавши, куди він направляється. Елліель стала обшукувати табір. Дедалі більше непокоячись, вона розпитувала командирів підрозділів, і один з них пригадав, начебто бачив, як минулої ночі Хоробрий виїжджав з табору в супроводі Ондера.

Навіщо цим двом було кудись їхати разом? Невже Ґант вирішив, що має сам один виконати якусь місію? Це що, така бездумна самовпевненість?

— Незабаром буде битва, якої вистачить на всіх, — сказав Тон. — Я відчуваю, що це йде від самої землі. — Після того, що розповіла йому Шадрі, він говорив набагато менше і занурився в себе більше, ніж зазвичай, силкуючись зрозуміти, що сказане нею означає для нього. Зараз він широко розвів пальці, ніби намагаючись відчути землю, а потім раптом посміхнувся. — О, вони наближаються, всі вони! І можуть бути тут раніше, ніж я очікував.

Примчали розвідники й доповіли про наближення величезної армії Лютих. Король Адан швидко скликав на військову нараду своїх воєначальників і лордів-васалів.

— Королева Пенда надіслала повідомлення, в якому вказала, чого нам очікувати, — сказав він. — Цілком можливо, що Люті не мають наміру нас знищувати. Але нам слід підготуватися.

Лорди Оґно, Тео та Бален зібрали свої загони і вишикували їх у шеренги, щоб протистояти ворожому війську, хоча в посланні, принесеному Ксаром, ішлося про те, що армії Лютих, об'єднані під владою однієї королеви, не збираються нападати на людей. Вони йдуть до гір Хребет дракона із зовсім іншою метою.

І це може бути навіть ще гірше.

Готуючись до важливої зустрічі з новою королевою Лютих, Адан одягнув свій найкращий плащ та корону. Елліель глянула на Тона.

— Ми маємо поїхати з королем, про всяк випадок.

— Важко сказати, для чого я можу знадобитися. — Тон нахмурився. — Навіть після того, що розповіла Шадрі, я все одно не розумію, де моє місце в цьому всьому. Записи Лютих такі розрізнені й суперечливі, що я зовсім не впевнений, що їм можна довіряти.

Хоробра простягнула руку й торкнулася татуювання на його обличчі.

— Ти знатимеш, що робити.

Осідлавши коней, Елліель і Тон поїхали разом з королем Аданом назустріч армії Лютих, що наближалася до табору. Елліель була вражена до глибини душі, побачивши величезне військо на марші — бронзовошкірих піщаних Лютих та білявих крижаних Лютих — воїнів, вельмож і магів.

Оґно, що теж приєднався до них, примружився, вдивляючись вперед.

— Я хочу дізнатися, що вони зробили з Коллананом Молотом.

Лорд Бален і Урок, його зобов'язаний Хоробрий, також поїхали з королем Аданом.

— Гнів Колланана був шаленим, а надія — слабкою. Зрештою він міг спровокувати війну.

— Будемо сподіватися, що ні, — відказав Адан, пришпорюючи коня. — І будемо сподіватися, що він ще живий.

Поки вони їхали, наближаючись до перших рядів війська Лютих, Тон напружено вдивлявся вперед. Незабаром на його обличчі знову з'явилася щира посмішка.

— Нам не варто хвилюватися! Усе гаразд.

Елліель поклала праву руку на манжету реймера, але невдовзі з подивом помітила яскраву смугу іншого реймера, що спалахнув одразу за переднім краєм велетенського війська, а потім і темну постать вбраного в чорне Хороброго, Ласіса, що скакав у авангарді армії Лютих.

Король Колланан їхав поруч зі своїм Хоробрим. Він виглядав гордовитим та впевненим і зовсім не здавався переможеним — такого виразу Елліель вже давно не бачила на його обличчі. На сідлі перед ним сидів хлопчик — явно його онук — цілий, неушкоджений і щасливий. Колл високо здійняв свій бойовий молот на знак привітання.

Адан голосно засміявся.

— Цього я не очікував! Зовсім не очікував.

Елліель влаштувалася спати поруч із Тоном, як робила це щоночі. Раніше вона частенько вкладалася просто неба разом зі своїм коханим, почуваючись щасливою і розглядаючи яскраві зорі. Однак тут, у військовому таборі, де навкруги було багато солдатів, їм доводилося усамітнюватися в полотняному наметі.

Таємниці всесвіту не хвилювали її так сильно, як таємниця Тона. Елліель притиснулася до нього, і вони кохалися повільно й тихо, щоб нікому не заважати. Вона чула, як неподалік від їхнього намету солдати, розсівшись біля вогнищ, співають пісні про втрачених коханих.

Трохи згодом, навіть знаючи, що недалеко від них розкинувся табір з величезною кількістю Лютих, а військо конаґа Мандана вже стоїть по той бій хребта, вона просто дивилася в очі Тона, насолоджуючись красою його обличчя, досконалістю його тіла.

Попри нічну прохолоду вони обоє були оголені й лежали тільки під тонкою ковдрою, зігріваючи одне одного. Елліель і досі не могла надивуватися, що він з нею, що він врятував її, повернувши їй спогади. Завдяки Тону Елліель знала, що вона не злочинниця, не жорстока вбивця.

Але спогади Тона, його реальність і його минуле, все ще були замкнені в його голові. Вона мовчки водила нігтем по його обличчю, а тоді промовила:

— Я теж могла б змінити твоє татуювання... з'єднати лінії, завершити візерунок, який блокує спогади, якщо ти скажеш мені як.

— Моя руна не зовсім така, як твоя, і я не можу її видалити, — відповів Тон. — Я думаю, що моє минуле і моє призначення все ще тут. — Він торкнувся свого чола, потім опустив руку і притиснув долоню до гладких грудей. — І тут. Але руна блокує їх, і на це має бути причина. Шадрі дала нам частину відповіді, тож ми знаємо — чи принаймні підозрюємо, — що Кур, вочевидь, створив мене з якоюсь метою. Чи можемо ми йому довіряти?

Зітхнувши, Елліель поклала голову йому на плече. Для всіх інших вона мала бути сильною, непереможною, проте тут, поруч із Тоном, Елліель дозволяла собі бути м'якою й ніжною.

— Чому ні? Кур створив расу Лютих і цілий світ.

— Хіба це означає, що він не може помилятися?

Елліель похитала головою.

— Схоже, Кур зробив багато помилок. Шадрі вважає, що він помилився, очистивши себе від усього темного та лихого, адже це ослабило його, а потім усе це просочилося у світ.

— Але якщо я був Куром, — розмірковував далі Тон, — то, можливо, мені стало так соромно, що після всього цього я замкнув самого себе всередині гори. «Єдиний спосіб знищити зло — це знищити його зсередини». Хіба це не має сенсу?

— Або якщо ти дракон, зосередження всього зла, то ми нізащо не повинні були випускати тебе на волю. — Вона нервово засміялася. — Але я не можу в це повірити. Ти надто люблячий, надто красивий.

— Але якщо я щось інше... — Обличчя Тона зараз виглядало таким молодим, таким чистим, і Елліель усім серцем потягнулася до нього. — Тоді моє призначення вже близько. Зараз, очевидно, настають ті часи, для яких я був створений? Рівновага? Точка опори?

— Давай не будемо квапити події. — Елліель обійняла його, не бажаючи жодних змін. Ця мить була такою прекрасною. А Шадрі дала їм вкрай суперечливі відомості.

— Я готовий до всього, що може статися, — сказав Тон.

Елліель з якоюсь безнадійною відчайдушністю поцілувала його, потім погладила його по волоссю і пригорнула до себе. Вона поцілувала його ще більш палко, ніжно торкнулася шкіри.

— Давай кохатися знову. Зараз.

— Ти думаєш, що можеш наказувати богу чи дракону? — з тихим сміхом відказав Тон.

— Я знаю, як змусити свого коханого приділити мені увагу.

— Тоді я підкорюся твоєму наказу.

Вони стискали одне одного в обіймах, запалюючи свої внутрішні вогні, але, хоча Елліель і відганяла від себе всілякі думки й намагалася відволіктися від них, вона відчувала, що щось змінюється. Події підходили до свого завершення, усі питання складалися в якесь дивне рішення. У них з Тоном була руна забуття, і цей зв'язок не був схожий ні на який інший, але водночас Елліель і Тон були дуже різними, хай би як багато в них було спільного.

Засинаючи в обіймах коханого, вона заплющила очі й просто зосередилася на цій чудовій миті. Але все одно вона відчувала, як земля гуркотить під ними.