Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

18

Ауґи сунули попереду, долаючи звивистий шлях крізь лабіринти каньйонів, і Ґлік пленталася за ними разом з іншими робітниками-людьми. Знаючи, що вони вже недалеко від основного табору невільників, маг Івун не дозволяв жодних зупинок, а тільки гнав їх уперед. Охоронці-Люті, сидячи у своїх високих сідлах, підганяли криками знесилених чоловіків і жінок.

— Я ненавиділа табір, де ми добували димчасте скло, — пробурмотіла Чет до Ґлік, — і це місце я ненавиджу так само.

— А я ненавиджу полон! Кра, якби я могла вирватися на волю, я би бігла й бігла. — Ґлік поглянула на вкрите пилюкою обличчя Хороброї. — Але я хочу, щоб ти була зі мною.

Чет, погоджуючись, додала:

— Я вб'ю стільки, скільки потрібно, щоб утекти.

Ноги Ґлік боліли від кожного кроку. Сонце обпікало її почервонілу шкіру, і випробування в дорозі мало чим відрізнялися від тих, які їй доводилося зносити на тому сплюндрованому полі битви.

— Але й залишити цих людей тут було б неправильно. — Вона швидко обвела коло довкруж свого серця. — Якщо ми битимемося всі разом, то, можливо, наших сил вистачить. Нас більше, ніж охоронців.

— Я думала про це, — відповіла Чет, — але ми програємо. Минулого разу, коли ми намагалися втекти, загинуло двоє Хоробрих і п'ятеро в'язнів.

— Ми все одно можемо готуватися, — стояла на своєму Ґлік, — і мріяти.

У головному таборі набагато більше в'язнів. До того ж, можливо, ми отримаємо допомогу ззовні. — Вона не знала, як скоро Пенда зможе відправити сюди армію із Судерри.

— Я буду готова, — мовила Хоробра. — У будь-якому випадку.

Ґлік дозволила собі ледь чутно засміятися. Навіть такий тихий звук здався їй чимось незвичним.

Охоронець спрямував свого ауґа до них.

— Побережіть свої сили для переходу. — Він замахнувся списом, збираючись стукнути Ґлік по голові, але, перш ніж він встиг це зробити, Чет схопила держак його списа. Лютий загарчав, намагаючись висмикнути свою зброю, але Хоробра міцно тримала її. Вони обоє вп'ялися гнівними поглядами одне в одного.

— Я можу відібрати твій спис, — тихо промовила Чет. — Можу показати, якщо хочеш.

Лютий не припиняв спроб вивільнити власну зброю, але Чет була непорушною, немов статуя. Нарешті вона відпустила спис, і обурений охоронець смикнув його до себе. Перш ніж він встиг покарати її за непокору, маг Івун, що рухався на ауґові в голові колони, закричав:

— Давайте швидше. Ми майже вдома!

В'язні нічого не відповіли, а ауґи захропли, відчуваючи, що табір вже близько. Дехто з охоронців прискорив хід. Супротивник Чет злобно зиркнув на неї, потім від'їхав убік.

— Завтра, — крикнув Івун виснаженим людям, — ми призначимо вам нову роботу.

Невдовзі вони дісталися переповненого людьми табору, обмеженого високими скелястими стінами. Сотні рабів у лахміттях горбилися за столами, сиділи на землі або тулилися під навісами. Вони виготовляли щити, держаки списів, стріли, луки; дехто шив шкіряні обладунки, а інші робили кийки із залишків деревини. У кузнях, розташованих глибоко в каньйоні, виплавляли шматки заліза, які люди-раби прикріплювали до щитів і палиць. З інших шматочків металу майстрували наконечники стріл.

В'язні, що повернулися з розкопок, привезли цілий віз уламків димчастого скла, які мали піти на озброєння армії Судерри. Король Адан начебто пообіцяв, що його солдати воюватимуть за королеву By, проте Ґлік знала правду.

Перш ніж їм дозволили відпочити, Ґлік і Чет отримали наказ допомогти розвантажити скрипучий старий віз. Руки Ґлік були всі в порізах і пухирях, але вона взялася носити чорні уламки. Рухаючись важко й повільно, як і інші робітники, вона зберігала на обличчі маску байдужості. Поки Чет несла великий шмат димчастого скла, Ґлік зробила вигляд, що складає розбиті уламки в загальну купу, але, схилившись нижче, щоб іншим не було видно її рухів, вона непомітно запхала тонкий і гострий уламок завдовжки з долоню за пояс своїх подертих штанів.

Чет помітила це й коротко всміхнулася. У той самий момент один з робітників випустив з рук великий лист димчастого скла, який, упавши, тріснув посередині. Люті закричали на нього, раб злякано зіщулився. Поки охоронці відволікайся, Хоробра, скориставшись моментом, непомітно схопила й собі шматок обсидіану, який швидко зник під її одягом.

— У мене є вже біля двадцяти одиниць зброї, схованих по розщелинах неподалік, — прошепотіла Ґлік. — Я довго готувалася, але не знала, що доведеться робити.

— Чим більше в нас буде зброї, тим більше в нас буде бійців, — відповіла Чет. — Коли настане час.

Більшість ослаблих в'язнів були кепськими воїнами, хоча деяких з них змушували брати участь у простих бойових тренуваннях. Вони наскакували один на одного, розмахуючи палицями та саморобними мечами, а якщо билися недостатньо завзято, охоронці-Люті демонстрували на них смертельні прийоми бою.

Чет глянула на кам'яне житло мага Івуна, будівлю з гладенькими стінами, зведену з каменю каньйону.

— Там є краща зброя, — зауважила вона. — У мага зберігаються реймери, відібрані в Хоробрих, яких вони схопили.

— Кра, нам довелося б битися з магом і виламати двері. — Ґлік похитала головою. — Не уявляю, як це можливо.

— У наших життях буває чимало такого, що здається не дуже можливим, — відказала на те Чет.

Група новоприбулих в'язнів провела багато тижнів на розкопках у рівнині Чорного скла, і тепер у жодному закутку цього великого табору Ґлік не почувалася як удома. Колись давно вона зробила собі навіс із тканини, який давав затінок під час денної спеки та захищав від поривчастих вітрів по ночах. Тепер її старе місце зайняли троє інших в'язнів, і дівчина вирішила, що сперечатися за нього не варто.

— Я вже звикла спати там, де знайду для себе куточок, — сказала Ґлік. — Мій дім — у моїй голові... і він не тут.

Чет роззирнулася довкола.

— Ми підготуємо собі місце для ночівлі разом.

Після настання темряви Ґлік прослизнула до розколини в стіні каньйону поруч з іншим пошарпаним наметом. У глибокій тіні, куди не долинало світло розкиданих по табору маленьких вогнищ, дівчина сховала вкрадений уламок димчастого скла. З нього вийде чудовий ніж.

Обернувшись, вона побачила худющу жінку, яка витріщилася на неї з-під навісу. Її рот був широко роззявлений, виднілися потріскані губи. Ґлік завмерла, наче її спіймали на вбивстві, але рабиня лише кліпала очима. Ґлік заспокійливо посміхнулася до неї.

— Це просто зброя. Ми готуємося. Нам на визволення йде армія, проте усім нам доведеться битися.

Жінка дивилася на Ґлік безтямно, наче з неї вийняли всю душу й розум.

— У мене є й інша зброя, щоб озброїти нас, коли настане час! — продовжила Ґлік.

Жінка мовчки вклалася під своїм навісом.

Засмучена Ґлік повернулася до Чет і присіла поруч. Її подруга нахилилася до неї й прошепотіла:

— Я передала звістку іншим Хоробрим. Вони готові битися, але решта цих людей... — Вона глибоко зітхнула. — Слабкі та зломлені. Якщо вони отримають можливість втекти, то просто поховаються по кутках.

— Не всі, — запевнила Ґлік. Вона відчула це серцем. — Коли прийде час, ми зробимо свою справу. Іншим потрібна лише іскра.