Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

73

«Ґліссанд» плив, хоч і продовжуючи набирати воду, до гавані Рівермута, де вже точилися бої. Уто, охоплений нетерпінням, стискав що було сили такелажні линви. Лице його пашіло, і він шкодував, що його гнів не може змусити корабель рухатися швидше.

Латане вітрило туго напинав попутний вітер, і нашите на ньому коло утауків від цього скидалося на мішень. Хороброму більше не потрібна була підзорна труба, щоб бачити, яка катастрофа розгортається просто перед ними. Чимало причалів і верфей Рівермута були охоплені полум'ям!

— До зброї! — гукнув він, обернувшись, і вцілілі солдати Співдружності кинулися хапати мечі, щити й луки. Вони поспішно одягали шкіряні обладунки та шоломи, прилаштовували нагрудні пластини. Забравши все, що ще могло придатися, з фортеці на острові Фулкор, Уто сформував загін із сотні солдатів, які отримали незначні поранення і були готові знову кинутися в бій. Лише сотня бійців... він докладе всіх зусиль, щоб цього виявилося достатньо. Вони мусили захистити три королівства, врятувати Конверу, врятувати конаґа Мандана.

Від палаючих складів в небо здіймався чорний, як вороняче крило, дим, а вітер підхоплював і розносив кіптяву. Два ішаранські кораблі були пришвартовані до порожніх пристаней, і він побачив, що ворожі судна теж палають. Кораблі виглядали так, наче були сильно пошкоджені ще до того, як дісталися Рівермута. Два ішаранські військові кораблі... але ж Уто бачив, як від острова Фулкор відпливало десять кораблів, і він відчув страх, від якого йому стало холодно в грудях. Чи означає це, що інші вісім уже рушили вгору по з'єднаній річці до Конвери?

Уто стиснув руків'я свого меча. Він запалить реймер, щойно опиниться на суші. Коли «Ґліссанд» підійшов ближче, Хоробрий помітив, що на набережній ще тривають поодинокі бої, але все виглядало так, наче головна битва вже була позаду.

— Хутчіш!

Мак Дур кинув на нього сердитий погляд.

— Як? Ми й так вже змусили мій корабель іти так швидко, як він тільки здатен, і він починає розвалюватися. Кра, якщо тільки ти не можеш викликати якусь ішаранську магію, то нам доведеться покладатися на утаукську удачу і на мої вміння мореплавця.

Мак Дур і його екіпаж вже показали свою майстерність, коли, надзвичайно вправно керуючи «Ґліссандом», оминули затонулий ішаранський корабель у гирлі ріки, де вона впадала в море. Це був третій корабель з ішаранської флотилії, але Уто не знав, що сталося з іншими сімома.

Він згадав, як ішаранські тварини двічі напали на Міррабай, вирізавши його мешканців... Уто спробував вгамувати дику лють, яка піднялася всередині нього, але йому згадалося, як вони використали там божка. Він також бачив, як інша страхітлива й мерзенна істота знищила їхній флот біля острова Фулкор.

— Швидше, — пробурмотів він благально, вже не зриваючись на гнівні крики.

Мак Дур заволав своєму екіпажу.

— Підведіть нас достатньо близько, щоб можна було кинути швартови. Виберіть будь-який порожній причал.

Уто вказав на причал біля двох пошкоджених ішаранських кораблів.

— Цей вільний. Дайте мені висадитися на берег! — Він кинув погляд на охоплених нетерпінням бійців, які переминалися позаду нього зі зброєю в руках.

Утауки за допомогою весел маневрували своїм колись граційним судном, щоб підвести його до берега. Інші моряки витягали з трюму відра брудної каламутної води і кричали, що ті дірки, які вони раніше залатали, знову дали течу. Пошкоджений корабель набирав усе більше води, але Уто потрібно було, щоб судно протрималося ще трохи.

Кілька весел тріснуло, а одне зламалося навпіл, поки корабель підводили до причалу. Екіпажу заледве вдавалося впоратися з керуванням, і нарешті судно причалило до берега, врізавшись корпусом об палі. Противно заскреготіли пом'яті мідні пластини броньованої обшивки.

Уто, вихопивши меч, підскочив до борту корабля.

— Вже достатньо близько!

Навіть не глянувши на бійців, що зібралися на палубі, він перемахнув через борт, не чекаючи, поки судно зупиниться повністю. Як тільки ноги Уто торкнулися причалу, він кинувся вперед, його кольчужний плащ летів за ним, — Хоробрий мчав захищати Рівермут.

Він побачив, що на сусідньому причалі напівзатоплений ішаранський корабель стоїть порожній, усі ворожі бійці покинули його, відправившись грабувати місто. Озирнувшись, Уто помітив, що неподалік іде бій: портові робітники та міські охоронці билися з ішаранськими солдатами біля тліючого складу. Крім ішаранців у одностроях, він помітив кремезних істот, які виглядали так, наче ворог використав магію, щоб створити воїнів-варварів із розлючених биків і кудлатих ведмедів.

Солдати Співдружності вслід за Уто висаджувалися на берег і, вигукуючи бойові кличі, безладною юрбою неслися по пірсу, сповнені рішучості захищати місто.

Уто, добігши до кінця причалу, побачив двадцять або тридцять чужоземних бійців, які зійшлися в бою із захисниками Рівермута. Закривавлені трупи лежали вздовж усієї набережної. Він на мить зупинився, щоб закріпити навколо зап'ястя реймер і запалити вогняний меч. Іншою рукою Уто здійняв догори звичайний меч, готовий рубати ним загарбників. Він кинувся до місця сутички, і в захисників вирвався крик здивування й полегшення, коли вони помітили реймер Хороброго.

Варвари озирнулися, коли Уто вже був поруч. У руках вони тримали палиці, дрюки та важкі сокири, але жодної більш сучасної зброї, яка вимагає не сили, а вправності, у них не було. Двоє з них розвернулися до нього, вишкірившись і показуючи загострені зуби. Вони загарчали, і їхні голоси були більше схожі на звірячі, аніж на людські.

Першим ударом Уто розрубав одну з палиць навпіл, а наступним — відрубав руку варвара разом з його бойовою сокирою. Ще четверо дикунів кинулися на нього, ніби думали, що зможуть здолати Хороброго, озброєного реймером. Вони напирали на Уто, клацаючи гострими зубами, наче збираючись, немов вовки, роздерти його плоть. Перш ніж його солдати встигли приєднатися до бою, Уто перебив більшу частину ворожих варварів.

Місцеві захисники, забризкані кров'ю, виглядали вкрай втомленими, але, поки Уто розбирався зі звіроподібними нападниками, вони переключилися на одягнених в однострої ішаранських солдатів. Ішаранцям вдалося вбити портового вантажника, який, захищаючи рідне місто, бився багром, проте інші городяни перебили решту нападників. Після появи Уто з підкріпленням з «Ґліссанда» перебіг битви швидко змінився.

Останній дебелий варвар кинувся на Уто, стискаючи в руках товстелезний кийок. Він, схоже, вважав себе непереможним, але реймер Уто швидко довів, що це не так. Мертвий дикун гримнувся додолу, мов повалений бик. Його заточені зуби врізалися в землю.

Захисники міста стояли захекані, закривавлені, виснажені. Їхні очі потемніли, а обличчя були перекошені від щойно пережитого.

Відчуваючи біль і відчай, Уто дивився вверх на русло ріки, впевнений, що інші кораблі ішаранців вже поплили по ній вгору до місця злиття. Він мусив потрапити до Конвери, поки не стало надто пізно!

Уто сягнистим кроком підійшов до чоловіка, що був більше схожий на рибалку, ніж на солдата.

— Коли вони припливли? Скільки кораблів?

Чоловік розгублено закліпав очима, наче Уто говорив невідомою йому мовою.

— Коли? І скільки ворогів?

— Сьогодні вранці на світанку, — нарешті відповів чоловік.

Заляпана кров'ю жінка додала:

— Шість кораблів... ні, думаю, сім. Один потонув прямо на вході в гавань, але бійці з нього допливли до берега. Ще два нам вдалося пошкодити й спалити біля причалів.

— Ми боролися з ними, як могли, — додав рибалка, — але наша гавань була майже порожня, весь флот Співдружності відплив до Ішари. У нас тут нічого не залишилося.

— А що сталося з іншими кораблями? — запитав Уто. — Вони втекли?

Жінка жестом показала вгору по річці.

— Вони поплили до Конвери. Чотири кораблі.

Саме цього він боявся найбільше. Чотири кораблі... з десяти. А що з рештою? Він замислився, чи не напали вони на узбережжя Остерри десь в іншому місці. Уто подумав про Мандана в замку, невмілого воєначальника, хоча й непоганого бійця на мечах. Титан і Дженна даватимуть йому поради, допоможуть йому, але у них в столиці точно недостатньо військ, щоб зупинити повномасштабне вторгнення ішаранців. Чотири бойові кораблі піднімаються просто зараз по з'єднаній річці!

Він похитав головою, швидко метикуючи, що робити далі. Їм все одно знадобиться якийсь час, щоб дістатися проти течії до Конвери.

— Мені потрібен кінь, швидкий кінь! Я поїду туди сам.

Місцеві жителі, яким вдалося вижити в бою з ішаранцями, виглядали занадто розгубленими, щоб запропонувати йому допомогу, якої він потребував негайно. Коли він підняв свій вогняний реймер, щоб надати більшої ваги своїй вимозі, хтось нарешті дістав йому свіжого коня, і він заскочив на нього. Не роздумуючи більше жодної миті, Уто пришпорив скакуна, залишивши солдатів Співдружності гасити пожежі в портовому місті. А сам, пустивши коня галопом і пригнувшись у сідлі, помчав уздовж річки до Конвери, боячись застати замок конаґа у вогні.

З нахиленої палуби «Ґліссанда» Мак Дур спостерігав за боєм на набережній. Він бачив, як горять склади і як падають замертво останні загарбники, здебільшого від палаючого реймера Уто. А сам Мак Дур і його команда були просто щасливі, коли чужі для них солдати Співдружності нарешті покинули його корабель.

На милому його серцю торговому судні тепер було тихо й спокійно, але від того стрімкого й прекрасного корабля, яким колись був «Ґліссанд», вже мало що залишилося. Занадто багато шкоди йому було завдано не лише під час боїв на острові Фулкор, а й через ті зміни, які перетворили «Ґліссанд» на бойовий корабель. Внизу, в трюмі, його матроси відчайдушно намагалися залатати нову пробоїну в корпусі, нашвидкуруч зроблені латки розійшлися, і вода з новою силою хлинула всередину. Врізавшись у причал в Рівермуті, судно отримало ще більше ушкоджень.

Поки Уто бився з ішаранцями в місті, Мак Дур спустився з ліхтарем в трюм, де спостерігав за несамовитими, але марними зусиллями моряків. Вони стояли вже по коліна у воді, а нестримні струмені води били між проломленими дошками корпусу. Тріснули ще дві дошки, і весь корабель скрипуче застогнав, ніби його бідолашний «Ґліссанд» задихався від болю. Капітан відчув нестерпний біль у серці. Його корабель був схожий на смертельно поранену істоту.

Утауки майже не володіли магією, хіба що мали трохи везіння чи могли покладатися на збіг обставин, коли удача була на їхньому боці, але Мак Дур провів стільки часу на борту свого судна, що відчував міцний зв'язок з ним. Після всіх пережитих пошкоджень і знущань «Ґліссанд» уже майже здався. Дух корабля був зломлений ще раніше, коли його захопили в гавані Сереполя і пізніше змусили приєднатися до флоту Співдружності, а потім двох членів його екіпажу повісили на реях.

Пришвартований до причалу в Рівермуті, «Ґліссанд» продовжував набирати воду, поступово тонучи. Він потребував капітального ремонту, — ремонту, який Мак Дур не міг ані виконати, ані дозволити собі.

Його переповнювали одночасно сум і гнів. Не для цього він став капітаном торгового судна, не для цього щиро радів, коли привозив товари в черговий порт, бачив захват на обличчях покупців, які перебирали так потрібні їм товари і торгувалися з ним, намагаючись отримати найкращі ціни. Він став мореплавцем не для того, щоб воювати, байдуже за кого. Він намалював коло довкруж свого серця.

— Я збираюся зійти на берег, і ви всі можете зробити те ж саме. — Він подивився на свій бідолашний корабель. — Я не знаю, чи він коли-небудь знову вийде в море... і чи сам я повернуся до нього.

Його команда стояла в темному трюмі по коліна у воді, з безнадією в очах дивлячись на пробоїни.

— Кра, капітане, ти кинеш свій корабель?

— Як мені вже було сказано багато разів, це більше не мій корабель. Ви всі маєте зійти на берег, щоб більше не наражатися тут на небезпеку. — Нахилившись, він поцілував гладеньку деревину корпусу, а потім піднявся сходами до відкритого люка. Сльози стояли в його очах, коли він ішов по палубі, прощаючись — поки що — зі своїм дорогоцінним «Ґліссандом».

Мак Дур зійшов на берег і рушив по пошкодженому причалу до портового міста, де вцілілі жителі поспішно гасили пожежі, збирали тіла загиблих.

Ніхто не звертав на нього уваги. Рівермут здавався покинутим, пораненим. Йдучи вздовж набережної, він озирнувся, щоб поглянути на свій корабель, і побачив, як ще сильніше нахилилася його палуба від того, що все більше води затікало всередину через пробоїни в корпусі.

Так багато руйнувань... так багато болю.

Серце Мак Дура було розбите, його воля — зламана. Він подивився в бік суходолу й рушив далі, віддаляючись від берега.

Він був народжений утауком, щоб подорожувати, вивчати нове і торгувати. Як Ішара, так і Співдружність зрадили його, а тепер ще й море. Він виріс у Нортеррі. Можливо, тепер він проводитиме там більше часу.

Він вирішив направитися до пагорбів, де сподівався знайти інших утауків. Він долучиться до них, житиме з ними і, можливо, стане ватажком каравану. На деякий час.

Але він знав, що повернеться до свого корабля. Коли зможе.