Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

21

Вирушивши до Конвери, Онзу спустився з лісистих пагорбів і далі рухався вздовж річки Крикіет. Він не озирався назад, націливши всю свою увагу, мов гострий наконечник стріли, на мету, що чекала його попереду.

Перші два дні подорожі він розмірковував про те, як пишається групою своїх юних вихованців. На кілька хвилин він навіть згадав про свого сина, свою ганьбу... який тепер був його посланцем. Можливо, ця місія стане основою для нового спадку Ондера. У кожного з них є те, що їм належить зробити, — заради майбутнього, заради історії і заради честі.

Знову, як у старі часи, вдягнувши свій чорний однострій Хороброго та посилений кольчугою плащ, учитель направив коня до передмість столиці. Він побачив перед собою місто і стрімчак, на якому височів замок, здіймаючись над місцем злиття двох річок. Більшість мостів було зруйновано чи змито повенями, спричиненими виверженням вулкана Вада, тому він найняв поромника, який перевіз його разом з конем через ріку Крикіет до околиць міста, що розкинулося вздовж пологих рівнинних берегів. По ріці рухалося чимало плоскодонних човнів, на пристанях була тіснява, а місто, переповнене людьми, виглядало занедбаним і брудним. Тут зібралося багато біженців, які прибули до Конвери протягом останніх місяців.

Побачене засмутило вчителя Онзу. Справжній конаґ повинен дбати про свій народ. Мандан не мав дозволяти, щоб так багато біженців, які врятувалися від страшного лиха, були покинуті напризволяще. Чимало з них конаґ завербував у свою армію, але всі інші, схоже, не вважалися вартими й крихти турботи.

Онзу наближався до замку, як стріла до мішені. Він їв тільки те, що взяв у дорогу, і у животі в нього було майже порожньо, але Онзу знав, що його думки гостріші, коли він їсть якнайменше. Йому було необхідно, щоб його думки були так само гострими, як його клинок.

Поки його кінь піднімався крутими брукованими вулицями, вчитель кілька разів бачив міську варту, що патрулювала місто, але ніхто не зупинив Хороброго. А сам він не зупинявся для розмов, не відволікався на крамарів, на дітей, що бігали довкола, на продавців їжі чи на писарів, які пропонували записати його історію, його спадок для міського святилища пам'яті. Тепер Онзу сумнівався в достовірності тих життєписів, що зберігалися в храмах. Він з'ясував, що багато з того, що він вважав правдою, виявилося обманом. Скільки в історії було таких, як Уто?

Підготовка до війни йшла повним ходом, і тому Онзу вирішив, що Уто мав би бути поруч з конаґом. Полювання старого майстра добігало кінця.

За своє життя Онзу бував у Конвері всього лише п'ять разів. Як молодий паладин-Хоробрий, він провів десять років у королівстві Остерра, слугуючи справедливості і виконуючи те, що було необхідно. Він прибув до столиці тридцять років тому, коли вбитий горем конаґ Кронін відрядив свій величезний флот, щоб покласти край ішаранській війні; тоді Онзу поплив за море, проте йому так і не довелося взяти участі в боях. Результатом того протистояння став мир з молодою емпрою Ілуріс, коли Кронін вже втомився від смертей.

Однак майстер Онзу знав, що тепер Уто не допустить, щоб ця нова війна помсти скінчилася чимось меншим, аніж страшна бійня. Проте вчитель міг зупинити свого порочного учня і, можливо, йому вдалося б зупинити війну, тим самим не допустивши загибелі тисяч людей. А ще він відновить честь Хоробрих від імені всіх інших напівкровок, які носять чорний однострій і володіють реймером. Під'їжджаючи до брами замку, що височів над річками, Онзу торкнувся золотої манжети, яка висіла на боці.

Наступного разу Онзу приїздив до Конвери, щоб вшанувати одного зі своїх найкращих учнів, коли конаґ Конндур прийняв Уто на службу. Онзу був присутнім на тому святковому бенкеті, пишаючись досягненнями свого вихованця.

Так багато всього виявилось оманою...

Коли Онзу під'їхав до брами, вартові конаґа Мандана на воротах стали навитяжку, але не окликнули його і не спитали, що він тут робить. Учитель, сидячи в сідлі, кинув на них саркастичний погляд.

— Ви навіть не спробуєте мене зупинити? А що, як я прийшов убити вашого конаґа?

Охоронець по ліву руку засміявся.

— Ти не станеш вбивати конаґа. Ти ж Хоробрий!

— А Хоробрим завжди можна довіряти? — уїдливо спитав Онзу.

— Так, — відповіли обидва охоронці, але тепер поглянули на нього насторожено.

Учитель розчаровано зітхнув.

— Ні, я тут не для того, щоб убити конаґа. — Він проїхав повз них, спішився у дворі і рушив до замку.

Чимало Хоробрих з'їхалося до Конвери на заклик Уто. Вчитель припускав, що Титан і Дженна вже тут, у замку, або десь у Рівермуті, готуються до війни. Сам Онзу був готовий до війни, хай його війна була меншою і більш особистою.

Всередині замку він заходився розпитувати слуг та придворних, де можна знайти Хороброго конаґа. Він ставив запитання доти, поки нарешті хтось не дав йому потрібну відповідь. Старий вчитель відчув одночасно полегшення і напруження. Уто був тут.

Над місцем злиття річок Крикіет та Блакитновода здіймався пісковиковий стрімчак, який весь був зрешечений проходами між численними складами, серед яких було і чимало старих зброярень. Тунелі всередині кручі виходили до заґратованих отворів на скелястій поверхні стрімчака, через які всередину надходило світло й повітря. Під час ворожого вторгнення тут можна було б влаштувати місця для оборони: крізь вирубані в скелі вікна лучники та солдати могли б обстрілювати стрілами та іншими метальними снарядами кораблі ворога, якби ті спробували наблизитися до замку.

Уто працював наодинці в прохолодних тунелях, де можна було зосередитися та зануритися в розрахунки. Багато тисяч одиниць зброї з часів минулих воєн були складені тут, в арсеналах, і зберігалися доти, поки знову не знадобляться. За вказівками Уто молодий конаґ уже відправив луки та стріли, мечі, щити, кольчуги, метальні ножі, булави та бойові молоти до армій, які росли з кожним днем. Біженці з гірських районів отримували обладунки, які часто не підходили їм за розміром, і важкі щити, на багатьох з яких ще й досі виднілися знаки давно забутих благородних родів, але простолюдинів це не цікавило і не хвилювало.

Титан, Дженна та десятеро інших Хоробрих тренували, наскільки було можливо, всіх цих убогих бійців, у тому числі піхотинців, зібраних з навколишніх повітів. Багато з них були ні на що не здатні, але вони принаймні зможуть відволікати на себе ворога у майбутніх кривавих битвах.

До того, як флот відпливе до Ішари, Уто вирішив навідатися в підземні зброярні, щоб востаннє оглянути запаси, які тут ще залишалися. Полиці та кошики повсюди були порожні, лише де-не-де виднілися якісь розкидані поламані рештки. Тут, унизу, він відчував неймовірну вагу величезного замку в себе над головою, проте ґратчасті вікна впускали всередину свіже повітря.

Уто підійшов до найближчого вікна і став біля ґрат, споглядаючи з височини скелі річку внизу. Далекі звуки барж і малих торгових суден долинали від води, і він побачив рибалок у крихітних човниках, що снували біля стрімчака. Він пройшовся поглядом прямо перед собою по руслу з'єднаної ріки, і його охопив жах від думки, що ворожі кораблі можуть дістатися до місця злиття двох річок. Проте цього не станеться сьогодні... а можливо, й взагалі ніколи. Маючи флот Співдружності, він зітре Ішару з лиця землі.

Уто почув, як по кам'яній підлозі ступають чиїсь чоботи, і подумав, що це, напевно, один з радників Мандана прийшов надокучати йому з черговим питанням, яке молодий конаґ відмовився вирішувати. Він набрав повітря в груди, щоб заговорити, повернувся — і завмер.

Перед ним стояв привид, що виринув з глибин пам'яті, жилавий і м'язистий старий, який виглядав так, наче увесь був зроблений зі скручених пружин і натягнутих тятив луків. Майстер Онзу постав у вбранні Хороброго, немов опівнічна тінь, від якої віяло темними таємницями.

Старий зробив крок уперед і плавним рухом стягнув рукавиці, оголивши зап'ястя.

— Я знаю, що ти зробив, Уто, і я прийшов здійснити правосуддя.

Здогадки про те, що ж стало відомо його вчителю, градом посипалися на нього, виринаючи з найглибших закутків пам'яті.

— І що, як ви думаєте, ви знаєте? — Уто вирішив не заперечувати явно слова вчителя, адже той зрозуміє, що він бреше. Але в чому полягало звинувачення? — А, ви почули про лист, який надіслав король Колланан, зі скаргами від Елліель. Але це не вся історія.

— О, я знаю, що ти зробив з Елліель. — Онзу зробив крок уперед, його руки все ще вільно звисали вздовж тулуба, але він аж ніяк не був розслабленим. — Це тільки початок. Ти залишив незгладиму пляму на честі Хороброго. Ти приніс розчарування і — що набагато гірше — сором.

— Сором? — перепитав Уто. — Ваш учень є зобов'язаним Хоробрим самого конаґа, а точніше двох конаґів, і я скоро знищу тих, що були нашими ворогами впродовж багатьох століть. Що може бути більшою славою для вчителя такого учня?

Онзу розстібнув свій реймер і стиснув його навколо зап'ястя.

— Ти служив двом конаґам тільки тому, що одного з них ти вбив.

Уто відступив на крок назад. Його рука інстинктивно метнулася до власного реймера.

— Що ви сказали?

— Ти вбив Конндура Хороброго на острові Фулкор. Ти увійшов до нього в покої і замкнув їх зсередини. Ти здолав його. Ти зарізав його і обставив усе так, наче це зробили ішаранці. — Онзу запалив свій внутрішній вогонь, і яскравий вогняний клинок виринув з його долоні. — Я бачив кожну мить твого віроломства.

Уто теж запалив свій реймер і надав полум'ю форму клинка.

— Звідки ви про це знаєте?

Тут унизу, в тунелях арсеналу, було занадто тісно для бою, а стіни, що вигиналися під різними кутами, залишали мало місця для обманних рухів і удаваних ударів.

— Правду не сховаєш, — відказав Онзу, нічого далі не пояснюючи. — Я вже надіслав звістку про це в Нортерру, королю Колланану. Він знає, що його брата вбив ти, а не ішаранці.

Це одкровення похитнуло Уто. Проте він швидко взяв себе в руки.

— Король Нортерри неправильно визначив, що є найголовнішим. Він більше не потрібен для того, що нам належить зробити.

— Усі підстави для твоєї війни помсти — брехня! — Онзу прорізав повітря тріскотливим клинком, провокуючи відповідь Уто. — Я не можу залишити твою зраду без покарання. Як твій наставник, я несу за це відповідальність, це моя поразка.

— Ви тут ні до чого, старий. Наша війна помсти визрівала століттями, ще з часів Валаери. А зараз ви чіпляєтеся до якихось дрібниць.

— Ні, я здійснюю правосуддя. Правосуддя Хороброго. — Онзу змахнув клинком реймера і усміхнувся, блиснувши відколотим зубом. Майстер Онзу можливо й здавався на вигляд старим, однак значною мірою це була просто хитрість, щоб змусити противників недооцінювати його. Уто знав, що цього робити не слід.

В очах Онзу спалахнула нестримна лють, і він кинувся на супротивника, ясно даючи зрозуміти, що це буде страта, а не витончена дуель. Уто багато разів сходився з Онзу в тренувальних двобоях, і він знав точку зору свого вчителя: будь-що, крім бою на повну силу, не є чесним ані для самих учасників поєдинку, ані з погляду кодексу Хороброго.

Уто зустрів удар реймера власним клинком — вогонь заіскрив об вогонь. Він відбив полум'яний меч Онзу вбік, і той залишив випалений чорний слід на пісковиковій стіні. Уто був більшим, сильнішим і смертельно небезпечним, однак Онзу, здавалося, не визнавав цього.

Вони билися, що було сили, — реймер проти реймера. Спалахувало полум'я, вусібіч летіли іскри. У повітрі стояв запах поту і блискавок.

Уто, закректавши від натуги, спромігся відкинути вчителя назад, на дерев'яні двері складу, проте Онзу встиг пригнутися, ухилившись від удару. Реймер Уто натомість розколов деревину, пропаливши її наскрізь, і розніс двері на друзки.

— Як ви дізналися? — спитав знову Уто. Він знав, що повинен стерти всі докази, знищити цього чоловіка. Учитель Онзу міг завдати йому дуже серйозного клопоту.

— Я бачив це. Я підпалив пасмо твого волосся і видобув з вогню зображення. Я бачив, як ти по-звірячому вбиваєш того, кому заприсягнувся служити, — конаґа Конндура. Усі Хоробрі присягають захищати конаґа.

— І Співдружність, — додав Уто. — Конндур збирався привести нас до загибелі, шукаючи миру з тими тварюками.

— Уто, ти так і не зрозумів, хто є справжнім ворогом. — Голос Онзу був сумним.

— Ворогів більше одного, і зараз саме ви — мій супротивник. Ви хочете затримати мене і зірвати плани війни помсти. Це ви зраджуєте Хоробрих.

Онзу, ображений його словами до глибини душі, з несамовитим криком кинувся вперед і рубонув своїм реймером, мало не обпаливши Уто обличчя. Захищаючись, той відкинув розпечений клинок, але Онзу, не зупинившись ані на мить, наносив і наносив удари, мов стрімкий вихор. Уто вдавалося їх відбивати.

Учитель змусив Уто відступити в коридор, до заґратованого вікна, що виходило на річку. Він давив своїм реймером на реймер Уто, тиснучи все сильніше — і все ближче. Палаючий меч був уже в кількох дюймах від обличчя Уто — він ясно бачив сплетені язики полум'я, що могло спопелити його плоть. Уто, міцно стиснувши губи, напружував усі свої сили, його вразила міць учителя, сповненого жаги помсти. Онзу був невблаганним.

Але поки два вогняні клинки, зіткнувшись, застигли один проти одного, Уто іншою рукою потягнувся до кинджала, що висів у нього при боці. Схрещені реймери палали, не рухаючись, — і він вихопив ніж. Не гаючи ані секунди, Уто ударив ним під грудину вчителя Онзу і, натиснувши, встромив лезо просто йому в серце.

Учитель, хапаючи ротом повітря, хитнувся назад, під вагою його тіла кинджал вирвався з руки Уто. Старий виглядав приголомшеним. Клинок його реймера затремтів.

Уто скористався моментом не для зловтіхи чи погроз, а лише для того, щоб завершити поєдинок. Його реймер відтяв Онзу голову, залишивши на її місці тільки тліючий обрубок шиї. Голова впала на підлогу тунелю, за нею — тіло, а вогняний клинок розлетівся снопом іскор, які швидко згасли.

Уто стояв над тілом свого колишнього учителя, відчуваючи, як всередині наростає гнів. Його реймер продовжував яскраво палати. Йому хотілося порубати цього ненависного старого на шматки, знищити його, але Уто й так вже переміг. Майстер Онзу навчав його, зробив Уто тим, ким він є... зробив його сильним.

Нікому більше не треба про це знати.

За три швидких кроки він опинився біля вікна і ударом реймера розплавив ґрати. Потім, різко й сильно вдаривши ногою, вибив їх, і металеві прути з дзенькотом покотилися вниз по нерівній скелі, зминаючи бур'яни, і впали у неквапливі річкові води.

Уто загасив свій реймер, але залишив манжету на місці. З його грудей виривалося важке дихання.

Він узяв голову старого в руки і зазирнув йому у вічі. А тоді з гарчанням викинув її, мов дитячий м'яч, у вибите вікно. Потім він схопив тіло, з якого ще здіймався дим, і потягнув його по кам'яній підлозі, залишаючи на ній сліди крові й попелу. Діставшись вікна, Уто поглянув униз на злиття двох річок.

Він ніколи б не подумав, що вони з учителем Онзу опиняться в протилежних таборах. Попри те, що він глибоко поважав, навіть любив цього чоловіка за все, що той зробив, і за незліченну кількість інших Хоробрих, яких той виховав, він не дозволив би Онзу стати перешкодою на шляху до війни помсти.

Уто підхопив мертвого вчителя за плечі і підтягнув його до отвору в стіні. Піднатужившись, він виштовхнув труп назовні і спостерігав, як той, перевернувшись у повітрі, полетів униз. З ріки далеко внизу донісся ледь чутний сплеск.