Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

71

Весь табір утауків був охоплений полум'ям, а солдати конаґа Мандана закінчували зганяти докупи тих нечисленних пастухів, торговців, мисливців, матерів і дітей, яким вдалося вижити. Намети палали яскравіше, ніж розкидані по табору багаття, а крики людей, іржання коней, брязкіт обладунків та дзенькіт мечів почали стихати.

Мандан вкрай зрадів, коли виявив в одному з фургонів книги, записники та мапи. При світлі висячого ліхтаря він став перебирати знайдене і занурився у вивчення описів доріг та стежок. Оце так скарб!

Він подумав про те, як легко він вбив Шеллу дін Орр, яку вважали праматір'ю і очільницею всіх племен утауків. Мандан показав їм, до чого призводить непокора наказам конаґа, викрадення й підбурення до зради його королеви. Саме утауки, які поширювали підступні чутки, несли основну відповідальність за ті заворушення, що виникли в трьох королівствах.

Не звертаючи уваги на звуки ззовні фургона, він гортав мапи, простежував русла рік та потічків, порівнював письмові описи з відповідними мапами та вивчав основний прохід через гори. Мандан нахилився ближче, вражений тим, як детально промальовано мапи. Це були надзвичайно важливі знання.

До відчинених дверей фургона підійшла Дженна, з її реймера лилося помаранчеве світло.

— Загрозу усунуто, мій конаґу. Кільком вершникам вдалося втекти, а багато дітей розбіглися по лісу. Ви хочете, щоб ми їх спіймали?

Мандан був певен, що вони рознесуть повсюди ще більше диких історій, які виставлять його справжнім чудовиськом, але коли він подумав про всіх тих дітей, що загубилися в лісі без дорослих, без їжі...

— Нехай голодують. — Він глянув на книги, схеми та мапи. — Відправ усе це в замок Конвери. Утауки приховували важливі розвідувальні дані від наших армій. — Він похитав головою.

Дженна кинула погляд на сліди різанини, влаштованої в таборі, її обличчя освітлювало тріскотливе полум'я реймера.

— Один з тих чоловіків... небіж старої очільниці племені був поранений, але ви маєте вислухати його, перш ніж він помре.

Мандан глузливо спитав:

— Ти хочеш, щоб я занотував його спадок? Записав так, щоб його запам'ятали назавжди?

Обличчя Дженни стало напруженим.

— Вам варто почути те, що він вам скаже, Володарю, обіцяю вам. — Вона рушила вперед, а потім, зупинившись, обернулася й заговорила більш різким тоном. — Не баріться, жити йому залишилося недовго, хоча я не впевнена, що він це розуміє.

Мандан глянув на всі ці книги та сувої, шкодуючи, що не може залишитися тут і вивчати їх. Коли він повернеться додому, то проведе багато вечорів, ретельно вивчаючи знання з цих томів. Тепер буде легше зосередитися без Ліри, яка постійно надокучала йому своїм ниттям. Вона обожнювала його, аж поки утауки не отруїли її думки, не налаштували її проти нього. Довелося звершити правосуддя...

Мандан пішов за Дженною до залишків великого багаття посередині табору. Важкі залізні казани були перекинуті, юшка розлилася на вкриту попелом землю. Гидкі калюжі із залишками їжі утворилися поруч з мертвою Шеллою дін Орр і тілом якогось бородатого чоловіка. Неподалік напівлежав, спираючись на щось тверде, другий чоловік з глибокою раною в животі, залишеною мечем. З його рота тонкою цівкою текла кров.

Страждання цього чоловіка викликали в Мандана нудоту, але це ж був просто утаук. Він сидів на землі, смикаючись від болю, і дивився на молодого конаґа скляними очима. Раптом на бородатому обличчі чоловіка проступило впізнавання, яке змінилося гнівом.

— Мене звати Бурдон, — мовив він, так наче Мандану було діло до його імені. — Ви вбили нашу бабусю. Ви всіх нас убили.

Мандан нахмурився.

— Ви заслуговуєте цього за те, що накоїли. Утауки більше не будуть вільно шпигувати по всій Співдружності.

Дженна з піднятим реймером стояла поруч і слухала, Мандан кинув на неї нетерплячий погляд.

— Що тут такого важливого? Він помирає, і що?

— Ми всі помираємо, — просипів Бурдон. — Навіть ви.

Дженна копнула чоловіка в плече, і він застогнав, кашляючи кров'ю.

— Скажи йому те, що розповів мені!

— Велика армія... збирається... по той бік... гір, — почав Бурдон. — Дві армії. Сили короля Адана доєднаються до війська короля Колланана. — Чоловік спробував посміхнутися, але замість посмішки на обличчі з'явилася гримаса болю. — Ви не конаґ! — Утаук відвернув голову, наче для нього було нестерпно дивитися на лице Мандана. — Вам не жити.

Мандан спалахнув від люті. Нахабний указ — це одне, проте його брат і дядько, як він і боявся, дійсно зібрали повноцінне військо для вторгнення!

— Я зупиню їх! — Крикнув він, звертаючись до солдатів Співдружності та всіх утауків, які ще були живі. — Я законний конаґ. Я, Мандан Повелитель кольорів, правлю трьома королівствами.

Судомним рухом Бурдон підняв вкриту кров'ю тремтячу руку, щоб доторкнутися до грудей, і спробував намалювати коло.

— Початок є... кінцем...

Дженна рубонула його вогняним мечем, і в обличчя Мандану вдарили жар і шипіння реймера та сморід горілого м'яса.

— Навіщо ти це зробила? Він і так би скоро помер.

— Я хотіла його вбити. У нас є й інші справи, — відказала Хоробра. — Сили бунтівників рухаються до Конвери. Нам знадобиться більша армія, ніж ця, щоб протистояти їм. — Вона вказала на кавалеристів Співдружності, з яких складався їхній загін.

До них підійшов Титан. Волосся його було сплутане, чорний кольчужний плащ з'їхав на бік. Він опустив палаючу руку та загасив реймер.

— Ми тут закінчили, Володарю. Залишилося кілька дрібниць. Потрібно погасити багаття й зібрати всі припаси. Нашим солдатам знадобиться провізія.

Мандан згадав те, що сказала Дженна, і швидко прийняв рішення.

— Титане, я хочу, щоб ти став моїм посланцем. Я довіряю тобі.

Кремезний Хоробрий здивовано кліпнув.

— Звісно, ви довіряєте мені, Володарю. Я Хоробрий, а ви — конаґ.

Ці слова зігріли серце Мандана. Так, він конаґ.

— Візьми свіжого коня і повертайся в Конверу. Від мого імені збери всі військові загони в столиці, усіх воїнів з навколишніх районів, а потім якнайшвидше приведи їх сюди, щоб ми разом перетнули Хребет дракона. Ми повинні знищити армію бунтівників, це кубло щурів.

Титана, схоже, непокоїла різанина, влаштована ними цієї ночі, однак його вірність Мандану була беззаперечною. Він коротко кивнув.

— Як накажете, мій конаґу. Я виїду на світанку.

— Ми не можемо чекати! Вороже військо, можливо, вже зараз насувається на нас.

Хоробрий вклонився, готовий виконувати наказ.

— Тоді я вирушаю негайно. — Він сів на коня і поскакав у ніч.

Мандан сердито глянув на мертвого утаука, на Шеллу дін Орр, потім обвів очима сплюндрований табір, із задоволенням зупиняючись поглядом на розбитих возах, спалених наметах, убитих конях і людях. Він подивився на Дженну.

— Займися всім іншим, — сказав він, і повернувся до великого фургона з книгами й мапами.

Наступного ранку, покинувши дотліваючий табір, конаґ Мандан і його солдати поїхали дорогою, що пролягала вздовж річки. Їм зустрілося декілька вузьких плоскодонок, і їхні капітани вітально махали великому військовому загону. Мандан не думав, що ці люди були утауками, проте точно він цього не знав. Він питав себе, які байки вони розповідатимуть, коли їхні човни досягнуть Конвери.

Дженна їхала поруч з ним.

— Титан збере решту вашої армії. Невдовзі вони приєднаються до нас.

— Звісно, — відказав Мандан.

Дженна похмуро продовжила.

— Але ваші дії роблять Конверу вразливою. Військовий флот відплив до Ішари, а ви поведете вашу армію через гори.

— Я краще сам піду на ворога, ніж чекатиму, що на мене нападуть удома, — відказав Мандан. — Уто розгромить ворогів у Ішарі, але зараз я маю придушити цей бунт! Навіщо мені залишати солдатів байдикувати в казармах вдома? Мені можуть знадобитися всі сили, які я зможу зібрати.

— Справді, вони можуть вам знадобитися, Володарю, — відповіла Дженна, не зводячи погляду з дороги, що стелилася перед ними.

Передовий загін, очолюваний Манданом, рухався до передгір'я на східному боці Хребта дракона.

— Знайдіть місце, де можна стати табором на довший час, — сказав Мандан. Дженна передала наказ розвідникам. Мандан продовжив. — Ми зачекаємо, поки Титан не приведе решту мого війська. А тоді ми перетнемо перевал і раптово, як зграя вовків, нападемо на Адана та Колланана.

Попереду Мандан побачив велетенську безверху гору Вада, що навіть здалеку вражала своїм виглядом, якого набула після того, як нещодавно вибухнула вогнем і лавою. Земля все ще тремтіла від розбурханої в її надрах злої сили, але це тремтіння, яке долинало з далеких глибин, не викликало в Мандана думки про те, щоб повернутися назад. Його злість на дядька й брата була сильнішою за страх перед будь-яким драконом, що зачаївся під горами.