Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

20

Північ на верфях Рівермута була тихою, мов безголоса жертва у зашморгу душогубця. На суднах, що стояли на якорях по всій гавані, слабо мерехтіли тьмяні помаранчеві ліхтарі, схожі на світляків, і їхнє світло відбивалося у спокійній воді. «Ґліссанд» залишався темним. Хвилі приглушено шуміли, накочуючись на палі пристані, корпуси військових кораблів порипували. У будь-який інший час ці звуки здавалися б Мак Дуру заспокійливою колисковою, проте зараз сон до нього не йшов.

Він розтягнувся на палубі свого корабля, засмучений тим, що більше не почувається на «Ґліссанді» як удома. Його власна ковдра слугувала йому такою собі підстилкою. Пряжа на ній, пофарбована в кольори племен його батьків, спліталася в хитромудрі геометричні візерунки, що змінювалися залежно від того, яким боком повертали ковдру.

Солдатів Співдружності розмістили у трюмі в гамаках і нашвидку збитих додаткових койках. Мак Дур не міг зрозуміти, чому солдати вибирають проводити ніч у цих задушливих тісних приміщеннях замість того, щоб спати під зорями. Це була одна з багатьох речей, що не мали для нього сенсу. Світ перевернувся з ніг на голову.

Він більше не міг заспокоювати себе тим, що й досі залишається капітаном торгового судна, а «Ґліссанд» — його корабель, утаукський корабель. Граційне судно зазнало значних змін — до корпусу прибили мідні пластини, по всій палубі вздовж бортів наставили щити, які мають захищати лучників, коли ті пускатимуть вогняні стріли. А саме сьогодні полотно вітрила, прикрашене колом утауків — початок є кінцем є початком — замінили на і синю тканину із зображенням відкритої долоні.

Раніше символ Співдружності завжди здавався Мак Дуру привітним і означав готовність радо прийняти всіх і кожного, але тепер відкрита долоня виглядала деспотично, так наче прагнула домінувати над усіма ворогами та підкорити собі всіх, хто мислить інакше.

Мак Дур відмовився повністю віддати «Ґліссанд» у чужі руки і дозволити морякам Співдружності забрати його, оскільки боявся, що вони наскочать на рифи під час плавання або розтрощать його в несамовитій битві з ішаранським флотом. За наказом конаґа Мандана весь екіпаж утауків було мобілізовано до військово-морського флоту. Їм видали однострої, проте кожен з його команди відмовився їх носити.

Коли новопризначений капітан Паріон, люто зиркнувши на них, висловив невдоволення зовнішнім виглядом екіпажу, наполягаючи на суворому дотриманні дисципліни, Мак Дур тільки розсміявся.

— У нас, утауків, своя дисципліна, і це наш корабель. Я визнаю, що ми не достатньо сильні, щоб битися з вашими солдатами і відбити «Ґліссанд», однак мої моряки є невід'ємною частиною цього корабля. Вони допоможуть вам під час плавання, тільки якщо ви будете ставитися до них з повагою.

Його розлючені моряки стояли поруч, схрестивши руки на грудях, і напруження наростало з кожною хвилиною. Перш ніж суперечка встигла перерости в жорстоку сутичку, Мак Дур збагнув, що роздратованому його словами капітану потрібно зберегти лице, тому запропонував певну поступку, сказавши своїм людям пов'язати на руки сині хустки на знак того, що в це конкретне плавання вони вирушають під прапором Співдружності. Моряки відреагували глухим бурчанням, а залишившись з ним наодинці, кинулися голосно висловлювати йому свою незгоду, але він сказав їм:

— Пов'язки можна зняти, і вони не назавжди — на відміну від того, якби капітан вирішив відтяти кілька голів.

— Тобто зґвалтування «Ґліссанда» триває, — буркнув Саррум. Він спустився в трюм, начебто, щоб перевірити, чи немає течі, але йому просто хотілося вибратися назовні...

Тепер, лежачи на палубі, Мак Дур вдивлявся у зорі, помічаючи там знайомі візерунки. Він чув хропіння тих небагатьох солдатів, які влаштувалися на ніч просто неба в носовій частині корабля, та кількох офіцерів Співдружності, які теж вклалися спати на палубі. Вони не несли вахту, адже корабель був пришвартований до причалу і ніхто з нього нікуди не збирався йти.

Мак Дур перевернувся на інший бік і з подивом угледів дві ледь помітні фігури, що стояли просто над ним. Він підхопився, сів, але примарні людські тіні дали йому знак мовчати. Офіцери, що спали на носовій палубі, заворушилися, але потім, заспокоївшись, заснули знову.

Мак Дур не відчував жодної загрози з боку цих двох, бо одразу їх упізнав. Саррум пригнувся до нього, озираючись довкола. Гейт нахилився зовсім близько і заговорив ледь чутним шепотом.

— Ми все вирішили, капітане. У наших жилах тече морська вода, і ми були народжені, щоб водити в плавання кораблі, але ми не були народжені ось для цього.

— Кра, з нас досить, — додав Саррум. — Поки ми були в'язнями в Сереполі, у нас було багато часу на роздуми, і після того, як ми втекли від ішаранців, ми домовилися більше ніколи не бути в'язнями!

— Ми не поведемо корабель у плавання для цих людей, — наполягав Гейт. — Тому ми його покидаємо.

Мак Дур був здивований.

— Але ж це «Ґліссанд». Ваше місце тут.

— Це вже не «Ґліссанд», — відказав на те Гейт. — Але ми залишаємося утауками. Ми з Саррумом тихцем вислизнемо звідси, а далі підемо суходолом, поки не знайдемо наші племена і не пристанемо до каравану. Блакитні маки вкажуть нам шлях.

Саррум жестом вказав на тіні, туди, де виднілися щити для захисту лучників, кошики, наповнені стрілами, складені докупи багри й дрюки — все готове до війни.

— Ця палуба вже скоро буде заплямована кров'ю. Я краще покину «Ґліссанд», ніж побачу його таким.

— Ходімо з нами, — переконував Гейт. — Вважай, що «Ґліссанд» втрачено під час шторму. Ми зможемо розпочати все знову. Ти знайдеш тих, хто допоможе купити новий корабель, знайдеш інших вождів племен... але не зараз, не так.

— Я не можу. — У Мак Дура стиснулося все всередині. Він думав про те саме, але, обірвавши роздуми, із силою притиснув долоню до палуби. — Я не можу просто залишити корабель цим тварюкам.

Двоє чоловіків випросталися в темряві.

— Кра, ми мали запитати. — Кожен обвів коло довкруж серця. Гейт дістав кинджал, розсік синю пов'язку на руці і викинув її за борт. Він передав клинок Сарруму, який зробив те саме.

Капітан, піднявшись на ноги, мовчки дивився, як його моряки поступово віддаляються в глибокій тиші. Один раз рипнув трап, коли вони спускалися по ньому до причалу, а далі вони рушили до нечисленних вогнів міста Рівермут. Мак Дур більше не міг їх бачити, і в глибині душі йому хотілося піти разом з ними.

Після ще одного дня приготувань до війни кораблі були майже готові до відплиття. Екіпажі в синіх одностроях були сповнені ентузіазму, який міг невдовзі перетворитися на нетерплячість та неспокій, якщо флот не вийде нарешті в море. З віддалених повітів прибувало все більше солдатів, скликаних за наказом конаґа Мандана.

Незадовго до півдня по всій верфі рознісся гучний гуркіт литавр, привертаючи увагу матросів, солдатів і портових робітників. Екіпажі кораблів і вантажники припиняли роботу й поверталися на лункі звуки, намагаючись розгледіти, що відбувається. Литаври продовжували бити — все голосніше і загрозливіше.

Мак Дур обвів поглядом ряди складів, шинків, постоялих дворів, ринків і борделів, що тягнулися вздовж кромки гавані, шукаючи, звідки линуть ті звуки. Десять солдатів Співдружності марширували вулицями на чолі з набундюченим капітаном Паріоном. Затінивши очі долонею, капітан Мак Дур побачив, що охоронці конвоюють двох в'язнів зі зв'язаними за спиною руками і схиленими головами.

Невпинний бій литавр не стихав, і, коли капітан Паріон зі своїм загоном рушили вздовж причалів до «Ґліссанда», Мак Дур відчув, як по спині пробіг озноб. Він упізнав у в'язнях утауків.

Паріон і його супровід промарширували до трапа «Ґліссанда». Зупинившись, капітан загорлав, його голос був гучним і сповненим почуття власної важливості.

— Нині, у часи війни, всі вірні бійці служать захисту трьох королівств і нашого конаґа. — Він кинув зневажливий погляд на зв'язаних в'язнів. — Ішара — наш ворог, а тому дезертири — це зрадники Співдружності.

— Ми утауки! — вигукнув Гейт. — Ми не належимо до військового флоту Співдружності.

Один з охоронців ударив його по обличчю з такою силою, що в нього з рота вилетіли бризки крові й слини. Штурман «Ґліссанда» важко осів від удару. Поруч з ним охнув Саррум, так наче йому теж дісталося.

Мак Дур розгнівано закричав з палуби свого корабля:

— Ці люди — члени мого екіпажу. Звільніть їх і поверніть на корабель неушкодженими.

Паріон підняв на нього очі.

— Ці люди — рекрути війська Співдружності, і вони дезертирували. Вони намагалися втекти вночі, як боягузи. — Його голос став тихшим, проте більш загрозливим. — Ви теж своє отримаєте за непокору та нездатність тримати в узді свій екіпаж. — Мак Дур уже збирався відповісти йому не менш жорстко, але нові слова капітана шмагнули його, мов батогом. — Вибирайте слова, капітане, інакше розділите їхню долю.

— Їхню долю? — Мак Дур не міг повірити почутому. — Саррум і Гейт не підписували ніяких паперів, не давали ніякої присяги. Вони вільні йти, куди і коли забажають. Кра, вони не зобов'язані...

— Вони — моряки флоту Співдружності, — відрізав Паріон, — а отже, дезертири. Покарання за дезертирство — смерть.

Всі утауки з екіпажу ахнули. Кров кинулася в обличчя Мак Дуру, він не міг дібрати слів від гніву і страху.

Новий капітан, схоже, отримував задоволення від виконання цих своїх обов'язків.

— Раз вони служать на борту корабля «Ґліссанд», то саме тут вони зустрінуть свою кару. — Він наказав конвоїрам відволокти в'язнів на палубу. Гейт і Саррум пручалися, але вирватися їм не вдавалося.

Мак Дур кинувся їм назустріч.

— Я відповідаю за це судно, і тут владу має мій закон. Звільніть цих двох.

Капітан Паріон, не звертаючи на нього жодної уваги, наказав своїм солдатам перекинути мотузки через рею грот-щогли, по одній з кожного борту.

— Нам знадобляться два зашморги, — промовив він, фиркнувши, а тоді повернувся до Мак Дура. — Чи все ж три?

Солдати й моряки Співдружності зібралися з усього корабля, щоб подивитися на страту, і їх було набагато більше, ніж утауків.

— Це неправильно, — спробував заперечувати Мак Дур. — Племена утауків завжди дотримувалися нейтралітету. Якщо ви стратите цих двох утауків, весь наш народ повсюди повстане проти вас.

Відповівши йому глузливою посмішкою, Паріон прокричав натовпу на причалі:

— За наказом конаґа Мандана дезертирів належить вішати на реї їхнього ж корабля, і їхні тіла повинні залишатися висіти на сонці протягом двох повних днів, щоб усі в порту Рівермута бачили, яким є покарання за боягузтво.

Охоронці, утримуючи силою Саррума і Гейта, накинули кожному з них на голову по зашморгу і міцно їх затягнули.

Мак Дур поклав руку на ніж, заткнутий за поясом, і його моряки-утауки були готові кинутися в бій, але коли він побачив, скільки на палубі солдатів Співдружності, озброєних мечами, сокирами та списами, то зрозумів, що його разом з його екіпажем просто переб'ють. Зухвалий капітан, здавалося, підбурював їх до безрозсудних дій. Час ніби зупинився, розтягуючись, мов напнута струна, готова обірватися будь-якої миті.

Паріон зробив останній образливий жест: наказав на руках в'язнів, які не припиняли спроб вирватися з пут, зав'язати по синій стрічці. Ані Гейту, ані Сарруму не дали можливості промовити останнє слово, попрощатися зі своїми товаришами або близькими. Солдати Співдружності просто взялися за мотузки і за шиї потягнули чоловіків угору. Поки ті, піднімаючись все вище із зав'язаними за спиною руками, смикалися й корчилися в судомах, у Мак Дура виникло огидне видіння вугра, спійманого на рибальський гачок. Солдати тягнули своїх жертв достатньо повільно, щоб не зламати їм шиї, а поволі душити зашморгом. Обличчя чоловіків стали синюшними, вони сіпалися й вигиналися з останніх сил. Коли їх нарешті затягли на верхівку реї, вони вже не подавали жодних ознак життя.

Капітан Паріон підійшов до Мак Дура, який не міг відвести очей від мертвих товаришів.

— Ви та решта утауків залишаєтеся на цьому кораблі, поки флот не вийде в море. Вам не дозволено сходити на берег.