Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

43

Уто продовжував дертися вгору по сходах уздовж прямовисної скелі, пробиваючись до фортеці нагорі, а за ним рухалися двоє інших Хоробрих та сотні солдатів Співдружності. Він прислухався до того, як навколо верхівок скель свистить холодний вітер, і в цьому посвисті йому чулися далекі крики. А можливо, то й справді були далекі крики...

Забравшись вже дуже високо, він кинув погляд на море з цієї небезпечної висоти і відчув одночасно глибоке обурення і нестерпний гнів, побачивши, як жахливий божок шаленіє над водним обширом, нагадуючи розлюченого дикого бика, породженого бурею. Химерна істота ламала щогли кораблів Співдружності, шматувала блакитні вітрила, перекидала броньовані судна. Уламки флоту, що виднілися на воді, нагадували рознесені вщент рештки сухостою, над яким пронісся могутній смерч.

Зараз Уто був надто далеко, щоб битися з тією потворою, і йому залишилося тільки завити від безвиході. Як би добре не були озброєні кораблі, у них не було жодних шансів. І він нічим не міг допомогти!

Але він міг взяти Фулкор.

Він поглянув униз і побачив два палаючих реймери Вендіри та Арріка, почув голоси сотень сповнених бажання помсти бійців, які прокладали собі шлях нагору. Уто нагадав собі, що його битва тут. А брама фортеці — його ворог. Він закричав до Хоробрих, що стояли на сходах трохи нижче за нього.

— Ми візьмемо фортецю! Виженемо цих пацюків!

Вендіра виглядала вимотаною після сутичок у морі, які спалахнули навіть ще до того, як вони досягли бухти. Її обличчя розчервонілося від напруження і гніву.

— Як тільки ми візьмемо фортецю, то зможемо здолати і решту ворогів. На Фулкор!

Уто долав останні сходинки, що вели до ущелини, перегородженої всередині міцними воротами. Він не розумів, як ішаранцям взагалі вдалося захопити фортецю. Він залишив тут караульною Клеа, досвідчену Хоробру проте вона зазнала поразки. Цього разу він і його воїни повинні відвоювати цю фортецю. Він був Уто з Рифу, а сьогодні стане Уто Завойовником.

Згори захисники Ішари продовжували без упину жбурляти каміння і пускати стріли. Вони скинули з високого муру бочку з олією, і вона, перевертаючись у повітрі, полетіла вниз, розгораючись від підпаленого ганчіркового ґнота. Бочка врізалася в причал далеко внизу і розлетілася на друзки, розбризкуючи навсібіч палаючу олію. Вогонь перекинувся на другий пришвартований корабель Співдружності. На сусідньому пірсі все ще горів «Ґліссанд», його вітрила тліли, хоча екіпаж Мак Дура метушився, докладаючи всіх сил, щоб врятувати своє судно.

Стріла просвистіла зовсім близько від обличчя Уто, поки він ненадовго спинився на металевих сходах, і Хоробрий, різко обернувшись, ударив реймером, спалюючи її. Довкола них, немов шалений рій розлючених шершнів, з гулким дзижчанням проносилися стріли й метальні снаряди, і вогняний клинок вразив ще декілька цілей. Позаду Уто воїни швидко підняли щити, проте встигли не всі: принаймні в трьох із них влучили гострі вістря стріл, і вояки полетіли зі сходів униз, розбившись на смерть.

Не звертаючи уваги на крики, з якими падали його бійці, Хоробрий побіг ще швидше, діставшись розколини в скелі саме тоді, коли йому назустріч виринули з тіні п'ятеро ішаранців. Дурні. Вони думали, що зможуть втримати за собою цей крихітний уступ, думали, що зможуть зупинити атаку армії Співдружності. Лише п'ятеро? Проти?

Він кинувся на купку захисників, вражаючи їх своїм полум'яним клинком, розбиваючи щити, плавлячи мечі. Він прикінчив їх усіх, одного за одним, і, відкинувши вбік тліючі тіла, опинився перед товстими воротами, що перекривали прохід до фортеці.

Вендіра з Арріком підбігли до нього, і їхні реймери освітили занурену в тінь розколину. Юрба ішаранських воїнів по той бік укріпленої залізом брами заходилася вигукувати образи, швидко зачиняючи важкі ворота. Уто помітив відремонтовані петлі, обвуглену деревину дверей... і зрозумів, що брама була серйозно пошкоджена, коли ішаранці відбивали фортецю у Клеа.

Оборонні споруди ще не встигли повністю відновити.

Уто, використавши реймер як бойову сокиру, рубонув по почорнілій деревині. Поруч із ним Вендіра розплавляла своїм вогненним клинком залізні петлі. Заклепки, ставши вишнево-червоними, вискакували з обпаленої деревини. Діючи як один механізм, троє Хоробрих били, випалювали і рубали доти, аж поки брама, здригнувшись, не тріснула. Остання залізна петля застогнала, не витримавши ваги тяжких воріт, розпечений метал перекрутило, і петля зламалася. Уто сильно вгатив чоботом, двоє інших Хоробрих з усієї сили штовхнули браму, і вона нарешті завалилася всередину.

Першим вперед кинувся Уто, а за ним, мов хвиля лютих шершнів, ринули всередину солдати. Вони нестримним потоком пронеслися по проходу і, розмахуючи зброєю, увірвалися до фортеці.

Воїни-чужинці стояли перед ними в червоних плащах і лускатих обладунках, тримаючи напоготові вигнуті ішаранські мечі.

Гострі вістря сили-силенної клинків, спрямованих на Уто, нагадували густий ліс, але він без вагань кинувся в атаку.

— Я Уто з Рифу, і Фулкор мій!

Він разом з Вендірою та Арріком відтіснили перші ряди захисників, убивши багатьох з них і відкинувши решту. За їхніми спинами поставали нові й нові солдати Співдружності, готові до бою. Вони заповнили огороджений плац перед донжоном, і вже за мить будь-які узгоджені бойові плани перетворилися на цілковитий хаос.

Деякі з цих бійців були з Уто під час попередньої спроби відвоювати Фулкор. Тоді вони пізнали смак ганьби і поразки, бачили, як гинули їхні товариші, а кораблі йшли на дно. Сьогодні це була їхня власна, особиста війна помсти.

Фортеця стала місцем кривавої бійні. Хоробрі своїми реймерами косили супротивників по двоє і по троє. Повітря заполонили несамовиті крики і брязкіт металу, і всі ці звуки відлунювали від кам'яних стін.

Ішаранські лучники зі спостережних пунктів встигли випустити стріли в нападників, однак воїни Співдружності та ішаранці швидко змішалися, і стріляти в цей густий натовп стало небезпечно для своїх же бійців.

На кам'яних сходах перед донжоном стояв командир гарнізону, якого можна було впізнати по вкритому золотом нагруднику та знаках розрізнення. Він вигукував накази, намагаючись вишикувати свої сили в захисні порядки, але його слова раптом обірвалися, перетворившись на нерозбірливе булькання, — горло йому простромив кинутий кинджал. Аррік, який жбурнув клинок вільною рукою, повернувся до Уто і вдоволено кивнув.

Командир ішаранського гарнізону впав на руки своїх охоплених розпачем солдатів. Вони заревли, не тямлячи себе від люті, і стрімголов ринули в бій, а Уто та його товариші з радістю кинулися їм назустріч.

Солдати Співдружності продовжували прибувати, а на плацу повсюди вже лежало чимало тіл. І хоча зір Уто затьмарював кривавий туман, він все ж розумів, що їхні втрати виявилися жахливими, але він не зважав на ціну, єдине. що мало значення, — це повернення фортеці. Якщо він буде єдиним, хто залишиться в живих до кінця дня, так тому і бути.

У хаосі бою Уто помітив ішаранського піхотинця, який з незворушним лицем несамовито бився, вбиваючи солдатів Співдружності направо і наліво. Тримаючи в кожній руці по мечу, він орудував обома з однаковою спритністю. Навколо нього вже почала нагромаджуватися ціла купа трупів, немов фортечна стіна з плоті, але скільки б цей темноволосий чоловік, розмахуючи без упину мечами, не вбив своїх супротивників, вираз його обличчя залишався порожнім. Він не виказував ані страху, ані гніву. Його рухи були швидкими і плавними.

Уто вирішив убити його.

Якийсь солдат Співдружності кинувся на незвичайного бійця, йому вдалося прослизнути крізь його захист і завдати сильного удару мечем. Клинок рубонув ішаранця по руці і мав би розітнути шкіру й кістку, проте сталь лише дзенькнула по оголеному біцепсу, наче по каменю! Меч відскочив від шкіри ворога, не завдавши йому шкоди, а ішаранець з незворушним обличчям, скориставшись моментом розгубленості солдата, простромив йому серце.

Уто, вишкірившись, став проштовхуватися крізь поле бою, однією рукою рубаючи реймером, а іншою розмахуючи мечем, щоб розчистити шлях до своєї цілі.

Двоє його Хоробрих, опинившись в інших частинах подвір'я, влаштували криваву бійню. Вендіра закричала, скликаючи до себе солдатів, і показала реймером на двері донжона, збираючись штурмувати їх. Раптом їй у плече глибоко встромилася стріла, пробивши міцну кольчугу. Хоробра похитнулася, спіткнувшись, і здивовано глянула на тонкий стрижень, що стирчав з її тіла. Вона втратила зосередженість, і її реймер засичав, бризкаючи іскрами вогню.

І в цю мить воїн-ішаранець увігнав довгий спис їй у бік. Хоробра задихнулася, хапаючи ротом повітря, у неї підкосилися коліна, але їй ще вистачило сил, змахнувши мечем, відтяти голову своєму вбивці. Після чого вона повалилася на землю. Її товариші заревіли і кинулися вперед. Аррік нісся за ними, розмахуючи реймером.

Уто тим часом пробивався до темноволосого піхотинця. Той недбалими змахами мечів убив іще двох бійців Співдружності, але потім Хоробрий налетів на нього, відтіснивши до сходів, що вели на зовнішній захисний мур.

— Тебе потрібно вбити. — Уто завдав удару реймером, але ішаранський боєць заблокував його палаючу зброю своїм мечем. Він ухилився в один бік, в інший, а потім заскочив на кам'яні сходи, височіючи тепер над своїм супротивником.

Уто безстрашно кинувся за ним. Сталь меча ішаранця засвітилася помаранчевим від вогню реймера, а жар, що передавався через руків'я, явно мав обпікати йому руку, проте чоловік навіть не здригнувся. Ішаранець вдарив Уто іншим клинком, Уто парирував своїм мечем. Продовжуючи рішучо наступати, Хоробрий заганяв свого супротивника все вище по сходах до верху стіни.

Внизу на плацу вирувала битва, але вся увага Уто була зосереджена на таємничому супернику. Вони билися, тримаючи зброю в кожній руці; сталь, вдаряючи об сталь, дзвеніла й скреготала, клинки відбивали ворожі удари і наступної миті атакували самі.

Уто був вражений силою цього непоказного на вид бійця. Реймер Хороброго розжарив і другий меч, який тепер став жовто-гарячим, але супротивник продовжував стискати його ефес. Тоді Уто, різко опустивши полум'яний клинок, завдав блискавичного удару, обпікши відкриту руку чоловіка. Але замість того, щоб розрізати м'яку плоть, вогонь реймера залишив усього лише обпалений слід, наче шкіра суперника була з відполірованого мармуру.

Ішаранський боєць щось буркнув, і Уто, вкрай здивований побаченим, ударив його ще раз.

— Хто ти? Що ти таке?

Ворог відбивав кожен удар.

— Моє ім'я мало кому відоме. — Він навіть не спітнів за час важкого бою. — І ти все одно не зможеш зрозуміти, хто я такий. Але я знаю тебе, Уто з Рифу, ти — Хоробрий з почту конаґа Конндура. Конндур був знайдений мертвим у своїх гостьових покоях на цьому острові. Ти не зміг захистити свого конаґа? — Чоловік ледь помітно посміхнувся. — Я був там.

Ці слова змусили Уто здригнутися, він на мить завагався. Ворог негайно вдарив розпеченою сталлю, яка пронеслася зовсім близько від обличчя Хороброго. І хоча він встиг вчасно відсахнутися, жар обпік йому очі. Поки Уто, спіткнувшись, відновлював рівновагу, ішаранець відступив ще на три сходинки, діставшись відкритого простору на верхівці стіни. Уто кинувся за ним.

— Кажуть, що це Уто намагався вбити емпру Ілуріс, — продовжував насміхатися чоловік. — Але тобі це не під силу. — Він шмагав Хороброго словами, наче батогом, вкритим гострими шипами. — Тільки асасин із Чорних вугрів може впоратися з таким завданням.

— Чорні вугри існують лише в легендах. — Уто вдарив реймером, але не влучив, асасин встиг відскочити, вислизнувши з-під удару.

— Як тебе звати?

Вони продовжували свій відчайдушний, лютий бій на верхівці стіни, високо над хвилями, що розбивалися об рифи далеко внизу. Уто провів тут незліченні години, стоячи на варті, дивлячись на рифи, завжди уважно пильнуючи, чи не з'являться на обрії ворожі ішаранські бойові кораблі. Його реймер розсік нагрудну пластину ішаранця і залишив димну смугу на його шкірі.

Але сама шкіра чоловіка не постраждала, і він сказав:

— Наші імена не мають значення, проте, якщо ти так хочеш забрати його із собою в могилу, нехай у твоєму спадку буде вказано, що тебе вбив Заха.

Це ім'я нічого не говорило Уто, просто набір чужоземних звуків.

— Твоє ім'я буде забуто.

Чорний вугор заговорив холодним, зовсім позбавленим емоцій голосом, який чомусь більше стривожив Уто, ніж якби той кричав.

— Я був у твоїй подобі, коли напав на емпру Ілуріс. Вона загинула з думкою, що це ти вбив її.

Уто швидко провів рукою в рукавиці по лобі.

— Ти виконав мою роботу за мене. Я був би щасливий вбити її разом з усіма ішаранськими тварюками.

Заха, стоячи на краю стіни, бився обома мечами, а Уто протистояв йому, завдаючи удари клинком і реймером. Несподівано ішаранець кинув один з мечів прямо в супротивника. Руків'я полетіло в обличчя Уто, і він інстинктивно підняв свій меч, щоб захиститися.

Тієї ж миті Заха скочив на Хороброго, використовуючи для зіткнення всю свою силу, вагу та інерцію тіла. Якимось незрозумілим чином його шкіра перетворилася на камінь.

Обидва чоловіки зірвалися зі стіни і полетіли вниз. За ті кілька миттєвостей вільного падіння, що вони, втративши всяку орієнтацію, неслися в повітрі, Уто примусив себе зосередитися. Він спрямував полум'я свого реймера в центр грудей Захи, і вістря вогняного меча протнуло навіть затверділу плоть. Клинок пропалив серце Чорного вугра наскрізь і виринув у нього за спиною.

Падаючи у морські хвилі, що накочувалися на рифи, Уто міцно стиснув скам'яніле тіло мерця, використавши його як щит, — і вони, зчепившись, врізалися в пінисту воду.