Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

48

Бризки крові розліталися в повітрі на всі боки, миготіли тіні, все перемішалося у вирі жорстокої битви. Ґлік билася, покладаючись на свої інстинкти, наносячи удари кинджалом з димчастого скла і вбиваючи Лютих. Навколо яскравих реймерів Хоробрих точилися найзапекліші бої.

Через деякий час, коли навколо Ґлік один за одним загинуло вже чимало піщаних Лютих, її зір почав затуманюватися. На неї найшла дивна відстороненість, і вона почула якийсь неясний відгомін, побачила спогади й видіння. Картини грандіозних битв та епічних протистоянь з минулого нахлинули на неї крізь магічні розломи в цій древній землі.

Ледве усвідомлюючи, що робить, дівчина ще раз вдарила своїм обсидіановим ножем і відчула, як він розсікає плоть — плоть Лютого. Вона поранила ще одного ворога.

Ґлік кліпнула, її зір прояснився, і все навколо набуло чітких обрисів: з рани ллється кров, а на дівчину здивовано вирячився воїн із золотавою шкірою. Він застиг на якусь мить, а потім, поранений, але не вбитий, кинувся на неї, охоплений жагою вбивства, що палала в його очах, проте дотягнутися до неї не встиг — з його грудей несподівано виринув полум'яний клинок і розсік усе його тіло до самого низу. Востаннє схрипнувши, воїн помер, з його рота пішов дим.

Чет зробила крок назад, явно задоволена.

— Я знаю, що ти могла б убити його сама, дівчинко, але навіщо гаяти час?

Ґлік, ледь тримаючись на ногах, хапнула ротом повітря. Її подруга підскочила до неї і стиснула за плече.

— Ти поранена? З тобою все добре?

Ґлік змахнула зі щоки бризки червоної крові, що вже почала висихати, відчула її тепло.

— Чи може хоч щось бути добре?

Чет засміялася.

— Звичайно! Не так вже й багато Лютих залишилося в живих. Ми скоро вб'ємо останнього з них.

Дівчина чула, як навколо стихає шум і гамір битви. Її товариші по неволі билися будь-чим, що попадалося під руку, багато хто вихоплював зброю з рук мертвих піщаних Лютих. Сотні озброєних людських вершників прочісували вузькі каньйони у пошуках ворогів, які відбилися від основного загону.

Люті так і не могли повірити не лише в те, що люди їх перемагають, а навіть у те, що вони здатні дати їм відсіч.

Два вельможі піщаних Лютих, розгнівані й самовпевнені, увірвалися в гущу людських воїнів, наче були спроможні самотужки покарати цих нижчих істот. За лічені секунди обидвох Лютих зарубали на смерть. Порубані на шматки рабовласники тепер лежали на дні каньйону в калюжах темної крові.

Король Колланан неспішно проходився по всьому полю бою, сіючи смерть. Він з розмаху вдарив бойовим молотом по плечу ворога, котрий, наближаючись до нього, намагався діяти радше обережно, аніж спритно. Воїн із жахом в очах встиг кинути погляд на свої переламані кістки, а Колланан, ще раз змахнувши молотом, розтрощив йому голову. Король рушив далі, ніби не чуючи звуків битви, і, зустрічаючи пораненого Лютого, який ще міг битися, завдавав кожному з них останнього смертельного удару.

— Ще троє в боковому каньйоні, — крикнув Адан усім, хто міг його почути. — Відріжте їм шлях! Ми переважаємо їх числом.

— Ніхто не втече, — прогарчав Колланан. У його очах поступово згасала жага крові, змінившись похмурою байдужістю.

Солдати вистежили й перебили останніх піщаних Лютих. Ґлік дивилася, як падають тіла ворогів, впізнаючи в більшості з них охоронців, які знущалися над рабами. Вона не відчувала до них жодного співчуття. Вона ненавиділа їх усіх.

Битва закінчилася швидше, ніж очікувала Ґлік. Вона тремтіла від знесилля й від пережитого жаху і водночас від радості, що їм вдалося вижити.

Арі, спурхнувши вниз, сіла на плече Ґлік, і дівчина відчула сплеск радості через їхній сердечний зв'язок. Ґлік погладила сапфірові лусочки, почухала підборіддя пташки, запустила пальці під комірець, до якого був прикріплений діамант «сльоза матері».

— Кра, я так рада, що ти повернулася! Ми знову разом, всередині кола. — Дівчина нарешті дозволила собі повірити в перемогу і перевела погляд зі ска на Чет. — Усе скінчилося? Ми нарешті вільні? Всі ці в'язні тепер теж вільні?

Хоробра все ще була насторожі, готова завдати удару вогняним реймером, але більше не знаходила для нього жодної цілі. Всі піщані Люті були мертві.

До них під'їхав король Адан, весь вкритий кров'ю та потом.

— Ти — Ґлік. Я пам'ятаю тебе. — Він усміхнувся дівчині. Його довгий меч, інкрустований димчастим склом, був вкритий червоними смугами крові.

— Моя сестра обіцяла, що ти нас врятуєш, — відказала Ґлік.

— Вибач, що для цього знадобилося так багато часу. — Його обличчя потемніло. — Стільки невинних людей були поневолені Лютими. Королева Пенда буде дуже рада побачити тебе... і це буде твоя перша нагода побачити нашу маленьку донечку Оук.

Ґлік засяяла.

— Пенда народила дівчинку!

— Навіть у найжахливіші часи природа бере своє.

Чет вільною рукою прибрала з обличчя мокре від поту волосся.

— Ми з радістю поїдемо з вами, Володарю.

— Ми, може, й виснажені та голодні, проте витривалі. — Ґлік намалювала коло довкруж серця. — І ми готові бути вільними.

Інша жінка-Хоробра, Елліель, підійшла до Чет, і вони вдвох стали оглядати місце кривавого бойовища.

— Ми відвеземо всіх полонених в Судерру, — сказала Елліель. — Але ми повинні вирушити якнайшвидше. Тут не можна залишатися.

Тон стояв поруч з нею, його темне волосся розвівалося на вітру, а широка посмішка випромінювала задоволення.

Сидячи на плечі Ґлік, ска затріпотіла крильцями і защебетала, впізнавши Тона, хоча водночас пташка-рептилія була, схоже, стривожена. Коли Ґлік поглянула на таємничого Лютого, вона відчула, як всередині неї завирувала невідома енергія, наче в її свідомості почався землетрус. Реальність пішла тріщинами, розпадаючись на уламки і видіння.

Тон спантеличено подивився на Ґлік і зробив крок уперед, теж зацікавившись нею. Дівчина спробувала щось сказати, але в ту саму мить її свідомість наче затопило чорною водою — то піднялося зло і поглинуло її. Раптом все, що вона могла бачити перед собою, — це втілення гніву й смерті, ряботиння чорної луски на тілі рептилії, велетенської, як сам світ. Ґлік помітила блискучі ікла розміром із загострені стовбури дерев... то був дракон, чи навіть щось більше — то були всі дракони? Ні, щось іще більше. Гігантські крила гриміли в повітрі, наближаючись, мов грозовий вал, і Ґлік не могла зрушити з місця, щоб втекти від цього видіння.

У примруженому оці дракона, великому, немов озеро, нуртувало щось неймовірне, немислиме. Оссус! Там, на рівнині Чорного скла, вона бачила частину всесвітнього дракона, скверну, вирвану з душі бога. Оссус дивився на неї з обсидіанової водойми, а тепер якась частина отруйної сутності дракона струменіла із самого Тона.

З пронизливим криком Арі злетіла в повітря прямо перед обличчям Ґлік, але та ледве могла щось бачити крізь мінливе мерехтіння тіней. Застогнавши від болю, Тон похитнувся і відступив на крок, притискаючи долоню до чола.

Чет струснула вузькі плечі Ґлік, розриваючи контакт між ними.

— Не втопай зараз у видіннях, дівчинко! Нам треба забиратися звідси.

Ґлік, нажахана і вражена побаченим до глибини душі, не зводила погляду з Тона, а він розгублено дивився на неї.

— Хто ти? — прошепотіла вона.

— Я не знаю. Будь ласка, скажи — ти бачила у своєму видінні бодай щось, що могло б дати натяк на відповідь?

Здригнувшись, дівчина відвернулася.

— Не впевнена, що ти захочеш це знати.

Вона знову й знову малювала коло довкруж серця, тихо повторюючи: «Початок є кінцем є початком».

Колланан під'їхав до них на чорному бойовому коні, поклавши на плече свій молот.

— Вони всі мертві, Адане. — Він почухав заплямовану кров'ю бороду. — Тепер ми повинні зібрати всю нашу зброю, забрати наших мертвих, навіть розрівняти землю, щоб не залишити жодних свідчень того, хто переміг Лютих.

Адан відправився до своїх солдатів, даючи їм вказівки порахувати врятованих полонених, розподілити поранених і надати їм необхідну допомогу.

— Відберіть тих поранених, хто може самостійно їхати верхи, і окремо — тих, кого треба везти. — На його обличчі промайнув смуток, але за мить воно знову стало жорстким. Адан глянув на зоряне небо, знаючи, що до світанку залишилося вже небагато часу. — Відшукайте всіх наших загиблих — і зробіть це швидко. Їх усіх треба забрати із собою.

До нього підійшов Колланан.

— Ми повинні зібрати всі клаптики збруї, найменші уламки розбитих обладунків, не залишити нічого, що могло б вивести Лютих на наш слід. Скільки коней ми втратили? — Його голос сповнився смутку від розуміння того, що їм доведеться зробити. — Нам потрібне вогнище, щоб спалити мертвих тварин, інакше королева By дізнається, що тут відбулося.

Адан крикнув своїм воїнам.

— Забирайте поранених солдатів та звільнених бранців і вирушайте негайно, а інші подбайте про все, що тут потрібно зробити. Спаліть халупи рабів і все, що може горіти. Все до останку!

Колланан їздив поміж бійців, наглядаючи за тим, як вони розпалюють вогнища, залишаючи трупи Лютих там, де ті лежали. Солдати прочісували поле бою, збираючи всі уламки людської зброї, а Елліель і Тон тим часом допомагали влаштувати на конях поранених бійців, яких потрібно було якомога швидше доправити до лікарів. Загиблих людських воїнів і колишніх невільників з належною шаною загорнули в тканину і підготували до повернення в Баннрію.

Слабке жовте світанкове світло пробилося крізь тіні каньйону, коли на полі битви вже палали димні вогнища. Тримаючись подалі від Тона, Ґлік знайшла солдата, який погодився взяти її із собою і дозволив їй їхати на коні попереду себе. Чет вибрала собі коня, що належав загиблому воїну армії Нортерри.

Король Адан зібрав усіх, хто залишився в каньйоні, щоб прибрати всі сліди битви.

— Ми звільнили цих людей, але це тільки початок. Ми повинні звільнити решту людства і врятувати світ.

Колланан розвернув свого чорного бойового коня і буркнув:

— Ми зробимо те, що повинні зробити.