Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

50

Хвилі з гуркотом, схожим на удари бойових барабанів, билися об рифи. Гострі скелі, мов зуби у величезних щелепах, перемелювали тіла у воді.

Уто вчепився в переламане тіло Чорного вугра. Реймер Хороброго згас, а навколо золотої манжети досі сочилася кров. Хоча Заха якимось чином загартував свою шкіру до твердості каменю, проте в ту мить, коли чоловіки вдарилися об поверхню води, він уже був мертвий: у його серці зяяла діра від удару реймером.

Зірвавшись з високої стіни цитаделі, Уто, падаючи, вхопився за Заху, майже впевнений у тому, що це його остання битва, але дивне тверде тіло Чорного вугра пом'якшило удар. Хвилі кинули їх на гострі каменисті рифи.

Кашляючи і задихаючись, Уто відпустив мертвого асасина, потім зірвав із себе чорний кольчужний плащ, який, наче якір, тягнув його на дно. Хвилі з білими пінистими гребенями вдарялися об рифи і скелі, а Уто почувався у бурхливій воді безпорадним, мов уламок розтрощеного корабля. Він намагався пливти, але безуспішно, і лише обдер тіло об шорстке каміння. Розм'якле тіло Захи, яке втратило створену магією твердість, було розідране на шматки, і Уто не відчув ані крихти жалю, побачивши, як тоне його труп.

У фортеці все ще точилися запеклі бої, проте тут йому довелося вести наодинці свою особисту битву: він просто намагався не потонути. Уто боровся і борсався у морських хвилях, поки зрештою не дістався до крутих скель на краю острова. Хвилі довкола пінилися і билися об скелястий берег, але йому вдалося знайти серед скель захищену нішу, і він вчепився в каміння, намагаючись втриматися в ній. Тут поміж тріщинами пробивалися водорості, а крізь воду виднілися морські анемони. Ще одна хвиля накрила його, і він закашлявся, випльовуючи воду, потім відкинув мокре волосся з очей.

Над головою він побачив клуби диму, почув брязкіт металу, удари мечів. Горіла фортеця, і вогонь, певно, вже охопив донжон та казарми. Якщо він коли-небудь зможе повернутися туди, то, ймовірно, не побачить там нічого, крім попелу та повалених обгорілих балок... Чи виживе там хоч хтось?

Уто дивився вгору на голу скелю, розмірковуючи, чи стане йому сил піднятися по ній. Зрештою він зрозумів, що це неможливо. Скелі були прямовисними, а стіна цитаделі — занадто високою. Острів Фулкор був неприступним, і це робило володіння ним ще більш бажаним — як фортецею, що має стратегічне значення. Гнів і розчарування, які охопили Уто, стали настільки сильними, що манжета реймера, засичавши, почала випускати іскри навколо його зап'ястя, але потім коротко блимнула і знову згасла. Він застряг тут, наче принесена хвилями напівзатоплена колода.

Уто глянув на море, де після жорстокої морської битви на поверхні води виднілися розкидані повсюди уламки корпусів і щогл, такелажу і палубних дощок. Багато ішаранських військових кораблів теж було потоплено, але раптом він побачив смугасті вітрила невеликої флотилії, що віддалялася від острова, всього близько десяти кораблів. І хоча це все, що залишилося від великого ішаранського флоту, у них ще був божок.

У них був божок!

І вони тримали курс на Співдружність.

Уто опинився в пастці тут, у воді, не маючи змоги боротися з жодним ворогом, окрім океану. Хвилі продовжували вирувати навколо нього, і вибратися звідси було неможливо. Він лаяв увесь всесвіт і проклинав жалюгідний кінець свого спадку. Краще б він просто загинув героєм, впавши зі стіни.

Покинувши свою захищену нішу, він спробував пливти, сподіваючись обігнути острів і дістатися до бухти, проте сильна підводна течія підхопила його і кинула на рифи, де гостре каміння розсікло йому руку, залишивши глибоку рану. Однак він, будучи Хоробрим, мав особливі здібності до зцілення, тож кровотеча швидко зупинилася, хоча це й ослабило його. При падінні він зламав кілька ребер, і тепер, коли намагався пливти, його пронизував такий біль, наче в боки встромлялися гострі шматки скла. Він знову відступив до захищеної розколини.

У цитаделі високо вгорі звуки бою майже стихли, хоча дим став густішим. Схоже, там палало все, що могло горіти. Вцілілі ішаранські кораблі зникли за обрієм. Уто приготувався чекати своєї жалюгідної смерті.

Але через дві години приплив закінчився, і Уто все ж знайшов спосіб рухатися далі. Відплив оголив слизькі, вкриті мохом скелі на краю острова, відкриваючи шлях до рифів, і він відчув несподівану надію. Так, він же Уто з Рифу. Він зробить це знову. Хоробрий прокладав собі шлях уздовж похмурого берега, докладаючи всіх сил, щоб дістатися бухти, рухаючись короткими кидками, по кілька футів за раз. Якщо йому вдасться таким повільним темпом обігнути острів по краю і потрапити в бухту, то там він знайде кораблі, які ще залишилися біля причалів, а може йому навіть вдасться піднятися скельними сходами до фортеці.

Хоробрий не повинен розмірковувати про поразку, але за останній час він пережив надто багато невдач. Якщо ішаранці все ж перемогли завдяки своїй темній магії, завдяки своєму мерзенному божку, Уто змусить їх заплатити за це, навіть якщо він залишився єдиним, кому вдалося вижити.

Пінисті хвилі, закрутившись, розбилися об скелі, а потім відступили, оголивши ще кілька дюймів омитих морем каменів. Скориставшись затишшям, Уто метнувся вперед, долаючи чималу відстань між скелястими виступами. Він вхопився за наступний валун, вчепився за жмут водоростей і насилу перебрався на інший виступ. Знову набігли хвилі, і він міцно притиснувся до скелі, намагаючись втриматися на ній. Тепер вони були слабшими через відплив, але каміння все одно залишалося слизьким. Раптом підступна величезна хвиля з блискавичною швидкістю накотилася на берег і вдарила його об скелю, оглушила, приголомшила, погрожуючи змити в море, але Уто зумів втриматись, з усіх сил вчепившись у кам'яний виступ. Він не звертав уваги на біль, синці, садна.

Уто почекав, ретельно розраховуючи свій наступний рух, а потім перескочив на вистромлений з води риф, схожий на піднятий палець. Ці камені були досить високими, і Уто, що вже тремтів від втоми, зміг посидіти тут пару хвилин, щоб відпочити. Він перевів подих і більше не гаяв часу. Йому не хотілося залишитися на цих рифах, коли почнеться приплив.

Після годин виснажливого й болісного просування Уто вдалося обігнути скелю по краю, і він побачив розщелину у високих стрімчаках — захищену бухту гавані! Тут вода була вкрита всім тим, що залишилося від затонулих кораблів: переламані дошки, понівечені трупи, розбиті корпуси. Густий дим валив від причалів, і він побачив розтрощені й спалені кораблі як з флоту Співдружності, так і з флоту Ішари.

Врешті-решт, діставшись більш спокійних вод, Уто зміг пуститися вплав, але, коли став працювати руками й ногами, відчув, наскільки сильно ослаб. Він ще ніколи не був таким виснаженим, і цього разу в нього не було навіть тієї енергії, тієї волі до перемоги, яка зазвичай підтримувала його в складних обставинах. Він знайшов уламок з обшивки корпусу корабля завдовжки з його руку і вчепився в нього, радіючи, що той допомагає йому триматися на плаву.

Одне судно, «Ґліссанд», було пришвартовано до ближнього причалу. Воно було серйозно пошкоджене, вітрила подерті, корпус обгорів. Уто відчув дивне полегшення, побачивши людей, що снували по палубі, дерлися на щогли. Він намагався махати руками й кричати, щоб привернути до себе увагу, але шум ремонтних робіт та перегукування моряків виявилися надто гучними.

Уто поплив далі, відштовхнувши вбік тіло ішаранця, що гойдалося перед ним на хвилях. Судно Співдружності, пришвартоване до сусіднього причалу, згоріло, його корпус вже вигорів, вітрил не залишилося, а щогли нагадували почорнілі скелети.

«Ґліссанд» був єдиним кораблем, який виглядав хоча б частково неушкодженим. Уто щодуху поплив до нього, не звертаючи уваги на біль у ребрах, невідомо звідки знаходячи сили. Хтось із матросів помітив його, показав іншим униз, на воду. Утаук Мак Дур підійшов до поручнів, подивився на Уто, не виказуючи жодних ознак радості. Нарешті він крикнув:

— Я думав, що це акула припливла сюди, щоб поживитися тілами, але натомість я бачу Хороброго.

— Кинь мотузку і допоможи мені піднятися, — вигукнув Уто. — Чому ви не допомагаєте битися у фортеці?

— Кра, там всі мертві! Будівлі горять. Мій обов'язок — врятувати корабель, мій корабель. — Мак Дур наказав своїм морякам спустити вниз мотузяну драбину.

Коли наскрізь промоклого Уто витягли на борт, він побачив п'ятнадцять змучених солдатів Співдружності, чимало з яких були поранені, котрі працювали разом з утауками, розрізаючи обгорілі мотузки, випилюючи пошкоджені палубні дошки. Двоє моряків припливли на невеликому човні, завантаженому дошками, знятими з іншого розбитого корабля, і цю деревину підняли на «Ґліссанд» для ремонту.

Уто ледве тримався на ногах, дивлячись на фортечні стіни вгорі.

— Всі мертві?

— Ми піднялися туди, щоб глянути, що там відбувається, але повернулися сюди, де наша справжня робота, — відповів капітан. — Це не мій клопіт. Вони там усі повбивали одне одного.

— Добре, що хоч їхній божок не прийшов сюди, — додав інший моряк-утаук.

Один із солдатів Співдружності, почувши це, застогнав, і від цього стогону тріснув струп, що вкривав великий поріз на його щоці.

Уто відчув, як від таких новин його гнів наростає, проте всередині нього було достатньо місця для ще більшого гніву.

— Я бачив, як кілька ішаранських кораблів взяли курс на Остерру. — Він озирнувся навколо і заговорив зі ще більшою нагальністю. — Відремонтуйте «Ґліссанд» якнайшвидше. Ми повинні плисти за ними! — Він у розпачі дивився на екіпаж утауків, на поранених солдатів. — Ми повинні дістатися Остерри. Нападники вже прямують туди!

Мак Дур, обурений словами Уто, метнув на нього спопеляючий погляд.

— Відремонтувати? Кра, а що, по-твоєму, ми робимо? — Він жестом вказав на грот-щоглу. — Ти не лише поранений, а ще й сліпий? Ми відпливемо, щойно я буду впевнений, що «Ґліссанд» зможе втриматися на плаву.

— Тоді я допоможу, — відказав Уто, — і ремонт піде швидше.