Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

114

Сидячи на дошках хиткого воза поруч із заклиначкою вітру, жрець Ерікал — чи, мабуть, тепер просто Ерікал — думав про те, як він свого часу вирушив з округу Прірарі до столиці, сподіваючись відвідати церемонію освячення храму Маґніфіка. Дорогою він милувався розмаїтими краєвидами Ішари, а життєдайна енергія божкині допомагала йому долати неблизький шлях.

Тепер він сидів на грубому дерев'яному сидінні, а їхній візок тягнула вперед стара шкапа. Його тіло боліло — особливо та частина, на якій він сидів, — бо віз постійно хитало й підкидувало на камінцях та вибоїнах.

У старої Мистії теж все боліло, але вона все одно була рада відправитися разом з ним у цю довгу подорож.

— Ми ж цілком добре прийняли тебе в нашому містечку, — почала стара. — Не розумію, чому тобі захотілося знайти корабель і плисти за море тільки для того, щоб повернутися в країну, яка тебе вигнала. — Вона пирхнула. — Якщо новий конаґ взагалі тебе відпустить.

— Він сказав, що ішаранці можуть повертатися додому, — відповів Ерікал. — У одному з округів на півночі тримали невільників, і вони захочуть возз'єднатися зі своїми родинами. — Він зітхнув, сподіваючись на краще. — Я дуже сумую за своїм храмом і людьми. Божкиня завжди з ними. Якщо вони продовжували приносити жертви й не припиняли молитися, то частина божкині все ще там. Я повинен вести їх за собою як їхній жрець.

— Звісно, це важливіше, ніж допомагати мені по господарству, — буркнула заклиначка вітру.

Ерікал полинув думками в простір навколо себе і спробував відшукати бодай якісь відблиски своєї божкині, хоч якісь барвисті залишки її присутності. Коли він краєм ока спіймав примарний проблиск світла, якесь миттєве мерехтіння, йому захотілося повірити, що він знайшов її, але зрештою він вирішив, що це лише марна надія.

Дорога повертала вглиб країни, прямуючи на захід до місця злиття річок. Весь наступний день вони долали шлях до Конвери, збираючи по дорозі новини та плітки. Ерікал з радістю дізнався, що до Співдружності припливли ішаранські кораблі, на яких прибула емпра та її Яструбина варта з мирною місією. Ерікал ледве міг повірити в те, що почув.

— Виходить, емпра жива? — запитав він у селянина, який переповідав їм плітки. Коли Ерікал відпливав з ішаранським флотом, Ілуріс уже давно пропала невідомо куди.

— Чому б їй не бути живою? — перепитав селянин. — Було б дуже глупо плисти через море з мертвою емпрою, хіба ні?

Мистія кивнула, погоджуючись з ним.

Після подальших плутаних і недоладних розпитувань Ерікал дізнався, що емпрою була не Ілуріс, а молода жінка, ледь старша за дівчинку. Він був вражений.

— А верховний жрець Кловус все ще служить у храмі Маґніфіка в Сереполі?

Селянин подивився на нього так, ніби той заговорив чужою мовою.

— Звідки мені знати?

Стара заклиначка вітру роздратовано смикнула Ерікала. Вона прикрикнула на стару коняку, щоб та тягла їхній віз далі, і сказала селянинові:

— Ми й не думали, що ти це знаєш. Дізнаємося більше в Конвері. — Мистія ляснула віжками, хоча коняка, яка повільно плелася по дорозі, йти швидше вже не могла.

Столиця, велелюдна й барвиста, готувалася до майбутньої церемонії коронації. Лорди-васали конаґа Адана з'їхалися з усіх кінців Остерри, Судерри та Нортерри.

Коли подорожні дісталися околиць розлогого міста, Ерікал був вражений — ніколи раніше він не бачив нічого подібного. Дуже багато всього в Співдружності сильно відрізнялося від того, до чого він звик в Ішарі, — запахи їжі, прапори, архітектура, музика, що лунала на вулицях, одяг родин, які працювали в крамницях, та їхніх покупців. По всьому місту з'явилися тимчасові ринки, присвячені коронації, де продавалися всілякі сувеніри та дрібнички на честь коронування Адана Старфолла.

Мистію побачене здивувало не менше, адже Конвера була зовсім не схожа на її крихітне селище. Їхня коняка була більше налякана, ніж вражена, і їм довелося зупинитися, щоб стара жінка надягла на неї шори і тварина так сильно не лякалася.

Ерікал подивився вперед, на замок, який височів на стрімчаку, а біля його відчиненої брами юрмилися численні прохачі, махаючи руками та вигукуючи привітання. Приєднавшись до людського потоку, Ерікал набрався духу і пояснив, що він ішаранець і йому потрібно побачити емпру.

Ці слова привернули до Ерікала багато поглядів, але оскільки його прохання було таким сміливим, а риси обличчя видавали в ньому чужинця, то йому вдалося пройти крізь зовнішню охорону до наступного кільця вартових. Якийсь конюх, що опинився поруч, пообіцяв подбати про їхнього коня та пошарпаний старий віз.

Ерікал кілька годин простояв на замковому подвір'ї, але таки зміг привернути увагу тих, кого йому потрібно було розпитати. Нарешті вони з Мистією дісталися до одного з крил замку, де зупинилася молода емпра та її оточення в очікуванні церемонії коронації.

Бійці Яструбиної варти в сяючих золотих обладунках та червоних плащах дивилися на Ерікала недовірливо й здивовано.

— Ти один з тих бранців, яких утримували на півночі? — запитав каптані. — Шукач перлів?

Ерікал похитав головою.

— Ні, зовсім ні. Я прибув сюди з ішаранським флотом, наш корабель розбився неподалік від узбережжя. Мало хто вижив... можливо, лише я.

З дальньої кімнати вийшла молода жінка, і Ерікал підняв на неї очі. На ній були барвисті ішаранські шати, а голову вкривали кольорові хустки, — вона була вбрана так само, як одягалася емпра Ілуріс. Але ця емпра була набагато молодшою, зовсім юною. Це була...

— Ти... ти дівчинка з вулиць Прірарі! — ахнув Ерікал. — Ти пропонувала щура моїй божкині!

Молода жінка повернулася до нього, і по її очах було видно, що вона його впізнала.

— Ти виглядаєш інакше: пошарпаний, але ще не зовсім змарнілий. Ти — жрець Прірарі.

— Мене звати Ерікал, — відповів він. Каптані глянув на емпру, і та кивнула. Ерікал, стоячи перед нею, вклонився, не в змозі повірити в те, що бачить. — То ви тепер емпра? Дівчина, яку Ілуріс взяла під своє крило!

— Так, я емпра Семі. — Щойно вона заговорила, як в куточку його ока з'явилися різнокольорові вогники. Жрець струснув головою, намагаючись відігнати марево. Проте іскорки з'явилися знову, тепер уже ближче, спалахуючи ледь помітними веселковими барвами.

Емпра Семі озирнулася, теж помітивши їх.

Ерікал перевів подих і почав шукати, де вони, але мерехтливі блискітки закружляли й перемістилися в інший бік, витанцьовуючи десь за межами його поля зору.

Жрець відчув тепло в серці.

— Ваша Величносте, я жрець Ерікал. — З цими словами примарні залишки божкині розгорілися яскравіше й стали сильнішими.