Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

58

На коні, викраденому зі стаєнь замку, Доннан Ра разом з Лірою покидали Конверу. Ліра нахилилася вперед, притиснувшись щокою до буйної гриви скакуна. Густий запах мерина нагадав їй запах зернового пилу, запах соломи в стодолі... нагадав про ті часи, коли вони з батьком їздили верхи на миси, що простягалися далеко в море. Ліра міцно трималася за коня, заплющивши очі.

У сідлі позаду неї Доннан тримав віжки цього добре навченого коня, який, поза всяким сумнівом, був би використаний у майбутній війні. Утаук направляв їхнього скакуна нічними вулицями, поспішаючи покинути місто. Замок залишився далеко позаду.

— За те, що ви врятували мене з тієї похмурої темниці, моя пані, для мене велика честь у свою чергу врятувати вас. — Чоловік нахилився ближче і тихим голосом прошепотів їй на вухо. — Я відвезу вас у безпечне місце, де ви будете серед мого народу. Утауки віддячать вам за вашу доброту і будуть раді прихистити вас. Усередині кола.

Ліра здригнулася, знаючи, що Мандан гніватиметься на неї, а потім згадала, що він, напевно, вже мертвий. Вона вбила його.

З кожною хвилиною вони віддалялися від замку, і Ліра відчувала, як почуття жаху й безпорадності покидають її, так само як і життєві сили. Вона не могла повірити в те, що накоїла. Її чоловік мертвий! Вона бачила, як він упав. Мандан... її вродливий Мандан, конаґ Мандан Повелитель кольорів, який зачарував її, забрав з дому, від її батьків. О, яке було неймовірне весілля, вишукані сукні, гарні квіти, смачні тістечка! Вона була переконана, що він кохає її.

Проте їхнє весілля відбулося без її матері та батька. Ліра була зовсім одна, прикро цим вражена, але вона міцно трималася за своє майбутнє королеви Співдружності. Це мала бути прекрасна, чарівна казка, краща за будь-яку іншу історію, що могла бути записана в книгах її спадку, але чари швидко розвіялися. Чарівність Мандана перетворилася на жорстокість. Ласки змінилися образами, які швидко перейшли у побої.

І Ліра вбила чоловіка, якого, як вона думала, кохала... конаґа трьох королівств. Вона заплющила очі, вчепилася в шию мерина, і їй захотілося зникнути.

Доннан Ра гнав коня передмістями Конвери, діставшись річки Крикіет і району доків та причалів, де швартувалися човни. В оселях і крамницях, повз які вони проносилися, світилося лише кілька вікон, а над дверима постоялого двору горів самотній ліхтар. Посланець-утаук розважливо тримався подалі від центральних вулиць, обираючи темні провулки. Ліра здригалася від кожного різкого звуку, очікуючи, що будь-якої миті пролунає сигнал тривоги.

— Нам потрібно триматися дороги, що йде вздовж ріки і веде спочатку на захід, а потім на північ аж до самого передгір'я, — пояснив чоловік. — Ми поскачемо вздовж ріки Крикіет. Місцевість там більш горбиста, але ця дорога виведе нас до Хребта дракона, де ми знайдемо каравани утауків.

Вона кивнула, мовчки вислухавши його. Цей чоловік допомагав їй зберігати самовладання. Було приємно відчувати його в сідлі позаду себе, це її заспокоювало.

Ліра озирнулася на темну громаду замку Конвери, що височів на кручі над річкою. У вікнах виблискували вогні, і вона помітила, що тепер світилося більше смолоскипів і ліхтарів, ніж усього кілька хвилин тому. Так пізно вночі в замку мало би бути майже зовсім темно.

— Думаю, вони вже знають, — сказала вона.

Доннан Ра клацнув язиком, підганяючи коня.

— Я не ризикну шукати поромника. Він згадає, що перевозив нас, а міська варта неодмінно буде про це розпитувати. Але я чув, що один з мостів через Крикіет вже відремонтували.

Доннан Ра спрямував коня вздовж причалів вгору по берегу річки, вдивляючись уперед, поки не побачив прогін нового мосту. У місячному світлі Лірі здалося, що міст виглядає хитким, грубі дошки вкривали ті місця, де згодом їх мали замінити цеглини й оброблена деревина, проте Доннан Ра був упевнений, що по мосту можна проїхати, — принаймні їх з конем він витримає. Копита мерина застукотіли по дошках, які тривожно хиталися під ним.

Внизу кілька нічних рибалок, що прив'язали свої човни до опор мосту, стали щось гукати їм, почувши стукіт копит по дереву. Жоден з вершників не відповів. Коли вони перебралися на інший берег, Доннан Ра пустив коня чвалом по головній дорозі.

— Ми якнайшвидше подолаємо кілька миль, а потім перейдемо на більш повільний біг. — Його голос був глибоким і заспокійливим. — Тепер ми в безпеці, моя пані. На світанку ми зможемо сховатися в лісі.

— Мій чоловік відправить за нами солдатів, — відказала Ліра, а потім знову згадала, що Мандан більше не віддаватиме жодних наказів. — Або хтось інший відправить.

— Ми заметемо сліди. — Тримаючи віжки в одній руці, він обвів коло довкруж серця. — Початок є кінцем є початком.

Ліра тихо промовила:

— Може, вони не зрозуміють, що сталося. Може, вони взагалі не стануть нас шукати.

— Як би там не було, але королева зникла. Рано чи пізно вони помітять, що мене теж немає в підземній в'язниці, і хтось здогадається принаймні про якусь частину того, що відбулося. Поки ми не зустрінемо караван утауків або хоча б кількох торговців, ми можемо розраховувати лише на себе.

Далі вони поскакали мовчки, і Ліра просто вчепилася в гриву коня, охоплена відчайдушним бажанням опинитися якнайдалі від міста. Вдосвіта вони зійшли з дороги і занурилися в ліс, де їх не могли помітити з основного шляху, однак розпалювати багаття не ризикнули. За весь день втікачі одного разу почули шалений стукіт копит по дорозі, проте солдат не побачив їх, прикритих деревами. Він не зупинився, просто помчав далі, залишаючи за собою курний слід.

Вони не прихопили із собою ні їжі, ні одягу, ні припасів, бо на це не було часу, але тепер Доннан Ра назбирав якихось ягід, знайшов кілька маленьких яблук і навіть відшукав маленький клаптик землі, на якому росла дика цибуля. Вони попили води зі струмка. Ліра почувалася нещасною, але їй доводилося бути нещасною вже досить довго.

З настанням сутінків вони знову вирушили в дорогу, проте близько півночі, після того як вони подолали вже чимало миль, королеві стало зле. Досі вона була поглинута горем та страхом і не звертала уваги ні на що інше, але тепер з нею щось явно було негаразд. Живіт крутило, і їй довелося тричі сходити з коня, щоб виблювати залишки їжі. Липкий піт виступив на чолі, і її трусила лихоманка.

— Я помираю?

Він помацав її лоб і насупився.

— Не помираєте, але вам може так здаватися. Наскільки я зрозумів, ви дуже довго вживали молочко блакитного маку. Ми, утауки, добре знайомі з ним. Власне, ми саджаємо мак, щоб позначати наші таємні стежки. — Він став серйознішим. — Тепер ваше тіло вимагає його. Вам зле без наркотику.

— Але зараз я його не маю. Я не взяла з собою пляшечки.

— І добре, що не взяли. Ви мусите подолати ці напади так само, як ми долаємо наш шлях. Вам доведеться бути дуже сильною.

Ліра застогнала, її всю трясло. Їй знову захотілося померти.

Наступні два дні вона провела в тяжких стражданнях. Вони відпочивали, ховаючись під деревами на лісових галявинах, де розбивали свій невеличкий табір, і тоді Доннан Ра піклувався про неї. Ліра вибльовувала все, що з'їдала, але Доннан Ра приносив їй воду.

Зрештою лихоманка спала і нудота ослабла, але тепер жінка почувалася такою вимотаною, що здавалася собі ганчіркою, викрученою працьовитою прачкою. Доннан Ра знайшов якісь жовті квіти і вербу, з якої зідрав шматочки кори, потім заварив з цього чай і дав їй випити. Смак був жахливий, але чай трохи ослабив стукіт у її голові та заспокоїв розлад шлунку. Ліра з тугою згадувала про той безтурботно-радісний стан, який приносить макове молочко, про відчуття безпам'ятства й байдужості, але як тільки вона подумала про те, щоб знову його випити, її шлунок звело судомами, і вона застогнала.

Нарешті Ліра відчула себе достатньо добре, щоб щось поїсти, і вона вже могла йти, не похитуючись і не спотикаючись на кожному кроці. Тієї ночі вони знову вирушили в дорогу, ледь освітлену місячним світлом, і, проїхавши кілька годин у темряві, побачили попереду вогнища. Доннан Ра з'їхав з дороги і сказав Лірі залишатися на місці, а сам став крадькома пробиратися вперед, щоб розвідати, кого вони зустріли.

Через деякий час він повернувся, широко посміхаючись. Вони сіли на коня, і Доннан спрямував його до великого табору. Вози й намети оперізували велике багаття і багато невеликих вогнищ, на яких готували їжу. Ліра побачила барвисті знамена і прапор з вишитим колом посередині. Вона почула спів.

— Ми в безпеці? — запитала вона в Доннана Ра.

Він засміявся.

— Це утауки. Далі ми можемо подорожувати разом з ними. Ах, це те, чого я так чекав!

Коли вони верхи на мерині наблизилися до вогню, їх помітили утауки. Вони перестали співати і, зацікавившись, повставали від вогнищ. Ліра злякано озирнулася. Стільки утауків, одягнених у барвисті кольори різних племен!

І хоча після ув'язнення в підземеллі одяг Доннана Ра був пошарпаний і брудний, люди впізнали знаки його племені, а він упізнав табір.

— Це навіть краще, ніж я думав! — Він обійняв Ліру за талію, підтримуючи її і направляючи коня до головного вогнища. — Ми натрапили на головний табір Шелли дін Орр. Тут нам будуть раді, як ніколи й ніде. — Він голосно засміявся. — Це ваш новий дім!

Усміхнені утауки обступили новоприбулих.