Кевін Дж. Андерсон. Боги і дракони

3

На замерзлих берегах озера Бакал зібрався траурний почет, щоб попрощатися з убитою королевою Нортерри.

Король Колланан був убраний у королівське хутро та шкіряні нагрудні обладунки, що прикривали блакитний камзол, який так подобався Тафірі. Корону він залишив на комоді в замку Феллстафф, і тепер його посріблене сивиною волосся розвівалося на холодному вітрі. В цю мить він був не королем, а вбитим горем чоловіком.

Люди вишикувалися на лісистому березі озера, щоб проводити в останню путь їхню королеву, а Колл не зводив очей з темної крижаної поверхні озера і з далеких руїн, на які перетворилася фортеця крижаних Лютих, згадуючи мирне містечко, що колись стояло на цьому місці.

Його думки повернулися до спогадів про прекрасну Тафіру, але водночас він не міг позбутися останнього її образу, що й досі стояв у нього перед очима, — її прив'язане до дерева тіло, її горло, перерізане лезом крижаних Лютих. Серце Колланана розкололося на тисячу уламків, мов крижані брили під час весняної відлиги. Тепер йому здавалося, що хруст, з яким розвалювалися величезні блоки розбитої фортеці, відлунює болем у його власній душі.

Почесна варта Нортерри супроводжувала його до озера Бакал, несучи огорнуте саваном тіло королеви на ношах, прикрашених висушеною жимолостю, улюбленою квіткою Тафіри. Солодкий аромат квітів викликав на обличчі короля легку посмішку, але наступної миті хвиля невимовної туги знову накрила його. Цей запах назавжди залишиться в його пам'яті гірким нагадуванням про Тафіру.

Троє королівських Хоробрих, зодягнені в чорні плащі з каптурами та кольчуги, стояли за його спиною і чекали. Елліель, Хоробра з волоссям кольору цинамону та руною забуття, витатуюваною на обличчі, стояла поруч з Ласісом, білявим чоловіком, який служив Нортеррі не одне десятиліття. Третім Хоробрим був Ґант, воїн з грубими рисами обличчя, що зовсім недавно присягнув на вірність Нортеррі. Тон, таємничий Лютий, що володів великою силою і мав ще більші таємниці, залишився стояти на краю озера серед сріблястих сосен, мовчки спостерігаючи за церемонією прощання.

Колл чув, як довкола метушилися люди, але їхні голоси здавалися йому лише тихим шепотінням. Горе давило на них, мов затягнуте хмарами небо. У застиглих очах короля закарбувався скорботний образ усіх його солдатів, а також численних селян, багатьом з яких довелося добиратися сюди декілька днів, щоб вшанувати свою загиблу королеву.

Його лорди-васали були пригнічені, огорнені зростаючим страхом перед тим, що можуть вчинити з їхнім королівством Люті чи конаґ Мандан. Лорд Бален виглядав особливо стривоженим. Королеву Тафіру вбили крижані Люті, але водночас багато підданих Балена загинули від рук людей, солдатів Співдружності, які вважалися союзниками.

Це зробив Мандан, небіж Колла. Конаґ Мандан у нападі люті відправив своє військо мститися містечку Янтон, мешканці якого й не підозрювали, що на них насувається. Багато утікачів, які рятувалися від армії Мандана, й досі мешкали на руїнах розташованого неподалік міста Лютих, де відчайдушно захищалися від нападників.

Люди заворушилися голосніше й тихцем заговорили поміж собою. Сам Колл не відчував холоду, але інші присутні почали мерзнути й стали виявляти ознаки нетерплячості. Але він не поспішатиме — тільки не зараз.

Нарешті він, хоча й не був ще готовий — і ніколи не буде, — глибоко вдихнув, дозволяючи крижаному повітрю обпекти горло й легені, хоч це й не могло притупити гострий біль від палаючого шраму в нього на серці. Колл високо здійняв бойовий молот, і над траурним почтом запанувала глибока тиша.

Він ступив на заледеніле озеро.

— Ми зібралися тут, щоб вшанувати життя й спадок Тафіри, королеви Нортерри і моєї... — Голос короля надломився. Він довго стояв мовчки, намагаючись виринути із безжального вихору нестерпної журби. Зрештою він знову вдихнув, зосередившись на своїх думках. — ...моєї дружини, мого скарбу, моєї винагороди, яку я здобув тридцять років тому в ішаранській війні.

Колл кинув погляд на своїх лордів-васалів Оґно, Вітора, Алькока, Ібера... кожен з яких мав власні збройні сили, готові захищати їхні округи та все королівство. Проте нині вони зіткнулися з іншим, неочікуваним ворогом — їхнім конаґом.

Колланан підійшов до місця, де, загорнута у фарбовані шовки з ішаранськими візерунками, лежала Тафіра. Всі ті роки, що вона була його королевою, Колл був переконаний, що народ прийняв її, проте він виявився сліпим до ненависті й упереджень, які деякі люди таїли у своїх серцях. Тафіра бачила це, проте не звертала уваги заради Колланана. До тих, кого переповнювала злоба, належали капітан Рондо та його віроломні солдати з Конвери. Вони обманом викрали Тафіру, поки Колланан і його військо билися, щоб врятувати Янтон від каральних загонів конаґа Мандана.

Стоячи на краю криги, він продовжив:

— Моя дружина, моя королева, була для мене всім, і я знаю, що вона багато значила й для вас. Сьогодні ми зіткнулися із загрозою з боку крижаних Лютих. Їхня масштабна війна цілком може зруйнувати наш світ. — Він стишив голос, відчувши нескінченне розчарування. — Я ніколи не думав, що нам доведеться боятися того, що наші люди можуть стати нашими новими ворогами.

Він підняв вкрите бородою підборіддя, подумки нагадавши собі, що він їхній правитель, навіть якщо серце його розбите. Так, Тафіру вбили саме крижані Люті, проте це через Рондо та його людей вона опинилася в такій небезпеці.

Колланан Молот мав достатньо причин ненавидіти й звинувачувати їх усіх.

— Ми, нортерранці, повинні бути пильними, очікуючи на небезпеку звідусіль. Я сподівався на єдність і довіру, на те, що люди зможуть разом боротися проти спільної загрози. Раси Лютих і так вже несамовито роздирають одна одну на шматки, а тепер, схоже, ця одержимість убивством перекинулася й на людей. — Його голос став хрипким. — Зрештою наші творці Люті створили нас по своїй подобі.

Він провів рукою по тканині, яка прикривала обличчя Тафіри. Сухі квіти жимолості, легкі й ніжні, вкривали саван, і кілька пелюсток звіяло вітром. Він пригадав, якою красунею була його дружина, і нині вона була для нього такою ж прекрасною, як і тоді, коли він врятував її, молоду дівчину з ішаранського селища, — її темне волосся, повні губи, глибокі карі очі, посмішка, яку вона дарувала йому, коли він заслуговував на неї, зморшки на її чолі, коли вона хвилювалася за нього.

Колланан підвищив голос, який луною покотився над замерзлим озером, зниклим містечком, зруйнованою фортецею.

— Вона любила Лейк Бакал! Тут жила наша донька, наші онуки, так багато людей... так багато людей, яких більше немає. Тафіра буде спочивати тут, під цими водами. Саме тут вона хотіла бути. Кожного разу, коли ми будемо дивитися на це озеро, ми будемо згадувати її і всіх, кого втратили. — Він відчута, як всередині нього вирує гнів. — Всіх, кого ми втратили...

Крижані Люті знищили цих людей, бо вони заважали.

Він почув дзенькіт і шурхотіння позаду себе — це його солдати виструнчилися й підняли щити, приготувавшись віддати останню шану королеві. Він повернувся до Ласіса, Елліель та Ґанта.

— Хоробрі!

Троє Хоробрих зняли з поясів золоті манжети й одягнули їх на зап'ястя. Металеві зубці впилися у вени, по руках потекли краплі крові.

— Що яскравіше палає полум'я, то довше зберігатиметься пам'ять, — мовив Колл.

Всі троє Хоробрих одночасно викликали свою магію Лютих-напівкровок: створили вогонь, який огорнув їхні руки, вкриті манжетами, та витягнули його у полум'яний клинок. Вони рушили попереду короля по кризі озера, а їхні реймери світилися, випромінюючи яскраве сяйво.

Тон без жодного запрошення наздогнав їх, щоб бути поруч з королем Коллананом та Елліель, він з цікавістю спостерігав за траурною процесією, ніби не до кінця розуміючи, що відбувається. Четверо спеціально відібраних слуг винесли ноші з королевою на лід озера, за ними рушили лорди-васали.

Дійшовши до гладенької, немов дзеркало, ділянки криги, троє Хоробрих зупинилися. Колланан, перед яким розкинувся обшир озера, вдивлявся у вкриті снігом вершини гір, ліси сріблястих сосен. Так, це добре місце для її останнього спочинку. Він знав, що Тафіра завжди відчувала тут спокій.

Хоробрі намітили невидимий прямокутник й занурили три клинки реймерів у кригу. Сліпуче полум'я зашипіло, врізаючись у крижану поверхню, в повітря вирвалася пара. Клинки вгризалися все глибше, аж до самої води. Прорубавши достатньо велику ополонку, Хоробрі порізали кригу на менші шматки й витягли їх з води, створивши отвір, подібний на глибоку блакитну могилу.

— Тафірі б це сподобалося, — мовив король і повернувся до ношів. — Вона любила це місце, цей спокій. — Лорди-васали стояли біля нього, немов нагадуючи йому про свою вірність. Тон схилився біля ополонки, торкнувся холодної води, а потім підвівся й відійшов. Елліель жестом вказала йому, щоб він став поруч і не заважав.

Колланан неймовірно довгу мить дивився на огорнене саваном тіло, відчуваючи нестерпну порожнечу в душі. Упродовж трьох десятиліть Тафіра була його найдорожчим скарбом, але ненависть Мандана до ішаранців призвела до цієї трагедії. Частина серця Колла відчувала потребу в помсті, адже ішаранці по-звірячому вбили його брата Конндура саме тоді, коли той відчайдушно шукав союзу з ними для боротьби проти Лютих. Однак Тафіра не мала до цього жодного стосунку.

— Прощавай, кохана, — промовив він.

Слуги поклали важкі ноші на воду, і, як тільки вони їх відпустили, тіло Тафіри занурилося в темні блакитні глибини. Колланан застиг, не в змозі відвести погляду: кольорова тканина, якою була обгорнута Тафіра, ще довго виднілася крізь прозору воду. Сухі квіти жимолості плавали в озерній воді. На сильному холоді поверхню води почав швидко вкривати блискучий лід, і сльози на щоках Колланана теж перетворилися на крижинки.

Тон знову підійшов до краю ополонки.

— Дозвольте мені допомогти. — Він торкнувся темної холодної води й прикликав свою дивну магію. За мить поверхня озера повністю замерзла, запечатуючи слід від ополонки, наче її там ніколи й не було, проте цей слід назавжди залишиться в серці Колланана.

— Дякую, Тоне, — насилу вимовив король.

Його думки продовжували нестися по колу. Крижані Люті вбили Тафіру, зруйнували містечко на озері Бакал і досі тримали в полоні його онука. Проте Мандан був не менш відповідальним за смерть Тафіри, адже він покарав Колланана за те, що той вирішив захищати власне королівство, а не відправив свою армію на безглузду війну проти Ішари.

Тепер у Колла було багато тих, на кого він збирався спрямувати свій гнів і помсту, — навіть надто багато.

Шадрі стояла на березі озера й записувала все, що відбувалося під час церемонії, у товстий зошит в шкіряних палітурках, який вона привезла з Феллстаффа. Як хранителька вона була зобов'язана вести докладні записи про життя королеви Тафіри. Вчена дівчина відчувала глибоку журбу, хоча й намагалася залишатися об'єктивною. Вона жила заради знань, зберігала побачене й почуте, щоб інші могли вчитися, а королева Тафіра була її наставницею і давала Шадрі доступ до всього, що могло зацікавити допитливу дівчину. Королева була доброю і чуйною... а тепер її не стало, її викрали люди, її вбили Люті.

Скільки б Шадрі не вивчала природничі науки, історію чи світ загалом, вона просто не розуміла людей.

Під час церемонії вшанування пам'яті напружене тіло короля випромінювало німий крик розпачу. Колланан Молот був великим правителем, готовим протистояти небезпеками, які загрожували його народу, і він ніс свій тягар з честю. Невідома доля його онука залишила в його серці темну діру, і тепер Шадрі побоювалася, що жахлива втрата Тафіри може остаточно зламати короля.

Поруч з дівчиною стовбичив незграбний кудлатий хлопчина Покл у вовняному плащі та подертих рукавицях. Він запхав руки в кишені й став близько до Шадрі, наче гріючись біля неї. Час від часу він, тремтячи, стривожено озирався на темний ліс.

— Я більше не боюся тут бути. Я бачу, що крижані Люті вже відступили. Вони ніколи не повернуться в Лейк Бакал, правда?

Шадрі подивилася на руїни фортеці неподалік від закруту озера.

— Це була для них серйозна поразка. До того ж у нас є Тон.

Поки лорди-васали й король Колланан поверталися до коней, які чекали на них, Шадрі залишалася біля Покла, і вони разом пройшлися вздовж берега. Він нагнувся, щоб оглянути палі зруйнованої пристані, залишки розваленого старого будинку.

— Я пам'ятаю ці місця. Тут я виріс. Крижані Люті просто... винищили тут все.

— Люди можуть повернутися сюди, збудувати нове містечко, — відповіла Шадрі. — Тут дуже гарно.

— У озері багато риби, — кивнув Покл, — а в лісах водяться зайці, білки, олені. Я знаю, де навесні можна знайти сморчки, а якщо пошукати під свіжим снігом, можна натрапити на ягоди падуба. — Він моргнув. — Буде приємно... коли сюди повернеться нормальне життя.

Шадрі не думала, що «нормальне життя» буде легко повернути, проте не стала псувати хлопцеві настрій. Попри брак знань та уяви Покл мав практичні навички. Він вижив у заледенілому лісі після того, як Люті знищили все довкола.

Король з траурним почтом готувалися повертатися у Феллстафф, тоді як інші лорди-васали збиралися вирушати до своїх володінь, щоб захистити їх на випадок нападу Лютих або в разі, якщо конаґ Мандан відправить ще один каральний загін.

Шадрі й Покл блукали поміж дерев, дослухаючись до шепотіння вічнозеленого лісу. Раптом дівчина почула шарудіння гілок й побачила маленькі фігурки, що легко й безшумно рухалися серед тіней. Покл, одразу насторожившись, торкнувся невеликого ножа, що висів у нього на поясі. Шадрі усвідомила, що він був готовий її захищати, і від цього їй стало тепло на серці.

Вона швидко впізнала маленьких істот із сіруватою шкірою.

— Це просто мамули, які втекли з крижаної фортеці. Схоже, вони весь цей час жили в лісі. — Створіння підібралися ближче, розглядаючи людей з безпечної відстані. — Король Колланан каже, що вони наші друзі. Вони бачили багато крижаних Лютих і розуміють, яким є їхнє щоденне життя і чого вони прагнуть. Я б хотіла з ними поговорити.

Покл, відсунувши гілки, рушив уперед.

— Гей, ви там! Ідіть сюди! — Мамули чкурнули геть, немов зграйка сполоханих голубів. — Може, наступного разу, — мовив він, зітхнувши. — Ми будемо поводитися тихіше.

Елліель торкнулася слідів від реймера на зап'ястку, що вже почали загоюватися. Липка кров на ранках затвердла, перетворившись на кірку. Хоробра відклала металеву манжету й одягла рукавиці. Після поховальної церемонії Елліель відчувала важку тугу, а ще неспокій і страх у передчутті нових небезпек, з якими вони могли зіткнутися вже зовсім скоро.

Підійшов Тон, ведучи за поводи їхніх коней. Віддавши Елліель повід її скакуна, він заскочив у сідло. На його обличчі проступив вираз розгубленості, більш глибокої, ніж той спокійний оптимізм та щира зацікавленість, які він часто виказував.

— Я намагаюся осягнути все те, що я пережив, Елліель. Я відчуваю дивну порожнечу всередині себе. — Він торкнувся свого обличчя, несвідомо проводячи пальцем по татуюванню, що було майже таким самим, як і на обличчі Елліель. Їй вдалося повернути свої спогади й своє минуле, але сам Тон і досі не мав жодного уявлення про те, ким або чим він був. — Порожнеча, яку я відчуваю, породжена незнанням... а порожнеча в серці короля Колланана породжена знанням занадто великим.

Він струснув головою, і в Елліель від побаченого аж зайшлося серце. Риси обличчя Тона були настільки ідеальними, що його можна було вважати уособленням чоловічої краси.

— Мені дуже сумно через те, що сталося з королевою Тафірою, — продовжив Тон, — через те, що конаґ Мандан і лорд Кейд вчинили з Янтоном, через те, що королева крижаних Лютих не відпускає Бірча до його дідуся. Я маю велику силу всередині, я це відчуваю. Ти ж бачила її. То хіба я не зміг би виправити чимало з того, що приносить стільки болю? Коли я заморозив озеро над тілом Тафіри, цього було... цього було абсолютно не достатньо. — Здавалося, він очікував, що Елліель дасть відповіді на його запитання.

— Багато хто з нас, можливо не так гостро, відчуває те саме — Хоробрі, воїни, королі... — мовила вона, сумно посміхнувшись Тону. — Ти одночасно і могутній, і безпорадний.

— Могутня безпорадність, — задумливо відгукнувся він.

Елліель замовкла, не заважаючи йому поринути в його неспокійні думки. Тон володів силами настільки могутніми, що Елліель ніколи не зустрічала нічого подібного, і разом з тим він був чуйним і чистим душею. Його серце багато чого навчилося у неї. Він щедро й дбайливо дарував їй свою любов, і Елліель обожнювала його.

— Після того, що сталося з королевою Тафірою, я непокоюся за тебе. — Тон поглянув на неї. — Одне необдумане рішення короля чи якогось воїна може завдати тобі шкоди.

Його турбота зігріла серце Елліель, однак вона спробувала заспокоїти його.

— Мені й раніше загрожували різні небезпеки, і мені доводилося битися. Ти ж знаєш, що я можу постояти за себе. Чому ж ти непокоїшся саме зараз?

— В цього нема логічного пояснення. Я й сам не розумію.

— Що ж, я тебе теж не розумію, — мовила Елліель. — Проте це не заважає мені любити й поважати тебе.

— Лютих не вчать любові й повазі. — посміхнувся Тон. — Вони ставляться до людей як до знаряддя, яким можна покористуватися й викинути. Вони думають тільки про те, як розбудити дракона й переробити світ, хоч і не розуміють, навіщо це їм. З того, що я зрозумів, вони навіть не читали свою власну історію, а отже не знають, що насправді було передбачено в далекому минулому.

— Ви з Шадрі наполегливо працюєте над перекладом і записом усіх старих документів, — нагадала Елліель, сподіваючись його підбадьорити.

Коли вони рушили вслід за королівською процесією, голос Тона прозвучав тихо й стривожено.

— Я в повній розгубленості. Я не знаю, що робити.

Елліель заспокійливо поклала руку йому на плече, а їхні коні тим часом неквапливо простували собі вперед.

— Це те, що завжди відчуваєш, коли ти людина.