Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

25

Утo відчував, що втратив душевну рівновагу після поєдинку зі своїм учителем, своїм наставником... він ніколи не міг собі уявити, що ця людина стане його ворогом. Як міг Онзу, глибоко шанований майстер, виступити проти війни помсти Хоробрих? Навіщо він змусив Уто вбити себе?

Від наростаючого почуття досади йому хотілося порубати на шматки і знищити усякого, хто стоїть на заваді до здійснення призначення Хоробрих — війни помсти. Учитель Онзу не був справжнім Хоробрим, якщо так і не зміг зрозуміти необхідності винищити ішаранських тварюк за те, що вони вчинили з колонією Валаера... і за те, що вони вчинили з дружиною і дочками Уто. Він задушив почуття провини всередині себе, як людина, що затоптує останні тліючі жаринки у вогнищі. У нього не було часу на переживання провини, хоча наслідки скоєного досі голосно відлунювали в його свідомості. Він мусив якнайшвидше вирушити в похід із флотом Співдружності, поки їх не затримало щось інше.

Пам'ять про вбивство Конндура була порочною таємницею глибоко всередині нього, відгородженою і недоступною, наче віддалена фортеця з наглухо забитими воротами. Він ніколи не дозволяв своїм думкам повертатися до тих спогадів. Та кривава бійня, влаштована з провокативною жорстокістю, відчувалася так, ніби була вчинена кимось іншим. Ще більше його розлютило те, що Онзу послав звістку про його злочини королю Колланану в Нортерру! Адан у Судеррі, поза всяким сумнівом, теж про все дізнається.

Уто вже вирішив здійснити вторгнення в Ішару без допомоги двох інших королівств і тепер не міг допустити, щоб ці новини відволікай Мандана. Увага молодого конаґа й без того легко розсіювалася через його схильність реагувати на дрібні образи. Уто потрібно було вийти з флотом у море і взяти курс на Ішару до того, як ще більше перешкод стануть на заваді тому, що йому належало зробити.

Він вибрався з тунелів арсеналу, спітнілий і розчервонілий. Більше ніхто, крім нього, не знав про поєдинок. У якийсь момент рибалка чи сміттяр біля річки, можливо, знайде обезголовлене тіло Хороброго, проте ніхто не знатиме, що сталося. Уто сподівався, що до того часу його вже тут не буде. Війна помсти розгориться, і ніщо не зможе її зупинити. А він буде по той бік моря.

Уто, рухаючись із підземелля довгими коридорами, піднявся до самого замку. Він мав змусити Мандана почати діяти. Час зволікань минув, і рішучість Уто наростала, як лавина, що несеться гірським схилом. Тепер його ніщо не зупинить.

Хоробрий став у проході, відчувши краплю на щоці. Він торкнувся її, подивився на кінчик пальця. Кров. Потім він провів рукою по своїх чорних обладунках і побачив кров і там. Кров Онзу. Ці плями ні з чим не сплутати. Учитель знову його затримував!

Він зайшов у вбиральню, знайшов таз з теплуватою водою і вмив обличчя. Після цього він замив пляму крові на сорочці, щоб вона була не так помітна на тлі чорних обладунків, а потім, мов вовк, який заганяє здобич, рішуче направився до тронної зали.

Мандан грав у гру з дерев'яними фігурками на дошці, навпроти нього сиділа Ліра, плечі її були опущені, а погляд — застиглий. Юнак наполягав, щоб вона поквапилася, і Ліра підняла одну руку над фігурками, яка тепер зависла в повітрі, мов поранена пташка.

Мандан схопив фігурку і пересунув її, а потім пересунув свою.

— Ось так, я виграв. Знову. — Побачивши Уто, він скочив на ноги.

Хоробрий заговорив до нього тоном, який не допускав жодних заперечень.

— Ви поскачете зі мною до Рівермута, мій конаґу. Якщо ми виїдемо зараз, то зможемо дістатися верфей ще до настання темряви.

— До Рівермута? — перепитав Мандан, так ніби Уто говорив невідомою йому мовою. — Це ж багато годин виснажливої скачки. Чому б не підготувати мій катер і не вирушити річковим маршрутом вранці?

— На це піде надто багато часу. Я можу наказати, щоб коней осідлали за лічені хвилини. Ви звернетеся до капітанів, матросів і солдатів на кораблях. Ми повинні розпочати наш напад на Ішару з наступним відпливом.

Конаґ перелякано скрикнув:

— Але я ще не готовий! Ми повинні переконатися, що всі солдати, які залишаються тут, всім забезпечені, що наші місцеві сили готові до оборони і повністю озброєні. А що, як Нортерра нападе, поки тебе не буде? — Його мозок, здавалося, закипав. — Може, Колланан вже веде цілу армію на Конверу, поки ми з тобою розмовляємо! Ми знаємо, що він підступний.

— Ми знаємо, що він далеко, — відказав Уто. — Ви ідете зі мною зараз же. — Він глянув на зім'ятий плащ юнака, що лежав на стільці. — Я пошлю зброєносця спакувати ваш парадний одяг і корону. Це важлива подія. Як конаґ трьох королівств, ви повинні виглядати по-королівськи.

Погляд Мандана зупинився на Лірі.

— Якщо це так важливо, то моя королева повинна поїхати зі мною. — Сама Ліра не заперечувала, вона взагалі ніяк не реагувала.

— За умови, що вона не впаде з коня. — Уто розвернувся і вийшов із зали, щоб приготуватися до негайного відбуття конаґа з почтом до узбережжя.

Кінний загін швидко пронісся дорогою, що йшла вздовж річки, і прибув до міста Рівермут, навмисно не привертаючи до себе уваги. Вершники із супроводу конаґа звільнили для прибулих контору якогось портового чиновника, де королівське подружжя могло переодягнутися у пишне вбрання. Тим часом посланці рознесли по доках, по кораблях, що стояли в гавані, і по всьому місту звістку про те, що перед заходом сонця до них звернеться сам конаґ Мандан.

Капітанам знадобилася година, щоб зібрати з усього міста членів своїх екіпажів, а тим часом слуги спішно одягали конаґа та королеву, готуючи їх до появи перед підданими. Мандан нервував, а Уто наполегливо повчав його, знову й знову пояснюючи, що від нього очікується. Ліра була безсило-млявою через надмірну кількість молочка блакитного маку, але принаймні вдягнула, не опираючись, гарне вбрання і дозволила прикрасити своє волосся дрібними білими квітками.

Коли молодий конаґ вийшов з портової контори, він виглядав розкішно у синьому плащі, синьому шовковому жилеті, панталонах і начищених до блиску шкіряних чоботях. На ньому був широкий пояс і найвишуканіша парадна корона, всипана коштовним камінням. Конаґ Конндур ненавидів увесь цей зовнішній блиск, проте Мандану зараз це було необхідно.

Уто повів подружжя до гавані, а на вулицях і причалах тим часом зібрався натовп, який шанобливо вітав королівську пару. Конаґ виглядав ошелешеним, ніби теж прийняв щось наркотичне, проте водночас від нього віяло якимось нервовим збудженням. Моряки вишикувалися на палубах своїх кораблів. Робітники порту стояли на березі гавані.

Великі, вкриті бронею кораблі погойдувалися на якорях неподалік від берега. Це були набагато могутніші сили, ніж ті, що вони не так давно відправляли на острів Фулкор. Тодішня невдача налякала Мандана і залишила глибокі рани в його душі, але тепер він дивився на цей великий військовий флот, не приховуючи, як сильно вражений побаченим, — і всі ці воїни заприсяглися виконувати його накази. Знамена Співдружності майоріли поряд з прапорами Остерри. Уто дозволив собі вдоволену посмішку.

Він привів конаґа і його королеву до головного причалу, де Мандан, зупинившись, повернувся обличчям до натовпу. Уто дивився повз нього у відкрите море, думаючи про Ішару, яка поки що була далеко за обрієм. Мандан поглянув на свого Хороброго, ніби питаючи дозволу, і той кивнув. Конаґ узяв слабку руку своєї королеви. Уто сподівався, що Ліра зможе видавити із себе бодай посмішку, проте її обличчя залишалося млявим і байдужим.

Мандан вигукнув дзвінким голосом:

— Цей великий флот нагадує мені про те, як мій дід відправив найбільші військово-морські сили в історії, щоб закінчити останню ішаранську війну. Але конаґ Кронін не довів ту справу до кінця.

Юнак вклав у ці слова всю свою злість, і Уто відчув задоволення.

— Сьогодні ми вийдемо в море зі ще більшою силою, щоб завоювати новий світ, щоб покарати Ішару за всі злочини, які ішаранці скоїли в минулому. — Його голос надломився від намагань кричати ще голосніше. — Щоб змусити їх заплатити за вбивство стількох невинних людей протягом століть... усіх мешканців Міррабая. І мого батька Конндура Хороброго! — Він похитнувся, немов біль втрати знову поглинув його. — Час настав. Я наказую усім цим кораблям вирушати сьогодні ввечері з відпливом.

Уто окинув оком пристань, помітивши щонайменше десять одягнених у чорне Хоробрих, які стояли на різних кораблях, готові до участі у війні помсти. Двоє йшли до нього по пірсу — Титан і Дженна. Уто мав щодо них інші плани. Вони будуть незадоволені, коли він їм про це скаже, але він вже прийняв рішення.

Мандан зачекав, поки схвальні вигуки стихнуть, і продовжив уже ослаблим голосом.

— Як ваш конаґ, я душею буду з вами, проте командувати цим флотом буде мій зобов'язаний Хоробрий Уто. Я повинен залишитися в Конвері, щоб керувати трьома королівствами.

Натовпом прокотився гомін, але Уто не вдалося зрозуміти, схвальним чи ні було ставлення до сказаного Манданом.

Титан і Дженна стали поруч з конаґом і його королевою. Дженна, здавалося, була готова вибухнути від гніву, як це часто бувало з нею, а от кремезний Титан, розміром чи не з військовий корабель, залишався незворушним.

Уто звернувся до них, не підвищуючи голосу.

— Я призначаю вас двох бути новими зобов'язаними Хоробрими нашого конаґа. Поки мене не буде, залишайтеся в Конвері і охороняйте його. Захищайте його від внутрішніх загроз і стежте, щоб він приймав мудрі рішення.

Дженна уїдливо заперечила:

— Моя рука і мій реймер досить сильні, щоб битися з ішаранцями. Саме для цього я прибула сюди.

— Твій реймер також достатньо сильний, щоб захистити нашого конаґа. У нас є флот і добре підготовлене військо. Ці кораблі попливуть до Ішари, але ми не можемо залишити Співдружність без захисту.

— Тут є й інші Хоробрі, — буркнула Дженна, показуючи жестом на переповнені кораблі. — Вибери одного з них.

Голос Уто пролунав різко, мов огрівши її ударом батога.

— Усі Хоробрі присягнули на вірність конаґу. Конаґу Мандану потрібен Хоробрий, поки мене не буде, і я даю йому двох — вас двох.

Дивлячись на Титана і Дженну, ніби не помічаючи напруження, Мандан промовив:

— Я приймаю їх. Дякую, Уто.

Обидва Хоробрих виглядали незадоволеними, проте Титан лише буркнув:

— Наша кров і служіння належать конаґу.

Уто заговорив тихшим голосом:

— Як тільки ми розгромимо Ішару, все зміниться.

— Бережи себе, Уто, — сказав Мандан, його голос звучав по-юнацьки невпевнено. — І повертайся до мене. Ти потрібен мені тут.

— Так, мій конаґу, — відповів Уто. Він попрямував по причалу до корабля, який обрав для себе, залишивши двох Хоробрих з молодим конаґом.