Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

100

Гори рокотали й розколювалися, дракони один за одним виривалися з обіймів лави й злітали в повітря, а король Адан в цей самий час зіткнувся з іншою загрозою, не схожою на ту, що несе зіткнення армій або боротьба з чудовиськами із самого серця світу.

Дивлячись на Уто, він вклав у власні слова всю свою силу волі:

— Я — твій конаґ!

Хоробрий стояв перед ним, тримаючи димлячий обрубок своєї руки так, наче не знав, що з ним робити. Іншою рукою в чорній рукавиці він стискав довгий меч, з якого крапала кров. Його посіріле обличчя перекосилося, ставши схожим на якийсь моторошний образ із нічного кошмару.

Мандан лежав мертвий біля їхніх ніг, його кров стікала на землю. На якусь мить Адан, застигнувши, відчув себе спійманим у пастку трагічних обставин, і зараз настав вирішальний момент. Зобов'язаний Хоробрий порушив свою честь, аби одержимо слідувати за власного нав'язливою ідеєю. Що з цього було його сутністю?

Уто здійняв меч.

Адан повторив свої слова, і вони прозвучали, мов de grace, удар милосердя.

— Ти Хоробрий, а я — твій конаґ!

Навколо розкинулося витоптане й понівечене поле битви, на якому військо Остерри зійшлося в страшному бою з арміями інших підданих Співдружності. Піщані й крижані Люті роздирали один одного на шматки. Дракони виринали з верхівок гір і здіймалися в небо.

Адан стояв, балансуючи на вістрі власного рішення, боячись поворухнутися, щоб не впасти. Несамовитий гнів на Адана скипів у серці Уто, і він подивився на Мандана, що лежав на землі.

Адан почувався спустошеним і розбитим, але він зробив те, що було необхідно. Земля продовжувала двигтіти, гора Вада кровоточила лавою й вивергала дим, а Адан підійшов ближче до Уто.

— Ти порушив свої обітниці, розтоптав свою честь. Ти вбив Конндура Хороброго. Хто ти є тепер, Уто? Що від тебе залишилося? Ти Хоробрий — чи ні?

— Я вірний... вірний... — Обличчя Уто викривилося, а голос звучав хрипко.

— Ти вірний своєму конаґу! Вірний мені — а не своїм маренням! — гримнув Адан. — Тепер ти бачиш, що я був правий і Колланан теж. Люті й дракони! Озирнися навколо, подивися, що відбувається зі світом. — Він махнув рукою вгору, вказуючи туди, де по небу носилися величезні звірі.

Адан міг би витягнути свій меч із тіла Магадана, щоб принаймні мати можливість захистити себе, проте він знав, що в бою на мечах не зможе протистояти Хороброму, навіть пораненому.

— Я вимагаю твоєї вірності! — Він підступив ще ближче, опинившись у межах досяжності клинка Уто. — Ти ж бачиш ці жахіття, готові знищити нас усіх.

Хоробрий вагався, заплутавшись у суперечностях власних спонукань. Він не міг відірвати очей від мертвого тіла, і на його обличчі відбилося глибоке потрясіння, близьке до відчаю.

Адан розумів, що зволікати не можна. Дракони з пронизливим вереском і загрозливим шипінням ринули вниз на людські армії, які змішалися на полі брані. Легенди стверджували, що якщо вбити Оссуса, то Кур створить світ наново. Але ж якщо дозволити цим великим драконам сіяти руйнування, то це точно так само буде смертельно небезпечно для людей.

Адан підійшов настільки близько, що Уто відчув його гаряче дихання, коли той віддавав наказ.

— Я — конаґ, і я наказую тобі битися з цими драконами. Я вимагаю, щоб ти захищав Співдружність до останньої частки свого єства. Спробуй врятувати нас.

Чудовиська обрушилися на поле бою, змітаючи цілі загони й розриваючи людей на шматки, і в Уто вирвався несамовитий крик від нестерпного сум'яття, яке роздирало його зсередини, а потім він кинувся геть, не сказавши жодного слова.

Адан усвідомив, що весь тремтить.

Втрата реймера стала для Уто набагато гіршою раною, ніж втрата руки. Він, хитаючись, брів кудись, маючи при собі лише сталевий меч, і наносив ним удари кожному, хто опинявся в нього на шляху. Він був зовсім розгублений, ніби раптом втратив опору під ногами.

Я — конаґ... і я наказую тобі!

Він застогнав, і то був дикий тваринний стогін, що рвався з глибини його горла. Гнітюча туга розривала груди.

Конаґ... конаґ... конаґ...

Це було неможливо! Це було вкрай несправедливо. Уто довелося приймати тяжкі рішення і діяти так, як йому належало діяти. Він зробив найважчу, найстрашнішу річ у своєму житті, пожертвувавши Конндуром — своїм другом! — до того, як той привів би всі три королівства до повної загибелі.

І все ж вони програли, зазнали цілковитої поразки. Острів Фулкор більше не був у руках ішаранських тварюк, але перетворився на руїну. Його флот, який призначався для війни помсти, навіть не досягнув берегів Ішари, щоб спалити їхні міста і винищити цей ненависний народ. А тепер саме тут Уто зазнав повного руйнування всієї своєї картини світу. Він навіть не зміг захистити Мандана, свого вихованця. Всі його надії на людську расу і побратимів-Хоробрих розбилися вщент перед обличчям Лютих — Лютих, яких не мало, не могло існувати.

І цих ще більш неможливих, немислимих драконів.

І крім того, його роздавлював власний повний провал.

Я — конаґ... і я наказую тобі.

Біль від втрати руки не йшов ні в яке порівняння з цими душевними муками. Він відринув так багато з того, що зробило його тією людиною, якою він колись був, до добра чи до лиха, — але ж Мандан тепер мертвий. Уто не міг цього заперечувати. Наступним спадкоємцем корони конаґа був Адан Старфолл. Жодні виверти логіки чи жага помсти не могли змінити цього факту.

Хоробрий повинен бути вірним конаґові, і Адан висунув свої вимоги. Конаґ висунув свої вимоги.

Уто з Рифу в битві з драконами повинен довести, що він гідний бути Хоробрим.

Дев'ять чудовиськ, що виринули з гір, продовжували сіяти хаос на полі бою. Уто побачив яскраві спалахи вогняних клинків посеред кривавого побоїща — інші реймери... інші Хоробрі. Разом з ним їх щонайменше троє.

Навіть втративши реймер, Уто все одно мав свій меч.

Після руйнівного землетрусу та виверження вулканів тільки одна з великих машин Лютих залишилася справною. Четверо приголомшених ударами стихій магів, двоє піщаних і двоє крижаних, працюючи тепер у повній злагоді, намагалися зрушити важкий пісковиковий каркас, щоб повернути широку, блідо-блакитну крижану лінзу.

Страхітливий дракон, змахнувши широченними крилами, різко пірнув униз, націлившись на них, але маги встигли спрямувати власну магію в пристрій, сконцентрувавши всю міць удару в крижаному диску, який обертався все швидше. Із лінзи вилетів, мов стрімкий спис, довгастий мерехтливий заряд смертоносної магії і вдарив у дракона, що нісся на них з небес. Лускате чудовисько пронизливо завищало і сіпнулося назад, наче на нього плеснули кислотою. Крила, якими дракон ще намагався розмахувати, почали прямо на очах розповзатися на клапті; його кістки розтрощилися, і весь він став розпадатися, перетворюючись на огидний слиз і тверді рештки, що посипалися донизу, падаючи на ті його шматки, які відвалилися першими.

Маги пригнулися, затуляючись від жахливого дощу, що ринув з неба. Величезне мертве громадище, яке все ще розвалювалося на частини просто в повітрі, обрушилося на них згори, розплющивши пристрій і розчавивши магів.

Зосереджений на власній цілі, Уто направився туди, де двоє Хоробрих билися з драконом, який, приземлившись, кинувся нищити армію Співдружності. Людські бійці, перегрупувавшись, намагалися боротися з ним, проте вони були немов крихітні мурашки проти монстра. Багатьох із них звір вже розірвав на шматки. Солдати Судерри билися з чудовиськом зброєю, посиленою димчастим склом. Воїни Лютих теж ринули в бій, розмахуючи списами й мечами.

Двоє Хоробрих атакували дракона, рубаючи його лускатий бік реймерами. Уто впізнав їх — Ласіс, людина короля Колланана... і Ондер, на обличчі якого виднілася добре помітна руна забуття. Але в нього палав реймер! Це він зламав блокування пам'яті, як Елліель, чи просто знову віднайшов магію у своїй крові?

Дракон ударив навскіс величезною лапою з гострими кігтями, але Ласіс зустрів її своїм вогненним мечем. Палаючий реймер зніс два кривих пазура. Ондер, що опинився поруч, долучився до товариша, рубонувши передню кінцівку монстра, і його реймер глибоко врізався в лускату шкіру. Дракон зашипів і позадкував, змахнувши велетенськими крилами. Порив вітру відкинув Хоробрих, але вони втрималися на ногах, готові продовжувати бій.

Ондер бився безстрашно, ризикуючи отримати поранення або загинути, — зовсім не так, як тоді, коли він зіткнувся з божком, що напав на Міррабай. Цей дракон був набагато, незмірно страшнішим, але знеславлений Хоробрий, здавалося, був у щирому захваті, кидаючись на здоровенне чудовисько.

А наступної миті між них опинився Уто, голосно заревівши:

— Ми б'ємося разом! Ми вб'ємо драконів! — Він загарчав. — Це наказ конаґа.

Крутнувшись, Ласіс підняв свій реймер, готовий зарубати Уто. Його обличчя скривилося від огиди.

— Ми знаємо, що ти зробив.

Ондера трясло від гніву.

— Ти вбив Ґанта в таборі! Ти вбив конаґа Конндура — я приніс послання від учителя Онзу!

— Онзу теж убив я. — Уто помітив, як молодий Хоробрий з татуюванням на обличчі похитнувся від цієї новини. — Я залишаюся вірним своєму вибору. Зараз я присягнувся вбивати драконів... чи ви хочете просто базікати? — Піднявши меч, він кинувся на дракона, який продовжував біснуватися. Той могутнім ударом вкритого шипами хвостом зніс п'ятьох Лютих, які атакували його збоку. — Я залишаюся Хоробрим, і ми будемо битися.

— Ти втратив право бути Хоробрим тієї миті, коли вирішив убити Конндура Хороброго, — відказав Ласіс.

Ондер застиг, намагаючись впоратися з гнівом та горем, які його охопили, але, коли дракон заревів, він опанував себе і промовив, високо піднявши свій тріскучий реймер.

— У мене серце Хороброго, і це моя битва. А що будеш робити ти, Уто? — Відвернувшись, він атакував гігантську рептилію.

Декілька Лютих метнули списи, і один з них пробив туго натягнуту перетинку лівого крила дракона, скалічивши його. Чудовисько припало до землі, корчачись від болю, і майже сотня воїнів піщаних і крижаних Лютих, озброєних гострими сокирами та довгими мечами, накинулися на його м'язисте тіло. Вони відрубали частину крила, і цей відрубаний шмат розпався на частини й, мов тінь, розчинився в повітрі.

Ласіс не звертав уваги на Уто, наче той був не вартий навіть його презирства. Обидва Хоробрих билися пліч-о-пліч, підбираючись все ближче до голови пораненого дракона. Зрештою чудовисько, не в змозі більше опиратися Лютим, гримнулося на землю, продовжуючи борсатися й шипіти. Хоробрі дісталися до його звивистої шиї і знову й знову били по ній своїми реймерами.

Смертельно поранений дракон весь обвис, а потім, миттєво згнивши, розпався на частини. Він розсипався на міріади чорних, схожих на плями часток, які покотилися по землі, змішуючись із кров'ю полеглих, а інші шматочки дракона здійнялися вгору, підхоплені розлитим у повітрі гнівом, і поступово розвіялися.

Уто, міцніше схопивши свій меч, побіг шукати іншого дракона.

Залишивши королеву Кору та її Лютих тішитися появою драконів, Колланан нісся галопом по хиткій землі, прикриваючи собою Бірча.

Серце в нього боліло, коли він, озираючись, бачив, як армії знищують одна одну, як гори розколюються на частини. Він був королем Нортерри. Він не вберіг свою кохану Тафіру. Він не зміг врятувати людей в містечку Лейк Бакал. Він не зміг ані закінчити цю війну, ані об'єднати людські армії.

Але він міг врятувати свого онука. Принаймні цю одну річ він міг зробити.

Він мчав уперед, шукаючи безпечного прихистку, де він міг би вберегти онука від жорстокого побоїща та розбурханої стихії. Шторм зумів ухилитися від ударів двох воїнів Лютих, які, зустрівшись їм на шляху, змахнули навмання мечами, спробувавши поцілити в нього, але зараз основна частина армії Лютих готувалася до битви з драконами, тож ці двоє не стали переслідувати чоловіка й хлопчика, що їхали верхи на коні.

— Дивися уважно, де ми могли б сховатися, — сказав Колл.

Раптом попереду і з боків від них майнули якісь фігурки, а потім ці маленькі постаті вискочили їм назустріч з-за дерев та з-під скельних виступів. Сірошкірі істоти розмахували руками і щось щебетали. Обличчя Бірча прояснилося, і він, квапливо вказавши на них, вигукнув:

— Мамули! Вони допоможуть.

Колланан зупинив Шторма і трохи відкинувся назад у сідлі, тримаючи віжки. Мамули підійшли ближче, і Бірч заговорив до них їхньою дивною мовою, якої Колл не розумів.

Мамули почали жестикулювати, потім побігли вперед. Колл без вагань довірився їм, адже вони допомогли йому підготувати напад на фортецю на озері Бакал, допомогли зберегти життя Ласісу після того, як королева Онн залишила його, тяжко пораненого, вмирати на морозі, а крім того, вони допомогли Бірчу.

— Вони відведуть нас туди, де ми зможемо сховатися, — сказав хлопчик. — Це захищене місце. — Він ще трохи послухав їх, а потім нахмурився і озирнувся на дідуся. — Вони кажуть, що декілька наших людей уже там.

Колл поглянув на охоплене хаосом поле битви, на Лютих, які відчайдушно кидалися на драконів, і на людські армії, що виявилися затиснуті між ними. Притримуючи Бірча в сідлі перед собою, він відповів:

— Тоді ми поїдемо за ними.

Багато маленьких істот бігли обабіч від них, тримаючись у тіні дерев і скель, на безпечній відстані від поля бою. Вони супроводжували війська Лютих під час тривалого походу, проте поступово все більше віддалялися від них.

Зраділий Бірч став захоплено пояснювати.

— Вони йшли за мною аж від палацу королеви Кору. Я вмовив її пообіцяти, що Люті не будуть заподіювати їм шкоди, а тепер вони допоможуть нам дістатися туди, де ми будемо в безпеці. — Він озирнувся, посміхаючись. — Я сказав їм триматися подалі від боїв, якщо зможуть.

В кінці череди пагорбів, де армії Нортерри й Судерри облаштували свій розлогий табір, височіли величезні кам'яні моноліти. Під час нещодавніх землетрусів ці скелі хоч і здригалися, але все ж залишилися міцними, немов фортечні стіни. Колланану вони здавалися найбільш стійким і безпечним місцем серед усього цього хаосу.

Мамули неслися поперед них, показуючи дорогу Шторму, і Коллу здалося, що він побачив природне укриття, широкий кам'яний карниз, де він міг би сховати свого онука. Мамули, радісно підстрибуючи, побігли вперед, вказуючи саме на те місце, яке він запримітив. Колланан угледів розсідланого коня й кілька наметів у тіні велетенських скель, а потім, помітивши двох людей, впізнав у них Шадрі та Покла, що тулилися серед кам'яних брил.

Очі Покла були широко розплющені від жаху, а розпатлане волосся стояло сторчма, наче йому щойно ледь вдалося відбитися від жорстокого ворога. Учена дівчина перебувала в якомусь заціпенінні. Вона видала якісь дивні звуки, промовивши кілька слів мовою мамулів. Маленькі істоти, охоплені радісним збудженням, метушилися навколо, задоволені тим, що змогли захистити своїх друзів.

— Тут безпечно? — запитав Колл, спішившись.

Шадрі пройшлася перед скелями з таким виглядом, наче вже багато часу витратила на обдумування цього питання.

— Місцевість видається достатньо стабільною, проте, якщо світ розколеться, хто знає, що станеться? Принаймні ми розташувалися вище від того місця, куди будуть падати валуни, якщо земля продовжить зсуватися.

Бірч побіг уперед з групою мамулів, і вони сховалися в густій тіні однієї з високих скель. Колланан підійшов до них і вмостився поруч на валуні, звідки він міг спостерігати за страшною битвою. Він побачив яскраві спалахи кількох реймерів, а потім і самих Хоробрих, що билися з драконами. Одне з чудовиськ вдалося убити, і величезна громадина розпалася на безліч темних шматочків, які розлетілися на всі боки.

— Маги використали останній зі своїх магічних приладів, аби убити ще одного дракона, — промовила Шадрі. — Дракон загинув, але він упав на них і вбив самих магів.

Королева Кору зібрала Лютих, щоб дати бій третьому дракону, наче вона вважала, що жоден ворог не є непереможним. Колл побачив, як вона метнула легендарний спис, поціливши в око чудовиська. Людські воїни теж билися з цим драконом, і зрештою їм вдалося повалити його, завдавши величезних ран, що зяяли на його лускатому боці.

Колл тримав Бірча за плече. Мамули з неослабним інтересом спостерігали за побоїщем, а тим часом третій дракон сконав і, випустивши міазми зла, розпався на дрібні чорні частки, які безладно розсипалися по землі.

Після того, як трьох з дев'яти драконів було вбито, інші шестеро, здавалося, об'єдналися задля якоїсь спільної мети. Змахуючи своїми великими крилами, вони злетіли над полем битви. Воїни Лютих метали в небо незліченну кількість списів, завдаючи драконам все більше й більше ушкоджень. Людські лучники випустили по них безліч стріл з наконечниками із димчастого скла. Шестеро велетенських драконів, піднявшись вище, закружляли по колу в стовпах диму й попелу, що вивергалися з гори Вада. Вони підлітали все ближче один до одного, поступово наближаючись по спіралі до центру жерла вулкана.

А потім дракони різко зіштовхнулися в повітрі, зчепившись пазуристими лапами і продовжуючи махати крилами. Вони закружляли з такою швидкістю, що перетворилися на розмитий коловорот, зітканий з лусок, колючих хвостів, гострих пазурів та іклів, аж поки вся ця маса не замерехтіла, розпливаючись, зливаючись воєдино...

Із шаленого смерчу, утвореного шістьма окремими драконами, раптом виринуло одне величезне чудовисько — дракон, більший за всіх них разом узятих, такий гігантський, що увібрав у себе все зло світу, всю ненависть і насильство, всю темряву, що вийшла із серця бога.

Невимовно колосальний дракон, завбільшки з місто, вирвався назовні і вивергнув рев, що потряс небо й гори.

Оссус, прокинувшись, нарешті явився у світ.